rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Той, що не боявся смерті

Лікар від Бога, який так і не став лікарем, але вилікував багатьох людей. Не лише пігулками, але й цілющою силою слова. На війні це витягнуло з того світу не одного бійця. Цілий рік сім’я чекала Мирослава Остап’юка, думали, що десь у госпіталі чи в полоні. А він рік пролежав у землі, за сотні кілометрів від дому, під безіменним хрестом із написом «720Л».

«Знаєте, там усе так наплутано, що й не знайти правди», – починає розмову мама – Марія Остап’юк. Жінка тепер живе сама у хаті. Чоловік помер рік тому. Хоч і хворів трохи, але загибель сина стала фатальним ударом для нього.

«Фактично, ми й досі не знаємо, як і коли точно загинув наш Мирось. Від чого загинув, що з ним трапилося… І вже ніколи й не дізнаємося, – продовжує Марія Йосипівна. – Ми цілий рік його шукали, оббивали пороги стількох інстанцій. Той рік був пекельним. Ми всі жили на таблетках. А скільки разів я його виглядала на порозі… Чи не щодня думала, може, якраз вернеться нині… Якось наснився сон, що нарешті прийшов наш Мирось, сперся на перила біля хати і ніяк не може зайти. А тоді засміявся і сховався за стіною. Я ту посмішку ніколи не забуду. Через десять днів син дійсно вже був удома. В труні. Знайшли на кладовищі біля Маріуполя, похованого як невідомого солдата».

Молодший сержант, санітарний інструктор зенітної артилерійської батареї Сухопутних військ ЗСУ Мирослав Остап’юк народився 21 січня 1970 року в селі Підпечери, Тисменицького району. Закінчив медичне училище.

У 2014-му добровольцем вступив до лав ДУК «Правий сектор», де став бійцем 5-го батальйону. 7 лютого 2015 року мобілізувався до лав ЗСУ. У липні того ж року Мирослав Остап’юк загинув у районі села Кременівка, Володарського району (з 2016 року – Нікольського району), Донецької області. Останній раз на зв’язок виходив 22 липня. Вважався безвісти зниклим. 28 липня виявили труп невідомого чоловіка у камуфляжній формі одягу. Згодом за результатами експертизи ДНК встановили, що це тіло Мирослава Остап’юка.

9 вересня 2016 року похований на кладовищі у рідному селі. На той момент у загиблого залишились батьки і двоє доньок.

 Title
 

«Лікар від Бога»

Мирослав ще змалку хотів усе знати і все бачити. А працьовитий який був! Худобу пасти, на городі посапати, коло хати щось зробити – ніколи не відмовлявся допомогти. Мама каже, що такі «золоті» діти рідко трапляються. Батьки багато працювали, бо тоді часи важкі були, тому Мирослава здебільшого виховувала бабуся. Хлопчина був настільки чемним і розумним, що мама навіть не може пригадати, чи взагалі колись доводилося його сварити. На батьківських зборах точно ніколи не червоніла.

«Попри це, він був вольовим», – каже Марія Йосипівна.

«І справедливим… Дуже справедливим. Не дай Боже, аби він почув, що ми когось засуджуємо», – додає старша донька, 27-річна Марія. «А ще порядок любив. У всьому, – розповідає молодша донька, 23-річна Наталя. – На всі свята в хаті не просто мав бути порядок, а все повинно було виблискувати. А як красиво тато вмів одягатися! Мав чудове відчуття стилю. До того ж, вбрання обов’язково мало бути якісне. Не хотів дешевизни ні в харчуванні, ні в здоров’ї».

Хлопця ніхто ніколи не примушував вчитися. Сам усе робив: й уроки встигав вивчити, і на господарці допомогти. До речі, і професію собі вибрав сам. Вступив до медучилища, хоча в родині – жодного медика. «Ну, а ти зможеш це робити?» – питали здивовані батьки. – «Зможу». Таки зміг – ніхто за нього не домовлявся.

Мирослав потім ні разу не пошкодував про свій вибір. Люди в селі казали, що то – «лікар від Бога». Не один говорив: «З нього був би добрий лікар». Всім сусідам умів поставити правильний діагноз, просто знав, і все. Лікарем чоловік так і не став, хоча дуже хотів бути терапевтом, кілька разів вступав до інституту, але… щоразу не вистачало грошей. Працював фельдшером у Франківську, одного разу в кареті швидкої допомоги прийняв у жінки пологи – ситуація була критична.

Чоловік, на додаток до всього, був ще й красенем, подобався чи не всім жінкам, але він був однолюбом. Хоча з дружиною і не склалася сімейна ідилія, але Мирослав не раз потім казав, що все одно любитиме її до кінця життя.

Чоловік залюбки готував для своєї сім’ї. Найкраще вдавалося лечо і тушкований кролик. Взагалі він умів приготувати щось смачне з будь-яких продуктів, які були в холодильнику.

Мирослав завжди багато читав, кімнати були заставлені книгами, найбільше – про медицину та детективи. Ті всі книги й досі є у хаті, ні в кого не підіймається рука викинути.

«З татом завжди можна було поговорити, – розповідає Наталя. – Пам’ятаю, коли була якась проблема, ми вмощувалися в окремій кімнаті, сідали за стіл і балакали. Тато ніколи у житті не сварив нас із сестрою. Він просто говорив. Говорив так мудро і проникливо, що одразу все доходило, ставало ясно, куди і як рухатися, де зробила помилку, і що тепер з тим робити».

«Я вже дорослий»

Строкову службу Мирослав проходив у Хабаровську. Стільки листів мамі надсилав звідти… Жінка їх всіх зберігала, але нещодавня повінь їх понищила – води було пів хати.

Того дня, коли Мирослав вернувся зі «строчки», мама була на роботі, і навіть не підозрювала, що син уже вдома чекає її з величезним букетом вишневих троянд. Марія Йосипівна досі пам’ятає ті прекрасні квіти. Взагалі він обожнював дарувати квіти: сусідам, родичам, друзям…

Title 

Певний час Мирослав працював за спеціальністю в обласній інфекційній лікарні. Наприкінці 90-х пішов із медицини. Казав, що дуже розчарувався, бо ніде нема справедливості – суцільна корупція. Далі гроші заробляв на будівництвах. Був таким собі інтелектуалом, котрий не боявся фізичної роботи.

У 2014-му був на Революції Гідності – не всидів удома. Сім’я трохи збунтувалася – кожен переживав. А Мирослав тоді відрізав: «Я – вже дорослий і знаю, що роблю. Це – моє рішення, і на тому крапка». А на Майдані чоловікові роботи вистачало – чи не цілодобово надавав медичну допомогу.

Про війну Мирослав майже не розповідав удома. Лиш якось не втримався і поділився з донечками, як одного разу після бою багато хлопців було поранених, а ліки закінчилися. Нічогісінько не було. Медик давав воякам прості таблетки на кшталт «Діазоліну» і казав: «Це – дуже помічна та сильна пігулка. Через годину біль вщухне». І дивина – бійці приходили дякувати, бо й справді допомагало. Мирослав знав про силу думки та силу слова, й рятував ними, коли більше не було чим.

«Пам’ятаю, коли тато приїхав з війни, то показав мені кишеньку на своїй сорочці, де він ховав фотографію, там були ми з сестрою. Тато сказав, що ми – завжди біля його серця, – згадує Наталя. – А ще він мені тоді подарував браслетик, який для вояків власноруч сплели діти з усієї України. Батько попросив: «Тільки дивись, бережи його. Бо це діти зробили».

Коли їхав з дому востаннє, його обличчя аж ніби потемніло. Начебто передчував свою біду. «Як зараз пам’ятаю: сів в автобус і так довго махав мені рукою», – каже заплакана мама.

Щось у тому є

Одразу після батькової загибелі старша донька завагітніла, хоча ніяк не вдавалося аж три роки. «Бог одного забирає, а другого дає… Щось у тому є…» – замислено каже Марія Йосипівна.

Донька Марія пригадує, як одного разу вони з батьком говорили про смерть, він з усмішкою казав, що смерті не треба боятися, бо в ній нема геть нічого страшного.

 

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (https://gk-press.if.ua/toj-shho-ne-boyavsya-smerti/)

 

Степановичу, як ти помер?

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com