До місцевих виборів в Україні лишається кілька днів. Країна трохи принишкла під коронавірусною хвилею, однак голосувати таки піде. Попри те, що вибори виглядають ніби й не дуже значними, ціна питання – досить серйозна.

У прифронтових населених пунктах місцева влада вирішує майже все – однак і в інших районах важливість місцевої влади не варто недооцінювати. Особливо з врахуванням чинних планів «верховної влади» щодо землі.

Он міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Ігор Петрашко нещодавно заявив, що об’єднані територіальні громади незабаром отримають у комунальну власність понад 2 млн га земель, із них майже 1 млн га вільних земель. Які такі вільні землі – наразі невідомо. Чи не взято їх років 10 тому в оренду на 50 років для дослідження польоту комарів? (Це, до речі, цілком реальне обґрунтування потреби у землі із документів 2009 року про виділення в оренду на 49 років 16 гектарів земель на мальовничих берегах Дніпра у Канівському районі... За ціною 37 гривень за гектар у рік. Потім на цих землях з’явилися будиночки дивакуватої архітектури, і як не танцювала біля тих будиночків Генпрокуратура, щоб повернути землю державі, так ніц і не витанцювала… Згодом виявилося, що забудову здійснив проєкт «Славянской ассоциации онтопсихологии», головний офіс якої – у Москві.)

Втім, передати ці землі громадам повинні в будь-якому випадку. Відповідний указ про передачу 2 млн га земель сільськогосподарського призначення з державної до комунальної власності 15 жовтня підписав президент України В. Зеленський.

Це відкриває перед новою місцевою владою величезні можливості – як і можливості для розвитку громад, так і можливості для розвитку власної кишені. Котрі з цих можливостей переважать – питання риторичне. Однак є надія на краще. Неймовірний прорив найрізноманітніших персонажів у владу під брендом «Слуги Народу» на парламентських виборах надихнув багатьох цілком притомних людей на похід у політику на місцевих виборах.

Але виникло питання: з якою партією?

Це дещо охолодило ентузіазм багатьох. Об’єднатися у волонтерський рух, створити майже «з нуля» армію без допомоги олігархів – це ми запросто. А от створити з нуля партію без допомоги олігархів (та ще й таку, котра би після створення відмовилася від допомоги олігархів чи бодай сякого-такого олігархічного даху) – це завдання наразі українським громадянам не під силу.

Таким чином більшість притомних кандидатів у місцеву владу розбіглися по чинних партіях більш-менш патріотичного спектра.

Чемпіоном із розкладання яєць по різних корзинках стала родина із міста Суми, в якій батько йде кандидатом в депутати облради від ВО «Батьківщина», один син – кандидатом у депутати міськради від партії «ЄС», інший син – кандидатом у депутати міськради від партії «Слуга народу». Передвиборчі баталії політтехнологи різних партій протягом кількох місяців доводили до такого градуса кипіння, що якщо ця родина вціліла і не пішла шляхом родини Бульби – то це вже свідчить про неабиякий дипломатичний талант і батька, і синів. Цих політиків можна відправляти на дипломатичні перемовини найвищого рівня складності.

Бо наприкінці літа представники різних партій так жваво і бадьоро гризли одне одному горлянки у соцмережах, що, здавалося, кінець світу настане швидше, ніж місцеві вибори. Принаймні, створювалося враження, що опонентів вже зовсім не цікавить те, як вони будуть жити після виборів у одному світі з людьми, котрі належать до іншої партії.

Що цікаво: у сварки із цілком жвавим темпом підключалися ті кандидати, котрі приєднувалися до своїх партій не те що без рожевих окулярів – а й з цілком усвідомленою метою скористатися «партійним паровозом». Мовляв, от хочу в політику, знаю, що треба робити на місцевому рівні, аби людям жилося ліпше, усвідомлюю всі кепські боки особистості лідера партії – але от за іншу патріотичну партію в моєму населеному пункті не проголосують, тільки за цю.

Таким чином виходило, що партія запрошувала кандидата, аби скористатися його популярністю і підвищити свій рейтинг, а кандидат долучався до партії, бажаючи скористатися «проривною силою» тієї партії, і навіть знаючи, що цю свою «проривну силу» партія здобула не тільки чесними методами, а й нечесними, іноді – дуже нечесними. Мовляв, мені би тільки пройти у владу, а там я вже якось з цими нечесними моментами моєї партії розберуся.

Хоча, звісно, тут вже постає питання – хто з ким розбереться, новачкові сідати грати в наперстки з людьми, котрі в ці наперстки грають вже третій десяток років – справа дещо ризикована. Однак багатьом кандидатам у місцеву владу здавалося, що такі ігри – набагато менш ризиковані, ніж спроби створити свою партію і розкрутити її. На створення партії та «розкручування» потрібні час, гроші, натхнення і несамовита праця цілого колективу людей, одинакам такий фокус здійснити нереально. А тут – готова партія є, лишилося тільки після виборів вмовити її керівництво не залучати чесного кандидата до нечесних методів роботи…

Чи спрацює така стратегія – будемо бачити вже найближчим часом. Наразі ж можна сказати тільки те, що багато хто із чесних кандидатів на «прагматичний партійний шлюб з розрахунку» за тиждень-два так долучалися до своєї партії, що кидалися на опонентів у соцмережах із неймовірним молодечим запалом – навіть знаючи, що опоненти мають рацію, і навіть у тих випадках, коли опонентами виявлялися їхні друзі.

Таке емоційне загострення зазвичай до добра не доводить, але добре те, що в стані емоційної напруги люди довго не живуть – до всього звикають. Звикли і до спроб політтехнологів розвести виборця на політичні емоції.

Тож вже на початку жовтня навіть у київських двориках від бабусь на свіжопофарбованих подарованих кандидатами лавках можна було почути: «Не варто сваритися за кандидата, вибори пройдуть – тоді й побачимо, чия думка була правильна». Ймовірно, в суспільстві таки увімкнувся захисний механізм, котрий врятував від самознищення.

Але, попри всі ці сварки, крики і ґвалти, сміливо можна констатувати однозначно позитивний момент: у місцеву владу зібралася доволі значна кількість чесних людей. Людей, котрі йдуть справді робити щось корисне, а не набивати дармовими грішми гаманці, кишені і трилітрові банки на стриху.

Звісно, як то водиться, частину цих людей, швидше за все, згодом підкуплять, частину залякають – але частина найбільш впертих і непідкупних таки лишиться. От на них якраз і будемо сподіватися.

Звісно, якщо вистоять. Бо право розпоряджатися землею, котре отримають місцеві органи влади – то доволі серйозна річ. Навіть у доволі мирному Львові у доволі мирний час – після Помаранчевої революції – могли за земельне питання запросто в машину вибухівку кинути серед білого дня. А тут таку купу землі «на руки» видадуть…

Та й коло інших обов’язків місцевої влади теж доволі широке і має багато спокус.

Але є й позитивний момент: контролювати місцеву владу завше набагато легше, ніж владу, котра сидить собі десь там у Києві. Та й способи контролю є різні. Найрадикальніший колись демонстрував на всю країну Сашко Музичко – із сумним фіналом для самого Музичка, оскільки його методів роботи явно злякалася не тільки місцева влада, а й влада дещо вищого рівня. Однак політтехнологи перед виборами розігріли країну до такого рівня кипіння, що методи Музичка можуть здатися багатьом цілком прийнятними – особливо якщо ще й врахувати кількість «вільної» зброї в країні.

З іншого боку, цивілізовані методи контролю за владою в Україні тільки зароджуються. І, для прикладу, та ж таки Неля Штепа чітко продемонструвала, що знахабнілому місцевому чиновнику ніц не зробить не тільки громада, а й ціла держава з усіма її можливостями.

Тож після виборів і в громади, і в новообраної влади буде купа можливостей для креативу. А ще точніше – і громаді, і владі доведеться крутитися, як білка в колесі, і докладати неймовірних зусиль, аби отримана громадами земля не пішла московським «центрам слов’янської психології» для дослідження польоту комарів. І при цьому контролювати і патріотичних злодіїв, і непатріотичну п’яту колону, котру патріотичні злодії виплекали, аби мати собі на виборах чим лякати народ.

Втім, це якраз добра школа для політика. Навчаться вирішувати в місцевому масштабі – можна буде вже і на більші масштаби зазіхати.

А там навчаться і самоорганізовуватися – але не в олігархічні клани, як то було і досі є, а в соціальні структури, більш корисні для суспільства і країни загалом. Бо, що б нам не казали політтехнологи, об’єднуватися в політиці українці вміють. Оці наші олігархічні клани – то і є політично-соціальні об’єднання, щоправда, з чітким корупційним слідом та іншими атрибутами олігархії. І об’єднання ці навдивовижу живучі й міцні – і жодні дрібниці, на кшталт війни з Росією, Революції Гідності чи інших дрібних в очах олігарха речей ці об’єднання не розіб’ють. Ба більше – за потреби представники цього об’єднання будуть одне одному на камери ледь не очі видирати, а після того спокійно пити собі «мирову». І таке те об’єднання міцне, що вже третій десяток років ніхто в країні з ними, цими об’єднаними, дати ради не може.

На місцеві вибори пішли різні кандидати, зокрема – і чесні: серед них і волонтери, і ветерани, і просто хороші люди. Більшість партій, до яких вони долучаються, належать до об’єднання олігархів. Об’єднання міцного і дружного, якому, на диво, бракує тільки одного – стратегічної державної клепки в голові. Чи зможуть ці чесні роз’єднані люди протистояти об’єднаним олігархам? Чи можуть вони виростити в себе оту стратегічну державну клепку? Оте стратегічне бачення ролі політика в державі та України у світі, котре робить людину державником, навіть якщо вона працює двірником…

Частину цих відповідей ми побачимо незабаром – після виборів.

Тримаймо за них кулаки – за цих чесних, але роз’єднаних. Голосуймо за них, підтримуймо їх – і контролюймо їх так, аби в них навіть думки не виникло про спокусу звернути з чесного шляху. На них – вся наша надія.