rss
11/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
У фокусі – Америка \ Андрій Мельник: «Німецьке суспільство бачить в Україні повноцінну культурну націю – а не колишню російську колонію»

Для України надзвичайно важливими є відносини з Німеччиною — найбільшою економікою в ЄС і дуже впливовим гравцем у європейській спільноті.

І чи не найбільше сподівань зупинити російську агресію Київ покладає саме на цю країну в «нормандському» форматі, адже саме за участю канцлерки Ангели Меркель у столиці Білорусі 12 лютого 2015 року відбулося підписання відомих Мінських угод, спрямованих на припинення російської агресії на Донбасі. Водночас, між нашими країнами існує інше, досить болісне питання — це визнання історичної відповідальності Німеччини перед Україною за Другу світову війну, а також визнання Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу.

Розмову з послом України у Німеччині Андрієм Мельником, який дуже активно працює в цій країні, практично щодня здійснює зустрічі з німецькими лідерами на федеральному та земельному рівнях, а також постійно спілкується з впливовими німецькими ЗМІ, розпочали з питання про перспективи проведення другого «нормандського» саміту в Берліні, у якому, судячи з останньої розмови з канцлером Ангелою Меркель, дуже зацікавлений президент України Володимир Зеленський.

— Президент Володимир Зеленський надзвичайно цінує щирий діалог, який вдалося встановити з канцлером Ангелою Меркель. Нагадаю лише, що з моменту інавгурації нами організовано 12 раундів телефонних переговорів лідерів обох держав. Адже не секрет, що саме Німеччина, у «нормандському» тандемі разом із Францією, відіграє ключову посередницьку роль задля припинення російської агресії на сході та деокупації Донбасу. Берлінський саміт у «нормандському форматі» (з участю президентів Франції, України, Росії та канцлера Німеччини. — Ред.) має стати важливим кроком на шляху до миру. Приємно, що наші німецькі партнери позитивно налаштовані на проведення цієї зустрічі у верхах і докладають чималих зусиль для цього. Саме у Берліні протягом останніх місяців відбулося декілька раундів надзвичайно напружених багатогодинних переговорів на рівні дипломатичних радників, на яких офіційний Київ представляли керівник Офісу президента Андрій Єрмак і віце-прем’єр-міністр Олексій Резніков. Ідеться про чітке виконання домовленостей Паризького саміту. Переконаний, що, попри всі складнощі, завдяки активній позиції президента Зеленського та потужній підтримці з боку наших партнерів по Нормандії Україні таки вдасться досягти прориву в мирному процесі ще цього року.

— Як ви оцінюєте реакцію Німеччини на отруєння Навального і як це питання — замах на вбивство опозиційного російського політика — впливає, по-перше, на відносини між Берліном і Москвою, по-друге, на модальності проведення очікуваного українською стороною «нормандського» саміту і по-третє, на позицію Меркель, німецького політикуму щодо «Північного потоку-2»? Що, на вашу думку, в контексті згаданих питань, означає відмова Лаврова поїхати в Берлін?

— Незвично гостра реакція офіційного Берліна на отруєння опозиціонера О. Навального — причому як з боку канцлера А. Меркель і глави МЗС Г. Мааса, так і всієї політичної еліти ФРН, — а також неймовірний медійний розголос навколо цього зухвалого замаху стали справжнім холодним душем для Кремля. І йдеться не лише про запровадження нових санкцій з боку ЄС проти Росії. Німецькі експерти в один голос констатують втрату Берліном останніх ілюзій щодо існуючого курсу щодо Москви, прогнозуючи кардинальний перегляд німецько-російських відносин. Разом із тим мені такі оцінки видаються дещо перебільшеними. Я маю сумнів, що справа Навального дійсно стане свого роду гейм-ченджером у політиці Німеччини щодо РФ. Думаю, що німецька сторона і надалі буде продовжувати обережний курс на пошук діалогу з Кремлем, попри всю токсичність присмаку справи Навального. Тож навряд чи цей скандал негативно вплине на проведення наступного Нормандського саміту в столиці ФРН. Те ж саме стосується і ставлення німців до «Північного потоку-2» (NS2). Незважаючи на бурхливі політичні дебати про необхідність зупинки цього геополітичного проекту РФ або ж принаймні запровадження мораторію на його добудову, офіційний Берлін, на жаль, виявився не готовим «здати» NS2. Так само не знайшли відгуку мої заклики в інтерв’ю провідним німецьким ЗМІ, зокрема інформ-агенції DPA та ТВ-каналу ZDF, щодо запровадження Берліном тримісячного ембарго на імпорт нафти і газу з РФ. Саме ця неготовність до вжиття щодо Кремля сміливих болючих кроків є зайвим підтвердженням тези про те, що, попри отриманий шок від нападу на Навального, статус-кво німецько-російських відносин буде збережено. Це розчаровує і змушує нас більш тверезо прогнозувати ситуацію.

— Пане Андрію, ви, мабуть, знаєте про Відкритий лист групи чиних і колишніх дипломатів, військових, розвідників та експертів, які присвятили свою кар’єру підтримці трансатлантичної безпеки, із закликом зупинити «Північний потік-2». Чи вплине це на позицію німецького уряду?

— Ви знаєте, я боюся, що жодні відкриті листи не вплинуть на позицію Берліна щодо «Північного потоку-2». Чесно кажучи, я навіть не уявляю собі, катастрофа якого ще розмаху мала би статися для того, аби цей небезпечний для майбутнього Європи російський газовий проєкт раз і назавжди був похований на дні Балтійського моря і став би свого роду пересторогою для наївних ілюзій щодо справжньої сутності Росії. Водночас тиск із боку експертних кіл і громадськості слід і надалі продовжувати.

— До речі, чи дійсно, на вашу думку, німецький уряд вів закулісні переговори з Вашингтоном, пропонуючи США відмовитися від санкцій проти «Північного потоку-2» в обмін на фінансування Берліном будівництва портів для прийому американського скрапленого газу?

Title 
 Фото надано
Посольством України у ФРН

— Мені складно це коментувати, однак немає підстав не довіряти журналістським розслідуванням поважної німецької газети Die Zeit, які були оприлюднені кілька тижнів тому. Йдеться про лист віце-канцлера, міністра фінансів О. Шольца (СДПН) на адресу його американського колеги від 7 серпня цього року, в якому висловлювалася готовність федерального уряду збільшити фінансову підтримку для спорудження двох LNG-терміналів у містах Бруннсбюттель та Вільгельмсгафен до 1 млрд євро. При цьому, згідно з повідомленнями німецьких ЗМІ, зокрема авторитетної газети Handelsblatt, на адресу Вашингтона було висловлено зустрічне прохання припинити блокування «Північного потоку-2». Наскільки мені відомо, речник мінфіну ФРН відмовився коментувати цей репортаж, але й не спростував згадану інформацію. У ситуації, що склалася, очевидно, що лише санкції США можуть стати на заваді «Північному потоку-2». До речі, у цьому контексті, думаю, читачам цікаво дізнатися про те, що, згідно з оприлюдненими днями висновками наукової служби Бундестагу, можливе екстериторіальне застосування американською стороною санкцій проти «Північного потоку-2» не суперечило б міжнародному праву.

— Пане Андрію, ви часто даєте інтерв’ю німецьким ЗМІ, закликаючи німецький уряд зупинити будівництво «Північного потоку». Одним із прикладів цього було інтерв’ю найтиражованішому виданню Bild, у якому ви «закликали ХДС «наважитися на цей мужній крок та списати у досьє #NordStream2. @CDU має обрати проєвропейський шлях, а не йти на повідку тих, хто хоче побудувати газогін будь якою ціною».

Чи бачите ви вже реакцію на це чи принаймні зміну ставлення до цього проєкту в урядових колах і серед громадськості, який сама Меркель називала чисто комерційним?

— Ви маєте рацію. Починаючи з вересня 2015 р., коли було вперше оголошено про домовленість щодо «Північного потоку-2», вітчизняна дипломатія невпинно била на сполох, насамперед через німецькі ЗМІ. А це — десятки моїх інтерв’ю для впливових мас-медіа ФРН з чіткою аргументацією позиції України. І хоча ми значною мірою зуміли сенсибілізувати як політичний істеблішмент, так і мобілізувати громадську та експертну думку, нам таки не вдалося досягти критичної маси для коригування позиції офіційного Берліна щодо «Північного потоку-2». І це дуже прикро. Втім, у мене склалося особисте враження, що більшість провідних німецьких політиків нині не під запис визнають, що рішення про будівництво цього газогону було хибним, занадто легковажним і завдало значної шкоди німецьким інтересам, насамперед у відносинах зі США, а також країнами Балтії та Східної Європи.

— Як, за вашими спостереженнями, німецькі ЗМІ відображають ситуацію на Донбасі, зокрема – російську агресію проти України?

— Насправді німецькі мас-медіа є нашим важливим союзником у захисті національних інтересів України. Саме у Берліні я переконався в тому, що ЗМІ є дійсно повноцінною четвертою гілкою влади і що ця хрестоматійна теза не є перебільшенням. Саме тому за всі роки дипломатичної праці у Німеччині не було такого дня, коли б я не спілкувався з німецькими журналістами — як у режимі бекграунд, так і у форматі інтерв’ю, яких вийшло далеко понад 500 із сукупним охопленням близько 800 млн читачів/глядачів. Іншими словами, суто статистично кожен житель Німеччини мав би прочитати чи прослухати з добрий десяток коментарів посла України! Що ж стосується висвітлення у німецькій пресі ситуації навколо російської агресії, то доводиться констатувати, що увага до війни на Сході зменшується. І це не дивно, адже ця війна триває вже шостий рік поспіль, і, перефразовуючи класика, на східному фронті без змін. Це також пов’язано з тим, що весь рік домінуючою темою лишається пандемія коронавірусу. Втім, для мене як посла головне, що всі без винятку німецькі журналісти, які цікавляться темою України, чудово розуміють, що саме Росія є винуватцем розв’язаної Кремлем кривавої війни на Донбасі, котра призвела до 14 тисяч жертв. Так само не менш важливим є й те, що, окрім збройного конфлікту, ЗМІ ФРН все частіше висвітлюють й інші теми, зокрема присвячені вітчизняним реформам, а також українській культурі, історії, літературі. Позитивним підсумком останніх років можна вважати те, що німецьке суспільство більше не розглядає Україну як колишню російську колонію, а починає визнавати нас як повноцінну культурну націю, яка повертається в європейську сім’ю і має зайняти у ній своє достойне місце, зокрема як майбутній член Євросоюзу.

— Які уроки винесла Німеччина у боротьбі проти коронавірусу, як цій країні вдалося досить швидко взяти під контроль пандемію, і чи відбувається обмін досвідом між нашими країнами у цій сфері?

— Дійсно, порівняно з іншими європейськими країнами, федеральному уряду досі вдавалося найкраще утримувати ситуацію під контролем, хоча й тут останнім часом кількість захворювань почала зростати до 3-4 тис. на день. Разом із тим, показники смертності вдалося суттєво знизити, насамперед – завдяки ефективній системі охорони здоров’я. Попри збільшення випадків CОVID-19, німецька влада всіма силами намагається уникнути нового локдауну. Щодо обмежувальних заходів, то головним із них лишається обов’язковий масковий режим у транспорті й закритих приміщеннях. Пандемія серйозно вплинула на бюджетну ситуацію, вперше за останні роки уряд ФРН у 2020 р. взяв на себе нові боргові зобов’язання у сумі 218,5 млрд євро для подолання наслідків коронавірусу (для порівняння, під час фінансової кризи 2010 р. обсяг боргів склав «лише» 44 млрд євро). Звичайно, ми ініціативно започаткували інтенсивні контакти з Німеччиною для тісної координації наших зусиль із боротьби з пандемією. Зокрема, нами організовано переговори міністрів охорони здоров’я обох країн — М. Степанова і Є. Шпана, насамперед щодо оперативного забезпечення України вакциною проти коронавірусу. На наше звернення Німеччина передала вітчизняним шпиталям десятки апаратів штучного дихання. Саме у Німеччині, за сприяння нашого посольства, досі здійснюються лабораторні дослідження розроблених вітчизняними компаніями медичних препаратів проти CОVID-19, деякі з них, до речі, вже показали обнадійливі результати.

— Пане Андрію, спостерігаючи за вашими твітами, я бачу, що ви багато зустрічей проводите з керівництвом федеральних земель та бізнесменами. Чи вдалося вам завдяки цьому зацікавити німецький бізнес у тому, щоб той інвестував в Україну?

— З одного боку, мені приємно, що також завдячуючи й активним системним крокам дипмісії Німеччина є одним із найбільших інвесторів в економіку України, посідаючи четверту позицію із обсягом 1 млрд 843 млн дол. США (станом на 01.01.2020 р.). При цьому понад 60 % німецьких капіталовкладень були інвестовані саме у промислове виробництво. Наш товарообіг із ФРН сягнув торік 9,4 млрд дол. США (це майже одна п’ята сукупного товарообігу України), зокрема, вітчизняний експорт зріс на 6% — до $3 млрд. З іншого боку, ми навряд чи можемо бути задоволені такими цифрами. Тож попри пандемію, яка суттєво обмежила бізнес-контакти, ми намагаємося шукати креативні способи, щоб заохочувати німецькі фірми виходити на вітчизняний ринок. Так, разом із провідними бізнес-асоціаціями ми започаткували серію відеоконференцій для німецьких компаній за особистою участю прем’єр-міністра України Д. Шмигаля. Серед останніх історій успіху, до яких було причетне і наше посольство, можна згадати новий інвест-проєкт німецької компанії Leopold Kostal — це початок будівництва у липні цього року заводу з виробництва автомобільної електроніки у Бориспільському районі (обсяг інвестицій — 39 млн євро, буде створено 900 робочих місць). Саме тому під час моїх робочих поїздок до федеральних земель Німеччини саме економічна складова посідає пріоритетне місце.

— Однією з важливих тем для нашої країни є визнання у світі Голодомору як геноциду українського народу. Чи цей злочин Радянського режиму буде визнано в Бундестазі?

— Насамперед, хотілося б подякувати пані Наталії Ткачук із Мюнхена, яка виступила ініціаторкою відповідної петиції до Бундестагу, а також усім небайдужим співвітчизникам за її підтримку. У результаті вона зібрала 73177 підписів, ставши предметом розгляду німецьких парламентарів. 21 жовтня 2019 р. Петиційний комітет розпочав слухання про визнання Голодомору, які й досі тривають. Вже сама по собі ця подія має історичний характер, адже ця петиція дала нам унікальний привід донести правду про геноцид українців не лише до самих депутатів, а й до широкого німецького загалу. Я особисто обійшов більшість впливових членів Бундестагу, щоб переконати їх у важливості визнання Голодомору вищим законодавчим органом. Крім того, було опубліковано низку моїх статей у провідних ЗМІ ФРН (зокрема, в газетах Welt i FAZ) із чіткими аргументами на користь цього рішення. Серед головних контраргументів, які ми намагаємося розвінчувати: по-перше, це те, що буцімто Німеччина не мала стосунку до Голодомору, а відтак Бундестаг і не повинен ухвалювати жодних рішень; по-друге, те, що голод 1930-х рр. у СРСР зачепив не лише Україну, а й інші республіки; по-третє, що Німеччина не хоче дратувати Росію, яка просуває культ Сталіна і рішуче виступає проти визнання Голодомору. Я буквально щодня наголошую німецьким парламентарям, що це питання має для України фундаментальне значення, недвозначно даючи зрозуміти, що відмова задовольнити нашу петицію матиме надзвичайно негативні наслідки для двосторонніх відносин.

— А чи користується популярністю в Німеччині фільм «Гарет Джонс» («Ціна правди»)?

— Прем’єра цього фільму пройшла саме у Берліні під час кінофестивалю «Берлінале». Посольство викупило права на його демонстрацію на території Німеччини, і вже 5 листопада запрошує всіх членів Бундестагу, німецьких журналістів і дипломатів на ексклюзивний показ цього фільму до берлінського кінотеатру Kulturbrauerei. Завдяки докладеним зусиллям продюсери, зрештою, ухвалили рішення вивести кінострічку «Гарет Джонс» у широкий кінопрокат у ФРН.

— І загалом, чи знають у Німеччині, що Гітлер ще в 1935 році визнав Голодомор? І як до цього ставляться там?

— Насправді ви торкнулися основоположного питання: чи знала Німеччина про масове винищення Сталіним українців у 1932 – 1933 рр. і якщо так, то чому ж нічого не вдіяла для запобіганню цього геноциду? По-перше, як свідчить аналіз архівів німецького МЗС, берлінська дипломатія була чудово поінформована про масштаби спричиненого радянським керівництвом штучного голоду в Україні. Адже в цей час працювали німецькі консульства у Києві, Харкові та Одесі, які регулярно доповідали в центр про масове вимирання українців внаслідок цілеспрямованої сталінської політики. Чому ж нічого не було зроблено, щоб допомогти залишеним напризволяще жителям України? Причин такої бездіяльності з боку Берліна було декілька. По-перше, у 1932-1933 рр. ще зберігався дух Рапальського договору, за яким СРСР вважався дружньою, ледь не союзною для Німеччини державою, тож критикувати дії Сталіна було не комільфо. По-друге, саме Німеччина була одним із найбільших імпортерів вітчизняного зерна у 1930-х рр., яке насильно вилучалося в українських селян, прирікаючи мільйони на неминучу смерть. По-третє, сам Гітлер використав факт Голодомору в Україні найпідступнішим чином у своїх пропагандистських цілях, виступаючи проти марксизму і звинувачуючи комуністичне керівництво в Москві у спричиненні масового голоду в СРСР, а відтак вбиваючи клин між його головними політичними опонентами — партіями соціал-демократів і комуністів. Таким чином, Гітлеру вдалося запобігти консолідації лівих сил, унеможлививши їхній спільний спротив у березні 1933 р. націонал-соціалістам, які дорвалися до влади. По-четверте, після захоплення України Третім рейхом у 1941 р., тобто через якихось вісім років після трагедії Голодомору, Гітлер продовжив інструменталізувати цей злочин Сталіна, цього разу для заручення підтримкою з боку постраждалої української нації у боротьбі з більшовизмом. Тож не дивно, що тема Голодомору стала токсичною для німецьких дослідників у повоєнний час. Ця тінь і досі, як більмо, затьмарює об’єктивне вивчення геноциду та справжньої ролі Німеччини у 1932 – 1933 рр.

— А що ви скажете про таку відповідь німецького посла Анки Фельдгузен в інтерв’ю «Дню» на запитання, чому Бундестаг не визнає Голодомор: «Моє міністерство юридично аргументує, що Голодомор не може бути визнано геноцидом, бо Конвенція про геноцид була ухвалена після Голодомору і не має зворотної дії.»

— Це абсолютно формалістичний, притягнутий за вуха аргумент. Тезі про те, що Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. не має ретроактивної дії, можна протиставити хоча б той очевидний факт, що на сьогодні у Німеччині ні в кого чомусь не виникає сумнівів, що Голокост був саме геноцидом. Більше того, зовсім недавно, 2 червня 2016 р., Бундестаг визнав масове винищення вірмен в Османській імперії у 1915 р. саме геноцидом. Під час тодішніх парламентських слухань було доречно вказано на те, що при вживанні терміну «геноцид» ідеться не про «висунення звинувачень на юридичному рівні» й не про зелене світло для майбутніх позовів, адже парламент не є судовим органом, а лише про демонстрацію реальних масштабів цього злочину сталінізму. Тому цей суто казуїстичний аргумент МЗС ФРН не витримує жодної критики, особливо з моральної точки зору.

— Пане Андрію, в інтерв’ю німецьким ЗМІ ви постійно згадуєте про втрати України у Другій світовій війні й запропонували створити пам’ятник загиблим українцям. Як просувається реалізація цієї ідеї?

— Справді, чутливу для німецького суспільства тему про масові злочини нацистів на нашій землі та історичну відповідальність Німеччини перед Україною я порушив із кількох причин.

По-перше, щоб протидіяти московській пропаганді, яка цинічно приписує Росії монополію на всі радянські жертви Другої світової війни, вводить в оману німецьку громадську думку та — вміло граючи на струнках вини — вимагає для себе більш поблажливого ставлення офіційного Берліна, зокрема, і для скасування санкцій ЄС.

По-друге, я постійно нагадую про щонайменше 8 млн українських жертв нацизму, включаючи 5 млн мирних мешканців, а також про 2,4 млн українських рабів-остарбайтерів для того, аби заповнити велетенську прогалину в історичній пам’яті Німеччини. Адже досі у шкільних підручниках ви не знайдете жодного слова про цю величезну ціну, яку заплатив саме український народ. Тож спорудження у центрі Берліна меморіалу мільйонам українських жертв має стати важливим кроком донесення до наших німецьких друзів забутої історичної правди та належного вшанування полеглих співвітчизників.

Приємно, що наші заклики крок за кроком знаходять розуміння. Так, 9 жовтня ц.р. Бундестаг ухвалив історичне рішення про спорудження у німецькій столиці «Центру документації, просвіти і пам’яті жертв Другої світової війни і війни нацистів на винищення», яке ми всіляко вітаємо. У рамках цього меморіального комплексу мають бути належно вшановані всі без винятку жертви Третього рейху, зокрема – й 8 млн українців. При цьому досі залишається відкритим питання щодо будівництва окремого пам’ятника польським жертвам. Відповідний проєкт резолюції парламент розглядатиме 30 жовтня цього року. В своєму листі до президента Бундестагу та інших 615 депутатів я висловив сподівання, що стосовно жертв гітлеризму не будуть застосовуватися подвійні стандарти, не буде здійснюватися їх пріоритезація чи ієрархізація, а самі жертви не поділятимуться на перший чи другий сорти. Такий підхід був би дуже небезпечним. Відтак, у разі спорудження польського монумента, я заздалегідь попередив німецьких парламентарів про те, що офіційний Київ так само залишає за собою право вимагати зведення окремого меморіалу також і мільйонам українських жертв. Саме у такий спосіб будуть переведені у практичну площину дебати про утвердження історичної відповідальності Німеччини перед Україною за злочини нацизму.

— Яка доля Німецько-української комісії істориків, діяльність якої ви розкритикували наприкінці минулого року? Чи вдасться її реанімувати, щоб вона дійсно відігравала позитивну роль і щоб дала «імпульс, який спричинить розповсюдження інформації про Голодомор серед широких мас»?

— Це дуже гірке питання. На жаль, доводиться констатувати спробу німецької сторони взяти під контроль та нейтралізувати вітчизняну історичну науку під красивою обгорткою нібито спільної «комісії». Насправді українським науковцям у цьому форматі було відведено неприглядну роль статистів. І це дуже боляче. Тож після тривалих дискусій і намагань офіційного Києва знайти хоч якесь порозуміння, спонукати Німецько-українську комісію істориків (DUHK) до дій. І 24 вересня цього року українська сторона була змушена офіційно заявити про відкликання патронату МЗС над цією «комісією». Згадана інституція не розглядається нами як повноцінна двостороння міждержавна комісія з питань взаємної історії, як це, зокрема, має місце у відносинах між Німеччиною та низкою східноєвропейських держав. З нашої точки зору, DUHK – це суто німецька наукова асоціація істориків, до роботи якої — самою ж німецькою стороною — були адресно запрошені вибрані українські історики, на чолі з паном Грицаком, які представляють не Україну, а виключно самі себе. На жаль, доводиться визнати, що ті великі сподівання, які наївно свого часу покладала українська сторона на згадану «комісію» у контексті реального поширення в Німеччині знань про історію України, себе жодною мірою не виправдали. Більше того, «комісія», монополізувавши цю нішу, свідомо самоусунулася із публічного дискурсу в ФРН щодо найбільш резонансних сторінок спільної історії. Це особливо проявилося під час пленарного обговорення у травні 2017 р. в Бундестагу основоположного питання утвердження історичної відповідальності Німеччини перед Україною за злочини нацистів, яке «комісія» тихенько проігнорувала. Ще одним лакмусовим папірцем такої дивної позиції стала й відмова DUHK від участі у парламентських дискусіях щодо визнання Бундестагом Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу на основі відповідної народної петиції, попри відповідні звернення до «комісії» з боку самих депутатів. Лише під шаленим тиском громадськості «комісія» була вимушена організувати єдиний захід щодо цієї теми — вебінар 24 вересня цього року. Та й тут не обійшлося без проколів. Загалом, доводиться з гіркотою констатувати, що за п’ять років «комісією» так і не було підготовано і не було видано жодної публікації щодо спільних сторінок історії для ознайомлення широкої німецької громадськості. Відтак, «комісія» остаточно втратила рештки довіри української сторони. У нас не склалося враження, що діяльність «комісії» відповідає національним інтересам України, радше навпаки. Саме це й стало останньою краплею терпіння, спричинивши відкликання патронату МЗС України. Натомість ми ініціювали перед офіційним Берліном ідею створення, на виключно паритетних засадах, повноцінної Міжурядової українсько-німецької комісії з історичних питань для дійсно системного та об’єктивного дослідження спільних сторінок історії. Крім того, ми маємо намір переосмислити існуючі інструменти підтримки історичних студій в самій Україні. Що ж стосується «комісії», то українська сторона, хоча й дистанціюється від цієї інституції, утім бажає їй всіляких успіхів. Паралельно хотілося б відкинути висмоктані з пальця звинувачення з боку німецького співголови «комісії» пана Шульце Весселя у нібито втручанні Києва у свободу академічної думки. Це повний абсурд. Для мене — як і для всіх українців, які пережили Революцію Гідності, — саме свобода є найвищою цінністю, включаючи і свободу слова та наукову свободу. Тому не варто плутати грішне з праведним, шукаючи надумані виправдання для провалу «комісії».

— До речі, як реалізується у Берліні ідея створення Українського інституту, на який покладалися великі сподівання в просуванні іміджу України в Німеччині?

Я гадаю, було б варто спрямувати це питання насамперед до керівництва Українського інституту. Посольство очікує на обнадійливе рішення про створення у Берліні його філіалу і готове всіляко допомагати у його практичній реалізації. На жаль, наскільки мені відомо, наразі на заваді стоять саме фінансові чинники, відтак Український інститут змушений працювати зі свого центрального офісу в Києві, дистанційно супроводжуючі низку проектів за кордоном. Разом із тим, я переконаний, що лише фізична присутність нашого Інституту в Берліні стане важливим сигналом для німецьких партнерів про те, що Україна готова інвестувати у свій бренд як велика європейська культурна нація. Хочеться вірити, що у бюджеті на 2021-й і наступні роки вдасться істотно збільшити видатки на цю надважливу інституцію для більш ефективного просування національних інтересів України в Німеччині, зокрема і за кордоном загалом.

— Німеччина допомагає лікувати наших поранених бійців. Але чому там не йдуть далі у військовій та військово-технічній співпраці, як французи і британці, які, відповідно, готові спільно випускати патрульні й ракетні катери?

— За роки російської агресії жодна країна світу не надала Україні більшої допомоги у медичній сфері, ніж Німеччина. Ми надзвичайно цінуємо цей жест солідарності. Загалом 152 наші поранені герої були евакуйовані Люфтваффе на лікування до шпиталів Бундесверу. Цей проект коштує не один десяток мільйонів євро. До речі, останню групу із 13 військових ми урочисто зустріли у берлінському аеропорту 6 жовтня цього року. Крім того, федеральний уряд під конкретне замовлення наших військових госпіталів закупив торік надсучасне медичне обладнання на суму 1,5 млн євро. Цього року очікується подвоєння фінансування на ці потреби до 3 млн євро.

Що ж до ВТС із Німеччиною, то це доволі болюче питання. Мені дуже прикро, що, попри усі зусилля посольства, така співпраця з Берліном поки обмежується кількома незначними проєктами у сфері модернізації вітчизняного ВМФ. І це при тому, що ФРН входить до ТОП-5 найбільших експортерів озброєння у світі — після США, РФ, Франції та КНР. У 2019 р. урядом було видано дозволів на експорт зброї на 8 млрд євро.

З одного боку, така незадовільна ситуація дійсно криється у дуже обмежувальній політиці Берліна щодо військових постачань до країн, на території яких тривають збройні конфлікти. Відтак, порушені міністром оборони А. Тараном під час переговорів у Берліні у червні цього року зі своєю німецькою візаві А. Крамп-Карренбауер пропозиції у сфері ВТС не знайшли підтримки через, на жаль, негативну позицію саме МЗС ФРН. І це дуже розчаровує, адже йдеться про виключно оборонну, а не наступальну зброю.

З другого боку, попри таку обережну позицію Берліна, я переконаний, що ми все ж маємо величезні перспективи у сфері ВТС, посольство вкотре внесло на розгляд Києва низку дуже конкретних ідей, як зрушити цю справу з мертвої точки. В інтересах обох сторін.

Автор: Микола Сірук

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/den-planety-intervyu/pro-istorychnu-vidpovidalnist)

У 1992 році я підтримав Клінтона. У 2020 році я голосую за Трампа!

У Техасі тисячі автомобілів вишикувалися у «Потяг Трампа»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com