Дані про бойові втрати Української армії на Сході за вересень 2020 року. Перелік – не остаточний…

Володимир Хоменко

Володимир Петрович Хоменко народився 18 серпня 1985 року у місті Добропілля, Донецької області.

Після закінчення 11 класів загальноосвітньої школи №19 Володимира було призвано на строкову службу у жовтні 2003 року, звідки він повернувся у травні 2005-го з військовою спеціальністю «механік-водій середніх танків». Потім він влаштувався працювати слюсарем на шахту «Алмазна», де постійно підвищував свою кваліфікацію. Згодом Володимир Петрович перевівся на шахту «Добропільська» гірником очисного забою, де працював до служби у лавах ЗСУ.

Він рано втратив матір, тому його та сестер самотужки виховував та ставив на ноги тато, який дуже їх любив та пишався ними. Володимир Петрович зрання увібрав у складові свого характеру відповідальність, мужність, надійність. Він був дуже хорошим другом, який ніколи не залишить у біді, за що його дуже цінували та поважали.

Повернімось до шкільних років. З першого до восьмого класу Володимир навчався в одному класі, який потім розформували, зробивши з трьох восьмих класів два дев’ятих. Володимир разом із двома найліпшими друзями опинився в одному класі, і ця трійця міцно товаришувала такою дружбою, якою іноді не можуть товаришувати дорослі чоловіки. Хлопці грали на музичних інструментах (всі троє входили до складу ансамблю народних інструментів у Добропільському центрі дитячої та юнацької творчості), виступали майже на всіх урочистих заходах в місті.

Керівником у них був дуже хороший вчитель, який зміг зацікавити їх музикою. У вільний від репетицій час він дозволяв їм грати на гітарах, бас-гітарах, і хлопці створили свій маленький гурт, що виконував музику у стилі рок. Ніде цим гуртом офіційно вони не виступали, проте змогли записати свій альбом, який зберігався у них на касетах. Іноді молоді музиканти прогулювали школу задля того, щоб прибігти до Центру та займатися репетиціями своєї рок-музики. Керівник здогадувався про це, але був радий тому, що хлопці грають, а не курять та вживають алкоголь за гаражами, тому не надто сильно їх сварив.

Володимир був неконфліктною людиною, ніколи ні на що не скаржився, дуже любив відчуття повної волі, захоплювався подорожами, мав неабияке бажання подивитись світ, побачити його прекрасні місця, побувати там, де його душа була в змозі напитися чистої та світлої енергії. Він багато читав, особливо його приваблювали роздуми про життя та його сенс. У листопаді цього року мав закінчитися його контракт, тому він планував поїхати у велику подорож світом. Цей мешканець Донеччини був великим патріотом України, саме тому він віддав п’ять років безперервному захисту Батьківщини.

Коли Володимир Петрович вже служив у війську, він якось зустрів на вулиці свого однокласника з дев’ятого класу, і того вразило, як він змінився. Став зовсім іншою людиною – справжнім чоловіком, змужнів та подорослішав на війні. Його слова були дуже правильними та впевненими й викликали повагу.

4 листопада 2015 року Володимир вступив до лав українського війська на службу за контрактом. Навчання проходив у «Десні» курсантом навчального взводу танкового полку, а з 13 лютого 2016 до 10 квітня 2020 року брав безпосередню участь в АТО командиром танку танкового батальйону. Починаючи з 11 квітня цього року, чоловік перейшов до іншого підрозділу.

Старший сержант, головний сержант-командир 1-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» 54-ї окремої механізованої бригади.

5 вересня опівдні, в районі селища міського типу Верхньоторецьке, Ясинуватського району, Донецької області, під час гасіння пожежі, що швидко поширювалася, Володимир Хоменко, разом із двома побратимами, опинився відрізаним від основних позицій підрозділу полум’ям, що швидко роздмухувалося сильним вітром. Під час пересування крізь лісосмугу, що була розташована у так званій «сірій зоні», Володимир Хоменко та його побратим Віталій Грицишин підірвалися на невідомому вибуховому пристрої й загинули. Тіла загиблих одразу виявити не вдалося, їх було знайдено 6 вересня о 6:30 ранку.

Поховали Володимира Хоменка 8 вересня у Добропіллі. У нього залишилися батько та дві сестри.

Віталій Грицишин

Віталій Зіновійович Грицишин народився 21 липня 1982 року у місті Павлоград, Дніпропетровської області.

Віталій закінчив 9 класів Павлоградської загальноосвітньої школи №17, після чого отримав у професійно-технічному училищі фах «муляр-штукатур». Влаштувався працювати на шахту гірником очисного забою (на важку, висококваліфіковану та виснажливу роботу, яку витримати можуть не всі).

Чоловікові були властиві рішучість та сміливість, він вірив у ретельне планування як найдієвіший спосіб узяти від життя усе, що потрібно було для щастя. Він полюбляв риболовлю, футбол та море. Море притягувало його, немов магніт, щороку він відвідував його, але все це було до війни.

Надійність, енергія та професійність. Такі риси були притаманні Віталію, таким він запам’ятався усім знайомим: людиною, яка твердо стояла на своїх переконаннях, яка не кидала нікого у біді, іноді розуміючи ситуацію без слів. Саме так, цей чоловік мав талант такого собі «мовчазного розуміння», здатність приймати блискавичні правильні рішення. Він випромінював якесь світло, невидиме, але потужне, й люди підсвідомо відчували його.

2014 року його було призвано за мобілізацією, службу проходив у 93 окремій механізованій бригаді. Згодом він підписав контракт із ЗСУ, який потім неодноразово продовжував (останній раз – 9 листопада 2019 року). Віталій Зіновійович мріяв дослужити до кінця терміну контракту, повернутися додому та вийти на пенсію (його «гарячий стаж» на шахті дозволяв це зробити).

Старший солдат, номер обслуги 2-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» 54-ї окремої механізованої бригади.

5 вересня опівдні, у районі селища міського типу Верхньоторецьке, Ясинуватського району, Донецької області, під час гасіння пожежі, що швидко поширювалася, Віталій Грицишин, разом із двома побратимами, опинився відрізаним від основних позицій підрозділу полум’ям, що швидко роздмухувалося сильним вітром. Під час пересування крізь лісосмугу, що розташована у так званій «сірій зоні», Віталій Грицишин та його побратим Володимир Хоменко підірвалися на невідомому вибуховому пристрої та загинули. Третього військовослужбовця знайшла живим пошукова група, а тіла загиблих було знайдено 6 вересня, о 6:30 ранку.

Поховали Віталія Грицишина 8 вересня на Єврейському кладовищі Павлограда. У нього залишилися батьки, брат та син.

Руслан Волков

Руслан Михайлович Волков народився 4 січня 2000 року у місті Ананьїв, Подільського району, Одеської області.

Руслан закінчив 9 класів Ананьївського НВК №7, після чого вступив до місцевого аграрного ліцею, у якому провчився три роки. Потім відслужив строкову службу та влаштувався працювати до комунального підприємства «Місто-Сервіс».

Родина Руслана Михайловича живе дуже бідно, мама працює двірником, батько – водієм, тому Руслан рано подорослішав, мав неабияке бажання допомагати батькам, щоб поліпшити їхнє матеріальне становище. Мав авторитет серед друзів, був дуже доброю людиною, зі всіма мав хороші стосунки. Своєю мовчазністю, розсудливістю та скромністю виділявся серед однолітків.

Хлопець любив грати у футбол, а мрія у нього була одна – почати жити краще та не бачити, як батьки рахують копійки до наступної зарплатні. Хоча його родина була дуже працьовитою, у батька й мами не було фінансової можливості забезпечити сину вищу освіту.

Навесні цього року Руслан Михайлович прийняв важливе рішення та підписав із ЗСУ контракт. 16 червня він прибув до лав свого підрозділу.

Матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти.

6 вересня у районі селища міського типу Новгородське Донецької області, під час прямування до осередків пожежі, на невідомому вибуховому пристрої підірвалася авторозливна станція АРС-14. Руслан отримав численні опіки, від яких помер у лікарні міста Торецьк наступного дня, 7 вересня.

Похований 10 вересня в Ананьєві на кладовищі імені Шостої сотні. У нього залишилися батьки та брат (який теж брав участь в АТО/ООС).

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net/ru/resonance/3222129/zagibl_gero_veresnya)