rss
10/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ День захисника України: свято у вогні, але з ознаками обережного оптимізму

Шостий рік поспіль Україна офіційно святкує на державному рівні День своїх захисників. І всі ці 6 років в цей день кожного свідомого українця у будь-якому куточку світу мали би пронизувати суперечливі почуття: і щастя від того, що Україну є кому захищати, і біль від того, що всіх наших зусиль наразі замало для того, щоб перемогти, і пекучий сором від того, що ми не можемо гідно віддячити тим нашим захисникам, котрі вижили і повернулися.

Цього року біль і сором є особливо нестерпно пекучими.

У ніч з 10 на 11 жовтня на Майдані Незалежності вчинив самоспалення 49-річний ветеран ООС Микола Микитенко. З тяжкими опіками чоловік потрапив до реанімації.

«Мотиви суто політичні. Незгода з діями чинної влади, а саме – розведення військ на лінії розмежування і повзуча окупація Росії. Він був абсолютно при тверезій пам’яті і чітко усвідомлював, що робить. Не намагався себе загасити. Загасити намагалась молодь, яка підбігла. У фонтані на Майдані», - розповіла «Суспільному» його донька Юлія Микитенко, офіцер-вихователь Київського військового ліцею імені Богуна.

За даними Радіо Свобода, у 2014 році Микола Микитенко брав участь в боях під Слов’янськом у складі добровольчого батальйону Нацгвардії України імені Кульчицького. Після поранення він повертався на фронт, але через брак здоров’я йому все ж довелося полишити військову службу – однак фронт він не полишив, займався волонтерством.

«Вибори 2019-го дали зрозуміти, що народ України не дозрів до свободи, до незалежності. Коли людина бачила своє життя у боротьбі, у перемогах, у щасливому житті України, а раптом вона розуміє, що нічого такого не буде, тобто життя попереду немає. Це криза, коли людина втрачає віру у власний народ. Коли бачиш, що більшості більше наплювати, їм все до дупи і головне, щось собі вгризти. У такій ситуації не кожен може знайти сили якось це пережити. Мені зрозуміла мотивація вчинку Миколи «Ворона» (фронтовий позивний Микитенка – ред.). Людина побачила безвихідь. Не для себе. Можна було змиритися і наплювати на все. Частина людей так і роблять… Тут – купа факторів. Але основним є таки політичний мотив. Це спроба показати суспільству, що варто задуматися над тим, куди ми йдемо, що на нас чекає завтра. Тим більш, зверніть увагу на вибір дати – 11 жовтня, а ховають за три дні, тобто він розраховував на 14 жовтня. Це не самогубство – це акція, це крик, спроба привернути увагу суспільства», – намагався пояснити рішення свого побратима волонтер Володимир Федько у коментарі для Радіо Свобода.

Вкрай прикро те, що чоловік дійшов до такого стану. Ще більш прикро – що такі міркування є доволі поширеними в українському суспільстві загалом – і в середовищі ветеранів зокрема.

На щастя, до спроб самоспалення переважно не вдаються.

На біду, дуже багато хто здійснює фактично повільне внутрішнє самоспалення – хто просто в депресію, хто – у внутрішню еміграцію, а хтось і в алкоголь та інші деструктивні речі.

Надзвичайно прикро і те, що на фоні виборів дедалі більша кількість політиків намагаються щосили розгойдати і так до краю напружену психіку громадян вже доволі забитими, але все ще болючими тезами: народ – ідіоти, котрі «не дозріли до свободи», влада підтримує «повзучу окупацію», розведення військ – катастрофа.

Розведення військ – і справді катастрофа, але ця катастрофа фактично триває, за великим рахунком, із 2014 року. Звісно, її треба припиняти, але не самоспаленнями, і не розхитуванням психіки собі і всім довкола – так ми цю війну не виграємо.

Зараз фактично для всього світу, і для нас зокрема, майстер-клас у сфері гібридної війни проводить Азербайджан за підтримки Туреччини. Обидва українські президенти військового часу мали би зараз сидіти біля екранів з новинами з цієї лінії фронту з криком «А що, так можна було?!».

Не поспішайте їм докоряти їхньою поведінкою – там, все ж таки, умови трохи інші, та й керівництво Азербайджану теж виконувало Мінські домовленості, і то виконувало їх десятиріччями! Можна собі тільки уявляти, в якому стані були би нерви громадян України, якби наші Мінські перемовини протривали ще зо два десятки років…

Але наразі Азербайджан з Туреччиною таки проводять дуже і дуже важливий для цілої планети майстер-клас. І в сенсі власне ведення бою, і в сенсі вміння таки змусити Росію відступити, сидіти тихенько і фактично не втручатися в процес. Таких фокусів взагалі на цій планеті вже давненько не демонстрували.

Але до цього Азербайджан йшов довго.

Та й Туреччина – теж. Згадайте – ми неодноразово писали про взаємні «танці» російського царя та турецького султана, танці дуже непослідовні, на перший погляд, з боку того ж таки турецького султана. То збитий російський літак, то дружба, експорт помідорів і російські туристи. І от тепер – знову підклав свиню російському цареві, та ще й яку. Але цілком ймовірно, що за якийсь час «дипломатичні танці» увійдуть в іншу фазу, і знову на цьому фронті будуть дружба, турецькі помідори і російські туристи – як тільки почнеться сезон.

Українські президенти таких танців танцювати не вміють. Квола спроба підкласти росіянам свиню з «вагнерівцями» не те що не рахується – просто вона, схоже, була інспірована більше американським і турецьким керівництвом, ніж українським. Але вона була – і це вже величезний плюс.

Але на цьому плюсі не варто зупинятися.

Більше того – є надія, що процес таки піде в оптимістичний бік. Але не тому, що чинний президент хороший, а його попередник поганий.

Останнім часом нашому виданню активно закидають спроби «очорнити» президента Петра Порошенка і «обілити» президента Володимира Зеленського. А все тільки тому, що ми час від часу нагадуємо події найновішої політичної історії, котрі, безсовісні, демонструють, що в сенсі війни поведінка чинного президента і його попередника мало чим відрізняється.

Однак, на нашу думку, це мало би демонструвати не те, що чинний президент ліпший, ніж більшості активних користувачів соцмереж здається, а його попередник – гірший, ніж здається більшості тих же користувачів. Якщо не скочуватися у сварки довкола цих двох особистостей, то можна помітити річ, котра раніше була дуже прикрою: на наше становище у війні з Росією впливає цілий світ. І Європа, і США тримали нас фактично зв’язаними по руках і ногах. Зараз вже це набагато легше зрозуміти. Для прикладу після спогадів очевидців про те, як Обама віддав Путіну Крим – з надією, що той стримає свої апетити і не піде далі. Або тих же таки спогадів про те, як Меркель вмовляла Порошенка не оголошувати воєнний стан – з тією ж надією, що вони зможуть втамувати апетити Путіна і вже на фоні мирних переговорів вільно купувати російський газ.

Донедавна вплив світу був не на нашу користь – м’яко кажучи. Від цілковитої окупації нас втримала тільки українська армія – при тому, що її тримав за руки і за ноги попередній Головнокомандувач, якого тримали за руки і за ноги Європа і США.

Якби не українські добровольці (і, що вже там приховувати – деякі українські олігархи, яких тепер у порядному товаристві не прийнято згадувати вголос) – Україні був би кінець.

Однак ми вистояли, витримали – нелюдськими зусиллями і нелюдською ціною.

І от тепер вітер на планеті починає змінюватися в інший бік. Невідомо, чи це надовго. Невідомо, чи не опиниться український народ знову не просто сам-на-сам з ворогом, а ще й з вантажем «миролюбних ЄС і США» на руках і ногах.

Тим не менш, зміни помітні. І це не тільки зухвала навіть задумом своїм операція з «вагнерівцями».

Було би щонайменше нерозумно з боку української влади дивитися, як Туреччина підтримує Азербайджан – і не спробувати теж заручитися підтримкою ясновельможного пана султана. І таки ці спроби є. Принаймні, саме так, для прикладу, можна розглядати спробу чинної української влади активно підняти питання Криму і спробувати створити «Кримську платформу».

Попередня влада про Крим майже не говорила – як відомо, у Мінських ганебностях взагалі питання Криму проігноровано. І навряд чи це вина саме тієї української влади – знову ж таки, мусимо нагадати, що попередник чинного президента США фактично погодився віддати Крим Путіну. А щирий (і щедрий!) друг родини Клінтонів Віктор Пінчук і взагалі цілу статтю для The Wall Street Journal написав – що Україна мала би Крим віддати Росії, відмовитися від НАТО і провести місцеві вибори на окупованій частині Донбасу, тобто фактично завести російських терористів в українські органи влади і надати їм не тільки імунітет від судового переслідування, а й чималі владні повноваження…

Навряд чи це була суто ініціатива самого тільки Пінчука. Зрештою, якщо уважно послухати думки представників Демократичної партії США (навіть колишніх!) щодо України, то вимальовується саме така картина їхнього бачення подальших стосунків України та Росії. І в цьому контексті стає цілком зрозуміло, чому перші роки війни Україна отримувала від ЄС та США переважно «глибоке занепокоєння».

Натомість у республіканців бачення дещо інше – і це помітно, скажімо так, за результатами співпраці. Трохи змінила свої думки і Ангела Меркель, і навіть Емманюель Макрон. І потроху змінюються тенденції у світі…

Можливо, саме в такому світлі варто розглядати таку от вкрай непомітну невеличку новину: 13 жовтня, під час позачергового засідання кабінету міністрів України, було ухвалено проект міжурядової рамкової військової угоди з Туреччиною.

Зовсім невеличка новина.

Але якщо українські політики і піарники все ж таки взялися би за розум і припинили стравлювати громадян одне з одним з гаслом «Зараз я тобі розкажу, хто з двох президентів гірший!», а взялися, для прикладу, просто пояснювати людям суть от цієї невеличкої новини – країна вже би 14 жовтня прокинулася би зовсім іншою, і, можливо, навіть зменшилася би кількість відкритих проявів коронавірусу. :) Бо мало які ліки здатні так зміцнити імунітет, як добрі новини. А на цю добру новину чекає фактично майже все українське суспільство – і то вже років 7.

Суспільство, яке, хоч як би його не обзивали геть знахабнілі від передвиборчої втрати совісті піарники, не впало в маразм, не відмовилося від Незалежності – але втомилося від стану затравленості, коли кожен патріот – а їх багато! – почувається приниженим, покинутим і залишеним на поталу споконвічному ворогу – Росії. Про те, як почуваються в такій ситуації воїни і ветерани, більш ніж красномовно свідчить вчинок Миколи Микитенка.

Більшість українських громадян голосувала за Незалежність у 1991 році.

Більшість громадян підтримала – та що там підтримала – створила(!) армію і боролася за Незалежність у 2014 році.

Ці люди є, вони ніде не поділися. Хіба трохи тонуть у зневірі, політичних сварках і песимізмі. Однак нарешті ми маємо повне право сказати їм: підстав для того, щоб тонути, немає.

Світ нас підтримує – нарешті. Невідомо, чи надовго – але ця підтримка є, і нею треба скористатися: а для цього треба взяти себе в руки і виринути з песимізму. В нас є ми – і є наші захисники! І, як то не дивно, є підтримка світу. Разом – поборемо!

З Днем захисника України, світе! Бо де би ти був, якби не вони – перші люди, котрі наважилася підсунути Путіну свиню…

Карабахський цугцванг Москви: Росія готується сприймати нову реальність на Південному Кавказі

Євросоюз закликає провести нові вибори у Киргизстані

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com