rss
10/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Прагнення до «халяви» та безвідповідальність – як загроза існуванню людства

Минулий тиждень і в Чикаго, і в Україні, і в цілому світі був затьмарений трагічними новинами. Серія жорстоких вбивств у Чикаго, загибель в авіакатастрофі курсантів біля Чугуєва, спалах «замороженого конфлікту» в Карабасі…

І за всіма цими подіями стоять два вороги людської цивілізації як такої: прагнення до «халяви» та людська безвідповідальність. Схоже, для існування людства ці два фактори становлять чи не більшу загрозу, ніж ядерна зброя.

Вбивства в Чикаго стали вже майже звичним явищем – і це насправді страшно. Особливо на фоні спроб заборонити поліцію, або ж обмежити її повноваження, котрі і далі не стихають фактично по всій країні. Особливо вражає те, що одні й ті ж самі люди закликають і рятувати життя афроамериканців, і розпустити поліцію. Якою буде кількість вбивств серед афроамериканців, якщо поліцію таки розпустять – страшно навіть подумати… Як і про те, що буде з цілою країною у такому випадку. А на цю країну сподіваються у цілому світі – і в Україні зокрема.

І з України прикро спостерігати, як у США масово намагаються заманити людей у вже відомий пострадянським країнам капкан «рівності». Особливо вразливими до цього капкану є люди доволі заможні, але разом з тим – і досить наївні для того, аби прагнути ощасливити весь світ. Їм здається, що якщо дати бідному грошей і звільнити його від відповідальності за свої вчинки – світ стане справедливішим. Саме цей капкан «рівності» стоїть за спробами узаконити «пограбування за потребою», звільнити від відповідальності протестувальників, причетних до погромів, тим більше – запровадити в країні подобу соціалізму за сумновідомими радянськими зразками.

Людей намагаються впіймати на думку «ага, я маю статки, певну вагу в суспільстві – значить, я сильний, тож маю поділитися зі слабким – тобто з тим, хто цього не має». Людей легко впіймати на цей гачок – бо на перший погляд причина несправедливості полягає саме у більш-менш матеріальних речах, і якщо брати до уваги матеріальні речі, то здається, що несправедливість легко усунути.

Власне, цим і користуються люди, котрі частенько приходять до влади на закликах до справедливості.

Зовсім іншою буде картина, якщо дивитися на ту ж саму несправедливість через призму нематеріального прагнення до роботи/халяви і до відповідальності/безвідповідальності.

Ви можете дати бідному грошей – але прищепити йому бажання працювати ви не можете – як би ви не намагалися. Виростити в собі таке бажання може тільки сама людина – і в неї буде набагато більше шансів на успіх, якщо чесна праця для неї буде єдиним шляхом отримати гроші.

 Title

Якщо забрати в когось чесно зароблені гроші і віддати їх лінтюху, котрий їх не заробив, ви не отримаєте двох щасливих людей, ви отримаєте розкуркуленого бідаку і знахабнілого паразита…

Люди, на жаль, чи на щастя, створені Богом не рівними. Хтось є працелюбним і відповідальним ледь не з колиски, а комусь та ж колиска прищепила прагнення до халяви. І ці двоє антиподів можуть народитися в одній родині і виховуватися в однакових умовах. Відбирати результати в працьовитого – і віддавати лінтюху – м’яко кажучи, не дуже педагогічно, і може призвести до дуже неприємних наслідків. Держава не може прищепити любов до праці (хоча може намагатися виховувати громадян змалечку в цьому напрямку), але вона може і повинна слідкувати, щоб антиподи не пішли шляхом Каїна та Авеля. Більше того, вона зобов’язана стежити, щоб громадяни були відповідальними – і карати за безвідповідальність. А працелюбність і відповідальне ставлення до себе і до світу – стимулювати. В іншому випадку держава поставить під загрозу і громадян, і саму цю державу, і людство як таке.

Комуністична система в колишніх радянських країнах створила перевернуте суспільство – в якому прагнення до «халяви» оцінювалося як доблесть, прагнення до роботи – як дурість, те ж саме – і з відповідальністю. Радянський лад витворив цілу суспільно-державну систему, в якій «халява» і безвідповідальність процвітали, а працелюбність, ініціативність і відповідальність – каралися і не сприймалися. Що ще гірше – скаржитися державі на неправомірні дії чи безвідповідальність інших громадян було заборонено, мовляв, це «стукачество», натомість цей перевернутий лад всіляко заохочував написання мерзенних доносів та анонімок, переважно – за вигаданими приводами… За чесну працю платили мізер – натомість фінансово стимулювалися зовсім інші речі…

Ось вже третій десяток років Україна намагається цю систему побороти – і дається це з позмінним успіхом…

І вкрай гірко дивитися, як наслідки цієї системи в прямому сенсі того слова вбивають цвіт нації, її найталановитішу і найактивнішу молодь.

Як відомо, 25 вересня на Харківщині при заході на посадку в аеропорту міста Чугуєва розбився літак Ан-26 Повітряних сил Збройних сил України. На борту перебували 7 членів екіпажу та 20 курсантів Харківського національного університету Повітряних сил. З них вижив тільки один курсант, котрий наразі перебуває на лікуванні.

Літак був старий, у 2020 році ДП «Антонов» продовжило призначений термін служби та термін служби до наступного ремонту цього літака на 2 роки.

Хто «прохалявив», тобто виявив злочинну безвідповідальність – чи люди, котрі робили ремонт і огляд, чи люди, котрі підписували продовження терміну служби, – наразі невідомо. Невідомо також, чи була ця безвідповідальність неумисною – а чи був то злочинний намір, бо, все ж таки, ми сьомий рік відбиваємося від сусідів з їхніми імперсько-окупантськими мріями, і заперечувати, для прикладу, помсту за спробу викрасти літак з «вагнерівцями» ніяк не можна.

Можливо, всі ці невідомі моменти встановить відповідна державна комісія – хоча історія свідчить, що на такі комісії сподіватися не завше доречно. Але у будь-якому випадку – це потужний привід для того, щоб громадянське суспільство почало більше цікавитися, а точніше – пильно контролювати ремонти техніки. Стара техніка – то не проблема, старі літаки літають у багатьох країнах. А от ремонт – проблема…

Цікаву історію з цього приводу розповів редактор видання «Цензор.net» Юрій Бутусов:

«Місяць тому начальник одного з ремонтних центрів бронетехніки ЗСУ отримав на ремонт БТРи і двигуни до них на відновлення. Однак, оцінивши зношений стан двигунів, офіцер доповів, що підписувати акти приймання відмовляється – не може брати відповідальність за вихід з ладу в бойовій ситуації. Двигуни на БТР не поставили.

А син начальника ремонтного центру є курсантом Університету Повітряних сил, і він брав участь в польотах 25 вересня на АН-26Ш.

На шостому вильоті у літака вийшов з ладу зношений двигун, який прослужив 43 роки, якому три місяці тому хтось підписав продовження ресурсу. Сталася катастрофа при посадці.

Частина групи курсанта потрапила на борт на шостому вильоті, і вони пішли в небо назавжди... А він суто випадково не був зі своїми друзями, йому пощастило...

…Я не хочу сказати, що, мовляв, Бог віддячив, я в таке не вірю - бо загинули достойні люди, які були цвітом нації, які повинні були жити. Я хочу сказати, як дорого коштує в житті відповідальність. Здавалося, ніхто цього не побачить – хіба це героїчна справа –поставити підпис? Але буває, що це чорнило – вчинок, який ламає сотні доль назавжди. Відповідальність сказати «ні», коли пропонують ризикувати чужими життями в обмін на підпис, відповідальність бути чесним перед собою і перед тими, хто тобі підпорядкований – це найвища честь, якої удостоєні люди у владі. А той, хто цієї честі не вартий – зобов’язаний відповідати за свої вчинки, а не командувати. Ось в це я вірю».

Фактично, відколи триває війна – відтоді тривають і майже безперервні спроби підсунути фронтові як не зношену техніку, то непридатні до використання бронежилети, а чи й взагалі перепродати міністерству оборони списану цим же ж міністерством техніку. Про спроби всунути фронту швидкі, котрі геть непридатні для використання у фронтових умовах, вже й взагалі всі забули. «Славні» подвиги Свинарчука та компанії теж зараз згадувати не прийнято, не модно.

Але так не повинно бути – принаймні, у суспільстві, котре турбується за своїх захисників. Те, що нова влада добре домовилася зі старою, і гріхи старої влади для нової вже й ніби як не гріхи – не означає, що громадянське суспільство має право про всі ці гріхи забути. Мовляв, он цей політик тільки набрав політичного капіталу, а якщо згадати – то він той капітал зразу втратить. Тим більше не можна закривати очі на гріхи влади нової.

Країна повинна розуміти, що життя її захисників набагато важливіше, ніж політичний капітал тих чи інших політиків. Політики приходять і відходять – а країна лишається, якщо лишаються громадяни, котрі її захищають. А українське суспільство, схоже, геть розслабилося у цьому сенсі.

Хоча, здавалося би, події довкола Нагірного Карабаху мали би нагадати, що розслаблятися не варто ні на секунду. У Азербайджану та Вірменії теж були Мінські угоди, теж була Мінська група – і «заморожений конфлікт» із 1992 року. І Росія – «миротворець». Країна, в уявленні якої, образно кажучи, найвища справедливість виглядає десь так: «я не хочу своєї корови, я хочу, щоб у сусіда корова здохла». Країна, котра національною ідеєю намагається зробити принцип «ми не хочемо працювати, ми хочемо, щоб увесь світ занурився в хаос, і тоді ми би на цьому фоні виглядали би дуже пристойно».

Таке збочене озлоблене прагнення до нічогонероблення, вкупі з традицією вчинення міжнародних диверсій, може виявитися ще більшою небезпекою для світу, ніж ядерні ракети. Тим більше, що підтримувати будь-які руйнівні суспільні рухи, загортати свої ідеї в красиві обгортки і розсилати по світу росіяни вміють навіть ліпше, ніж наливати «Новічок» до чаю. Чи зможе світ встояти перед такою загрозою?..

Осіння війна за Карабах: Україна має продемонструвати чітку позицію

Військового вирішення Карабаського конфлікту немає – США в ОБСЄ

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com