Приватний сектор може підняти рівень науки у вишах, проте основні дослідження та інфраструктура лишаються на совісті держави.

У 2019 році відсоток, що виділяється на українську науку з різних джерел (наукоємність ВВП), сягнув рекордно низької позначки – 0,43%. Для порівняння, згідно з дослідженням Центру економічної стратегії, у 2017 році наукоємність ВВП Німеччини становила 3,02%, а Польщі – 1,03%. Як стверджує Юлія Безвершенко, генеральна директорка директорату науки та інновацій Міністерства освіти та науки України, зазвичай у європейському випадку ці цифри більш, ніж на половину складаються з видатків позадержавних (те, що в нас називається спецфондом), фактично це – інвестиції бізнесу в науку та освіту в університеті. На її думку, налагодження співпраці української науки з бізнесом – перспективний спосіб зростання наукоємності ВВП України. А одним з аспектів цього процесу є посилення взаємодії університетів і підприємців. Це й стало темою нового дослідження Центру економічної стратегії, презентація результатів якого нещодавно відбулася.

Переваги співпраці

Причин, що спонукають бізнес та університет до співпраці, є кілька. Для бізнесу – це можливість здобути нових висококваліфікованих працівників і підвищити рівень вже наявних співробітників (завдяки тренінгам від викладачів вишу), провести дослідження (з допомогою фахівців університетів та завдяки обладнанню, що має вищий навчальний заклад), покращення бренду власної компанії (позиціонування себе як соціального підприємця, який націлений на пом’якшення або розв’язання соціальних проблем).

Водночас, для університетів це – збільшення людського капіталу: завдяки лекціям від представників бізнесу, стажуванням в компаніях, співпраці з бізнесом для створення навчальних програм якість знань студентів покращується, та й викладачі мають змогу обміну інформацією з фахівцями у їхній сфері. Крім того, перспектива подальшого працевлаштування, яку забезпечує така співпраця, підвищує рівень престижу вищого навчального закладу, а отже – сприяє збільшенню кількості студентів. Важливим для вишів також є фінансовий компонент, наприклад, кошти, виділені на спільні дослідження.

Є і певні юридичні нюанси, що сприяють співпраці, зокрема, найближчим часом одним із індикаторів, за яким розподілятимуться кошти між університетами, буде працевлаштування студентів. А як розповіла під час обговорення звіту Юлія Безвершенко, у державній атестації закладів вищої освіти за науковою діяльністю серед показників є також обсяг залученого фінансування за спецфондом (тобто, здебільшого за рахунок послуг чи іншої співпраці з бізнесом).

Варіанти взаємодії з бізнесом

Згідно з результатами дослідження, найпоширенішими типами співпраці в Україні є: матеріальна допомога, консультаційні послуги, окремі спільні дослідницькі проєкти, ярмарки вакансій, конференції, конкурси, окремі програми стажування, допомога в розробці навчальних програм, окремі лекції від представників бізнесу. Натомість розробка навчальних курсів трапляється значно рідше, а якісне стажування чи виробнича практика насправді відбувається не так часто (зазвичай вона або взагалі не проводиться (просто формальність), або проводиться не на належному рівні).

Щодо дуальної освіти (за якої навчання осіб у закладах освіти поєднується з навчанням на робочих місцях на підприємствах, в установах та організаціях для набуття певної кваліфікації), то хоч нині вона поширена здебільшого у професійно-технічних навчальних закладах, ситуація поступово змінюється. Як пояснив ще один учасник обговорення результатів – низький рівень популярності дуальної освіти зумовлений, зокрема, тим, що тривалий час не було законодавчої основи для такої співпраці. Утім, як запевнив він, нині багато ректорів і деканів розробляють положення про дуальну освіту й планують її запровадити переважно на рівні магістерських програм.

Ще один спосіб співпраці, який поступово розвивається в Україні, – створення наукових парків (це – юридичні особи, ініційовані університетами чи іншими науково-дослідними організаціями, створені для проведення науково-дослідних робіт у співпраці з державою та бізнесом). У звіті, з посиланням на дані Міністерства освіти та науки, вказано, що в Україні створено 32 наукових парки. Проте у 2019 році лише 15 з них мали поточні проєкти (12 у 2018 році та 11 у 2017 році).

«Є законодавча ініціатива, завдяки якій буде можливо трохи дерегулювати процес створення наукових парків, розблокувати залучення іноземних та бізнес-коштів до їхнього створення, дозволити університетам створювати не один, а декілька наукових парків за різними напрямами, – розповіла Юлія Безвершенко. – Якщо це вдасться здійснити, то «м’яч буде на полі університетів». Ті університети, які вже мають відповідний людський потенціал до використання таких можливостей, мають стратегічне бачення від керівництва, зможуть такими можливостями скористатися. Але будемо відверті, що відсоток університетів, які є на тому рівні готовності, щоб скористатися можливостями, – не дуже високий».

«Високе» партнерство для активних вишів

Якщо говорити про кількісні дані, то, як зазначає Олеся Верченко, PhD Університету Вірджинії, академічна директорка Київської школи економіки, за індексом співпраці університетів з бізнесом, який розраховує Світовий банк, Україна посідає середнє місце у своєму регіоні, а Єгор Стадний, ексзаступник міністра освіти та науки України, зауважив, що сума, яку отримують університети завдяки інвестиціям і замовленням від бізнесу, теж є значною.

Великі можливості співпраці підтвердила й Ольга Осередчук, відповідальна за співпрацю з університетами однієї з провідних ІТ-компаній України. Вона запевнила, що в них, наприклад, розроблені різні рівні співпраці, партнерства з різними університетами. З менш активними вишами взаємодія здійснюється завдяки зустрічам, ярмаркам кар’єри, а з більш активними налагоджують четвертий рівень співпраці – спільні дослідження та дуальну освіту.

Загалом ситуація виглядає непогано, та є певні деталі, на які потрібно зважати. По-перше, відмінності у співпраці державних вишів і приватних. З одного боку, приватні виші мають більше свободи дій – залучення коштів від бізнесу не є таким бюрократизованим процесом. Втім, їм, на відміну від державних вишів, кошти потрібні не тільки на нові проєкти, а й на забезпечення власного функціонування. А знайти гроші на електроенергію, як вказує Софія Опацька, проректор з науково-педагогічної роботи УКУ, набагато важче, ніж на відкриття нової програми. По-друге, значні відмінності у співпраці залежать від сфери науки: прикладним спеціальностям набагато легше налагодити співпрацю з бізнесом, на відміну від, наприклад, теоретичних і фундаментальних досліджень.

Відкриті питання

Дослідження Центру економічної стратегії ґрунтується на інтерв’ю з експертами, водночас для повної картини необхідно брати до уваги й кількісний показник. Зокрема, він дасть змогу відповісти, скільки університетів в Україні співпрацюють із бізнесом. Це – десяток найбільших університетів у кількох містах чи маємо розгалужену мережу такої співпраці?

До того ж, варто зважати й на те, що існує конкуренція за замовлення від бізнесу між навчальними центрами та корпоративними університетами (хоч, як стверджують експерти, їхня роль зменшується, і нині дедалі більше обирається співпраця з університетами), а також аналітичними центрами, НУО та приватними дослідницькими компаніями. Як викладачі університетів, основною діяльністю яких досі є викладання, а не дослідження, мають конкурувати з представниками цих організацій, діяльність яких сфокусована суто на дослідницькій складовій?

Крім того, як бути з недоліками співпраці бізнесу й університетів, які були визначені у звіті. Зокрема, що студенти починають працювати у компаніях повний робочий день ще до випуску з університету, витрачаючи усе менше часу на навчання. А також, що викладачі та науковці теж можуть залишити університет та перейти до приватного сектору, аби отримувати вищу заробітну платню.

Потрібна якісна комунікація

Наведені питання підводять до теми, що потрібно змінити у системі взаємодії університетів і бізнесу, які також було розглянуто під час презентації. По-перше, неодноразово згадувалося, що державним вишам потрібно надати, як мінімум, фінансову автономію, що полегшило б налагодження співпраці (і це передбачено у законі про вищу освіту). По-друге, на законодавчому рівні добре було б зменшити бюрократію у цьому процесі, а також забезпечити захист прав інтелектуальної власності, щоб, наприклад, бізнес точно знав, кому саме належатимуть права на спільні з університетом дослідження.

Щодо державних вишів Єгор Стадний також згадав про необхідність правильної організації процесу: «У мене був діалог в одному університеті, де хороша хімія: і підготовка, і дослідження. Мені сказали: «Нам краще покласти 10 млн гривень ще раз на депозит, ніж закупити обладнання, попри те, що ви нам обіцяєте, що на цьому обладнанні ми отримаємо замовлень стільки, що прибуток від них значно перевищить відсотки з депозитів».

Ще один аспект – комунікація. Якщо додати викладачам університетів ще й менеджерські функції, до доброго результату це не призведе, вважає Софія Опацька. Наймати спеціалістів з бізнесу, за її словами, теж поганий варіант, бо вони погоджуються на роботу лише на кілька років, натомість розбудова такої співпраці – тривалий у часі процес. Один зі способів вирішити цю проблему – підготовка таких фахівців (не обов’язково як спеціальність, це можуть бути дисципліни, сертифікатні програми). Інший спосіб, озвучений під час презентації, – централізований, а саме: створення платформи, де містилася б інформація про університети, фахівців, які там працюють, і те, які послуги вони можуть запропонувати бізнесу, а також, яке обладнання чи, ширше, інфраструктура є у виші. Ще один спосіб – проведення форумів для університетів і бізнесу, де виші могли б презентувати свій потенціал, а бізнес розповісти про свої потреби.

Фундаментальні дослідження – завдання держави

Утім, в усіх випадках постає ще одне питання, яке порушив Єгор Стадний: «Здається, де акредитація освітніх програм, а де бізнес. Чесно кажучи, дуже поруч. Тому що всім хочеться швидко й надійно отримувати інформацію, де у нас гарні випускники, освітні програми. Бо мало того, що університет розповість про себе на сайті, було б дуже добре мати незалежного арбітра, який зможе надати знак якості. На сьогодні цей незалежний арбітр у нас тільки народжується, а його хочуть уже пригноблювати – маю на увазі Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти».

Цей аспект також пов’язаний з питанням довіри – основою будь-якої співпраці. Адже часто взаємодія будується на особистих контактах. Найпростіший шлях для досягнення цієї мети – розбудована мережа випускників, залучення насамперед їх до співпраці. Софія Опацька розповіла про ще один спосіб – створення бізнес-шкіл, які стають місточком для партнерства.

Водночас не варто розглядати бізнес як панацею для порятунку української науки. Потрібно розуміти, що найчастіше дослідження, які замовляє та в які інвестує бізнес, є короткостроковими, націленими на швидкий результат. Надзвичайно рідко ідеться про підтримку фундаментальних досліджень. Тож, як наголошує Юлія Безвершенко, це є функцією держави. Так само, як і забезпечення інфраструктури (обладнання, утримання приміщень) для їхнього здійснення. «Цього року ми готуємо концепцію, це, швидше за все, буде державна програма з розвитку дослідницької інфраструктури. І можна сподіватися, що якщо буде стале фінансування цієї програми протягом хоча б трьох-п’яти років, то більш-менш зростатиме мережа закладів вищої освіти та наукових установ, які будуть мати інфраструктуру», – зазначає Юлія Безвершенко. Це – довгострокова інвестиція, але вона закладає основу для розвитку української науки в цілому. Тож посилення співпраці з бізнесом має потенціал покращити ситуацію з науковими дослідженнями в Україні, але зовсім не знімає відповідальності з держави.

Автор: Марія Чадюк

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/biznes-u-pomich-universytetam)