Новину про скандал із «вагнерівцями» українське суспільство сприйняло дуже обурено. Однак люди, котрі уважно стежать за найсучаснішою українською історією, мають привід для певного оптимізму, навіть, можна сказати, оптимізму неабиякого.

Для початку згадаймо, з чого починався скандал.

29 липня у Білорусії, в санаторії під Мінськом, затримали 33 російських «богатирів», чи то пак найманців із сумно відомої приватної військової компанії Вагнера.

Лукашенко був шокований, назвав затримання росіян із «ПВК Вагнера» «надзвичайною подією» і заявив про «брудні наміри» Росії. Загалом білоруси запідозрили найманців у підготовці заворушень напередодні виборів, про що офіційно і заявили.

Однак ніяких звинувачень «на папері» їм офіційно так і не висунули, а через два тижні всі найманці, крім одного, котрий має громадянство Білорусі, повернулися до РФ. 14 серпня Генпрокуратура Росії повідомила, що найманці перебувають на російській території.

І далі пішли версії – що це було.

Одним з перших кинувся коментувати ситуацію російський пропагандистський ресурс «Комсомольская правда». Мовляв, кровожерливі українці, вкупі із підступними американцями, хтіли заманити наївних російських найманців, котрі й так постійно блукають у трьох соснах, і наївні, мов діти, в Україну і там…

Що «там» – тяжко сказати. Уява росіян мала би намалювати страшні картини, від яких люди, котрі просто банально відстежують дії української влади стосовно захоплених у полон російських найманців, могли би хіба тільки гірко посміхнутися.

Окрім «Комсомольської правди» цю версію взялося розкручувати ще й інше російське пропагандистське видання – «Московский комсомолец».

Далі – більше. Цю версію взявся розвивати цілий президент Росії Путін, котрий 27 серпня в інтерв’ю телеканалу «Росія 24» заявив, що затримання 33 росіян у Мінську напередодні президентських виборів у Білорусі було «спільною акцією українських і американських спецслужб».

Судячи з усього, в Росії вирішили, що якщо не можеш припинити скандал, його треба очолити. Принаймні, така версія найбільш зрозуміло пояснює той бійцівський запал, з яким сам Володимир Володимирович Путін взявся піарити на весь світ стратегічні подвиги українських спецслужб.

Бо, як то не дивно, подвиги таки справді були.

Про це пізніше повідомив колишній агент Національного антикорупційного бюро України Євген Шевченко, а потім і редактор видання «Цензор.нет» Юрій Бутусов.

Власне, Бутусов поставив на цю карту всю свою репутацію.

Оскільки, як ми вже згадували, більшість українських громадян, котрі хоч трохи відстежують успіхи (а частіше – «успіхи») українських спецслужб у сфері полювання на російських найманців, добре знають, що у більшості випадків це полювання відбувається за схемою «рибальства на телеканалі Discovery»: спіймали, помилувалися і відпустили назад. Це в ліпшому випадку.

В гіршому випадку «рибку» відпустили, а от людей, котрі спіймали «рибку», посадили, і то надовго – щоб і самі не займалися такими дурницями, і іншим не хтілося.

І це я не про чинну владу, до якої більшість скептично ставиться, кажу: деякі мисливці на російську рибку боролися з українським кривосуддям фактично з 2014 до 2019 року.

Так, для прикладу, осінню 2014 року військові, за погодженням з СБУ, взяли в полон так званого «замміністра ЛНР». Тобто – військового злочинця, цінного свідка і так далі.

Привезли того «замміністра» до Києва, віддали «куди треба». А з «куди треба» того «замміністра» відразу випустили, а от бійців відразу взяли – за викрадення людини. Карну справу проти бійців закрили тільки нещодавно, а «замміністр» собі спокійно поживає десь у Європі, добряче заробив собі у своєму «міністерстві» з 2014 року…

Це було, нагадаю, при тій таки «патріотичній владі», котра зараз піднімає людей «на спротив капітуляції». Правильно піднімає, до речі. Але було би добре, аби люди трохи пам’ятали, що ця ж сама колишня влада, коли була чинною, то теж капітулювала – аж гай шумів…

Деяких спійманих «рибок», щоправда, таки лишали – щоб потім обміняти на наших бранців. Але тільки деяких, і то, переважно, тоді, коли бійці, перед тим, як відправити «рибку» на Київ, робили ґвалт на весь інтернет.

В інших випадках…

І таких «інших випадків» – коли спійманих росіян відпускали, а бійців садили чи просто їм погрожували – було доволі багато. М’яко кажучи. Це якщо навіть не згадувати ще й чиновників з міст, містечок і сіл біля лінії фронту, котрі з величезним ентузіазмом співпрацювали з ворогом – і, власне, і зараз з ним активно співпрацюють. Якщо на славнозвісну Нелю Штепу, міську голову Слов’янська, хоч справу заводили, то решті навіть справою не погрожували. А Штепа, до речі, через Європейський суд з прав людини відсудила в України 2600 євро моральної компенсації і 1000 євро відшкодування судових витрат за нібито порушення її прав з боку України…

І тому, власне, розповіді про те, що СБУ хтіло привезти вагнерівців в Україну і там щось страшне з ними зробити, чи хоча б потримати до Страшного суду, сприймалися хоча б більш-менш обізнаними з цією справою людьми з чималою часткою скепсису.

До слова, для того, щоб бути обізнаними з цією справою, багато не треба – тільки уважно відстежувати новини, судові справи, і мати багато знайомих бійців, чи хоча б чесних волонтерів. Тож обізнаних було чимало.

І тут на них усіх чекав сюрприз.

Швидше за все, що така операція українських і американських спецслужб таки справді була.

Тобто вперше за 7 років війни українська спецслужба спромоглася, по-перше, співпрацювати з американськими спецслужбами, по-друге, провести операцію на ворожій території! Тут мала би стояти ціла вервечка знаків оклику – настільки це здавалося нереальним. Наскільки могутньою нам видавалася ФСБ на російській території, наскільки поширеними були їхні вуха скрізь по наших спецслужбах. Наскільки очевидною для патріотів була потреба діяти на ворожій території – і наскільки всіх нас засмучувала явна очевидність неможливості таких дій.

А тут раптом виявилося – що це цілком можливо. Що якийсь наш ентузіаст в СБУ, дай йому, Боже, доброго здоров’я, цілком може надурити грізних вовків-вагнерівців, як дурних телят, і заманити їх у пастку.

Так, операція зірвалася через зрадника на верхівці. Але ж зірвалася – в останній момент. Українці вже звикли до того, що у цій війні весь час дурять нас. І зрадники сидять на всіх рівнях. А тут на тобі, яке диво несподіване: таки й наші спецслужби щось можуть. І зрадника наразі вполювали тільки одного. Ну, принаймні, майже вполювали. Але в тому, що його таки вполюють, нема жодного сумніву. Наскільки деструктивним для країни було вміння Петра Порошенка створювати тиск громадської думки в перші 5 років війни, за часів його перебування при владі – наскільки корисним для країни це ж вміння є за часів його перебування в опозиції.

От ще погляньте на ще один приклад.

9 вересня «Тристороння контактна група» домовилась про спільне інспектування на Донбасі за участі «обмеженої кількості бойовиків».

Ганебне явище насправді. У різних містах люди вийшли на протести, пішли навіть до будинку президента Володимира Зеленського в Києві. Похвальна акція. Наступного дня спільну інспекцію позицій ЗСУ за участі бойовиків скасували.

А тепер згадайте інше ганебне явище.

Представник президента України домовляється з ворогом, в рамках тієї ж «Тристоронньої контактної групи», і віддає їм важливий стратегічний шматок української території. Українські добровольці на то не погоджуються, намагаються не віддати той стратегічний пункт. Президент домовляється з ворогом про те, що ворог обшукує бійців, котрі йдуть на ротацію на захист цього стратегічного пункту, і дозволяє провезти з собою невеличку обмежену кількість боєприпасів. Командир українських бійців на російські камери тисне руку ватажкові російських найманців, потім принижено розповідає, що то, мовляв, був хитрий маневр, щоб українські військові змогли провезти в той момент своїм військовим вантажівку з боєприпасами, бо президент погодився на обшук своїх бійців ворогом і допуск їх на стратегічний пункт тільки після обшуку…

Президента того звали Петро Порошенко, стратегічний пункт назвався «Донецький аеропорт».

Але громадська думка в соцмережах тоді не писала про ганебне явище, ніхто не виходив на площі, всі казали «то хитрий маневр, він час відтягує».

А от ще одне ганебне явище, про яке ми писали неодноразово – СЦКК.

Спільний центр з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін, група з контролю за дотриманням Мінського протоколу, – так це неподобство називалося. Від 26 вересня 2014 року до 19 грудня 2017 року 75 російських офіцерів в рамках цієї СЦКК вільно пересувалися по українській території.

Це вам навіть не патрулювання. Це цілковитий контроль лінії фронту з українського боку - офіцерами ворога.

Коли російські офіцери таки звідси вшилися, тогочасний міністр оборони України висловив жаль з того приводу і заявив, що Росія зробила то навмисно – аби потім звинувачувати у порушеннях перемир’я саме Україну. А вшилися з України панове офіцери з тієї причини, що не схотіли проходити біометричний контроль. Дуже вже їм не хтілося свої пальці світити – аж так, що навіть перспектива контролювати український бік передової це небажання не пересилила.

А якби не той біометричний контроль – то так би й тинялися російські офіцери по українській передовій туди-сюди.

А ви кажете – спільне патрулювання…

І, до речі, за ті роки існування СЦКК жодного протесту у жодному місті проти цієї установи не було – хоча існування цього загадкового втілення українсько-російської дружби не було прописане жодними правовими документами, і не вписувалося у жодну логіку.

Та що там казати – «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», той і взагалі втратив чинність тільки 1 квітня 2019 (!!!) року.

І за менше, ніж півтора року – такий прогрес: операції СБУ на російській території і всього лишень один зрадник у верхівці.

Тим більше – Генеральна прокурорка Ірина Венедіктова каже, що у справі «вагнерівців» відкрито три кримінальних провадження. Якщо ці провадження – проти зрадника, а не проти тих, хто таки насмілився вести операції на ворожій території – то це взагалі для України величезний прогрес.

Ну і невеличка приємність на завершення: чи могли би таки операції української і американської розвідки бути проведені за часів попереднього президента США?

Залишаємо вам це питання для персональних роздумів – вони мали би бути цікавими…