rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Економіка \ Українське садівництво: посадити й заробити

Останні кілька років в Україні земельна реформа — одна з найгарячіших тем. Але майже завжди, коли про неї заходить мова, усе зводиться до того, варто продавати землю чи ні. Це однобокий і зміщений фокус. Кінцевим результатом кожної реформи має бути створення можливостей для розвитку економіки та зростання добробуту мільйонів українців. А запровадження ринку землі за всіх його переваг зовсім не гарантує цього.

Тому паралельно з проведенням земельної реформи Україна повинна системно шукати можливості для розвитку агробізнесу, усувати вузькі місця, що заважають їх реалізувати, та напрацьовувати дієві механізми їх реалізації. Одна з таких можливостей — розвиток садівництва, вирощування багаторічних культур. Цей сегмент має неймовірний потенціал, що здебільшого залишається нерозкритим в Україні.

Де ми є

За даними Держстату, на кінець 2017 року в Україні багаторічні насадження займали 895 тис. га, або 2,16% земель сільгосппризначення. Багато це чи мало? Статистика Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) свідчить, що ми посідаємо дев’яте місце у світі за площею орних земель і двадцять п’яте — за розміром сільгоспугідь. Тим часом за площею багаторічних насаджень Україна тільки на 35-й сходинці, а за часткою її в землях сільгосппризначення посідає 145-ту позицію. Ці показники зовсім не відповідають нашому реноме країни родючих земель та працьовитих людей.

Окрім садів, виноградників та ягідників, багаторічними насадженнями вважають ще, зокрема, вирощування хмелю, ефіроолійних та лікарських культур, квітники та розсадники. Тож фактична площа садів і ягідників значно менша за вказану вище, й торік становила 224,9 тис. га, ще 41,8 тис. га займали виноградники. Для порівняння: найбільша українська агрокомпанія за кількістю землі в обробітку — Укрлендфармінг Олега Бахматюка. За даними порталу landlord.ua, торік вона обробляла 570 тис. га. Тобто площа всіх садів, ягідників і виноградників України в понад двічі менша за розміри одного лише агрохолдингу. З одного боку, це свідчить про неймовірний потенціал садівництва в Україні. З іншого — про наявність суттєвих перешкод, що заважають йому розкритися.

У динаміці ситуація стає зрозумілішою. У 1990-му в Україні сади та ягідники займали 851,0 тис. га, а виноградники — 175,5 тис. га. Тобто за майже 30 років незалежності було вирубано та викорчувано майже 74% садів і ягідників та понад 76% виноградників. Площі під виноградом скорочуються й нині. А от із садами та ягідниками ситуація дещо інша. Здавалося, у 2016 році деградація садівництва досягла дна (224,4 тис. га), після чого обсяг площ, відведених під сади та ягідники, почав зростати. Однак торік відбулося ще одне скорочення, яке майже нівелювало досягнення 2016–2018 років. Чи триватиме воно далі?

Виробництво, споживання, експорт

Площі, відведені під сади, ягідники та виноградники, дуже малі. І, як видно з динаміки, цей сегмент агробізнесу перебуває в депресивному стані. Усупереч цьому, Україна входить у десятку найбільших світових виробників фруктів та ягід за дев’ятьма із сімнадцяти культур, вирощування яких поширене в наших кліматичних зонах. До них належать абрикос, черешня, вишня, слива, волоський горіх, журавлина, смородина, аґрус та малина. Тобто навіть у депресивному стані наше садівництво демонструє порівняно непогані результати. А що воно покаже, якщо почне нормально розвиватися?

Доповнюють картину показники споживання та зовнішньої торгівлі. За даними ФАО, споживання фруктів в Україні становить 50,3 кг на особу на рік, тобто приблизно по кілограму на тиждень. Це в півтора раза менше, ніж у середньому у світі та вдвічі нижче, ніж у розвинених країнах Європи. Мешканці країн Африки, Америки та Океанії зі сприятливими кліматичними умовами споживають учетверо — вп’ятеро більше фруктів, ніж українці. Попри те, що Україна потенційно може забезпечити вдосталь фруктів та ягід для внутрішнього ринку, цього не робиться, а рівень споживання в нас значно ближчий до показників злиденних країн Чорної Африки, ніж до багатьох європейських країн. Це також чинник нерозкритого потенціалу.

За даними Держстату, торік Україна виробила понад 2,1 млн т плодово-ягідних та 366 тис. т винограду. Утім, експортовано лише 107 тис. т, тобто трішки більше, ніж 5%, до того ж із них 50% припало на яблука, 38% — на волоський горіх, а показники з решти культур мізерні. Крім цього, було вивезено 3,1 тис. т варення, 9,4 тис. т інших плодових консервів, 114 тис. т соків, зокрема – овочевих. Тобто ще близько 5% урожаю експортується в переробленому вигляді. Решту споживає внутрішній ринок. Понад те, Україна імпортує тисячі тонн тих плодово-ягідних, на виробництві яких нібито спеціалізується, зокрема винограду, персиків, яблук, абрикос, груш. Тож ми не можемо задовольнити навіть внутрішні куці потреби.

Потенціал у деталях

Потенціал садівництва та ягідництва в Україні величезний, його можна знайти в усьому. Про площі сказано вище. Якщо їх довести хоча б до 1% всіх земель сільгосппризначення, то це дозволить збільшити обсяги виробництва плодово-ягідних культур майже вдвічі.

Але це екстенсивний шлях розвитку. Куди привабливішим бачиться інтенсивний, тобто підвищення врожайності відповідних культур. Коли порівнювати рівень врожайності в Україні та інших країнах — найбільших виробниках із кожної з культур, то наші показники ближчі до рівнів країн з нерозвиненим сільським господарством, орієнтованим суто на задоволення свого споживача та досягнення внутрішньої продовольчої безпеки. До таких належить, наприклад, Індія, яка має численне населення, але низькотехнологічне сільське господарство. Воно існує як спосіб радше зайняти сотні мільйонів голодних ротів, ніж спеціалізуватися в рамках міжнародного поділу праці. У таких країнах урожайність на мінімально можливому рівні, визначеному природою (кліматом, родючістю ґрунту тощо).

Не можна сказати, що за врожайністю Україна застрягла у ХХ столітті. Торік ми зібрали з гектара в 4,5 раза більше яблук, ніж у 1995-му, у 2,2 раза — груші, у 4 рази — сливи, у 3,2 раза — суниці та полуниці, у 4,6 раза — волоського горіха тощо. Утім, ми досі відстаємо в півтора-два рази від провідних країн-конкурентів, а від найвидатніших показників продуктивності — у три-чотири й більше разів. Урожайність — результат технологічності виробництва. Щоб її підвищувати, потрібно або розвивати селекцію, яка в Україні деградувала в часи незалежності, або купувати продуктивні сорти за кордоном, що нерідко потребує чималих капіталовкладень із доволі тривалим терміном окупності. Це –одне з вузьких місць, що стримує розвиток садівництва.

Наступний чинник потенціалу — собівартість виробництва (ціни виробників). В Україні ціна – одна з найнижчих. Коли брати загалом, то системно вона нижча лише в Молдови, але та ніколи не запропонує ринкові масштабних обсягів, бо має малу територію. Порівняно з найбільшими країнами-конкурентами, середня ціна виробників плодово-ягідних культур в Україні в кілька разів нижча, а коли порівнювати з максимальними значеннями у світі, то різниця становить 10 і більше разів. У цьому є логіка: найбільші виробники плодово-ягідної продукції — це часто доволі розвинені країни. Висока врожайність у плодово-ягідному сегменті відображає високий технологічний рівень їхньої економіки, що завжди йде пліч-о-пліч із високими зарплатами. Оскільки в сільському господарстві значну частину праці не можна автоматизувати, тобто вона потребує живих робочих рук, то собівартість цієї продукції виходить дуже висока, навіть якщо до збору врожаю залучають мільйони низькооплачуваних заробітчан (мексиканців у США, поляків у Великій Британії чи українців у Польщі). Тож Україна має можливості, бо ціна виробництва в нас невисока, а дешевих робочих рук не бракує.

Але й тут є одне вузьке місце. Річ у тому, що країни, садівництво яких орієнтоване здебільшого на внутрішній ринок, не надто переймаються зовнішнім виглядом своєї продукції та іншими супутніми проблемами (зберіганням, транспортуванням тощо). Тому в них більшість плодово-ягідних реалізовується в сезон, з поля — одразу кінцевому споживачеві. А в розвинених країнах вирощування яблука, сливи чи малини поєднане з потужною системою оптових закупівель, зберігання й транспортування. І товарний вигляд продукції в них – дуже важливий. У більшості культур Україна всього цього не має, тому не може запропонувати їх глобальному ринку навіть за низькими цінами: ця продукція просто не відповідатиме вимогам якості й не пройде відповідних перевірок.

Це дуже добре ілюструє ринок яблук, хоч за останні роки він помітно просунувся вперед. Торік Україна експортувала 53,6 тис. тонн яблук, але водночас імпортувала 24,4 тис. т. Здавалося б, навіщо вивозити, якщо є достатній попит серед українців, які, в підсумку, змушені споживати дорожчий імпорт? Причина в тому, що ми імпортуємо яблука преміум-сегмента, тобто такі великі й красиві, ніби намальовані. Щоб їх виростити, потрібно витримувати довгий технологічний ланцюжок, на що в нас здатні вкрай мало виробників. Коли у виробництві плодово-ягідних культур Україна перейме провідні технології та навчиться їх неухильно дотримуватися, тоді двері глобального ринку широко відчиняться перед нами. А зробити це непросто передусім організаційно.

Іще один чинник потенціалу — дохід із гектара. У нас більшість земель засіяна зерновими, бобовими й технічними культурами. Навіть якщо певний агрохолдинг збирає 8–10 т кукурудзи з гектара, то його дохід не перевищує 50 тис. грн/га. А таку врожайність ще треба заслужити. І навіть за середньостатистичної урожайності яблука власник саду, який здає свої плоди на сік по 4 грн/кг, отримує принаймні 60 тис. грн/га. Коли говорити про менш поширені плодово-ягідні культури, то ця сума може буде більшою в кілька разів. Те саме стосується уважних господарів, які досягають високої врожайності.

Більший дохід з гектара означає вищі прибутки для садівника, більшу орендну плату для власників землі та більше зайнятих робочих рук. Тобто хай там як, а сади вигідніші, ніж поля, засіяні зерновими, бобовими й технічними культурами. Тож за логікою речей садівництво повинно розвиватися і згодом посісти заслужене місце в структурі обробітку землі. Але й тут є вагоме вузьке місце: за останні десятиріччя в нас виросли потужні агрохолдинги. Вони засівають сотні тисяч гектарів пшеницею, ячменем, кукурудзою, соняшником і ріпаком та не мають наміру поступатися садівництву. А самі ним ніколи не займатимуться, бо в цьому сегменті неможливо ефективно організувати обробку таких великих площ. На їхньому боці гроші, влада та розвинена, усталена інфраструктура починаючи від елеватора й закінчуючи портом. Чи не перешкоджатиме це розвиткові садівництва?

Можливості на прикладах

Виробництво фруктів та ягід — це не тільки земля, дерева чи кущі та робочі руки. Тут ідеться про певну технологію, що потребує системності. Візьмімо яблука, вирощування яких в Україні найпоширеніше. У сезон фермери змушені здавати свої плоди на переробку за 2–4 грн/кг. Водночас усім відомо, що в магазинах яблуко українського виробництва протягом більшої частини року коштує близько 20 грн/кг, а цього року на межі маркетингових років ціни перевалювали за 50 грн/кг. За кордоном якісне яблуко преміального сегмента коштує ще дорожче. Якби фермер мав можливість десь зберігати свою продукцію, то міг би отримувати в кілька разів вищу ціну за неї. Якби він дотримувався технології виробництва, то претендував би на роботу в преміум-сегменті та на ще вищу ціну. Якби він мав гроші на закупівлю високопродуктивних саджанців, то його дохід від цього зріс би ще більше. Але це мають бути «довгі» гроші, отримані на багато років, яких в Україні дуже бракує.

Інший приклад — волоський горіх. За останні 20 років площа, відведена під цю культуру, змінилася несуттєво (15,1 тис. га 2000-го проти 13,9 тис га 2019-го), до того ж, 89% її припадає на домогосподарства. Утім, волоський горіх став другим, після яблука, за обсягом експорту. Чому? Бо до цієї культури немає особливих вимог щодо товарного вигляду, зберігання й транспортування. Попри це, її ринкова вартість дуже висока: на оптових ринках у Львові та Києві ціна очищених горіхів становить близько 150 грн/кг. Це призвело до того, що в нас за кілька років самоорганізувалася логістична система скупівлі горіхів у населення, їхнього зберігання, транспортування та експорту. Зараз торговці скуповують такі горіхи на базарчиках у районних центрах по всій території країни. Вони продають горіхи оптовикам, які й організовують масовий вивіз цієї товарної позиції. Усе це відбувається без жодної участі держави, за відсутності стимулів, просто тому, що це вигідно й не вимагає зайвої мороки. У випадках з іншими товарними групами організувати таку систему складніше, тому ми не бачимо розвитку виробництва відповідних культур. Ось тут є простір для допомоги держави, якби вона хотіла й могла це зробити. Ідеться про фінансову, організаційну та інформаційну допомогу.

Садівництво і ягідництво — це ніша для фермерів та домогосподарств. Оптимальна кількість землі під сад кратна одиницям чи десяткам гектарів. У такому разі можна проконтролювати процес виробництва й заробляти на ньому непогані гроші. Тобто йдеться про розмір паїв одної чи кількох сімей. Коли дивитися в такому ракурсі, то в Україні є непогані передумови, щоб садівництво стало масовим. Але чомусь воно таким не стає. Звісно, для цього існують перешкоди, описані вище. Але є ще один надзвичайно вагомий бар’єр — наша ментальність. Річ у тому, що для українців безпека — одна з найвищих цінностей (це показують соціологічні опитування). Тому ми не схильні ризикувати й украй неохоче беремося за щось нове, невідоме. Саме тому українці не поспішають садити сади, навіть якщо розуміють усі переваги цієї справи. Але коли ми бачимо, що сусід посадив сад і добре на ньому заробляє, то миттєво переймаємо його досвід. Ось вам доказ: мабуть, більшість із нас знає про окремі села, у яких всі мешканці чи то вирощують полуницю, чи мають теплиці з розсадою або готовими овочами та фруктами. Про них часто знімають красиві репортажі на телебаченні. Усі їхні мешканці швидко зрозуміли вигоду від такого бізнесу, але для цього потрібен був хтось один, хто не побоявся б ризиків і першим заклав сад чи теплицю на своєму паї. На появу такого «відчайдуха» іноді йдуть роки, а в багатьох селах таких і досі немає.

Цікавий приклад на ринку журавлини. Це дуже непроста ягода, якою у світі займається жменька країн, до того ж, у промисловому масштабі це роблять лише в США та Канаді (у них урожайність у понад 10 разів вища, ніж у нас). За даними ФАО, в Україні журавлина займає лише 312 га. Тим часом на Поліссі для журавлини є чудові природні умови, але немає відпрацьованої системи й технології її вирощування, зберігання і транспортування. З огляду на розміри території й на те, що в цьому регіоні є безліч знелюднілих сіл, можливості там величезні. Але поліщуки воліють протизаконно копати бурштин, залишаючи після себе пустелі й наражаючись на ризик кримінальної відповідальності. Це відбувається просто тому, що бурштиновий бізнес — відпрацьована система, хоч і незаконна. А вирощувати журавлину ще ніхто не спробував, і більшість боїться спробувати.

Є таке китайське прислів’я: коли плануєш на рік — сади рис, коли плануєш на десять років — закладай сад, коли плануєш на століття — виховуй наступне покоління. Розвиток садівництва показує, що Україна ще не здатна планувати на десятиліття. То, можливо, варто почати?

Автор: Любомир Шавалюк

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/Economics/247308), матеріал друкованого видання № 36 (668)

Економіка США. Серпень 2020

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com