rss
10/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Брати Манжоси. Пророцтво Пушьямітри. Неймовірна детективна оповідь

Брати Манжоси – псевдонім двох молодих письменників, рідних братів Тараса та Родіона Федорових. Народилися та виросли вони у Києві. Старший із братів, Тарас має вищу юридичну освіту, а Родіон – медичну, проте обидва наразі працюють у сфері реклами та маркетингу.

Читати та любити книжки – пристрасть, народжена ще в дитинстві, а за часів студентства вже з‘явилися перші спроби писати самостійно. Невеличкі нотатки, жарти та мініатюри для університетської самодіяльності, вірші та навіть п‘єси для спільного з друзями аматорського театру – голова завжди повнилася ідеями, які одразу ж шукали реалізації. Вже згодом з‘явилися спроби перейти до більш серйозної літератури.

— Ми розпочали роботу над рукописом, якому дали ім‘я «Фенікс». Це філософська оповідь про шлях, долю та покликання митця. Над ним ми працювали декілька років, це був наш перший «дорослий» спільний твір. Зрештою, він так і не був завершений. Але як і належить справжньому феніксу, він зміг переродитися у новий, зовсім інший текст, – згадує Тарас початок творчого шляху.

«Пророцтво Пушьямітри» – перша завершена книга братів. Ідея її написання народилася у 2014 році, на фоні революційних подій у Києві.

— Була думка написати фантастичну книгу українською, – розповідає Родіон. – В голові жила концепція про суміш індійської та української культур, про світ з елементами магії. І все це на тлі екзотичних декорацій стімпанку. Не питайте, чому саме так – ідеї завжди народжуються самі собою, без жодних пояснень. Ця ідея була саме такою. Навіть перша сцена вже повністю народилась в думках. У ній головна героїня (а на той момент це повинна була бути саме дівчина), їхала потягом. Згодом, наш новий головний герой Орест Копур так само розпочав свою подорож у вагоні експресу. Але це була вже зовсім інша історія, в усіх сенсах...

Протистояння людей із силовиками на вулицях Києва та загальне піднесення патріотичних настроїв у суспільстві, спонукало авторів додати до фентезійного сюжету політичного підґрунтя. Так з‘явилась на світ неназвана держава, що стоїть на порозі революції. На перший погляд вона схожа на Індію колоніальних часів, а якщо придивитися уважніше – є віддзеркаленням сучасної України. Так народився й головний герой майбутньої книги – журналіст Орест Копур.

— Орест не є нашим з братом або чиїмось іншим альтер его. Деякі колоритні риси піддивилися серед знайомих, щоб додати «родзинок». Але, певно, він все ж таки є узагальненим образом «героя нашого часу». Проте й недоліки в нього теж є. Жива людина, як не крути, – характеризують свого протагоніста брати.

Загалом робота над рукописом тривала довгих п‘ять років. Весь вільний час автори присвячували майбутній книзі. На роботі, вдома, в дорозі, у відпустці – неважливо, де саме, але робота ніколи не повинна була зупинятись. В якийсь момент з‘явилось розуміння того, що не можна чекати кращого моменту, багатого натхненням та ідеальними умовами для роботи.

— Іноді над текстом доводилось працювати буквально в польових умовах, наприклад, у метро, на екрані мобільного. Як не дивно, той текст виходить не гіршим, а часто навіть ліпшим, ніж створений у тиші та спокої, – посміхається Родіон.

— Ми працювали вдвох, і це дуже допомагало, – додає Тарас. – Завжди можна було порадитись, оцінити власну ідею, почути критику щодо свіжонаписаного абзацу. Ми не створювали жодних правил нашої роботи, але гармонія завжди складалася сама собою.

Іноді послідовно, іноді паралельно, а деколи працюючи взагалі в різних частинах книги, зрештою, брати Манжос дістались закінчення роботи над текстом. Коли рукопис був завершений, з‘явилась думка відправити його на міжнародний літературний конкурс «Коронація слова».

— Певно, це була б відповідь на питання «що далі?». Бо коли ти пишеш — це самодостатній процес. Але будь-яка творчість, вона обов’язково має на меті щось більше. Книга прагне читача, і ми хотіли дізнатися, наскільки наш твір може бути потрібним та цікавим комусь, окрім нас самих. Кращого способу відповісти на ці запитання, аніж відправити твір на «Коронацію слова» в Україні точно не існує.

Рукопис «Пророцтво Пушьямітри» Братів Манжосів був високо оцінений експертами та був номінований на перемогу в цьогорічній «Коронації слова» поруч з іншими 18 фіналістами. Книга отримала спеціальну відзнаку Марини Олійник та часопису «Час і Події».

— Перший рукопис, перша «Коронація», і одразу ж номінація на перемогу та спецвідзнака! Це неймовірні емоції, і їх важко описати словами, навіть якщо ти письменник, – діляться своїми враженнями брати. – Тепер ми точно знаємо, що не можна зупинятися — тільки вперед! Ну і звісно, працюємо над тим, щоб наш коронаційний рукопис було видано. Дуже хочеться, щоб він якнайскоріше народився на світ, вже як справжня книга та нарешті знайшов свого читача.

Вступ

Сотні миль нескінченної залізниці, вздовж могутнього русла священної річки Ганг. Шлях життя. Таку романтичну назву дали дорозі, що простяглася через всю країну, із півночі на південь, долаючи обшири декількох провінцій. Ця потужна транспортна артерія колись була головним символом потужності держави та перемоги індустріалізації над віджилими духовними традиціями тогодення. Минуло не так багато часу – півтора десятиріччя, а ця дорога вже нікого не вражає, бо стала повсякденням мільйонів людей. Це й не дивно, бо для більшості тепер не існує зручнішого способу дістатися, наприклад із Бомбея до Мадраса, а потім у зворотному напрямку, і все це протягом тижня! Безперечно, ця залізниця отримала свою назву не дарма. На перший погляд може здатися, що вся ця система більше схожа на грандіозних масштабів безлад, ніж на злагоджений механізм. Попри те, десятки потягів щодня примудряються діставатися пунктів призначення, хоча й далеко не завжди за графіком. В одному з таких потягів, до слова, розпочалася і наша неймовірна історія.

Спеціальний кореспондент щоденного часопису «Вечірній Бомбей» Орест Копур хитався на твердій лаві вагону третього класу, і думки його важчали із кожною подоланою милею. За вікном проминали нескінченні телеграфні стовпи та невиразні лани, засіяні соняшником та пшеницею, що золотилися під яскравим серпневим сонцем. Потяг хоча й рухався на повній швидкості, проте просувався повільно, зупиняючись майже у кожному селищі уздовж залізниці.

– С-с-станція С-с-степова! – затинаючись, оголосив чергову платформу провідник в уніформі, пробігаючи вузьким проходом поміж лавами, – В-ваш чай, п-п-пане, – подав він склянку журналісту, – П-п-п-прошу п-пробачення, але бе-ергам-моту в нас нема, і і-імбирю т-теж...

– Я й не сподівався, – відказав Орест. – Дякую.

Сусіди по вагону підозріло позирали на журналіста, зберігаючи напружене й гнітюче мовчання. Обережно поглядаючи з–під лоба, вони пошепки обговорювали його вигляд: чорний костюм Ореста був ідеально підігнаний під фігуру, а випрана сорочка засліплювала білизною. Довершував образ дорогий парфум, що з головою видавав у ньому представника іншої касти. Вишуканий аромат і звичний сморід загального вагону створювали навколо дивну суміш.

Репортер не відривався від годинника, якого взяв до рук ще на бомбейському вокзалі, та радів кожній збіглій хвилині. Склянка цейлонського чаю, яку принесли у звичному металевому підстаканнику, деренчала від сильної гойданини, немов випробовуючи сталевість нервів Ореста.

Паротяг різко загальмував, наближаючись до наступної станції, де вже зібралися місцеві спекулянти, що приторговували різним крамом, харчами сумнівного походження та всілякими неліцензованими, але корисними речами. Хоча на кожній станції з потягу сходила сила-силенна люду, у вагонах все одно було затісно. Всі місця були напхом напхані, особливо у найдешевшому третьому класі, яким зазвичай користувалися представники робочих варн.

Не простоявши і двох хвилин, потяг зі свистом рушив. Двері тамбура відчинились, і у вагоні з’явився новий пасажир, який одразу ж перебрав на себе увагу простої публіки. Літній монах у помаранчевій робі, спираючись на тростину, порожніми зіницями дивився крізь пасажирів.

– Сліпий... – прошелестіло людом.

Чоловік закульгав через прохід у супроводі допитливих поглядів. Він повільно перебирав вервичку з червоного дерева, і, схоже, більш нічого не мав при собі.

– А я гадав, священники не користуються надбаннями науки, – єхидно закинув один із пасажирів. – Нечасто вони їздять потягами.

– Священні Веди у нас згадують лише тоді, коли це вигідно. Решту часу можна сподіватися, що боги відвернуться, – дорікнув інший.

– Я не священник, – промовив старий, відповідаючи на в’їдливі закиди, та зупинився біля Ореста. – Я монах.

– Хіба це когось обходить? – зауважив репортер.

– Істина мало кого цікавить. Але її неодмінно треба виголошувати, – відповів чоловік. –Дозволите скласти вам компанію?

– Хіба я можу відмовитись? – знизав плечима Копур.

– Боюся, що це єдине вільне місце у вагоні, – монах і поклав свої чотки на стіл.

– Невже ви це бачите? – засумнівався Орест.

– Бачити світ – неймовірний подарунок богів людині. Можливість відрізняти відтінки і барви. Милуватися красою навколишнього світу. Дивитися в очі своїх батьків, дітей, коханих. Я свого часу відмовився від цього дивовижного дару, – сумно промовив чоловік. – Проте бачити можна й інакше. Цю здатність я отримав натомість.

– Ви кажете про чаклунство чи щось подібне? – запитав Копур.

Старий присів навпроти журналіста:

– Люди звикли називати надприроднім усе, чого не можуть осягнути та зрозуміти. Але це хибний шлях. Будь-яка річ є природною, незалежно від того, чи може її пояснити наука, чи ні. Звісно, деякі сфери буття осягнути може далеко не кожен. Наведу вам приклад. Ось цей потяг, що ми в ньому їдемо, – монах обвів рукою навкруги, – не так давно парова машина дивувала й лякала. Сьогодні ж кожен охочий може сісти на потяг та швидко доїхати туди, куди він забажає. Людство осягнуло ці матерії, й вони одразу ж стали цілком природними. Хоча колись це, не роздумуючи, нарекли б чаклунством.

– Я би не став би впевнено заявляти про те, що людство насправді це осягнуло, –заперечив Орест. – Навряд чи хтось у цьому потязі, вкупі з машиністом, зможе докладно пояснити, завдяки чому паровоз рушає з місця.

Пасажири на сусідніх лавах ображено глянули на журналіста, проте від коментарів утрималися.

– Не завжди для того, щоб чимось користуватися, слід знати як воно влаштовано. Це стосується навіть того, що ви називаєте чаклунством. Повірте, якщо би завтра усі люди отримали здатність літати, то через місяць це б усім набридло, – запевнив монах. – Невтомні тільки боги.

– А ми усі грішні? – усміхнувся Копур. –Типова позиція представника релігійного світу.

– А ви зневірені, і це також типово для вашої професії, – підмітив старий.

– Звідки знаєте про мою професію?

–Я ж казав, бачити можна різним чином, – загадково відповів монах.

– І що ви ще бачите про мене? Окрім сфери мого заняття, – скептично запитав репортер.

– Я бачу, що ви не хочете тут бути. І я бачу, що ви не хочете їхати туди, куди прямує ця дихаюча парою машина.

– Про це неважко здогадатися, – посміхнувся Копур.

– Може, й так. Зараз ви відмовляєтеся вірити. Але прийде час, коли тільки віра рятуватиме вас від промаху, – промовив старий.

– Я звик вірити у власні сили. Це найкорисніша віра.

– Тоді пораджу бути обережним. Невідомо, куди вона вас заведе, – сказав незнайомець.

– А куди скеровує вас ваша віра? – запитав журналіст. – Дивно бачити монаха у потязі. Я думав, що ваші переконання забороняють користуватися технічними винаходами.

– Мої переконання зовсім не такі, як ви їх уявляєте, – хитро посміхнувся чоловік. – Я багато блукав землею. Зустрічав світанки і проводжав сонце за обрій. Ловив долонями сніжинки на гірських вершинах Тибету та обпікав ноги пісками пустелі Тар. І кожного дня я знав лише те, де хотів би опинитись завтра, але ніколи не був впевненим, чи справді так станеться. Доля залюбки грається з нами. І лише зорі на небі і місяць із сонцем одвічні. Сьогодні ж я їду до стародавньої святині, що схована далеко за брамою Сходу.

– Тоді, на жаль, ви обрали не той потяг. Цей прямує на південь, уздовж долини Гангу, – зауважив Орест.

Монах засміявся:

– Ось бачите, я ж казав. Чи хтось дійсно знає, що чекає на нас попереду?

Копур знизав плечима:

– Якщо сідати на потрібний потяг, то сюрпризів долі можна уникнути.

– Ви гадаєте?

– Безперечно. Не знаю, що чекає попереду на вас, а от мені доля приготувала кілька днів нудьги та незручностей.

– Еппал Шахар – гарне місто, – сказав монах.

Журналіст здивувався, але спробував не видати цього.

– Чому ви вирішили, що я прямую саме туди?

Монах щиро посміхнувся:

– Ви, на відміну від мене, бачите світ очима. Але чомусь відмовляєтесь вірити тому, що перед вами.

– Як показує практика, це не дуже надійний підхід. Припустимо, ви маєте рацію, і я дійсно їду до Еппал Шахара. Хоча це й не зовсім так. Але я готовий з вами посперечатися про те, що це гарне місто. Та й містом його назвати важко. Селище.

– Ви бували там раніше?

– На щастя, ні. А ви, напевно, так?

–Я багато де бував. До цього мальовничого містечка я навідувався дуже давно. Душі людей, яких я там зустрічав, вже багато разів переродилися, а цю землю тепер населяють їхні нащадки. Напевно, як і мене колись, вас здивує їхня відвертість. Це дуже цінна риса. На вулицях вашого рідного Бомбея нечасто зустрінеш чистосердечність. Як гадаєте?

– Погоджуюсь, що багатьом сучасним бомбейцям прямолінійності таки бракує. Але краще вже бути нещирим і розумним, ніж відвертим дурнем.

Репортер, важко зітхнувши, знову глянув на годинник.

– Дивно. Чим далі від Бомбея, тим секунди довшають… Це особливість місцевої астрономії чи як?

Стрілка годинника і справді рухалась наче через силу, аж поки не зупинилася зовсім.

– Дідько! Той негідник із крамниці півгодини розхвалював надійність цього механізму! – Копур потряс хронометром та підніс його до вуха.

– Він справний, не лайте того гідного пана, котрий вам то продав, –промовив монах.

– При всій повазі до вас і до нього, але я відрізняю несправний годинник від того, що ладно працює, – не зводячи очей відповів репортер.

– Він лише відображає плин часу довкола, – сказав чоловік. – Озирніться, пане Копур.

Журналіст озирнувся та здивовано спостеріг: все навколо завмерло, як і секундна стрілка на його годиннику. Пасажири застигли, мов воскові фігури, відкривши роти на півслові. Комахи, не рухаючись, висіли в повітрі, не було чутно ні стукоту коліс, ні жодного іншого звуку.

– Приблизно це я й називаю чаклунством, – констатував Орест.

Монах посміхнувся, а репортер помітив, що його очі сповнені життя.

– Тепер я можу бачити, – пояснив незнайомець і жадібно обвів поглядом навколо, –Дивовижне вміння!

– Тепер? – не зрозумів журналіст.

Старий пильно придивився до Копура.

– Знаєте, більшість людей на вашому місці запанікували б. А ви маєте діловий та дуже професійний підхід. Це дуже цікаво.

– А я не перший на цьому місці? Монах знизав плечима:

– Важко сказати, чи був хтось першим.

– І навіщо ж ви проводите подібні експерименти з людьми? – запитав Орест.

– А хто вам сказав, що я влаштовую дослідження? Я й сам дивуюся з того, що ви можете зі мною говорити, – констатував незнайомець.

– Тобто це ваші приватні забави?

– Щось на кшталт цього, – хитро примружився старий. – І якщо вже ви вирішили скласти мені компанію, тоді ходімо. Допоможете мені, а я вам дещо покажу.

Монах підвівся, відкинув свою тростину і легкою ходою попрямував до тамбура.

– Я бачу, у вас поліпшився не тільки зір, – зазначив Орест.

– Як я вже зізнався, мені довелося багато чого позбутися заради... Інших здібностей.

– На зразок подібної зупинки часу? – поцікавився журналіст.

Монах на мить зупинився і повернувся до Копура.

– Це не зовсім зупинка часу... Як би вам пояснити. Хоча... – чоловік замислився, – чи варто пояснювати?

Старий повернувся і попрямував до виходу з вагону.

– Так не годиться, – сказав репортер. – Ви вже почали, тож продовжуйте.

– Не боїтеся подібних знань? – чоловік підійшов до застиглого провідника, порився у нього в кишені й дістав ключ.

– Він не прокинеться? – Копур уважно оглянув залізничника.

– А він і не спить, – відповів монах, відчиняючи двері вагона. –Уся наша метушня для нього промайне швидше за миттєвість. Хіба що бік, що я мацав у пошуках ключа, потім свербітиме... Хоча й мене, якщо розібратись, тут насправді немає.

Старий відчинив вагон та відкинув сходинку назовні.

– Я вас бачу і розмовляю із вами, а ви кажете, що вас немає. Хіба так буває? – запитав Орест.

– А ви ще сумніваєтеся, чи неможливе є можливим? – запитав незнайомець і ступив на землю.

Репортер прямував за ним, і з подивом зазначив, що сонце зовсім не гріло, хоча й висіло високо на небі. Вітер не гойдав траву, а пухнасті хмари завмерли.

Широке поле, посеред якого стояв потяг, здавалося неживим. Химерною видавалася хмара диму, що в чудернацькій формі застигла над трубою паротяга.

– Якщо ви не тут... То де ви є насправді? – поцікавився Копур.

Монах задоволено роздивлявся небокрай.

– Де б я не був, важливо лише те, чи можу щось змінити довкола. Інакше навіщо мені розум, віра і мої таланти? Який тоді сенс перебувати бодай десь на цій землі?

– І що ви плануєте зробити? Перетворити світ на кращий? – іронічно зауважив журналіст.

– А хіба це погане бажання? – перепитав старий і пішов до локомотива. – Чи ви хотіли почути від мене виняткову мудрість? На мою думку, вона криється саме в простих речах. Спробуйте, й дуже скоро ви відчуєте неймовірне полегшення.

– Я щодня наперекір усьому стараюся робити прості й правильні речі. Проте заспокоєння досі не відчув, – констатував Орест.

– Доля любить нас випробовувати. Загартовувати волю та розум. Існує популярна думка, що завжди все залежить лише від нас. Це в якійсь мірі так, проте іноді наші хибні рішення призводять до того, що власних сил для боротьби може забракнути. Тоді навколишній світ перемагає, і загрожує розчавити нас своєю величчю.

Монах підійшов до передніх коліс паровоза та нахилився.

– Дивіться, – вказав він пальцем.

Орест побачив маленького їжачка, що клубком лежав на рейці, прямо перед машиною-велетнем.

– Іноді маленькі люди здатні робити великі речі. Але часом слід робити великі речі, щоб зберегти щось маленьке, – старий взяв тваринку в руки. – Якщо не розрахувати власні сили, від поразки врятує лише неймовірне везіння. Або те, що ви називаєте чаклунством, – монах переклав тваринку на траву.

– Ви все це начаклували... Заради порятунку їжачка? – здивувався Орест.

– А хіба він цього не вартий? Проте в так званого чаклунства є певні правила. Суворі та прадавні. Старіші за бурхливі води Інду і високі гори Гіндкуш. Вигадані вони не просто так, повірте. Навіть подібна забавка із тваринкою може врешті обернутися серйозними наслідками.

– І як ви знаєте, що вона не обернеться на зле?

– Цього я вам не можу сказати зараз. Берегти подібні таємниці – одне із священних правил, – посміхнувся монах. – Ви теж маєте цікаві таємниці, чи не так?

Журналіст машинально потягнувся до внутрішньої кишені піджака, але опанував себе.

– І ви також тримаєте їх при собі, – додав старий. – Але ваші секрети є загадкою не тільки для інших. Вони ховаються й від вас. Саме тому ви й сіли на цей потяг, чи не так?

– Ви щось про це знаєте? – напружився Орест.

– Я знаю, що ви хочете зробити добру справу. І ви її неодмінно зробите. – Монах нахилився над врятованою тваринкою і обережно її погладив. Це небезпечний шлях, пане Копур, – монах уважно подивився на Ореста і посміхнувся. – Можу дати вам одну пораду. Думаю, це не порушить правил.

– Пораду? Яку пораду?

– Бережіть голову, пане Копур. Бережіть голову...

Світ навколо ожив і потяг із ревінням промчався повз репортера, ледь не зачепивши його маківку, а ще за мить Орест Копур прокинувся на твердій лаві вагону третього класу, перелякано озираючись. Мало хто у вагоні помітив дивну реакцію репортера. Місце навпроти спорожніло, тож Орест полегшено зітхнув: «Насниться ж всіляка маячня».

Піднявшись та прихопивши свою валізу, журналіст почав протискуватися в кінець вагону. Потяг голосно засвистів і, хитаючись навсібіч, почав гальмувати. Із страшним стуком, потопаючи у хмарах диму, паротяг нарешті зупинився на черговій станції. Двері тамбура відчинились, і з’явився провідник.

– О, ви тут, вельможний п-пане! – промовив він, почухуючи бік. – Ви п-питалися з-а Еп-п-пал Шах-хар. Це н-не інакше й-як він.

Орест поглянув у запилене і замацане вікно, але побачив там лише зеленіючі лани аж до самого обрію.

–Ви нічого не плутаєте? Схоже на дике поле.

– Щ-шо ви, п-пане, Дике П-поле – наступна. А ваша зупинка з-зараз. Д-дивитись треба т-туди, – провідник вказав на протилежне вікно. Репортер помітив, що той тримав у руках чотки, дуже схожі на ті, що йому щойно наснилися. – Пос-спішіть, ми д-довго стояти н-н-не б-будемо.

– Звідки у вас ця річ? – поцікавився Орест.

– Це н-н-е моє і б-брати собі й-я їх н-не збираюсь,– перелякано відповів той. – Щойно з-з-знайшов, пев-вно, хтось за-за-г-губив. Це н-не в-ваше часом?

Копур, недовго вагаючись, кивнув:

–Так, дуже дякую вам, пане, – репортер сунув у долоню провідника скрученого червонця, від чого той безмежно зрадів.

На цьому розмова увірвалася, бо натовп за спиною Ореста обурено проштовхнув його вперед, до дверей вагону.

– Затіяли тут теревені! – прикрикнув хтось обурено.

Відтіснивши столичного репортера вбік, люди галасливо перегукувались та спішили до виходу, немов змагаючись, хто встигне першим. Нарешті, коли майже всі пасажири звільнили тамбур, Орест поправив свій піджак і, струсивши з плеча уявну пилюку, вистрибнув на перон.

Оглянувши все навколо прискіпливим поглядом, він побачив гарну й охайну будівлю вокзалу з непропорційно великим годинником під черепицею. Навкруги було багато дерев, а крізь чад розпеченого паровозного диму пробивався п’янкий аромат польових квітів.

– Хай щастить! – почувся за спиною голос провідника.

Орест підняв у відповідь руку і вже наступної миті паровоз голосно засвистів та з гуркотом рушив, лишаючи за собою густий сіро-чорний шлейф диму.

Частина перша. Мертва вода

Орест завмер від несподіваного відчуття свободи та легкості. Подібний стан важко було віднайти на галасливих та широких вулицях Бомбея, переповненими людьми, машинами, екіпажами, гангами і брудними базарами на кожному розі.

– Пане! Пане! Давайте я вам допоможу! – до репортера підбіг чи то загорілий, чи то немитий хлопчина та почав виривати із рук валізу. – Всього 10 рупій, і ваш багаж миттю буде біля автобуса! Орест враз спохопився:

– Не чіпай моїх валіз! Ти руки мив взагалі? – давши малому легкого стусана, Копур пішов до будівлі вокзалу. Хлопець побіг геть, потираючи потилицю й бурмочучи під носа щось не дуже приємне на адресу гостя.

«Такий момент зіпсував, малий негідник», – подумав Орест.

Майже дійшовши до дверей будівлі, журналіст побачив великий навісний замок, вкритий товстим шаром іржі.

– Трясця, – вилаявся він, розуміючи, що з кавою та перекусом доведеться зачекати.

– Будівля вже багато років не використовується, – почувся приємний дівочий голос за його спиною. Орест озирнувся та на мить завмер – перед ним стояла приваблива дівчина і посміхалась. Під просторою білосніжною вишиванкою із різнокольоровими квітами та довгою спідницею до п’ят вгадувався стрункий стан. Вітер бавився з розкішним темним волоссям, що грайливо прикривало блиск небесних очей та неперевершену посмішку, одну із тих посмішок, від яких на душі одразу теплішає. Намальована червона цятка на лобі дівчини видавала належність до високої касти.

– Перепрошую? – дещо розгубився репортер.

– Орест Копур? – ще ширше усміхнулася дівчина.

– Ви вгадали, чарівна пані... Але звідки ви мене знаєте?

– Скажімо так, я знала, що ви проїздом будете у нашому місті, тож вирішила скористатися нагодою. Упізнати вас було неважко: ви не схожі на місцевих. До того ж, усіх місцевих я знаю.

– Сприйму це як комплімент, – Орест глянув на своє взуття та піджак, ніби намагаючись зрозуміти, чим саме він відрізняється від місцевого люду. – І не думав, що слава столичного репортера може дістатися до віддалених куточків провінції.

– А чому ні? Бомбейські видання можна передплатити у будь-якому поштовому відділенні країни. А ви маєте цікавий стиль, – дівчина простягнула долоню. – Мене звати Роксолана Джамалла. Я працюю у місцевій лікарні.

Орест, трохи завагавшись, потиснув дівчині руку. Від її дотику по тілу Ореста пробігли мурахи. Чарівна Роксолана була з жінкою того типу, котрий не залишає байдужим жодного чоловіка. Але Орест, хоч і не дуже вдало, спробував приховати симпатію до нової знайомої й напустив на себе ділового вигляду:

– Виходить, ви, певною мірою – моя колега.

– Що ви маєте на увазі? – здивувалась дівчина.

– За фахом я лікар, але наразі покинув практику.

– Щоб стати журналістом?

– Саме так. Це так дивує?

– Не кожного дня таке трапляється, – знизала плечима Роксолана. – Але в житті буває різне.

– Це довга історія, пані Джамалло. Можливо, колись розповім вам за філіжанкою кави, – посміхнувся Орест.

– У нас надають перевагу традиційному чаю. Модні столичні тенденції віяння ще не дісталися нашого міста.

– Як забажаєте, Роксолано. Але навряд чи сьогодні складу вам компанію. Я не планував надовго затримуватися у Еппал Шахарі. Шлях мій лежить трохи далі.

– Я знаю, пане Копур. Ваша ціль – Шаахігар. Місто за кілька миль звідси, на протилежному березі річки.

Орест здивовано підняв брови.

– Ви знаєте про мене набагато більше, ніж я про вас, чи не так, пані Джамалло?

– Нічого дивовижного. Звичайна логіка. Через три дні Раджа відкриватиме нову греблю на руслі Гангу. Шаахігар – місто, що виросло за роки будівництва поруч із цією спорудою. Саме туди з’їжджаються усі гості почесної церемонії. Ви журналіст, тож, гадаю й ви туди прямуєте, – підсумувала дівчина.

– Неперевершено! Ви самі могли б стати непоганим журналістом. Вам хтось про це казав? Можу дати кілька рекомендацій.

– Дуже дякую, але іншим разом. А щодо вашої поїздки – боюся, що ви обрали невдалий маршрут.

– Насправді, маршрут складала редакція, а я не встиг його перевірити. Я б ні за що в світі не купив квитки третього класу жахливої Бомбейзалізниці. А про що ви? – нахмурився журналіст.

– На вашому місці я би влаштувала грандіозний скандал своєму керівництву. Тому що сьогодні ви навряд дістанетеся Шаахігару. Хіба що пішки, але боюся, що ваші черевики не витримають такої мандрівки, – посміхнулась дівчина.

Орест задумливо оглянув своє взуття, що припало пилом за час подорожі.

– Постривайте. Тобто, не зможу дістатися? Мені сказали, що з потяга я маю пересісти на автобус якраз туди, куди мені треба. Він має бути десь тут...

Журналіст озирнувся навкруги.

– Он якийсь автобус... Сподіваюся, це не він, – скривився Орест.

Він вказав на невеличку автобусну зупинку неподалік вокзалу. Там вже зібрався чималий натовп, що раніше зійшов із потяга.

На зупинці стояв жовто-зелений невеличкий автобус, куди активно набивався люд. Від кількості людей машина, здавалося, мала б уже луснути, проте водій не звертав жодної уваги на пасажирів, із ніжністю протираючи ганчіркою розбовтаний капот своєї автівки.

– Це нове надбання нашого містечка, – пояснила Роксолана. – Еппал Шахар, насправді, за дві милі звідси, й раніше туди можна було дістатися лише пішки, ровером або гангою. Але власники ганг дерли з людей непомірну платню, ровером у сезон дощів не проїдеш, а пішки довго й важко. А тепер із вокзалу нас возить справжня машина. Мені треба поспішати, бо автобус вічно не чекатиме. Раджу і вам ним скористатися. Іншого транспорту ви тут не знайдете.

Роксолана підморгнула репортеру і пішла до зупинки. Журналіст насупився.

– Але мені не треба до Еппал Шахару. Мені потрібно дістатися до Шаахігару!

– Що ж, тоді нехай щастить! – обернулася дівчина. – Моя порада: коли ваші гарні черевики в дорозі розлізуться – просто скидайте їх і йдіть далі босоніж, – дівчина засміялася і показала свою босу ногу. – Це місцева мода. Думаю, до ночі якраз дістанетеся греблі.

Автобус на зупинці зі страшним скреготом завів мотор, випустивши в повітря чорну хмару. Орест швидко наздогнав свою нову знайому.

– Але ж ми туди не втиснемося! Може, почекати наступного?

– Наступного автобуса доведеться чекати до завтра, – засміялася дівчина. – Ночі у нас прохолодні, тож не раджу вам ночувати на вокзалі.

Люди продовжували набиватися до салону. Вони закидали свої речі на величезний багажник на даху машини, багато хто вів на повідцях собак і свиней, тримав у руках мавп та клітки із птаством. Обличчя Ореста із кожним кроком ставало все більш приреченим.

– А я гадав, що потяг був кошмаром...

– На бійтеся, вас ніхто не вкусить, – підбадьорила журналіста Роксолана і кинула до спеціальної банки на вході до автобуса монету у 50 рупій.

Вільною залишалась лише остання сходинка автобуса, тож Орест із тривогою озирався на десяток людей за своєю спиною. Він спробував знайти монети у великому шкіряному гаманці, але не знайшов нічого дрібніше фіолетової банкноти у 50 карбованців. Скрутивши купюру у бублика, він сунув її до отвору монетниці, затамував подих та став на сходинку.

***

Навряд чи хтось із жителів великих міст, як-то вічно поспішаючого Бомбею або спекотного Джайпура, зможуть хоча б щось розповісти про Еппал Шахар, або принаймні знайти його на мапі. Це маленьке містечко мало чим відрізняється від будь-якого іншого віддаленого селища країни. Еппал Шахар не може похизуватися відомими на всю країну ремісниками, дивовижними палацами правителів давнини або величними храмами. Тут немає пихатих багатіїв на блискучих автомобілях, та й, власне, автомобілів тут теж майже не побачиш. Варто зазначити, що бідняки та знедолені тут теж рідкість. Однак подивитися в Еппал Шахарі таки є на що. Містяни за багато років примудрилися перетворити свою домівку на справжнісінький сад, хоча ви можете цього й не помітити одразу. Місто ніби ховає свій секрет від сторонніх очей, немов рідкісний дорогоцінний камінь або перлину. Але цю таємницю відкрити просто – лише поверніть із запилених вузьких вуличок у перший-ліпший провулок. У подвір’ї ви неначе потрапите у зовсім інший світ. Фруктові дерева, пишні клумби із квітами, струмки, що течуть поміж ними, кам’яні криниці біля кожного будинку та затишні альтанки, де місцеві вечорами залюбки смакують ароматний чай за грою у шахи. Але й самі вулиці вас також приємно здивують – маленькі двоповерхові будинки майже всюди прикрашені фресками і малюнками найрізноманітніших сюжетів: казки і релігійні мотиви, незвичайні квіткові візерунки та зображення священних тварин дивно поєднується у чарівній гармонії, що по-справжньому захоплює.

– Прикрашати свої домівки – наша славна традиція, – пояснила журналісту Роксолана. – Кожен намагається зробити свій будинок найкращим та розкішним, як палац Радж Махал у Бомбеї.

Орест посміхнувся:

– Ви переоцінюєте красу королівського палацу. У нашого Раджі відсутні будь-які поняття щодо витонченого смаку. Але я вам цього не казав.

Орест із новою знайомою неспішно йшли вулицями міста, полишивши свій автобус на черговій зупинці. Роксолана прямувала до свого будинку, а Орест розмірковував, що йому робити далі.

– Не може бути, щоб звідси не було як дістатися Шаахігару, – розчаровано мовив журналіст.

– Можна. Але не сьогодні, – пояснила дівчина. – Вранці із залізничного вокзалу туди вирушає автобус.

– Не назвав би це гарною новиною, але краще, ніж нічого, – задумливо сказав Орест. – Тоді мені, певно, треба винайняти кімнату в готелі.

– Хм. Із цим можуть виникнути складнощі. Готелів у Еппал Шахарі ніколи не було.

Журналіст хотів було щось сказати, але лише приречено зітхнув та пробубнів собі щось під носа.

– Не хвилюйтеся, пане Копур, мешканці Еппал Шахару дуже гостинні. Ви будете приємно здивовані прийомом. Тож на вулиці ночувати не доведеться.

– І що ж мені робити? Просто стукати в усі двері, поки не відчинять?

– Як забажаєте, – Роксолана зупинилась біля одного з будинків. – Можливо, вони самі відчиняться перед вами, пане Копур. Була б рада скласти вам компанію на довше, проте я вже вдома. Рада знайомству, – вона простягнула руку.

– Навзаєм, пані Джамалла, – потиснув її долоню репортер, – Чи не порадите щось на прощання? Чиї двері шукати перш за все?

– Навідайтеся до міської ратуші. Прямо вулицею, не звертаючи. Наш голова – приязна людина, він обов’язково вам допоможе.

– Що ж, дякую, – посміхнувся Орест.

Йому кортіло сказати щось таке, що дозволило б продовжити розмову, але він чомусь вимовив лише:

– Гарного дня!

Розвернувшись, журналіст рушив у напрямку, що вказала Роксолана. За спиною почувся металевий звук завіс, що відчинялися, та протяжний скрип петель.

– Пане Копур!

Репортер безмежно зрадів, почувши голос дівчини, але перш ніж повернутися, спробував напустити на себе невимушеного вигляду.

– Пані Джамалло?

– Дам вам ще одну пораду.

Дівчина стояла в дверях, привітно посміхаючись.

– Післязавтра у нашому місті буде Свято Барв. Зазвичай, це свято весни, але... Після деяких подій ми проводимо це дійство наприкінці літа, прощаючись із останніми сонячними днями. Якщо вже доля привела вас до Еппал Шахару, раджу лишитись тут ненадовго і відвідати наш фестиваль. Обіцяю, ви не пошкодуєте. До Шаахігару їхати недалеко, а потрібний вам автобус від’їжджає щоранку.

– Дякую, Роксолано, ви дуже гостинні, – посміхнувся у відповідь Орест, вклонився та хотів було йти, але несподівано запитав. – Пані Джамалло, а чи не знайдеться у вас вільної кімнати? Не хочу здатися нетактовним, але крім вас я тут нікого не знаю. До того ж, ваші двері трапилися мені першими.

Журналіст напружився, очікуючи на реакцію дівчини.

– Якщо моя бабуся буде не проти, – посміхнувшись відповіла Роксолана. Орест із полегшенням зітхнув, а дівчина запросила його всередину.

– Бабуся? Ви живете разом? – поцікавився він, проходячи до будинку.

– Насправді, вона моя прабабуся. І правильніше буде сказати, що це я живу в неї. Це її будинок. Але у нас є вільні спальні, знайдемо якусь і для вас.

Журналіст поставив свою важку валізу на підлогу та потер затерплу руку.

– Я надаю перевагу кімнатам у мансарді, а вікна мені потрібні на схід, аби милуватися серпневим заходом сонця.

Роксолана здивовано звела брови.

А ви вибагливий, пане Копур.

Орест засміявся:

– Жартую, пані Джамалла. Я вдячний вам за гостинність. Дівчина посміхнулась:

– А я вже було подумала, що чутки про вас – правда.

– І що саме про мене кажуть, цікаво?

– Що ви нестерпний і вередливий, – несподівано прямо відповіла Роксолана.

– Моя слава мене випереджає, – задоволено відказав репортер. – Але той, хто так каже, помиляється. Насправді – я ще гірший.

Журналіст кинув оком на світлу й простору вітальню. Роздивитися усі деталі цієї оселі лише за хвилину було рішуче неможливо. Масивні дерев’яні меблі були повні книг, чимало з яких здавалися старовинними. Поряд стояли фігурки різних божеств і священних тварин, подекуди були розтикані свічки та ароматичні лампи, різноманітні склянки, повні загадкових сумішей, амулети, камені. На стінах висіли яскраві рушники, віники із засушених трав і килими з чудернацькими візерунками. Вітальня справляла враження якоїсь дивної крамниці для чаклунства чи сувенірної крамнички, а у повітрі кружляли аромати різноманітних ефірних олій.

– Прошу, сідайте, – Роксолана вказала гостю на велику канапу, вкриту м’якими кольоровими ковдрами, а сама розмістилася у кріслі навпроти.

– Це все речі вашої бабусі? – поцікавився Орест.

– Так. Це може видатися дивним, але не лякайтеся. Бабуся знає багато стародавніх ремесел. Деякі свої секрети вона відкрила й мені.

– Я й не думав лякатися, – заперечив журналіст. – Проте, якщо правильно зрозумів, такі ремества вже багато років як заборонені в нашій країні.

– Ви маєте рацію, пане Копур. Наш Раджа хоче залишити слід в історії. Напевно, тому він ухвалює дивні рішення, як-от заборона чаклунства або побудова величезної, як гора Нанда, греблі посеред священної річки. Біда в тому, що він не розуміється на таємних сферах й на тому, що прийнято називати магією. Його заборони обмежилися полюванням за шарлатанами і вуличними ворожками. Справжні вищі сили нікуди не поділися, мольфари з чаклунами та відьмами не зникли. Вони серед нас, адже не можна заборонити те, що є частиною всесвіту і дано людям богами.

– А себе й свою бабусю, я так розумію, ви не вважаєте звичайнісінькими ворожками чи, боги збавте, шарлатанами?

– Розумію ваш скепсис. Навіть не ображаюся на це. На відміну від бабусі, я не здатна на щось особливе та надзвичайне. А ось вона – інша справа... Як би вам пояснити...

– Вона чаклунка? – посміхнувся Орест.

– Саме так, – абсолютно серйозно відповіла Роксолана.

– Цікаво. І що надзвичайного вона може наворожити? Чи може вона, наприклад, зупинити час, щоб врятувати від велетенського паротяга маленьку тваринку, яка не встигла перебігти через рейки? – Роксолана здивовано звела брови, не знаючи як відповісти на дивне запитання журналіста.

– На такі трюки здатні лише найсильніші, – почувся жіночий голос за спиною Ореста.

До кімнати, спираючись на палицю, зайшла літня жінка у вишиванці, із низками різнобарвних намист на грудях. Її чорні очі доброзичливо мружилися, а глибокий погляд був сповненим мудрості.

– Пане Копур, прошу – моя бабуся Пушьямітра, – відрекомендувала жінку Роксолана. – Бабусю, у нас гість...

– Орест Копур, – закінчила за онуку стара. Журналіст піднявся та вклонився.

– Пані Пушьямітро, радий знайомству. Зовсім не дивуюсь з того, що всі тут знають моє ім’я.

– До цього міста рідко навідуються гості, – пояснила Пушьямітра, важко опустившись у вільне крісло навпроти журналіста. – Тож не дивуйтесь – на вас звертатимуть увагу. Але я буду відвертою, пане Копур. Я дійсно знаю про вас дещо більше, ніж можна почути в балачках на вулиці. І я маю дещо цікаве для вас.

– Одразу до справи? Мені подобається ваш підхід, – посміхнувся Орест.

– Боюся, що часу на теревені в нас немає, – дуже серйозно промовила стара. – Мені потрібна ваша допомога в одній важливій справі.

– Цікаво. Спочатку ви кажете, що маєте дещо для мене, а вже за мить виявляється, що це вам від мене щось потрібно.

– Ви шукаєте відповідей на деякі запитання, шукаєте вже давно. Я маю для вас гарну новину, пане Копур. Ви зможете знайти деякі з них тут, у Еппал Шахарі.

Журналіст напружився:

– Ви щось знаєте?

– Найголовніше, що наразі нам потрібно знати – це те, що ми потрібні один одному. Я знала, що ви прийдете, й чекала на вас. А ви довго блукали, і ось ви нарешті прийшли. Такий був план долі. І так все і сталося. Я володію певними силами, пане Копур. Тими, що підвладні не кожному.

– Так, ваша онука вже згадувала про це сьогодні. Ви чаклунка, – сказав репортер.

– Називайте мене так, якщо ваша ласка.

– Я кепсько знаюся на цих матеріях, – зізнався журналіст, – І що ж ви насправді можете? Перетворити мене на камінь одним поглядом? Або ж поробити мені на невдачу? Чи навпаки: перетворити на найбагатшу людину світу?

– Я можу бачити деякі підказки. Щодо теперішнього й щодо майбутнього. І наразі я бачу тривожні знаки, – пояснила віщунка. – Попереду великі зміни. Вищі сили зрушили з точки рівноваги.

– І ви хочете, щоб я повернув Всесвіту рівновагу? – здивувався Орест.

– Мої видіння не завжди чіткі й зрозумілі. Але все вказує на вас.

– Моя бабуся ніколи не помиляється, – зауважила Роксолана. Журналіст відкинувся на спинку канапи.

– Про які великі зміни йдеться? – запитав він.

– Мерці. Я бачу мерців, що вештаються вулицями цього міста, – промовила чаклунка. Репортеру стало моторошно.

– Ви кажете про майбутнє?

– Це станеться дуже скоро, – відповіла Пушьямітра.

– Я не експерт у знаках долі... Але, якщо правильно зрозумів, у місті будуть гинути люди. Однак мусить бути якась причина. Хвороба, землетрус?

– Вода... – зловісно промовила Пушьямітра. – Мертва вода, що вбиває. Це видіння вже довго мене переслідує. Але йому досі немає пояснення.

– Минулоріч у Еппал Шахарі дещо сталося, – додала Роксолана. – Саме тоді бабуся вперше побачила ці бентежні знаки.

– Все почалося минулої весни… – почала розповідь чаклунка. – Після сезону дощів, коли новий місяць тільки народився. Дивні речі стали відбуватися у нашому містечку. Одного дня люди занедужали на невідому хворобу, схожу на звичайну пропасницю, але значно тяжчу. Жодні відомі ліки не давали бажаного результату, – причина лихоманки залишалася неясною. Деякі настільки ослабли, що не пережили виснажливої хвороби.

– Лікарня була переповнена. Нам не вистачало місць, ліків, бракувало рук... Хоча насправді ми нічим не могли зарадити, окрім як полегшити страждання.

– Гинули не тільки люди, але й худоба, навіть священні тварини. Налякані люди почали казати про гнів богів… Я застосовувала усі свої знання та вміння, аби зрозуміти, що відбувається у Еппал Шахарі. Мої настоянки, трави та закляття приносили лиш незначне полегшення, проте через деякий час невблаганна хвороба поверталася. Тоді я звернулася до вищих сил… І вони вказали мені на воду що приносить смерть.

– Про яку воду мова? Воду з місцевих криниць? – запитав Орест.

– Як виявилося, не тільки із них… Вода в усіх водоймах довкола навкруги містечка змертвіла. Звичайна на вигляд, вона мала чорну й страшну природу. Давно не бачила зла такої сили.

Спиною Копура пробігли мурашки.

– А як вам вдалося довести, що саме вода – причина недуги?)

– Дуже важко було переконати людей не вживати місцеву воду, – відповіла Роксолана. – Хворі страждали від зневоднення, їм конче потрібно було багато рідини. А інших джерел, окрім криниць та ставків, у Еппал Шахарі немає… Хіба що ходити за нею дві з половиною милі до Ганга. Багато хто, врешті, так і вчинив.

– Але сьогодні не схоже, щоб у місті була епідемія. Наскільки я зрозумів, ви готуєтесь до свята? – запитав журналіст.

– Місту боляче згадувати той страшний час. І хоча вода з криниць досі непридатна до пиття, ми змогли перебороти ту страшну хворобу і повернутись до звичного життя, – промовила чаклунка.

– Як ви впоралися із цим жахіттям?

– Усі докладали максимум зусиль, щоб допомогти один одному, – відповіла Роксолана. – Це випробування дивним чином продемонструвало, як люди гуртуються в скрутні часи.

– Дивно, що я не чув цієї історії... – задумливо промовив журналіст. – Ви звертались до влади за допомогою?

– Міський голова їздив до губернатора. Розповів про все, що відбувається у Еппал Шахарі, навіть привіз зразок отруєної води, – відповіла дівчина.

– І він вам допоміг? – поцікавився Орест.

Пушьямітра гірко посміхнулася і махнула рукою:

– Та де там! До нас прибула якась делегація, цілий тиждень тут мешкала, у самісінькому центрі. Але ті шановні пани більше були зайняті пияцтвом, а вечорами – чіплянням до місцевих дівчат.

Одного разу справа дійшла навіть до бійки, тож ми змушені були викликати поліцію. Але ж поки поліція приїхала, вони вже всі полягали спати, а нам довелося заплатити за хибний виклик.

Орест засміявся:

– Як це схоже на нашу поліцію!

– Здебільшого. Хоча, не всі вони однакові… Наш новий поліцейський інспектор, наприклад, дуже приязний хлопець. Хоча замолодий та трохи несміливий, – відповіла стара.

– Вони сміливі тільки коли треба навпаки, – скривився Копур. – Якось інспектор вимагав у мене 200 карбованців за те, що моя автобричка стояла поряд із поліцейським відділком!

– І що ж ви зробили? Вам довелось віддати йому гроші? – перепитала Роксолана.

– Що ви, пані! – заперечив Орест. – Я сказав йому, що він товстий телепень!

– І що ж потім?

– Тепер моя водійська ліцензія лежить під замком у начальника відділку і чекає, доки я офіційно та привселюдно вибачусь!

– І ви збираєтесь вибачатись? – поцікавилась Роксолана.

– Скоріше, тепер я чекаю на його вибачення, – задоволено промовив репортер. – Після низки журналістських розслідувань, опублікованих у нашому часописі, він ледь не позбувся посади.

Повернімося до вашої історії. Губернатор вам не зарадив, наскільки я зрозумів. Що ж вас урятувало?

Пушьямітра важко зітхнула.

– Тогочасні події жоден із тутешніх мешканців не аналізував, приймаючи їх за примхи долі та волю вседержителів-богів. Не те щоб я сумнівалася у божественному промислі, проте у збіги й випадковості вірю не дуже охоче. Справи у Еппал Шахарі спільними зусиллями поліпшувалися, проте дуже повільно. Люди продовжували хворіти, і навіть вмирати. Багато хто вирішив полишити рідне місто у пошуках безпечнішого притулку.

Аж поки до міста не приїхали двоє молодих панів, яких спершу громада вважала районними чиновниками, що прибули із новими безглуздими обіцянками. Але вони не були схожі на своїх попередників.

Копур здивовано звів брови:

– А в чому ж була відмінність? Як на мене, всі чиновники однакові. Вони немов зійшли із якогось божевільного конвеєра.

Пушьямітра посміхнулась:

– Ви маєте рацію, але ж ті хлопці не були на службі у Раджі. Вони представилися підприємцями, що подорожують країною у пошуках місця для заснування нової справи.

– Типово… Усі, хто не служить Махараджі, робляться підприємцями. Ніхто не хоче займатися нормальними справами. Усі прагнуть щось продавати, – Орест дістав із кишені невеличкий нотатник та олівець. – Ви не проти, якщо далі занотовуватиму? Ваша історія захоплююча. Ми могли б надати їй розголосу. Непогано було б знати усі без винятку імена, – від губернатора до останнього члена комісії, котра приїздила до вас погостювати.

Пушьямітра розвела руками:

– Та хіба ж я всіх згадаю? Та й не це головне в нашій історії… Головне – ще попереду. На чому я зупинилась?..

– Підприємці…

– Так. Вони назвалися братами Раджеш й зіграли чи не найважливішу роль у тогочасних подіях.

– Завдяки чому вони стали справжніми героями міста, – додала Роксолана.

– Що ж вони заподіяли, ці брати Раджеш?

– Це була неділя… здається… Боги, дайте пам’яті старій бабі, – продовжила розповідь Пушьямітра. – Я саме поралася у саду, як раптом до мене навідалася сусідка. Прибігла, уся червона, очі витріщені, ледь стримує емоції. Сказала, що має важливу звістку, мовляв, хтось чекає народ на головній площі, і що цей хтось знає, як впоратися із лихом, що спіткало Еппал Шахар. Ніщо тоді не хвилювало людей більше, ніж та загадкова хвороба, що від неї усі страждали. Тож за якісь півгодини майже все місто вже скупчилося біля місцевого клубу.

Орест щось занотував до записника.

– Я бачив, коли люди так швидко збираються лише раз у житті – перед виборами до бомбейської Ради на Майдані безкоштовно роздавали карі. По тридцять унцій одній людині. Тоді площа була забита вщент. Врешті-решт серед натовпу навіть почалася колотнеча та сварки.

– Еппал Шахар – містечко дуже маленьке. Повірте, будь-яка новина тут доноситься до люду швидше за бомбейський телеграф, – пояснила Роксолана.

– Ви перебільшуєте можливості Мумбайтелеграфу, – посміхнувся Орест. – Адже там працюють напівсліпі та напівглухі мавпи, яким так і кортить зіпсувати вашу телеграму, переплутати текст або доставити її хибному адресату. То що ж відбулося на головному майдані? Мабуть, не помилюся, якщо припущу: містян там чекали ті славнозвісні підприємці.

– Ви абсолютно праві, – сказала Пушьямітра. – Саме вони, Назар і Остап Раджеші, загадкові брати-підприємці, скликали жителів Еппал Шахара. Вони тоді влаштували справжню виставу.

– В них там була ціла лабораторія, – продовжила Роксолана. – Купа хімічного приладдя, колби, трубки. Вони набрали воду із криниці біля ринку, та почали з нею робити дивні маніпуляції. Засипали у воду різні реагенти, підігрівали, перевіряли індикаторами і потім переливали її із склянки в склянку і так знову й знову, так що вода постійно змінювала колір. Зрештою, вони продемонстрували склянку із водою густого чорного кольору.

– Після цього Назар Раджеш оголосив, що вода отруєна, до того ж, отруєна рідкісною й небезпечною хворобою. Пам’ятаю ту мить, коли люди кілька секунд мовчали, а тоді враз загаласували, – додала Пушьямітра.

Орест ретельно все занотував.

– Їх можна зрозуміти, – зауважив він.

– Після цієї приголомшливої заяви жителі міста остаточно вирішили облишити свої домівки, – продовжила Роксолана. – Але наступного дня, несподівано для всіх, брати Раджеш знову скликали громаду на майдані. Там вони показали місту незвичайну хімічну машину… Вони заявили, що цей апарат спроможний очистити воду з наших криниць, роблячи її придатною та безпечною для вживання. Молодший із братів, Остап, без жодних сумнівів і побоювань продемонстрував усім, як працює машина, заливши у неї склянку води із криниці, а після її проходження через усі трубки їхнього незвичайного приладу, осушив склянку до дна. Раджеш заявив, що будь-хто протягом наступного тижня зможе навідуватись до нього і питатися про здоров’я. Але на тих, хто чекати не хоче і готовий повірити у ефективність методу, вже чекає декілька великих діжок із чистою водою, яку Раджеші того ж дня роздали усім бажаючим.

– Безкоштовно? А вони мають хист до комерції! – усміхнувся Орест.

– Братів Раджеш мешканці міста буквально носили на руках. Дякували їм, і ще більше дякували Вішну за те, що скерував підприємців до Еппал Шахара.

– І що ж, вони й далі продовжували роздавати воду задарма? – запитав Копур.

– Лише кілька днів… Після цього вони закінчили роботу над подібною, але потужнішою машиною для очищення води, яка б задовольнила потреби усього міста. Відтоді брати Раджеш продають воду за символічну платню. Цеберка коштує дріб’язок. А декому, наприклад старим та самотнім, вони дають воду безкоштовно, й навіть самі приносять її прямо додому, – пояснила Роксолана.

– Їх хоч до рани прикладай, цих братів Раджеш, – сказав Орест. – А що ви про них думаєте? Пані Пушьямітро, чи дали вам вищі сили підказки щодо цих цікавих братів? Чи варто довіряти їхній дивній доброті?

– Благодійність притаманна не кожній пересічній людині. Не дивно, що це викликає у вас підозри. Я не можу звинувачувати їх у нещирості, або, що іще гірше, в причетності до того лиха, що прийшло у наші домівки торішньої весни. Але їхні істинні мотиви від мене приховані. Боги не дають мені жодних знаків, жодних відповідей.

– За час що, вони живуть у місті, не скоїли навіть найменшого зла. Тож не дивно, що братів всі у Еппал Шахарі просто обожнюють, – додала Роксолана. – Вони справді врятували місто, і нічого за це не попросили. Це може вражати, може викликати підозру, але хіба не можна припустити, що такі добрі люди справді існують?

– Можливо, я здамся вам цинічним, але я не вірю у випадковості, – заперечив Орест. – За своє життя я не зустрів жодної людини, яка б за так робила винятково добрі справи й не була би при цьому покидьком. Згода, зараз в мене немає жодних підстав звинувачувати братів Раджеш. Але й фактів для спростування підозр, вочевидь ніхто не має. Є безсумнівні речі, які ви, жителі Еппал Шахара, чомусь відмовляєтеся бачити. Чи то від безмежної наївності, чи то від чогось погірш. Якщо ніхто навіть не спробував розібратися у цій ситуації, тоді в усьому, що сталося, кожен містянин може звинувачувати лише себе. Але це лише моя думка.

Роксолана хотіла було щось відповісти, але промовчала. Копур уважно перечитав свої записи, після чого закрив нотатника та сховав його у кишеню.

– Що ж… В цілому мені все ясно. Не зрозуміло лише одне – в чому саме наразі проблема? Ваша розповідь про події минулої весни, звісно, дуже цікава й варта уваги. Але чого ви чекаєте від мене?

– Після того, як в Еппал Шахарі з’явилася можливість пити чисту воду, місто поступово повернулося до свого звичного життя. Хворих вдалося вилікувати, а ті, котрі залишили свої будинки, згодом повернулися додому. Тоді я вирішила звернутися до вищих сил із молитвою, щоб подякувати за порятунок. Але я знову побачила той самий знак. Мертве місто і мертва вода. Отже, найстрашніше ще попереду, – відповіла чаклунка. – А потім було інше видіння. Я бачила вас, пане Копур. І я знаю, що саме ви повинні нам допомогти. Ви сказали, що не вірите у випадковості. І ви тут дійсно невипадково. У Еппал Шахарі на вас чекає багато цікавого, Оресте. Але всьому своя хвилина.

– При всій повазі до вас, пані Роксолано, і ні в якому випадку не применшуючи здібності шановної Пушьямітри, але нащо мені потрібно все це? Рятувати Еппал Шахар від загадкової загрози – справа, безперечно, шляхетна. Але я навіть не знаю, чим можу вам зарадити, – знизав плечима журналіст.

– І що ви отримаєте натомість? Якщо ви не вірите у добрі справи без користі, то, напевно, хотіли запитати саме це, – помстилася Роксолана за гостру репліку журналіста, сказану раніше.

Цього разу промовчав Орест, а Роксолана задоволено посміхнулась.

– Невдовзі ви знайдете багато ключів до власних таємниць. Це й буде вашою винагородою, – промовила чаклунка.

– Сподіваюсь, ви знаєте, про що кажете, – зітхнув журналіст. – Бо я взагалі-то не люблю жартувати із такими речами, – у очах журналіста промайнув недобрий вогник.

– Не хвилюйтеся, пане Копур. Якщо б я не була у цьому впевнена, ми би з вами наразі не розмовляли. Але доля привела вас до мене, – відповіла Пушьямітра. – Від згаданих подій сплило багато часу, і більшість людей намагається жити, роблячи вигляд, що нічого не сталося. Але люди вам ні до чого. Лише розпочніть, і цей клубок розплутається швидше, ніж ви встигнете за ним услідкувати.

– Якщо все так просто, чому ж ви самі не вирішили всі ці загадки власноруч, а чекали цілий рік, аж поки, як ви кажете, доля не привела мене сюди? – запитав Копур.

– Які у мене, старої, сили? Я ледь пересуваю ноги, – відмахнулася жінка.

– Мені здається, сили у вас набагато більше, ніж ви кажете, – посміхнувся репортер. – Ви мені розповідаєте далеко не все, пані Пушьямітро. Будьте чесною, якщо хочете, щоб я взявся допомогти вам.

– Я хотіла би зробити більше, ніж мені дозволено, але навіть цього було б замало, – загадково відповіла жінка. – Одна я не впораюся, але можу допомогти тому, кого обрала доля, і в кого станеться сил. Тож давайте поки триматися цього берега, – підсумувала жінка.

– Але ви не полюбляєте обмежень, чи не так? – запитав Орест.

– Хто ж їх полюбляє. Проте часом ми повинні мати силу волі залишатися в рамках, особливо якщо вони міцніші за нас, – Пушьямітра уважно подивилася на Копура. – Але й виходити за межі теж корисно. Я хочу вам дещо показати.

Жінка, важко зітхаючи, нахилилася до столу і взяла звідти склянку, наповнену яскраво-червоною рідиною. Журналіст подумки здивувався: «Як це я не помітив, що вона тут стояла весь цей час?»

– Вельми дякую, пані, але я не можу куштувати томати чи сік, приготований із них. У мене алергія, – ввічливо відмовився Орест від простягнутої йому склянки.

Жінка посміхнулась:

– Це не сік із томатів. Я набрала цю воду із власної криниці сьогодні вранці.

– Дивно, як люди не одразу помітили, що вона отруєна, – сказав Орест, роздивляючись червону рідину .

– Якщо ви дістанете цеберку прямо з колодязя – ви нічого не зможете запідозрити. Вода у нас завжди була кришталево чиста, прозора та приємна на смак. Така вона залишається й сьогодні. Її справжню природу можна побачити лише почаклувавши особливим чином.

Орест обережно взяв до рук склянку.

– Знаєте, я, звичайно, не спеціаліст із ворожби та інших таких питань. Але що ж дивовижного у тому, що вода, над якою почаклували, змінила колір?

Пушьямітра здійняла догори палець та зловісно прошепотіла:

– Це набагато вагоміше, ніж просто зміна кольору. У цій склянці – смерть. Смерть багатьох людей, що її принесе вода.

– А чому ви вирішили, що вода призведе до загибелі люду? Як би там не було із цими Раджешами, але наразі усім жителям Еппал Шахара відомо, що воду не можна вживати без спеціальної обробки. Може, вода лише стала символом тих бід… і смертей, що вже сталися?

– Повірте, я маю вміння побачити те, що є недосяжним для більшості людей. Тільки не думайте, що вихваляюся. Смерті, що ними насолодився темний Ямарадж, були лише початком. Усе найстрашніше ще попереду.

Пушьямітра взяла Ореста за руку, від чого у нього спиною пробіг холод. Очі жінки дивним чином зробилися зеленкуватими:

– Пане Копур, ви зараз спілкуєтесь не з якоюсь там ворожеєю, що намагається продати вам приворот та зняття вроків. Часу обмаль, – жінка проникливо подивилася на журналіста. – Ви тут опинилися за волею долі та всесвіту. Рівновага може бути порушена великим злом.

У кімнаті стало тьмяно і, здавалось, навіть птахи на дворі перестали співати. Ноги Ореста налились свинцем, і він не міг промовити жодного слова.

– Час не на нашому боці, – продовжила жінка. – Знайте, що четвертого дня після вашого приїзду до Еппал Шахара станеться неповоротне. Багато болю та страждань принесе цей день. Багато світлих душ забере він із собою назавжди.

Голова журналіста запаморочилася, в очах потемнішало. Нічого окрім голосу Пушьямітри не залишилось в думках.

– Ви тримаєте в руці по краплині крові із кожного, хто піде від нас цього дня.

Червоної води у склянці, що її тримав Орест, почало більшати, аж поки вона повільно не перелилася через край, струмком падаючи на підлогу. Рідина була густою та теплою, неначе кров, хоча склянка залишалася до болю холодною.

– Але сьогодні вам потрібен відпочинок, – несподівано лагідно проказала жінка.

Туман в голові журналіста розвіявся, і він, кліпаючи очима, озирнувся сторонами. В руках репортер тримав склянку зі звичайною прозорою водою.

– Сподіваюся, тепер, зазирнувши за рамки звичного, ви погодитеся, що і там є багато чого цікавого, – посміхнулася Пушьямітра.

Копур так і не знайшов, що відповісти жінці, мовчки роздивляючись свої долоні, що ніби й досі відчували тепло дивної червоної води, яка тим не менш не залишила по собі жодних слідів. Поставивши склянку на стіл, він дістав із кишені хустинку та витер з чола холодний піт.

Стара жінка доброзичливо дивилася на Ореста:

– Ви не переймайтеся дуже, – промовила вона. – Відчуваю, що все буде добре. Я бачу, що доля вам посміхається, тож удача буде на вашому боці. А зараз, якщо ваша ласка, я піду, в мене ще чимало справ по господарству. Думаю, розмов на сьогодні досить. Розміщуйтесь та почувайтеся як удома. Ранок мудріший за вечір.

– Так… Звісно… – хрипко відповів журналіст.

Пушьямітра піднялася і повільно покрокувала з кімнати, а Копур ще декілька хвилин сидів непорушно і не відриваючи погляду дивився на склянку з водою.

***

– Ваша кімната вже готова, – ввічливо сказала Роксолана, відкривши двері до апартаментів гостя. – Вікон на схід в нас, нажаль,немає, тож доведеться милуватися нашим садом.

Орест зазирнув всередину:

– Це набагато краще, ніж ночувати на вокзалі. Хоча захід сонця там, напевно, був розкішний.

– Тут є робочий стіл, якщо ви захочете щось написати, у графині чиста вода, свіжа постільна білизна вже на ліжку.

– Дякую, – сказав він, повернувшись до дівчини, – ви дуже люб’язні.

– Якщо вам щось знадобиться – питайте в будь-який час, не соромтесь.

– Одне запитання, якщо можна.

– Що завгодно, пане Копур.

– Зізнайтеся, ви ж не випадково зустріли мене на пероні? І знали, що врешті я прийду до вас.

Дівчина посміхнулася:

– Може й так. Моя бабуся ніколи не помиляється. Ви ще в цьому переконаєтесь. Добраніч, Оресте.

– Добраніч, пані Роксолано, – посміхнувся у відповідь Орест.

Дівчина розвернулася, щоб піти, але на мить затрималася й додала:

– А ви що, справді повірили, що я передплачую «Вечірній Бомбей»? І хто з нас після цього наївний?

Журналіст зніяковів, не знайшовши доречного слова, лише похитав головою, а Роксолана, задоволена собою, зникла в будинку.

Зітхнувши, Орест зачинив двері своїх апартаментів. Кімната, на його думку, здавалася більше, ніж скромною, але за місцевими мірками це було досить непогане житло, як мінімум за рахунок електричної лампи під стелею.

Інтер’єр дуже нагадував той, що він бачив у вітальні – численні полички вздовж стін із різними декоративними фігурами, статуетками, ритуальними атрибутами та старими запиленими книгами, із єдиною лише відмінністю – схоже, ця кімната була не стільки спальнею для гостей, скільки сховом непотребу. Копур підійшов до однієї з поличок та почав роздивлятися обкладинки книг, схованих за безліччю різноманітного мотлоху. Більшість видань були присвячені чаклунству, травництву, астрономії та релігії. Також знайшлися довідник спецій, керівництво з акупунктури, атлас порід мавп та біографія Махараджа Акбара ІІ. Не знайшовши нічого цікавого, журналіст переключився на заманливе величезне ліжко, сховане за кольоровим напівпрозорим драпуванням. Узголів’я прикрашав килим із зображеною на ньому коронованою коровою, а пухка ковдра була вкрита безліччю барвистих подушок.

Репортер крадькома озирнувся, наче побоюючись, що хтось може за ним підглядати, розігнався та стрибнув прямо на ліжко. Дерев’яна підлога відгукнулися голосною луною, від чого Орест зніяковів, розуміючи, що його могли почути. Шовк білизни тішив втомленого Копура легкою прохолодою, а м’який матрац неначе обійняв його з усіх боків. В голові роїлися дивні думки, які було важко вловити та осягнути поодинці. Ясною залишалася лише одна річ – після довгого і складного дня необхідний був довгий і якісний відпочинок. Думаючи про це, журналіст дістав із кишені піджаку маленьку книгу, загорнуту у щільний пергаментний папір. Зазвичай, так бережуть книги, які мають при собі постійно, наприклад, збірки улюбленої поезії. Розгорнувши палітурку приблизно на середині, журналіст почав читати заповнені приємним каліграфічним почерком сторінки:

«Те, що цей ранок незвичайний, стало зрозуміло від сходу сонця, із першого ковтка повітря. Хвилювання роздирає груди і не дає спокійно дихати. Єдине, що змушує триматися і не видавати своїх емоцій – дівчина на ім’я Індіра. Я зустрів її декілька тижнів тому, коли вона вперше прийшла на наші таємні нічні збори у лекційній аудиторії. Дивна і чаруюча бісинка у її темних очах прикувала мій погляд, так що я забув про все на світі. Навіть свою частину доповіді я читав постійно запинаючись, під дивні погляди друзів та сміх у залі. На щастя, Індіра роздивилася щось цікаве і у мені, і вже по закінченні нашої нічної зустрічі із громадою, ми з нею мали нагоду цікаво поспілкуватися, дихаючи свіжим повітрям на альтанці посеред університетського парку. Вона розповідала, що приїхала до Калькутти навчатися мистецтву, покинувши рідну домівку в одному з далеких лісових хуторів Західної Бенгалії, а я розповідав їй про рідний Бомбей і мою мрію вивчати юриспруденцію та захищати права простих людей. Щось невловиме і прекрасне промайнуло поміж нами і все, про що я міг думати усі наступні дні – це лише вона. Її очі виявилися ще дивовижнішими, ніж здалися мені першого разу: вони мали казкову здатність змінювати свій колір в залежності від настрою чи почуття. Милуватися її поглядом стало моєю найулюбленішою справою. Мій друг Адам весь час каже, що я втратив хист і відволікаюся від основної справи. «...Ми заснували цю справу втрьох. Я, ти і Богдан. Без тебе вона неможлива. Ти надихаєш людей, і я знаю, що наша боротьба у тебе глибоко в крові. Не знаю нікого з такою ж наснагою...» – намагався він повернути мені розум. Я не міг посперечатися із ним, тому що знав, що це правда: Індіра поглинула мене з головою і більше нічого мене не хвилювало. Зранку і до вечора я жив лише думками про неї, очікуючи ще однієї зустрічі, кожна з них ставала чимось новим і непередбачуваним. Взагалі, після брудного і галасливого Бомбея, уся Бенгалія здавалася незвичайною, іншою. Місцеві люди були не схожі на мумбайців: вони інакше одягалися, інакше говорили, їли іншу їжу, і жили у будинках, що відрізнялися від наших. Але Індіра була навіть більш дивовижною за всю цю незвичну провінцію разом взяту.

Одного вечора вона показала мені свій надзвичайний дар. Разом з нею ми поринули у дивний транс, дуже схожий на реальність, але при цьому безмежно казковий. «Тут можна робити все що заманеться. І навіть побачити майбутнє», – казала вона мені. У цьому незвичному всесвіті ми птахами літали у вирії, відчуваючи, як пір’я лоскоче вітер, ми мавпами стрибали по гілках у лісі, змагаючись, хто спритніший, ми зустрічали світанок дельфінами посеред океану... Ніколи не забуду цих незвичних відчуттів. Індіра розповідала, що під час таких мандрівок вона шукала натхнення для нових мистецький робіт.

Сьогодні вона хвилювалася не менше, ніж я, тому я усіляко намагався відволікти її, додати впевненості та світлих думок. Дорогою з Калькутти до Бомбея у диліжансі ми розмовляли про живопис і музику, милувалися краєвидами і скаржились на протяг з вікна. Ми згадували далекі країни, яки ми обов’язково відвідаємо та обирали міста, в яких можна було би поселитися, коли одного разу втечемо разом із нею, подалі від усіх проблем. Але чим більше ми віддалялися від нашого спокійного і звичного життя в університетському містечку, чим ближчим і реальнішим ставав Бомбей, тим тривожніше було на душі. Може, це була лише ранкова прохолода, але в той момент, коли наш диліжанс вже проїжджав широкими вулицями столиці, а у вікна ми спостерігали буденну метушню людей, у моїй голові вперше промайнуло: даремно я дозволив Індірі їхати з нами. Треба було тікати. Кудись далеко, світ за очі, і грець із ним, що скажуть Адам і Богдан. Хоча Індіра, певно, і не погодилась би змінити плани без вагомої причини. А може ще не пізно?

На вокзалі нас зустрів Адам, що приїхав добою раніше. Його очі світилися азартом і рішучістю, як ніколи раніше.

«Вітаю тебе, брате», – він потиснув мою руку та обійняв.

«А де Богдан?» – запитав я.

«Ми з ним мали деяку суперечку зранку. І так виходить, що саме тобі доведеться дати вирішальний голос», – пояснив Адам.

Як виявилося, вони сперечалися щодо того, чи треба нам сьогодні мати при собі хоч якусь зброю. Богдан, що завжди був миролюбним гуманістом, стверджував, що мати зброю – значить провокувати насилля. «Усі питання можна вирішувати, вислухавши один одного, саме цим люди відрізняються від інших створінь», – наполягав на своєму він. Адам же був переконаний, що насилля є невід’ємною частиною боротьби, і ніхто сьогодні не може гарантувати мирного перебігу подій. Тому потрібно бути завбачливим і захистити себе заздалегідь. «Зовсім необов’язково розмахувати своєю зброєю, йдучи по вулиці. Але якщо в мене стрілятимуть, я не буду спокійно стояти і чекати на смерть», – так він аргументував свою позицію. Довго вагаючись, я вирішив пристати на бік Богдана, хоча обидві думки певною мірою мені подобалися. Адам засмутився, але прийняв наш вибір, хоча й з важким серцем. Було помітно що йому це далося нелегко.

«Всі ви, бомбейці,однакові, – кепкував він наді мною та Богданом. – Брате, я бачу хвилювання на твоєму обличчі, – сказав він мені, – Ти сумніваєшся? Треба бути твердим як камінь, щоб ніхто сьогодні не відчув ані краплини слабкості у наших поглядах!»

Також Адам попросив мене бути нашим провідником по Бомбею. Як виявилося, він відвідував столицю вперше і не мав жодного уявлення про те, як орієнтуватися містом. Він із цікавістю, але по-хазяйськи дивився на вулиці великого Мумбаї, уважно слухаючи мої розповіді про прикметні місця, що ми проходили. Під час прогулянки я зрозумів, що дуже скучив за рідним містом. Моє нове життя у Бенгалії під час навчання дуже захопило мене, я полюбив свою нову домівку, Калькутту, захопився її особливою атмосферою, її неповторними вулицями, сповненими ароматами шоколаду й кави. Вже дуже багато місяців я не відвідував рідні вулиці Бомбея. Незважаючи на величезну кількість людей, пилу, гамір та сморід, я все ще любив своє місто, і цього у мене відібрати було неможливо.

...Адам стояв поміж мною та Богданом, його хижий погляд був направлений на браму Радж Махала, а в руках він тримав текст, який ми йому дозволили написати власноруч, лише із незначними нашими виправленнями. Я і Богдан вважали його нову редакцію занадто різкою, але оскільки наша воля була прийти сюди неозброєними, то дозволили Адаму показати себе хоча б у цьому. Дрібний дощ, що час від часу поливав нас від ранку, знову дав про себе знати. «Дощ – це гарний знак... Значить, наша справа неодмінно буде мати успіх», – прокоментував Богдан, дивлячись у захмарене небо. Одягнені у наші святкові смокінги, із циліндрами на головах, ми намагалися бути сьогодні дорослими і переконливими, найкращими представниками своїх каст. За нашими спинами стояли декілька десятків юнаків та дівчат, більшість із яких я вже неодноразово бачив на наших нічних зібраннях в університеті. Але зараз мене не хвилював жоден з них. Лише Індіра, що стояла прямо за мною, не давала мені спокою. Вкотре за день, я пожалкував, що дозволив їй бути тут, не зупинив її, а до того ж – ще й сам привів її сюди.

«Все буде добре, – прошепотіла вона мені на вухо, – Я все бачила, і нам нічого боятися...», – Індіра поклала мені руку на плече, від чого одразу ж всім тілом розповсюдилось приємне тепло.

«Зараз або ніколи», – промовив Адам, і зробив крок вперед.

Назустріч нам тієї ж миті із важких воріт у брамі вийшов одягнений в урочисту військову форму офіцер у супроводі двох гвардійців із гвинтівками. Він в’яло оглянув натовп, що зібрався, всміхнувся й подивився в очі мені та моїм друзям.

«Ви до кого, шановне панство?»

Від його колючого погляду ставало моторошно, проте Адам спробував відповісти йому тією ж монетою. Невимушено зробивши ще один крок вперед, він урочисто розгорнув листа, що тримав у руках.

Наступної миті відбулося те, що назавжди змінило життя усіх присутніх.

Адам Бангалор зачитав наш Маніфест».

Частина друга. Професор Паліпутра

Центр Еппал Шахара сьогодні був схожий на справжній мурашник, що було рідкісним явищем у цих місцинах. Зазвичай тут було людно лише раз на тиждень, коли на головній площі збирався ярмарок. Щонеділі тут вирували пристрасті і стояв галас від намагань вторгувати собі щось подешевше, а від скупчення домашньої худоби, що топталася на місці в пошуках їжі та води, у повітря здіймалися хмари пилу. Проте сьогодні причина ажіотажу була особливою, а тому народ, що звик до тихого провінційного життя, жваво відреагував на головну подію кінця літа. Нею мало стати завтрашнє Свято Барв. Люди почали готуватися до нього від самого світанку, прикрашаючи все навколо кольорами веселки. Строкаті паперові гірлянди перекидалися з одного боку вулиці на інший, паркани прикрашалися фігурами божеств та священних тварин, всюди були різнобарвні драпування із найрізноманітніших та найнеймовірніших тканин, а посеред вулиці встановлювалися великі ритуальні жарівки, завдяки яким вулиці будуть оповиті дивними та п’янкими ароматами святкових трав.

Однак Орест Копур цього ранку не зрадив своїй звичці довго спати, тож у момент, коли його блискучі черевики ступили на запилене каміння центральної площі, містяни вже розмірковували, чи не перервати свої приготування, аби перекусити та на деякий час сховатись від пекучого сонця. До того ж, привід для перерви був дуже незвичним, якщо не сказати більше. Чимало людей із посмішками та інтересом йшли до місцевого клубу, де біля дверей висіла велика афіша зеленого кольору, на якій червоними літерами було написано:

Професор Університету Калькутти

Мозес Арнольдович Паліпутра

Лекція «Електрика
у кожному домі»

Для всіх бажаючих,
вхід вільний.

– Хіба це цікаво? – Орест здивовано звів брови, роздивляючись стіну з афішами. Більшість оголошень вигоріли від часу та сонця. Серед них особливо виділялось барвисте запрошення на гастролі циганського театру ляльок трьохмісячної давнини, що рясніло помилками, та більш-менш свіже повідомлення про загальні збори жителів Еппал Шахара щодо підготовки міста до осені.

– Усяк краще ніж нічого, – Орест побачив поряд старого чоловіка. – Я би не проти був сходити іще раз на лялькову виставу, дуже цікаву, до слова, не те що наш місцевий вертеп – скільки себе пам’ятаю, у них було тільки три дитячі казки: «Ганеша переможець» та «Цар Дхарадж і його папуга», хай їм грець.

– А яка ж третя?

– Ви про що? – не зрозумів чоловік.

– Ви сказали, що місцевий репертуар вже багато років складається із трьох вистав, а назвали тільки дві, – зауважив Копур.

Старий трохи подумав та відмахнувся:

– «Репертуару» не пригадаю, але була якась третя, – і трохи подумавши знов додав, – Ні, «репертуару» точно не було. А ті цигани, кажуть, подалися на північ, гастролювати бенгальськими хуторами. І от знову немає чим себе побавити. А тут цей шановний пан приїхав, подейкують, аж із самої Калькутти, – чоловік вказав своїм кривим пальцем на афішу професора Паліпутри. – Я й гадки не маю, що він тут у нас забув, але хай балакає, ми не проти. А ви часом не разом із ним прибули?

– Я приїхав із Бомбея, а не з Калькутти, – виправив старого Орест. – І цього шановного професора я, на жаль, не маю радощів знати.

– А дарма. Професор Паліпутра, між іншим, – кращий спеціаліст країни із гідродинаміки. – Копур побачив молодого чоловіка, який неквапливо наближався. На ньому був гарно пошитий костюм світлих тонів, накрохмалена сорочка, що сяяла у сонячних променях, та відсунутий вбік солом’яний капелюх. Чолов’яга доброзичливо й широко посміхався Оресту. – Не думайте, що я підслуховував, ні в якому разі. Справа в тому, що я знайомий із багатьма роботами професора, і дуже раджу відвідати лекцію – повірте, це велика людина. Між іншим, він доклав значних зусиль до будівництва тієї греблі, яку післязавтра відкриють неподалік. Це буде значна подія для всіх, – останнє речення незнайомець промовив особливо радісно.

На обличчі Ореста з’явилися цікавість та подив.

– Назар Раджеш, – простягнув руку незнайомець, – місцевий підприємець. У мене із братом Остапом тут невеличкий ґешефт із очистки води.

– Не применшуйте своїх заслуг, пане Раджеш, – старий чоловік поплескав Назара по плечу, – ви врятували наше містечко. Ще декілька тижнів такого життя, і нам би довелося збирати скарб і кидати свої домівки... Не інакше, як якесь прокляття. Відьомські ігри, щоб їм грець…

Орест ще кілька секунд розглядав незнайомця й нарешті потиснув його простягнуту руку:

– Орест Копур, спеціальний кореспондент «Вечірнього Бомбея».

Назар Раджеш здивовано округлив очі:

– Спецкор? У Еппал Шахарі? Невже тут є щось цікаве, варте уваги столичного читача?

Орест скептично знизав плечима:

– Ви переоцінюєте аудиторію бомбейських газет. Вона ладна читати будь-яку нісенітницю, якою ми нагодуємо. Загалом, бомбейці найбільше полюбляють безкоштовні газети, що їх роздають на перехрестях... Але ж їх друкують виключно власні журналісти Раджі, а отже й те, що там пишуть, іноді навіть у голові не вкладається, – Раджеш заусміхався але Орест, здавалось, говорив досить серйозно. – А в Еппал Шахарі, скажімо так, я ще у пошуках сюжету.

– Як щодо професора Паліпутри? Здається мені, його постать варта того, щоб про неї написати. Впевнений, вже дуже скоро ім’я пана Мозеса увійде у історію, – мовив Раджеш.

– Я помітив, що тут ваше ім’я куди відоміше – із вами вітається майже кожен перехожий, – зауважив Копур.

Назар посміхнувся ще ширше:

– Ви перебільшуєте, просто місцеві люди більш доброзичливі та чуйні, ніж у великих містах.

–Але тим не менш, усі кажуть про проблеми з питною водою, і про те, як ви з братом їх вирішили. Ви – місцеві герої.

– Так і є, – проникливо кивнув старий.

– Це правда, – голосно підтвердила пишна жінка у вишиванці, що стояла поруч, начебто роздивляючись афіші.

Пан Раджеш, здавалося, зніяковів:

– Не треба перебільшувати, перш за все ми підприємці – наша очищена вода не безкоштовна, ми лише опинилися в потрібному місці у потрібний час. Погоджуюсь, гроші можна добувати у різні способи. Ми намагаємось заробляти, приносячи хоч якусь користь. – Назар нагнав на себе маску скорботи. – Прикро, що в наш час мало хто дбає про простих людей...

– Ви ніколи нікому не відмовляли, незважаючи на гроші! – проскандувала інша жінка. Оглядівшись, Орест відмітив, що навколо вже зібралось з добрий десяток людей. Всі вони уважно слухали розмову Раджеша із журналістом, прикидаючись, що займаються своїми буденними справами.

«І як вони все чують?» – дивувався Орест Копур невимушеній участі сторонніх людей у їхній розмові.

– Здається, я знаю, про кого буде мій перший матеріал у Еппал Шахарі, – хитро примружив очі журналіст.

Назар знизав плечима:

– Інтерв’ю від спеціального кореспондента бомбейського часопису? Про це можна лише мріяти, хіба я можу відмовитись? – засміявся він. – Наразі я маю деякі справи, але після обіду чекатиму на вас із братом у нашій резиденції. Це тут, за рогом, – Раджеш вказав на вулицю поряд.

– А як же лекція професора? Мені здалося, у цьому місті ви його найбільший прихильник, – уточнив Копур.

– Я сподіваюся на особисту зустріч із ним, – Назар знову розплився в широкій посмішці, і вибачившись, швидко пішов.

Орест провів поглядом пана Назара, котрий швидко карбував кроки, дістав із кишені нотатник і зробив декілька позначок на чистому аркуші.

– Ходімо, – покликав Ореста старий. – Ми ще встигнемо випити води із сиропом із спеціальної машини, що її встановили Раджеші.

***

Яскраве сонце, що плавно котилося до зеніту, ледь пробивалося крізь темні штори клубу. У такій півтемряві приміщення здавалося доволі затишним, якщо не зважати на важке повітря, заповнене порохами. Кружляючи у повітрі, вони підсвічувалися променями, які продерлися до зали крізь шпарини між шторами та дірки, що в них прогризла зголодніла міль. Актова зала місцевого клубу була дуже просторою, як для маленького містечка, і без сумнівів становила предмет для гордощів мешканців. Як і більшість аудиторій, будівель і, власне, будь-яких споруд, вулиць та місць країни, вона іменувалась на честь бомбейського раджі, про що свідчила чепурна меморіальна дошка біля входу. Стіни зали заполонили сюжети з життя несучого сонце володаря та портрети інших значущих політичних діячів, які були зображені або поряд із раджею, або намальовані у своїх володіннях на фоні його портрету. Але люди, здавалось, не помічали абсурдності подібних оздоб і, ніби вперше побачивши будівлю, із захватом роздивлялись все навкруги, швидко займаючи місця на дерев’яних відкидних лавах, що стояли дещо нерівними рядами перед високою сценою. Власне на самій сцені, сховавшись у темнішій її частині, вже чекав сьогоднішній лектор. Гостре обличчя, гостра сива борідка та ще більш гострі очі професора Мозеса Паліпутри одразу привертали увагу. Він сидів на дерев’яному стільці майже впритул до запилених бордових завіс із важкого оксамиту, та зустрічав пронизливим поглядом кожного, хто заходив до задушливої зали клубу.

Його обличчя не виказувало жодних емоцій – руки були схрещені на грудях, а тіло немов скам’яніло. Могло здатися, що пан Мозес медитує або взагалі не живий. Проте одна людина, що з’явилася у дверях та ступила на викладений ялинкою паркет із джаркхандської смереки, враз розворушила професора, та сповнила його погляд подивом та цікавістю.

Людина ця вигідно вирізнялася серед місцевих і своєю елегантністю не поступалася Мозесу Арнольдовичу, що вважав себе людиною безмірно витонченою. Це був Орест Копур, який не помітив реакції професора, бо в цей час, скривившись, розглядав великий портрет раджі, що висів на найпочеснішому місці посеред сцени.

Поморщивши носа та розігнавши долонями пилюку, що літала у повітрі, він оглянув залу, марно шукаючи Роксолану, яка, за словами Пушьямітри, ще з першими співами коків пішла до госпіталю.

Обравши крайнє місце в останніх рядах, Орест присів на лаву та широко позіхнув. Люди жадібно витріщалися на Паліпутру й пошепки, але доволі чутно обговорювали гостя:

– Той пан, певно, із високої касти... Купець чи може політик? – лунало з одного боку.

– Він вчений, бовдуре! – відказували з іншого.

– Він із Калькутти? Кажуть, там постійно якісь заворушення і всі наперебій революціонери та дисиденти. І майже всіх розшукує Таємна поліція. Вони не люблять нашого Раджу... – шепотілися позаду.

– Та хіба у нас його надто шанують? Хай йому... – чулося спереду.

– Я би на вашому місці тримав такі заяви при собі... А раптом він сам із Таємної поліції... І тільки й чекає, що ми почнемо лаяти владу, – припустив житель міста із величезним важким черевом.

– Кому ми здалися, я вас прошу... – сміялися їм у відповідь сусіди.

Ореста Копура також не оминули увагою, намагаючись зрозуміти зв’язок між двома незвичайними панами, що раптово й одночасно з’явилися у містечку.

Тим часом на сцену вийшла приваблива дівчина із довгим хвилястим волоссям, яка на мить відволікла на себе погляди частини залу. Вона винесла склянку та графин з водою. Наповнивши склянку, дівчина залишила її на столику поряд із стільцем професора.

– Дякую, Віолетто, – Мозес Арнольдович вдягнув пенсне із круглими лінзами, зробив невеличкий ковток, щоб промочити горло та почав читати лекцію, оглянувши залу:

– Вода – це життя, – його суворий голос із залізними нотками було добре чути навіть на останніх рядах.

Балачки обірвалися на половині фрази. У залі запанувала мертва тиша, лише Орест Копур солодко позіхав. Попри довгий сон, його очі невмолимо злипалися, а свідомість провалювалася у дрімоту, тож він клював носом, ніби знову опинившись на університетських лавах. «Певно, це через надмірну втому у тому проклятому потязі», – виправдовувався себе Орест, продовжуючи боротьбу із обіймами Свапнешварі.

– Але вода – це і смерть також, – професор обвів присутніх колючим поглядом, так що у багатьох слухачів спиною забігали мурашки, – З води все бере початок і у воді знайде свій кінець.

Витримавши паузу, Паліпутра добродушно посміхнувся, аби трохи зняти напругу.

Люди ще деякий час сиділи незворушно, але потім, за прикладом професора, також почали посміхатись.

Мозес у декілька ковтків осушив склянку. Різко підвівшись, професор продовжив, склавши руки за спиною та повільно ходячи сценою:

– Не часто мені видається можливість зблизька поспілкуватися із народом. Одразу із такою великою кількістю народу. Ви геть не схожі на моїх студентів, яким я зазвичай читаю лекції. Вони мене ніколи так уважно не слухають, – залою пробіг сміх, остаточно розрядивши напругу. – Проте мені є що вам розповісти. Сьогоднішня бесіда буде далекою від моєї наукової праці, бо не думаю, що вона була би вам цікава.

Мозес Арнольдович кинув швидкий погляд на Ореста, який куняв із заплющеними очима, схрестивши руки на грудях.

– Еппал Шахар – чудове місто, – посміхнувся акулячими зубами професор. – Можливо, колись я також захочу втекти від щоденної метушні подалі, і тоді спробую знайти місце, схоже на це... Чисте і затишне. Але наразі… я, на жаль, не маю такої можливості. Вам дуже пощастило, панове.

Більшість слухачів схвально закивали головами, а їх обличчя засяяли від такої похвали. Усі дослухалися ще уважніше, ніби очікуючи нової порції лестощів.

– Із давніх-давен люди шукали собі серед природи найкращого притулку. Наші пращури селилися у долинах на березі могутнього Гангу, що давав їм захист, пиття, їжу, можливість швидко та вигідно торгувати. Хоча Еппал Шахар й не прославився як видатний центр провінції, проте животворні води Гангу десятиліттями омивали вашу домівку. Але сьогодні на вулицях не чутно бурління священних вод, їх не побачити із найвищого міського пагорба. Так куди ж поділася та простора затока, що ви її звикли бачити і чому сьогодні стрімка ріка віддалилася від вас? Чому висохли ваші криниці і ви змушені купувати воду у крамниці?

– Насправді криниці не висохли, вони повнісінькі як ніколи. Кажуть, що їх отруїли. Ви про це чули? – подав голос Орест.

Професор на мить завмер, пильно вдивляючись в обличчя Копура, який таки здужав свою дрімоту.

– Я не дуже знайомий із подробицями місцевого життя, пробачте, – ввічливо відповів Мозес.

Паліпутра хотів продовжити лекцію, але Орест його випередив:

– А мені здалося, що ви непогано знаєтеся на історії міста.

Цього разу очі професора недобре заблищали, проте він не менш чемно відказав:

– Ще раз перепрошую, але усі питання можна буде поставити наприкінці, а ще краще у приватному порядку... – професор вдруге зібрався з думками продовжити, але на цей раз він перервав сам себе. – Шановний пане, – звернувся він до Копура, – Будьте ласкаві відрекомендуватися. Ви і самі не схожі на місцевого жителя, проте вочевидь дещо знаєте про місцеві проблеми.

– Із задоволенням, – миттєво відреагував той, – Орест Копур, спеціальний кореспондент часопису «Вечірній Бомбей».

Професор застиг на місці, але не зміг приховати здивування:

– Копур? – після довгої паузи обережно перепитав він, а його голос на цей раз лунав не так голосно, як раніше. Ніби він не хотів, щоби хтось інший крім нього почув прізвище Ореста.

– Копур, саме так, – весело підтвердив Орест.

Аудиторія з неймовірною цікавістю спостерігала за двома панами. Такого задоволення їм не приносив навіть циганський театр ляльок.

– Цікаво, – задумано почухав борідку професор. – Що ж, – Паліпутра доброзичливо глянув на залу. – Вам, шановні еппал шахарці... Я правильно кажу? «Шахарці»? Чи може «шахірійці»?

Зала пробурмотіла щось невиразно-схвальне, та найчутніше пролунали слова кремезного чоловіка із оселедцем та довжелезними вусами:

– Називайте нас хоч Ямараджем лисим! – чоловік потужно зареготів і його підтримало декілька інших не менш зичних голосів.

Орест Копур незадоволено дивився на професора, перекидаючи у пальцях авторучку.

– Так от, шановні пані та панове! – продовжив професор. – Незабаром вам доведеться звикати до частих гостей у вашому місті. Я та пан Орест Копур – лише перші ластівки. Сьогодні це здається вам неймовірним. Нині великий світ і великі події обходять вас боком, хоч і відбуваються у вас під самим носом.

Пан Мозес витримав інтригуючу паузу.

– Вже згодом, всього за дві із половиною милі від вашого містечка станеться значуща для усієї країни подія. Урочисто запустять Баандх – найбільшу та найпотужнішу греблю країни. Мільярди карбованців було витрачено на її будівництво, тисячі рук із робочих каст працювали у чотири зміни, щоб завершити цей грандіозний проект до ювілею шановного Раджі. Безліч міст і селищ відселили на околиці чужих для них Джайпура та Делі, а священні води Гангу тут, на півдні Бомбейської провінції, змінили течію. Все це каже про великий вплив людини на природу сьогодні. Кажуть, раджа навіть насмілився порівнювати можливості людини із могуттю самого творця Брахми, – Мозес Арнольдович лукаво подивився на присутніх, що обурено зашепотіли.

Орест пильно подивився на лектора і щось швиденько занотував.

– Мені теж пощастило докласти сил і знань до цієї цікавої споруди. Уявіть собі... – професор мрійливо розвів руками у повітрі. – Скільки тонн води стримує ця гребля, – він уважно дивився на публіку, й кожному здавалося, ніби Мозес Арнольдович зазирає в очі саме йому, – ви навряд чи зможете уявити. Але згодом ви це відчуєте, – загадково примружився лектор.

У слухачів знову спиною забігали холодні мурахи.

– І навіщо, спитаєте ви, завдавати ран священній природі? Навіщо платити таку велику ціну? Невже лише за те, щоби відчути себе подібним до бога, зневажаючи свою карму? – Його слова луною відбилися від стін клубу від чого здалися ще більш значущими. – Ми живемо у складний час, у століття великих змін, – спокійніше продовжив Паліпутра, – наука увійшла у наше повсякдення, а індустріалізація набирає обертів. Ми почали ефективніше використовувати сили природи для власного добробуту. Навіть якщо для цього доводиться нехтувати нашими традиціями. Запитаймо себе: «Чи можемо ми від сьогодні полишити користуватися, наприклад, електрикою, що вже пустила коріння у нашому повсякденні?» Спитаємо себе і про інше: «Чи можемо ми сьогодні проігнорувати священні Веди заради комфортного майбутнього нас і наших дітей?» Навіть держава неспроможна відповісти на це складне питання, що вже казати про простий люд. Верховне віче, що стоїть на сторожі Ведичних традицій, і що благословило бомбейського Раджу на царювання, засудило втручання у течію природи. Зупиняючи священні води Гангу, ми зупиняємо життєву силу, що дають його води і перетворимо своє майбутнє на земне пекло, – слухачі із острахом перезирнулися, а професор додав, – зверніть увагу, це кажу не я, а старійшини!

Слухачі не зводили очей з Мозеса Арнольдовича і ловили кожне його слово, ніби жаданий ковток повітря.

– Сумне віщують і чорноокі поважні чаклунки, що їх вже майже не залишилося у ваших індустріалізованих краях, проте у моїй рідній Бенгалії вони ще зберігають свої сили й традиції.

– І що ж пророчать бенгальські відьми? – знову озвався Орест Копур, готовий одразу нотувати відповідь.

– Смерть, – миттєво відреагував професор, і очі його заблищали.

Орест здивовано підняв брови і посміхнувся, а очманілий люд боявся навіть обернутись на журналіста.

Після красномовної паузи Паліпутра продовжив:

– Смерть... Що її принесе хвиля... Хвиля змін, що йдуть до ваших домівок. Вона вже обнюхує ваші пороги, – зловісно пророкував професор, заглядаючи у очі слухачів.

Оратор набрав повітря, знову змінивши тон на спокійний і ввічливий та бадьоро продовжив:

– Проте, вельмиповажний та вельмишановний, сонцеликий та вселюблячий має іншу думку щодо цього. Він прихильник сучасної, наукової точки зору. Передові розробки вчених, як запевняє він, приведуть нашу країну до процвітання, – скандовано мовляв професор, – І вже не раз він довів усім, що наука й традиції можуть співіснувати, а якщо ні – традиціями можна й знехтувати. Скільки разів Раджа, не зважаючи на суспільну думку, втілював у життя найнеймовірніші плани! Цього разу все повторюється. І ніхто не суперечить, адже всі розуміють, що цими звершеннями сонцеподібний Раджа навіки закарбує своє ім’я в історії. Тисячі вірних чиновників по всій країні прослідкують, щоб всі ці плани були втілені в життя будь-якою ціною.

Люди у залі не розуміли, до чого хилить Паліпутра. Орест Копур навпаки ж схвально посміхався красномовному професору, і скориставшись паузою, вкотре голосно запитав:

– А як щодо вашої думки? На чиєму ви боці? Ви не схожі на людину, що цілує ноги Раджі. Честь вам за це і хвала. Проте, ви людина науки. До того ж, як ви встигли згадати – і самі доклали руку до спорудження нової греблі. Тож ви насправді не є захисником Ведичних канонів, хоча може здатися що ви є великим їх пошановувачем. То хто ж ви насправді, Мозесе Арнольдовичу?

Паліпутра хитро примружився, трішки подумав й відповів:

– Ви мислите занадто прямолінійно, кидаючись у крайнощі. Типова поведінка для журналіста. Це тому що вам, як середньостатистичному представникові своєї професії, важко навіть уявити, що може бути третя точка зору. Ви ладні на будь-яку дурість заради красивої шпальти та гучного заголовку! Невже вам не цікаво хоча б на крок наблизитися до істини?

– Чому ж ви кажете, що для мене не може бути третьої точки зору? Є як мінімум ще й моя думка, – не погодився Орест. – Дарма ви узагальнюєте. Хоча, мушу визнати, є у мене й такі колеги, яких ви щойно описали.

– Ось бачите. А подивіться, скільки ще людей у залі. Певно, тут може бути іще багато думок, – лектор обвів рукою аудиторію.

Копур не став у голос висловлювати своє бачення щодо цього твердження, підозрюючи що зала його не схвалить, і лише щось занотував до сторінок свого блокнота. Аудиторія ж напружено мислила, кожен намагався зрозуміти, до якої ж думки схиляється саме він.

– Але зазвичай, із переконаннями пересічних громадян ніхто не рахується, – продовжив Паліпутра. – Ні священики із Храму Мінакши, ні послушники Раджі. Так сталося і цього разу. Зведена під самісіньким вашим носом гребля своєю політичною вагою ледь не розчавила ваше містечко... Але вам пощастило, все обійшлося. І буря оминула вас... Поки що. Ви навіть і не відчули би, що відбувається щось значуще, якби береги величного Гангу не відступили від вас на певну відстань. Будмістечко Шаахігар на іншому березі тим часом вчетверо обігнало Еппал Шахар, і саме туди із набридливою регулярністю навідуються пихаті чиновники та жадібні до гарячих новин колеги пана Копура. Як тільки греблю запустять, одразу ж углиб країни потягнуться електричні дроти із дешевою та доступною електрикою. Ваше містечко буде чи не найпершим куди прийдуть зміни. На жаль, нікого не хвилюватиме, чи готові ви їх прийняти. Ви будете на гребені хвилі, якщо можна так сказати, – Мозес задоволено посміхнувся.

– Але ми не хочемо ніяких змін, – заперечила жінка у першому ряду.

– Що ви нас лякаєте, професоре? – підхопила інша.

– І чого ви боїтеся? Електричних лапочок? Або махарадських чинуш, що приїдуть їх інспектувати? – голосно засміявся кремезний козак, що статечно закинув руку на спинку лави, а іншою витирав піт із чола. – Оце лихо так лихо, – кепкував він.

– Ви що, не слухали? Грядуть великі зміни! І навіщо вони нам, хай їм грець?! – тривожилася громада.

– Раджу не вірити усьому, що вам кажуть, – втрутився в розмову Орест, що з інтересом споглядав довкола.

Професор хмикнув собі під носа і знову звернувся до людей:

– Вішну збав мене вас лякати. Я зовсім не хотів би цього робити. До того ж, не думаю, що пильна увага до вашого містечка може вам нашкодити. Ви здалися мені дуже гостинними, – посміхнувся Паліпутра. – Тож нема чого лякатись.

– Ми гостинні до тих, хто не лізе у наші домівки і не розповідає як нам жити, – прогавкав чоловік із оселедцем.

– А хто сунеться, того відправимо додому, бий їх трясця, – підхопив козак, після чого й обидва голосно зареготали.

Мозес Арнольдович із задоволенням сприймав бойовий дух двох щирих панів, проте тривога решти аудиторії, здавалося, засмучувала його.

– А чому ви впевнені щодо доброзичливих намірів шановного професора? – знову долучився до розмови бомбейський журналіст.

– Можна таке саме питання поставити і щодо вашої персони, поважний пане Копур, – парирував Паліпутра. – Моя думка для жителів міста неважлива. Поки що вона не впливає на значні події у країні. Моя справа – лише попередити вас, шановне панство. Як ви чинитимете далі – справа ваша.

– То ви зробилися пророком для місцевої громади? – єхидно запитав Орест Копур.

– Вішати гучні ярлики – це ваша професія. Мені байдуже. Раджа проголосив свою волю, а шанувати його владу нас змушує закон, – спокійно відповів лектор.

– Вертіли ми такого Раджу на тризубі Шиви, якщо він порушує священні Веди, – гарячкував вусатий пан із оселедцем.

Професор усміхнувся, а зала схвильовано задзижчала, мов рій бджіл.

– Що ви верзете! Не можна таке уголос вимовляти! Хочете запроторити усіх на каторгу? – обурювалися люди.

– Гаразд, – розсудив Мозес, – а кого саме ви боїтеся, товариство? Може, боїтеся, що вас почують стіни й донесуть все до бомбейського палацу? Чи особисто прокуратору таємної поліції?

– Добрі люди, що донесуть, завжди знайдуться, – долинуло у відповідь.

– Краще б побоялися кари богів, вони вже точно все чують і без поліції, – дорікнула старенька жінка у яскравій хустині.

– А як людям знати, що ви не перекажете їхні думки можновладцям? – запитав Орест Копур.

Погляд Паліпутри зробився ще колючішим, а посмішка вмить зникла з його обличчя:

– Якщо ви маєте щось на думці – кажіть. Бо поки кожен буде мовчати, голос Раджі звучатиме ще голосніше!

– І що ви хочете почути від цих людей, Мозесе Арнольдовиче? Ви до чогось закликаєте? Висловлюйтеся точніше, будь ласка, – Орест тримав ручку і нотатник напоготові.

– Мої слова кришталево прозорі, пане Копур. Якщо вам не вдається вловити сенс – дослухайтеся уважніше. Боюся, що сьогодні – остання нагода це зробити, – відрізав Паліпутра.

– Тоді я хочу почути ось що, – невимушено продовжував Орест. – Ви кажете про наміри Раджі і про закон. А як щодо Віче, висновки і мудрість якого також є законом, навіть більш глибоким і священним.

– Яка користь від законів, якими нехтують, коли це потрібно? Чи є справжня влада та сила у тих, хто ці закони видає? – голос професора ніби долинав особисто до журналіста, оминаючи загальний ґвалт у залі. – Можливо, сьогодні настав час передивитися ці канони, які священики безглуздо намагаються вписати у швидкоплинні будні? Ті закони були вигадані тисячі років назад, й священикам бракує мудрості задля гармонійного існування тих догм у наш час. Їхні сила та авторитет примарні й давно забуті.

Аудиторія ще дужче загаласувала:

– Це у вас вдома, можливо, і зневажають священні закони, а у нас їх поважають і живуть за ними!

– Боги можуть покарати нас за таку зневагу, і карма наша надовго почорніє, – підтримали з іншого боку.

– Де ж ці боги щезають, чи не щоразу, коли приходить справжнє лихо? – суворо відповів Паліпутра. – Де вони були, коли у вашому місті гинули люди і тварини, коли дня не минало, щоб посеред вулиці не знаходили небіжчика…

– Це і є гнів богів! На нашу зневіру, – вигукували із зали.

– Може, це гнів Раджі? – пролунало десь збоку.

– Телепню! Хіба Раджа здатний на таке? Він же людина! – нападалися гуртом у відповідь.

– Може, час взяти усе під власний контроль? – голос Мозеса звучав голосно та грізно, обірвавши всі балачки.

– Як це? – спантеличено запитала жінка у хустці, що сиділа прямо перед професором.

– Ми маленьке містечко, живемо своїм простим життям й не розуміємося на політиці, та усіх таких речах, – пояснив чоловік із чубом, що хвацько стирчав з-під кашкета.

– Боги нас не жалують. Вони якщо і є, то давно вже відвернулися й забули про нас. Немає на землі нових пророків і начхати їм на те, виконуємо ми Веди чи плюємо на них, – повільно, вдивляючись у очі присутніх промовляв професор.

– А ми й далі сліпо їх шануємо. А Раджа, який давно збагнув цю істину, наповнює свої скарбниці та будує нові, бо старі вже набиті дощенту. А нам дістаються лише крихти.

– Ми звикли до своїх крихт. Кожен має займати своє місце у суспільстві. Згідно зі своєю кастою, – повчально мовила старенька жінка, похитавши вказівним пальцем.

– Це ви, пані Параско, звикли до крихт і до своєї касти, – дорікнув щуплий сивобородий чоловік. – А от моя онука Леся хотіла навчатися грі на валторні або лірі у академії мистецтв. І що ви думаєте? Їй було відмовлено, мовляв, не того походження. Онуку допустили до іспитів лише з третьої спроби! – скаржився він.

– То вони у вас хабара просили, а ви не зрозуміли, пане Омеляне, – почувся голос неподалік, піднявши хвилю сміху.

– Хіба не зрозумів? Мені здається, усе він зрозумів. Раз онуці таки дозволили скласти іспити, – задумливо промовив круглолиций чоловік із червоними щоками і ярмулкою на кучерявому волоссі.

– Про хабарі це вам краще знати, Йозефу Мусійовичу. Ви ж писарем у префекта два роки служили, – вигукнули із задніх рядів.

– А зараз він ще й кляузу туди віднесе – про антиурядові заклики на місцевому зібранні! – підхопив пан Омелян.

– Що ви таке кажете, шановна громадо? Я ж такий як усі, з вами заодно. А про вашу онуку, Омеляне, не розповідайте нам байки. Ми й самі на це охочі! – відповідав Йозеф. У його мові чувся дивний невідомий акцент.

– Це ми знаємо, – зареготав вже знайомий нам козак. – Як тоді, коли ви збирали у нас гроші на ремонт дороги від залізниці. Оце була баєчка! Місяць вже чотири рази переродився на небі, а шлях дотепер розтоптаний гангами і розмитий дощами!

Йозеф підняв розкриті долоні догори:

– Ой, не треба казати, що пан Йозеф щось поклав собі до кишені. Мені чужого не потрібно, у мене свого вдосталь.

– Було чуже – стало своє, – відповідав Омелян.

– Ось так і роби людям добрі справи... – жалівся Йозеф. – Все до останньої рупії усім поверну, щоб руки мої більше жодної монети не торкнулись і очі щоб їх не бачили. Але ваші подвійні стандарти мене засмучують. Коли пан Мирон попросив мене знайти чаклунку, щоб приворожити сусідку, і я привів йому свою шановну тітку Матільду, ми з нього ні копієчки не взяли! – Йозеф вказав пальцем на кремезного чоловіка з вусами та оселедцем.

Мирон зашарівся та злісно пробубонів:

– Та ваша чаклунка Мутільда – нездара!

– А чого ж ви тоді їй руки цілували та дякували аж до самої фіртки?

– А потім мені ще декілька тижнів загадково підморгували, – засміялася немолода, але гарна жінка, певно, сусідка Мирона.

Кремезний чоловік піднявся та попрямував до Йозефа.

– Що ви собі дозволяєте?! Ви зриваєте масовий захід культури! – обурено заверещав той. – Я буду скаржитися на ваше свавілля!

На останньому слові Мирон вхопив Йозефа за барки та відірвав від підлоги. – Жалійся кому завгодно, шельмо ти кучерява! – загарчав вусач.

Мирон тряс пана Йозефа мов грушу, а той у вчепився кривднику в обличчя однією рукою, а іншою гамселив його по голові книгою священних Вед у шкіряній палітурці.

– Відчепися від мене, дурний вепре! – кричав Йозеф, ярмулка якого полетіла донизу.

– Ой, лихо-лихо, що ж це коїться! – голосили жінки.

– Відчепися від нього! – голосно скомандував козак, що опинився поряд із місцем конфлікту. – Ти ж вдвічі більший за нього, йолопе! – він спробував відтягти від ошалілого чоловіка безвольного Йозефа, але через мить дістав ляпаса, від якого спритно ухилився кучерявий пан. Мирон перелякано подивився на свою долоню, а потім на козака:

– Ах ти ж падлюко! – заревів козак і накинувся на суперника з кулаками. Усі троє покотилися по підлозі, розштовхуючи лави, доки не опинилися біля самісінької сцени.

– Скільки ви жерете?! Важкі як гагни! – хрипів Йозеф, намагаючись вибратися з-під панів, котрі лупцювали один одного.

– Поліція! – кричали жінки у залі. Зойки підхоплювали хвилею, з кожним разом вони ставали ще голоснішими.

Втім, голосно гукати поліцію особливого сенсу не було. Дільничний полісмен Еппал Шахара, як і більшість містян, був серед глядачів, але розгублено дивився на бійку, не знаючи що вдіяти. Нарешті він дістав свого свистка, подув у нього але зрозумів, що це марна праця.

Орест Копур піднявшись із місця із задоволенням та усмішкою дивився на безлад, що охопив залу, щось швидко занотовуючи. Кинувши погляд на сцену, він вже не побачив там Мозеса Арнольдовича, але його тінь ніби промайнула у темному кутку біля завіси. На мить йому здалося, що колючий погляд професора спрямований прямо на нього, проте на запиленій сцені не було нікого, окрім гордого профілю Раджі на величному портреті.

***

Високий паркан біля будинку братів Раджеш був обвитий квітучою фіолетовою квасолею, що ховала їхнє подвір’я від чужих очей. Проте, хвіртка тут ніколи не зачинялася, а пояснення цьому можна було побачити на фігурній табличці: «Крамниця братів Раджеш. Чиста вода для вашого дому», – проголошувала вона.

Зазвичай, біля цієї крамниці вишиковувалися довжелезні черги місцевих жителів із цеберками у руках, адже питну воду у Еппал Шахарі можна було добути лише тут. Однак люди не скаржилися на подібний плин речей, та швидко до них пристосувалися до нових обставин, перетворивши буденний маршрут на гарну нагоду обмінятися із сусідами свіжими плітками. Нині тут було порожньо й нічого не порушувало неповторної провінційної тиші, окрім дивних вигуків, що чулися з будинку Раджешів.

Орест Копур, намагаючись не привертати до себе уваги, просочився крізь шпарину у неприкритій хвіртці та, озираючись, почав крастися до найближчого вікна. На жаль, воно виявилось щільно завішеним лахміттям, так що побачити бодай щось крізь нього було неможливо. Копур звичним рухом поправив свого піджака та навприсідки подався до вхідних дверей, намагаючись розібрати розмови, що долинали з будинку.

– Скільки разів я вам повторював – будьте обережними! – голос, що почувся Копуру, міг належати тільки професору Паліпутрі. – Тільки увага до дрібниць, терпіння і обачність є запорукою успіху будь-якої справи! Ви маєте бути надміру зосередженими! Постійно, двадцять чотири години на добу, слід пам’ятати про важливість того, що ви робите!

Тим часом репортер прокрався до вітальні крізь парадні двері, що зрадницьки скрипнули. Орест завмер, але схоже, його вторгнення лишилось непоміченим.

– З вашого боку було дуже легковажно змушувати мене приїхати! – продовжував професор. – Ще й напередодні запланованих подій. Ваша некомпетентність мене засмучує! Я дав вам усі необхідні ресурси та пояснив найдрібніші деталі справи. Ще й Копур у місті! Дуже цікава несподіванка… Він не може тут бути просто так. Вочевидь, він щось знає.

– А хто він, той Копур? – подав голос Назар Раджеш. – Він наче журналіст із Бомбея.

– Журналістам тут нема чого робити. А особливо цьому шановному пану. Я вам раджу дуже обережно себе поводити з ним.

Орест тим часом, роззирнувшись вітальнею, де витав ледь вловимий хімічний запах, знайшов собі укриття під довгим дерев’яним прилавком, на якому стояв важкий касовий апарат. Численні полиці навкруги були заставлені великими діжками із випаленим на них фірмовим знаком підприємства братів Раджеш.

– Не хочу здатися нетактовним, шановний Мозесе Арнольдовичу, але… Чи варто було привертати стільки уваги до себе цим фарсом із вашою лекцією? – запитав, ймовірно, Остап, менший з Раджешів. – Якщо ви докоряєте нам за нашу необережність…

– Місцеві довго про це говоритимуть, повірте, – підтримав брата Назар.

– Якщо все піде за планом, то не будуть, – процідив крізь зуби професор. – Мені потрібно було подивитися в очі цим людям, і знайти відповіді на деякі важливі для нашої справи питання. Все, що мені було цікаво, я для себе з’ясував. Продовжувати цей культурний захід було безглуздо. Ці люди так і не зрозуміли, про що я їм намагався сказати. Вони занадто зайняті своїми буденними дрібними клопотами й не в змозі мислити ширше! Ідеї, що я проголошував, є глобальними проблемами всього людства! На жаль, вони нікого не цікавлять, доки не порушують власного комфорту.

– Так, це проблема усієї нашої держави, – констатував Назар.

– Ця так звана держава – не більше ніж роздута мильна куля на чолі із бовдуром раджею, що злетіла занадто високо і от-от лусне! – дратувався Мозес Арнольдович. – Навіть не промовляйте при мені вголос цього слова!

– Ви абсолютно маєте рацію, пане Паліпутра, – заспокоїв Остап.

– Звісно, що я маю рацію. Але, панове, боюся, що в мене вже немає часу на балачки. Я й так засидівся тут у вас… А справи не чекатимуть. Наразі мушу йти. Очікуйте нових вказівок та будьте напоготові. Без мене не робіть ані кроку.

– Добре, Мозесе Арнольдовичу, – погодився Назар. – А що робити з Копуром?

Професор кілька секунд замислено мовчав.

– Щодо нього у мене будуть особливі вказівки, – майже пошепки відповів він. – Віолетта триматиме вас в курсі наших подальших дій.

– Неодмінно, – почувся жіночий голос. – І пам’ятайте, що я також знатиму про кожен ваш крок. Тож якщо хочете сподобатися володарю – служіть вірою і правдою.

До вітальні, судячи з кроків, наближалися кілька людей. Крізь шпарину у вітрині журналіст побачив професора Паліпутру в супроводі своєї асистентки Віолетти. Позаду йшли обидва Раджеші. Біля дверей Віолетта раптом зупинилася і озирнулася навколо. Заплющивши очі, вона глибоко вдихнула і повільно розвела долоні. Назар і Остап із подивом спостерігали за дівчиною, а професор спокійно запитав у неї:

– Ти щось бачиш?

Серце Ореста несамовито заколотилося, так що журналіст почав побоюватись, що цей стукіт можуть почути.

Віолетта розплющила очі і, посміхнувшись, звернулася до Раджешів:

– Не залишайте двері відчиненими… Хто знає, кого принесуть до вашої вітальні боги, поки ви ловите ґав. Ходімо, професоре.

Паліпутра із помічницею вийшли з будинку, а Назар із Остапом полегшено зітхнули.

– Здається, ми непогано попрацювали. Я бувало, бачив його і в гіршому гуморі, – сказав молодший брат.

– Певно, він просто незадоволений необхідністю приїхати сюди, – припустив Назар і, послухавшись поради Віолетти, зачинив двері.

– Я й сам був не радий сюди приїхати вперше. А зараз вже якось звик. Навіть сумно буде полишати це містечко і цей будинок, – додав Остап.

– Згадувати Калькутту ще сумніше. Університетське подвір’я, наші хлопці та дівчата. Коли нас обрали для поїздки в Еппал Шахар, усі нам дуже заздрили. Але зараз я щиро заздрю однокурсникам, – зітхнув старший Раджеш. – Взагалі не розумію, який сенс нам тут бути, якщо всі приготування завершені?

– Гадки не маю. Над нашою речовиною можна працювати і вдома, – підтримав його брат. – Але на те воля пана професора.

– А ви були праві щодо значущості пана Паліпутри, – почувся голос Ореста за спиною Раджешів.

Назар і Остап різко повернулися та здивовано подивилися на Копура, що невимушено впирався ліктем у вітрину, роздивляючись інтер’єр магазину.

– Дуже шкодую, що впустив можливість поспілкуватись із ним особисто. Його лекція виявилася чи не найцікавішою з усіх, що мені дотепер доводилося слухати, – додав репортер.

– Перепрошую, а як ви потрапили до будинку? – похмуро запитав Назар.

Орест знизав плечима:

– Як і належить – через двері. Ви самі мене запросили мене до розмови.

– Хіба? – звів брови Остап.

– Все вірно, брате, – підтвердив старший Раджеш,– Я мав таку необачність. Прошу вибачення, пане Копур, – на обличчі підприємця з’явилася фірмова посмішка, – я не врахував нашу заклопотаність. В нас заплановано дуже багато роботи, треба готувати місто до холодів та запасатися водою. Тож боюся, що сьогодні ми не зможемо бути гостинними належним чином.

– Нічого страшного, я не затримаю вас надовго, – невимушено відповів журналіст.

– Пан Орест, певно, не знає, що за місцевими традиціями прокрадатися до чужих домівок неприпустимо, – Остап був менш ввічливим, ніж його брат.

– Я не підкрадався, – заперечив Копур, – Якщо я вірно зрозумів, у вас тут крамниця. Тож, вхід до вітальні вільний. Я вирішив придбати і скуштувати вашої води, адже у містечку про неї не говорить хіба що ледачий.

– Дивно, як ми вас одразу не помітили, – намагався тримати марку Назар, – Вибачте за нашу неуважність. Ми звикли з повагою ставитися до клієнтів.

Було видно, що Остапа злить подібна невимушена розмова, але він все ж таки вирішив промовчати.

– Нічого страшного, – махнув рукою Орест, – я можу забути цей прикрий інцидент і не згадувати про нього у статті.

– Було б чудово. Навіщо нам дурна слава у Бомбеї? – засміявся Назар.

Його брат лише скептично скривив губи.

– Але я сподіваюся, що в такому разі ви проведете для мене невеличку екскурсію вашою лабораторією, – сказав репортер. – Хімічна очистка води – новітнє слово сучасної науки. Було би дуже цікаво побачити цей процес.

Брати перезирнулися. Вочевидь, їм дуже імпонувала увага до плодів їхньої наукової роботи.

– Звісно… Але це буде скоріше бліцопитування, аніж повноцінне інтерв’ю, – зауважив Назар. – Як я вже згадував, ми дуже завантажені роботою.

– Треба користуватися нагодою, поки біля наших дверей немає довжелезної черги, як це буває зазвичай, – додав Остап.

– Прошу, – Назар вказав дорогу у нетрі будинку, – не звертайте уваги на безлад.

– Що ви, що ви, – весело відмахнувся Орест, – це невід’ємна складова будь-якого творчого процесу. Найголовніша його складова. Мені, наприклад, без гарно розкиданих навколо себе речей думається дуже повільно.

Через великий хол репортера провели до однієї з кімнат. Посеред приміщення на столі стояла величезна хімічна машина, у трубках та колбах якої переливалася прозора рідина.

– Цю машину ми із братом створили ще на факультеті університету. Тоді вона взяла наукове гран-прі Академії наук, проте далі порожніх балачок та почесних грамот справа не пішла, – розповідав Назар.

– Нашій державі не потрібні наукові надбання. І науковці також не потрібні, – сумно додав його брат.

– Але пан професор Паліпутра, я так розумію, все ж таки оцінив ваш винахід? – запитав Орест.

– Можна сказати й так, – коротко відповів Назар.

Довкола машини справді панував деякий безлад: уся підлога та меблі були заставлені різноманітним хімічним приладдям та картонними коробками із поштовими штемпелями більшості провінцій країни. Сонячні промені ледве пробивалися через щільно завішані вікна, тож у кімнаті панувала напівтемрява, а робочу атмосферу доповнювали задуха та пил.

– Саме тут і відбувається магія очищення місцевої отруєної води, – Назар провів рукою по приміщенню.

Орест дістав свій нотатник та приготувався робити записи.

– Ви кажете – магія? То це таки чаклунство чи наука? – запитав репортер.

– Заняття надприродним у нашій країні карається законом, – зауважив Остап. – Все, що відбувається у цій кімнаті із нашої волі – чистої води наука, – брати тішилися з такого каламбуру.

– Чудова назва для статті! – схвалив Копур. – Мій робочий заголовок був «Мертва вода». Але ваш, безперечно, кращий. Що скажете?

– Дуже поетично, – посміхнувся Назар.

– І дуже влучно. Але, повертаючись до мертвої води... На вашу думку, що саме перетворило воду в Еппал Шахарі на смертельну отруту?

Назар знизав плечима:

– Невідомо, чи вода справді отруєна. Ніхто не знає, через що вона стала небезпечною.

– Але раніше ви і самі вжили подібний термін «отруєна», – підмітив репортер.

– Справа звички, – пояснив Остап. – Більшість людей у місті звикли казати саме так.

– Але як же ви тоді очищуєте воду, не знаючи від чого? – здивувався Орест.

– Наша методика універсальна, – відповів Назар. – Неважливо, від чого вода стала непридатною для пиття. За допомогою цієї машини її можна швидко зробити кришталево чистою, – підприємець ніжно провів рукою по апарату. – За день можна отримати до десяти діжок готової до вживання рідини.

Копур роздивлявся, як вода тече по трубках машини, проходячи через різні фільтри, нагріваючись і випаровуючись, а потім знову конденсуючись на дні безлічі колб.

–Я бачу багато хімічних речовин у лабораторії, – журналіст озирнувся по сторонах та підійшов до однієї з полиць, щільно заставленої повними мензурками з блискучим порошком лазурного кольору. – Чи використовуєте ви їх у своїй методиці та чи вони безпечні для людського організму?

Орест взяв одну з ємностей та поглянув на блакитну речовину ближче, намагаючись розгледіти її у напівтемряві кімнати. Брати Раджеш стривожено перезирнулися. Копур помітив їхню реакцію та опустив мензурку від обличчя.

– Це щось небезпечне? – репортер вдав хвилювання.

– Ні, що ви… Ми не тримаємо у лабораторії небезпечних речовин, – заперечив Назар.

– Це один із головних компонентів для фільтрації води, – додав Остап. – Але він зі свіжих зразків.

– Покращена формула, – підхопив брат. – Проте ще не до кінця досліджена, а тому може бути нестабільною.

Орест задумливо глянув на мензурку.

– А чи діють подібні реагенти окремо від машини? – запитав він. – Дуже зручно було б використовувати їх, скажімо, у себе вдома, не стоячи в чергах.

– Ні, це лише одна із ланок процесу, – нервово відповів Остап.

Підприємці явно очікували, що журналіст нарешті поставить ємність із порошком на місце. Але той продовжував провокувати Раджешів, немов не помічаючи їхнього занепокоєння. Підійшовши до стола, він взяв склянку з водою, що стояла біля графину.

– Тобто, просто взявши і висипавши цей порошок у воду, я не отримаю потрібного результату? – запитав він.

Очі братів злякано округлилися, а самі вони заклякли, не відводячи погляду від склянки в руках Ореста.

– Я би не радив вам цього робити … – нарешті вичавив із себе Назар.

Остап повільно підійшов до репортера і простягнув руку:

– Будь ласка, віддайте мені мензурку, – наполегливо попросив він. – Лабораторія – не місце для жартів.

Орест Копур уважно подивився на підприємців та врешті віддав ємність Остапу.

– Звісно. Мені б і на думку не спало жартувати, – запевнив він.

Раджеші полегшено зітхнули.

– На жаль, пане Копур, повторю: наразі в нас обмаль часу для розмов, – сказав Назар. – Тож, якщо питань більше немає... Ми повернемось до справ.

Його брат обережно повернув мензурку на місце.

– Нам слід уважно контролювати процес очистки, – додав він. – Самотужки нічого не може відбутися.

– Звісно, я розумію, – ввічливо відповів журналіст, осушив склянку з водою та швидко пішов до дверей.

– Сподіваюсь, ви знайдете вихід? – запитав Назар.

– Так, звісно. У мене гарна пам’ять, – сказав Копур, повернувшись до Раджешів. – До речі, та вода, що я випив… сподіваюсь, була чистою? Хочу дожити до завтра, – засміявся він.

– А так одразу і не скажеш, – скривився Остап, накинувши мішковину на мензурки із блакитним порошком.

– Не хвилюйтесь, чистішої води ви не знайдете навіть у гірських джерелах, – посміхнувся старший брат.

– Дякую, заспокоїли. Що ж, більше вас не відволікатиму, – сказав Орест і вклонився. – Щасти вам, панове.

Зробивши кілька кроків до виходу, журналіст знову повернувся до підприємців.

– Іще одне питання , – промовив він.

Раджеші напружилися:

– Так, звісно, пане Копур, – відповів Назар.

– Чи не підкажете, де у цьому місті можна знайти найближчу квіткову крамницю?

Старший брат трішки розгубився, але цього разу на виручку прийшов Остап:

– Це за рогом. Виходьте з двору і повертайте праворуч. Через квартал знову направо. Біля аптеки побачите вітрину із написом «Квіти». Але поспішайте, крамниця от-от може зачинитися.

– Дякую вам. Сподіваюсь невдовзі зустрітися знову, – журналіст простягнув руку.

– Неодмінно, – Назар потиснув долоню Ореста. – Щасти вам!

Остап, що так і залишився стояти біля хімічного приладдя, немов охороняючи його, лише кивнув головою:

– До зустрічі, пане Копур, – сказав він.

Репортер вклонився та поспішив до виходу, по дорозі глянувши на кишеньковий годинник. Коли стукіт запорів та скрип дверей у вітальні стихли, до кімнати увійшла Віолетта.

– А я попереджала: зачиняйте за собою двері, – засміялася вона.

– А я думав, що ви вже поїхали, – промовив Остап.

Дівчина пройшла до кімнати, з цікавістю роздивляючись лабораторію.

– Якщо за вашою спиною зумів опинитися цей репортер з Бомбея, то невже ви думаєте, що ваші двері зможуть зупинити мене? – скептично запитала вона, прогулюючись уздовж полиць із реактивами.

У обох братів спиною пробіг холод.

– Ну що, поговоримо, хлопчики? – запитала вона.

– Про що саме? – поцікавився Назар, – У пана професора є нові накази?

– Ви дуже гарні вчені, – лагідно промовила Віолетта. – Проте ви не вмієте брати на себе відповідальність. Якщо хочете досягнути успіху в нашій організації, треба вчитись бути більш завзятими.

– На що ви натякаєте, пані Віолетто? – запитав Остап.

– Не будьте лише маріонетками. Проявіть себе як слід, і тоді ви не проґавите свого шансу, – дівчина доторкнулася до однієї з колб, що стояла на полиці. Синя рідина всередині почала змінювати колір, аж поки не налилася яскраво-червоним кольором та перелилася через край ємності.

Раджеші мовчки спостерігали за Віолеттою, не насмілюючись вимовити хоч слово.

– Ви переді мною в боргу, панове, – сказала вона. – Я вкотре не видала ваш промах професору. Виправте його власноруч – це моя вам дружня порада, – дівчина попрямувала до виходу.

– Навіщо ви нам допомагаєте? – запитав Назар.

– Пан Мозес дуже розумна і тонка людина, – зупинившись в дверях, обернулась до братів Віолетта, – Але подеколи його методи бувають занадто радикальними. Не хочеться втрачати такі світлі голови, як ваші. Я дам вам можливість, яку професор навряд чи подарує. Вважайте це актом благодійності. Зробіть все як слід, панове.

Дівчина пішла до темного передпокою, а її і без того ледь чутні кроки замовкли, розчинившись у тиші будинку.

***

Орест з’явився на вулиці, де знаходилась лавка квітникаря, саме в той час, коли її хазяїн вже зачиняв двері на важкий навісний замок:

– Перепрошую, пане, зачекайте! – крикнув Орест ще здалеку.

Мовчазний невисокий чолов’яга із сумними собачими очима крадькома озирнувся, маючи невелику надію що звертаються до когось іншого. Але побачивши змиленого пана, який щодуху мчав до крамниці, зрозумів – сьогодні не вдасться піти додому раніше.

– Ви до мене? Я вже не працюю, приходьте завтра! – невпевнено пробубнів він.

Орест, здається, не почув відмови і стрімко наближався до лавки:

– Пане, не зачиняйте! – нарешті він стояв біля власника крамниці, спираючись на коліна та намагаючись віддихатися.

– Ну хіба що недовго, – здався хазяїн. – Сьогодні у нас із дружною річниця знайомства, тож я дуже поспішаю. Що ви хотіли?

Орест перевівши подих, випрямився і за звичкою поправив поли свого піджака:

– Неважко здогадатись, що мені потрібні квіти.

Господар лавки приречено відчинив двері та запросив запізнілого покупця всередину.

– Які саме квіти вас цікавлять? Ромашки, альстромерії, червоний лотос, жасмин чи китайська троянда? Вибір у мене чудовий. Тут ви можете знайти майже усе, що подарував землі великий Сома.

Орест із зосередженим обличчям ступив у тісний прохід та потрапив у прохолодні нутрощі магазинчика, вологе повітря якого дбайливо оберігало вразливий товар від пекучого сонця. Безліч полиць та постаментів були заставлені вазонами різної форми. Трохи вище розташувалися саджанці овочів та маленькі паростки різних рослин, які ще ледь проклюнулися у горщиках. Навпроти стояли великі, в половину зросту Копура, кущі папороті, лимону, мандаринів та інші загадкові й дивні представники флори. На стінах висіло садівниче приладдя, заступи, граблі та купа кошиків із різноманітним насінням. Врешті решт в самому куточку знаходились високі білі вази, щільно набиті живими та свіжозрізаними квітами.

Копур обережно, намагаючись нічого не перекинути, протиснувся туди:

– А скільки коштують ось ці…?

– Волошки, – допоміг квітникар, – Один букетик – п’ять карбованців.

– А ці? – Копур вказав пальцем на іншу вазу.

– Мальви, – господар знову підказав Оресту, – Коштують стільки ж. Зазвичай я роблю букети. Можна додати трохи м’яти, польових квітів і вийде пречудова композиція! – натхненно додав він.

– Добре, я беру всі, робіть букет.

– Пане, які саме ви маєте на увазі? – не зрозумів крамар.

– Коли я сказав усі, пане, я мав на увазі всі ці квіти, – Орест обвів рукою вази, що стояли поряд.

Квітникар, здавалося, досі не зрозумів і навіть почав запинатись:

– П-пане, але ж то… То… Як його…

– Я теж запізнююсь, тому, будь ласка, скоріше, – перервав його репортер. – За гроші не хвилюйтесь. Сподіваюсь… двісті карбованців буде достатньо? – Копур дістав з кишені згадану ним банкноту.

Хазяїн, побачивши крупну купюру, здавалося, взагалі втратив змогу говорити і лише кивнув головою на знак згоди.

– То коли я можу забрати квіти? – запитав Копур, але у відповідь він почув тільки розгублене затинання. – Двадцять хвилин буде достатньо? Я поки можу десь випити кави, – Орест виглянув у віконце, роздивляючись вулицю. – Не підкажете, де я можу це зробити?

Нарешті квітникар спромігся на відповідь:

– Так, звісно… Найближча кав’ярня хвилин за десять звідси. Але боюся, що вона вже зачинена. Якщо хочете, я можу вас пригостити. Проте доведеться ще трохи зачекати, – господарю ніби стало соромно від своїх же слів і він одразу додав. – Але недовго! І кава у мене дуже запашна! Приятель привіз з-за океану.

– Заради кави я можу почекати, – посміхнувся Орест. – А своїй дружині передавайте мої вітання, – журналіст поклав на вітрину ще одну банкноту на двісті карбованців, – Це щоб вона на вас не сварилася. Зробіть їй гарний сюрприз.

Очі квітникаря заблищали ще дужче і він бадьоро побіг кудись углиб магазину, щоб швидше обслужити незвичного клієнта.

За півгодини репортер вже йшов вулицею з величезним букетом, за яким його самого було ледь видно.

– Вдалого вечора, пане! – хазяїн лавки помахав рукою вслід Копуру. – Приходьте ще!

Репортер не повертаючись махнув рукою на прощання і, глянувши на годинник, перестрибнув через чийсь невисокий паркан, аби вкоротити дорогу просторими садами. За два квартали він, нарешті, наздогнав Роксолану, яка не поспішаючи прямувала додому після чергування в госпіталі. Коли прямо перед нею, немов з-під землі, постав Орест, дівчина ледь не втратила мову від переляку.

– Ой лишенько! – – скрикнула вона.

– Пробачте, я не хотів вас налякати. Як щодо невеликої вечірньої прогулянки містом? – запитав журналіст. – Впевнений, що Еппал Шахар здивував мене ще не всіма мальовничими місцями!

– Пане, це дуже несподівано, – Роксолана зашарілася, крадькома роздивляючись букет.

– Пробачте. Звісно ж, це вам! – Орест простягнув квіти.

Роксолана ледь обхопила букет руками:

– Дякую… Вони дуже гарні! – пані Джамалла занурилась обличчям у розсип квітів, глибоко вдихнула насичений аромат та ледве стримала посмішку. – Як ви дізналися, що польові – мої улюблені?

– Це було неважко, адже це єдине, що пропонує ваша квіткова крамниця! – весело сказав Орест і вони разом розсміялися.

– Ваша пропозиція дуже несподівана, і боюся, що відмовитись я не маю жодної можливості. Але ж знайте, що завтра все місто перемиватиме нам кісточки. Серед людей про нас підуть найнеймовірніші чутки! – пошепки сказала Роксолана.

– Можливо, але сонце вже сідає, тож довго гуляти не вийде, – Орест подивився на обрій, що вже ставав помаранчево-червоним.

– Повірте, місцевим любителям потеревенити цього вистачить, – запевнила дівчина.

– Буде дуже цікаво послухати ті балачки, – посміхнувся репортер. – А ви не боїтеся щодня повертатися додому наодинці?

– У Еппал Шахарі всі одне одного знають і боятися, здебільшого, просто нема кого. Та й не завжди я повертаюсь одна…

Орест не стримався:

– Он як? І хто ж вам зазвичай складає компанію?

– Зазвичай, це дівчата з мого чергування. А іноді, хоча й дуже рідко – з бабусею.

– Що ж, значить, сьогодні моя черга, – він запропонував свою руку, іншою підхопив букет і Роксолана не сама не встигла зрозуміти, як вони вже повільно ішли до її домівки.

– Вчора ми багато говорили, але здебільшого про сумні справи. Добре було би це виправити, – зауважив Орест.

Дівчина посміхнулась:

– Я непогано розуміюся на людях, і ви здаєтеся мені набагато приємнішою людиною, ніж той, за кого себе видаєте. Тож я не маю нічого проти. А ви, я так розумію, остаточно вирішили відвідати наше Свято Барв?

– Якщо ви збираєтесь на нього піти… То я радий був би скласти вам компанію! Тим паче, туди збирається прийти ледь не все місто!

– Звичайно! Ми вже не перший рік готуємось до нього заздалегідь. Так роблять усі без винятку в Еппал Шахарі. Це головна подія року, не інакше! Хоча останнім часом цікавих подій стає все більше. Навіть ваш приїзд до міста – це щось неординарне для місцевого люду. Так само як і лекція цього дивного професора, Паліпутри, чи як його там… До нас у шпиталь вже встигли долетіти чутки про вашу сьогоднішню суперечку. Може, розкажете, що там сталося?

Орест здвинув плечима:

– Я і сам не розумію, як ця подія перетворилося на масове божевілля. Я ставив прості питання. Не більше, ніж буденна робота, про мене. Політика, релігія та інші нецікаві й не варті справжньої уваги речі.

– Не боїтеся, що ті розмови дійдуть до представників таємної поліції?, – запитала дівчина. – Хоча, де їм взятись у нашому місті?

– Ви дуже помиляєтесь.

– Дійсно?

– Безперечно. Я вже встиг помітити принаймні кількох. Але вони не підуть писати доноси. Або ці доноси далеко не підуть.

– І хто ж ці люди? Невже Раджеші? – Роксолана навіть трохи засмутилась. – Більше немає кому. Я не повірю!

– Ні, що ви, це не вони. На жаль, я не знаю їхніх імен, але вони до мозку кісток місцеві. А от Раджеші – це вже інша історія. Від них нам слід чекати найбільшої небезпеки. Більшої аніж від усіх контрашпигунів міста разом узятих.

– Хоча у мене і нема причин не вірити вам… проте і повірити поки дуже важко, – сказала Джамалла.

– Що ж, може й ваша правда, – відповів Копур. – «На все свій час», як казала Пушьямітра.

Роксолана та Орест деякий час ішли мовчки, думаючи кожен про своє. На вулиці вже сутеніло.

– Сьогодні прохолодний вечір, чи не так? –повела плечима Роксолана.

Копур зняв із себе маринарку та легким рухом накинув її на плечі дівчині:

– Так буде краще.

– Ні, що ви! Що подумають люди! Негайно заберіть!

Роксолана зняла піджак та простягнула його Оресту. Він збирався сперечатися, але наступної миті за спиною дівчини, десь у садку, промайнула невідома тінь.

– Хто там? – запитав у темряви репортер.

– Кого ви там побачили? – злякано прошепотіла Роксолана. – За нами хтось стежить? Тепер точно будуть пліткувати про нас…

– Гадаю, ця особа не має на меті розпускати містом плітки, – Орест поклав долоню на револьвер, що висів на поясі. – Ймовірніше у неї на думці щось інше.

– Про що ви, пане Копур? Що можна від нас хотіти?

– Наприклад, вивідати щось цікаве. Це оптимістичний прогноз, – Копур дістав зброю та націлився у бік саду.

Роксолана схопила Ореста за руку:

– Що ви робите? То могла бути звичайнісінька мавпа. На них заборонено полювати! А якщо там людина?

– Я не маю планів полювати на людей, а тим паче на мавп. Я приїхав дещо з іншою метою, – Орест не на жарт розлютився, проте намагався бути чемним із Роксоланою. – А ви мені зараз заважаєте.

– Тут вам не Бомбей. Не можна просто так розмахувати вашою гарматою посеред вулиці! – дівчина не відступала, міцно тримаючи руку Копура.

– Звідки вам знати, що в Бомбеї розмахують зброєю посеред вулиці? Ви там не живете! І відпустіть мене, нарешті. Я сховаю зброю, – здався Копур.

Роксолана слухняно відпустила Ореста, скинула з плечей піджак та швидко пішла далі вулицею. Копур важко зітхнув, і підхопивши з землі маринарку, побіг за дівчиною.

– Дарма ви так, пані Роксолано! Я, між іншим, приїхав сюди саме на ваше прохання. Тож тепер вимушений піклуватися про вашу безпеку.

– Але навіщо влаштовувати тут стрілянину?

– Власне, я ще не стріляв. До того ж, там дійсно хтось був. Можете мені повірити.

– Тоді пообіцяйте, що не будете діставати ту штуку без нагальної потреби! Я ненавиджу зброю!

Орест вирішив не суперечити дівчині:

– Обіцяю. Але за однієї умови…

– За якої ще умови? – сердилася Роксолана.

– Пообіцяйте, що знову вдягнете мій піджак. На вулиці вже досить прохолодно. Гадаю, ви не захочете пропустити Свято Барв через прикру застуду.

Роксолана посміхнулась, хоч у сутінках Орест цього і не побачив:

– Згода.

За мить, вони знову спокійно йшли вдвох. Але Орест тепер дещо нервово озирався на всі боки. Сонце остаточно сховалось за обрій, і тепер лише яскраві місяць та зорі вказували їм дорогу.

– Ви сказали, що я не знаю, як живуть у Бомбеї, – сказала дівчина. – Але це не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Я народилася і жила там майже до п’ятнадцяти років.

– Ваші батьки звідти?

– Мій тато корінний мумбаєць. Свою маму я майже не пам’ятаю. Тато казав, що її сім’я з Бенгалії, але я ніколи не була на її батьківщині. Вона пішла від нас, коли я ще була зовсім маленькою. Пам’ятаю тільки її довге чорне волосся, яке вона завжди заплітала в косу та прикрашала квітами.

– Ви і самі зараз так робите, – відзначив журналіст.

– Це щось на кшталт згадки про неї. Якась її частина, що живе у мені…

– А де ваш батько зараз? Чому ви не у місті, а тут, у далекому Еппал Шахарі?

– Батько загинув, вже багато років тому, – сумно відповіла Роксолана.

– Вибачте, я не хотів підіймати у вас такі спогади, – промовив Орест.

– Звідки вам було знати. Це давно сталось, і біль вже майже минув. Але він іноді навідується до мене уві сні.

Копур трохи помовчав, подумавши що буде неправильним розпитувати про таке, але Росколана сама продовжила розповідь:

– Я досі не можу зрозуміти, що ж насправді сталося. Хоча дуже хотіла б розібратися. Я тішуся згадками про дитинство. Батько намагався піклуватися про мене так, щоб я не відчувала порожнечі без материнської любові. Йому доводилося дуже багато працювати, проте весь вільний час він обов’язково присвячував мені. Там, у Бомбеї, неподалік від нашого будинку був парк. Невеличкий парк із дитячими атракціонами. Ми ходили туди щонеділі, і він обов’язково пригощав мене солодкою ватою. Ми робили повітряних зміїв і годинами бавилися з ними. А ще, часто туди з’їжджалося багато люду з усієї провінції на ярмарки. Певно, саме тому я так люблю місцеве Свято Барв… – дівчина замислилась на деякий час. – Але одного разу він прибіг додому дуже стривожений і наказав збирати речі. Сказав що нам терміново треба поїхати з міста. Після цього він дав мені два квитки до Еппал Шахара на наступний вечір. У нас залишалось менше доби.

Орест не приховував свого здивування:

– А чим ваш батько займався?

Роксолана сумно посміхнулась:

– Служив у поліції при Раджі. Він був справжнім поліцейським, зі своїми принципами. Справедливий та відважний.

– Це добре що він залишив по собі такі спогади. Певно, він був справжнім чоловіком.

– Дякую, пане Копур. Так воно й було. Мабуть це його і згубило. Чесні поліцейські у нашій державі не в пошані.

– На жаль, така правда. А що було потім?

– Я й сама не дуже розумію. Ми почали збирати речі, а він сказав, що йому знову треба бігти у справах. Якийсь чоловік чекав його на ґанку…

– Ви не пам’ятаєте цього пана?

– Я тоді не дуже цікавилася справами батька, тож не звернула на цього пана особливої уваги. Врешті, він сказав, щоб я чекала його на пероні. А потім додав, що якщо він не прийде до відправлення, я маю поїхати сама. Бабуся повинна була мене зустріти тут. Мені було дуже страшно, але я намагалася триматися, щоб батько пишався мною. Мені хотілося бути сильною і відважною – як він.

– Він не приїхав? – обережно запитав Копур.

Дівчина лише важко зітхнула.

– Я й сама не розумію, яким чином у мене в руках опинився свіжий номер якоїсь газети, вже після того, коли я сіла на потяг. Я почала читати її і… і побачила там невелике повідомлення про загибель поліцейського… і світлину батька поряд…

Вони зупинились і Орест побачив у блідому світлі місяця сльози на очах дівчини.

– Дарма я вам все це розповіла, вибачте. У вас певно є купа власних проблем.

Копур обійняв Роксолану, і дівчина почала плакати.

– Я дуже його любила, і дуже за ним сумую…

– Ну що ви, облиште, – спокійно відповів репортер, – Треба відпустити минуле… І ми ще обов’язково розберемося у цій історії. Але зараз треба подивитися у майбутнє. У вас все життя попереду. Ви дуже приваблива дівчина, – додав Орест.

Роксолана трохи заспокоїлась і підняла погляд на Ореста:

– Ви так справді гадаєте? – запитала вона.

Орест із серйозним обличчям кивнув. Роксолана посміхнулась:

– Дякую, мені дуже приємно що ви такої думки.

Її очі яскраво блищали і Орест, не стримавшись, потягнувся до її губ. Раптом його потилицю, наче блискавка, пронизав гострий біль. В очах потемнішало, а ноги стали м’якими наче вата. Схопившись за голову, журналіст відчув на руці теплу вологу і зрозумів, що то була кров.

Роксолана навіть не встигла зрозуміти, що трапилось, як її хтось схопив. Закривши рота руками, дівчину потягнули до найближчої огорожі. Орест в цю мить вже лежав на землі, майже непритомний.

– Поки облиш його, – прошепотів невідомий голос. – Краще допоможи мені з дівкою, а потім розберемось і з ним.

Роксолана всіма силами намагалась чинити опір, але хвацькі та сильні руки незнайомця дуже міцно обхопили її за плечі та не давали їй кричати. Другий незнайомець залишив Ореста та підбіг до них:

– Де мотузка та ганчір’я?

– За моєю спиною, під ногами. Хутчіше, вона брикається, стерво, як навіжена корова!

Другий, шукаючи мотузку із докором прошепотів:

– Професору не сподобалась би така неповага до священної тварини!

– Тихіше! – вже голосно промовив перший, – Ти б іще ім’я моє назвав!

Наступної миті сталося дещо, не заплановане жодним з присутніх: з-за огорожі із криком вистрибнула мавпа. Вона приземлилася спочатку на голову одному, а потім іншому злодію і стрімко понеслась вулицею. Чоловіки від несподіванки завмерли на мить, і Роксолані цього виявилось достатньо для того, щоб вирватись та підбігти до Ореста.

– Куди ти, гарненька? – сказав один із негідників.

Злодії вже хотіли знову схопити Джамаллу, але вмить зупинились наче вкопані: на них хромовим блиском дивилося величезне дуло револьвера Ореста в руках дівчини.

– Якщо ви зробите іще бодай крок, я повідстрілюю ваші безсоромні голови, – прошипіла вона і витерла залишки сліз зі щоки.

– Мила пані, навіщо ж ви так? – розвели руками нападники. – Ви же не будете своїми тендітними руками чинити такі брудні речі?

Роксолана, очі якої вже звикли до темряви, зробила спробу роздивитись як виглядають бандити, але їх обличчя були прикриті масками, а одяг, здавалось, був чорнішим за січневу ніч.

– Я б не радив тобі робити дурниць, шановна, – продовжував один зі злодіїв. – Гадаю, найкращий вихід із ситуації – це покласти зброю. Твої шанси на успіх мізерні, – він почав повільно наближатись.

– Якщо ти зробиш іще хоч один крок, це будуть твої останні слова, – твердо заявила дівчина.

Злодій на якусь секунду завагався, але все ж таки впевнено зробив ще один крок. Наступної миті вулиці містечка збурив гучний постріл. На подвір’ях почувся гавкіт собак, а птахи повилітали із садків, налякано намагаючись зорієнтуватися у темряві.

Роксолана, що стріляючи примружилася, відкрила очі – і побачила, як злодії роздивлялися одне одного і намагались знайти на собі наслідки пострілу.

Один із них засміявся:

– Я ж тебе попереджав, не треба робити дурниць, – він стрімко наблизився до дівчини і спробував вихопити револьвер.

Пролунав іще один постріл, який цього разу виявився влучним. Чоловік важко впав на землю та крикнув від болю.

– Пані Роксолано, ви ж казали, що зброю можна застосовувати тільки у крайньому випадку, – за спиною Джамалли почувся голос Ореста, який вже прийшов до тями.

– А вам не здається, що це саме такий випадок? – дівчина все ще тримала зброю, і руки її тремтіли, – Не найкращий час для жартів, пане Копур.

– А де другий? – спитав Орест, – Мабуть накивав п’ятами.

– Я не побачила, бо закрила очі коли стріляла, – зізналась вона.

Орест підійшов до пораненого.

– Наче живий. Треба обшукати його та забиратись звідси, – підсумував він.

Орест намагався у місячному світлі роздивитися бодай щось.

– Насамперед погляньмо, хто він такий.

Журналіст зняв маску з обличчя нападника.

– А ви, пані, казали що вони ледь не святі, – посміхнувся він. – А де ж молодший? Гадаю, завтра ми його вже не знайдемо у місті.

Роксолана не могла повірити своїм очам: перед нею був старший з братів Раджеш, Назар – власною персоною.

– Яка я, все ж таки, довірлива… Ви мали рацію, – дівчина похитала головою. – Вибачте, що мала сумніви щодо ваших слів… Але вони завжди поводили себе як найпорядніші люди!

Орест посміхнувся:

– Саме це їх і викрило.. Ховатися під маскою чесного громадянина набагато простіше, ніж бути таким насправді, – репортер продовжував обшукувати кишені Назара. – Нічого особливого, всюди порожньо. Знають, як ходити на справу, негідники! А це що таке? – Орест побачив на зап’ястку Раджеша татуювання у вигляді цифри «3».

– Що значить ця трійка, вам вона знайома? – поцікавився репортер.

Роксолана захитала головою:

– Гадки не маю.

Орест миттю вихопив свого нотатника та перемалював зображення:

– А тепер саме час, щоб зникнути звідси, – він схопив дівчину за руку та потягнув за собою.

– А як же поліція? Треба ж дочекатись! Він може прийти до тями! – зупинила журналіста Джамалла.

– Якщо він прийде до тями, то скаже, що це я на нього напав! Зброї при собі він не має. Тож, винними будемо саме ми, враховуючи місцевий авторитет ваших друзів Раджешів.

– Добре, – дівчина побігла слідом за репортером, але за декілька кроків повернулася назад.

– Пані Джамалло, немає часу, мерщій за мною!

Дівчина щось підібрала на землі і прибігла до Ореста.

– Ваш букет.

Копур ніжно посміхнувся дівчині і вони вдвох побігли геть – як раз в ту саму мить, коли неподалік почулися оклики людей та вогні ліхтарів, що стрімко наближались до непритомного тіла Назара Раджеша.

Частина третя.
Свято барв

Роксолана обережно і турботливо змінювала пов’язку на постраждалій голові Ореста, який раз-по-раз зойкував. Дівчина подмухала на поранену потилицю:

– Потерпіть, голубчику, зараз мине. Повірте мені, я знаю, що роблю.

Копур, якому не лишалось нічого, окрім як підкоритися, спробував відволіктись, дивлячись у вікно. Гілки яблунь гойдались від вітру і лагідно шкрябали скло, немов намагаючись заспокоїти репортера. Роксолана вже закінчувала робити перев’язку, і журналіст із подивом для себе констатував, що почуває себе вже трохи краще.

– Цікаве у мене видається відрядження, – Орест подивився на дівчину і якось гірко посміхнувся, легко торкнувшись потилиці. – Гадки не мав, що зможу знайти тут пригоди на свою голову.

Роксолана, зітхнувши, присіла поряд із гостем:

– Певно, ми повинні вибачитись. Ви постраждали саме через наше прохання лишитися в місті.

– Не варто. Якби мене тут не було, ніхто би так і не спробував розібратися у історії із тими дивними Раджешами. Невідомо чим це все може закінчитись. Той хто має сірники – небезпечніший, ніж може здатися.

– Що ви маєте на увазі?

– Вчорашній випадок лише підтверджує той факт, що тут є робота для мене. Я маю на меті розібратися в цій історії вже сьогодні.

– Гадаю, що це погана ідея. Зараз вам вкрай необхідний відпочинок, – серйозно сказала дівчина.

Орест, ніби не почувши її слів, піднявся і підійшов до дзеркала, звідки на нього дивилося втомлене відображення.

– Вам рекомендовані спокій та ліжковий режим протягом кількох днів, – наполягала дівчина. – Сьогодні виходити з дому небезпечно, ви ще занадто слабкі. Тим паче, нападники все ще можуть полювати на вас.

Копур, поморщившись від болю, натягнув на забинтовану голову капелюха із фіолетовою стрічкою.

– Боюся, що в нас немає стільки часу. Ви мені й самі про це казали, – Орест розправив поли маринарки та повернувся до Роксолани. – А щодо вчорашніх нападників – вони можуть прийти і сюди, якщо захочуть. Ховатися нема жодного сенсу. До того ж, наразі вони можуть шукати не лише мене одного. Ви також у небезпеці.

– Цікаво, чим ми їм не догодили? – запитала дівчина.

– Щонайменше, ми про них знаємо більше, аніж решта мешканців міста. Більше, ніж дозволено. Вони замислили щось велике, а ми становимо для них небезпеку.

– Вважаєте, вони захочуть довести справу до кінця?

– Масштаб їхньої діяльності, вочевидь, серйозніший за вуличні напади, – знизав плечима Орест. – Навряд чи вони вирішать покинути свої лихі плани через нас. Водночас, ми маємо не найвигіднішу позицію. Чекати допомоги нема звідки, а професор і його друзі все ще на крок попереду. Щоб досягнути успіху, нам потрібно діяти рішуче і сміливо.

– Але не слід забувати і про обережність, – сказала Роксолана. – Я не зможу кожного разу відбивати вас від злодіїв!

Дівчина посміхнулася, а Копур трохи зніяковів. Роксолана підійшла до однієї з полиць та взяла звідти револьвер журналіста.

– Візьміть, я його так і не повернула вам. Ви були занадто слабкий від рани на голові.

Орест взяв у дівчини зброю. Револьвер сяяв сталевим блиском, приваблюючи і хвилюючи водночас.

– Звідки ви його маєте? – поцікавилася Джамалла.

– Робота вимагає того, – пояснив Орест. – Як ви вже встигли пересвідчитися, моя професія буває трохи екстремальною. Час від часу. Тож, бути озброєним і влучним – вкрай необхідна навичка для успішного журналіста, – задоволений собою Орест перекинув револьвера з однієї руки в іншу, одним рухом відчинив барабан та викинув кулі, що там залишались, після чого не менш хвацько склав револьвера та простягнув руків’я Роксолані. – Можу дати вам декілька порад, якщо бажаєте.

Роксолана обережно взяла зброю до рук.

– Я взагалі-то не зношу жодного насильства... – сказала дівчина, розглядаючи револьвер. – Фатальна іграшка...

– Але саме вона вчора врятувала нас, – зауважив репортер. – Не думайте, що я люблю жорстокість. Так само, як і ви, я радикальний пацифіст. Проте, я не звик доброзичливо чекати, доки той, хто замислив прискорити мою чергову реінкарнацію, зробить свою брудну справу.

– Зло не може породити добра. Зло лише породжує ще більше зло, – суворо зауважила дівчина, але підняла револьвер і націлилася у напрямку виходу з вітальні. – Я правильно тримаю?

– Візьміть ліпше обома руками, – Орест підійшов і допоміг правильно скласти долоні дівчини на руків’ї. – Ось так. Це допоможе точніше прицілитися. На ціль краще дивитися із розплющеними очима, а не так, як учора, – із усмішкою промовив Копур.

Дівчина зашарілася:

– Але ж мені вдалося таки поцілити в того негідника!

– Безперечно, ви зробили це. Але наступного разу нам краще бути підготованими. До того ж, вам пощастило, пані Джамалло. Я свого часу був кращим стрільцем міста, тож я легко зроблю з вас експерта у влучності. Нумо, спробуймо. Перш ніж прицілюватися, виконаймо вправу. Спробуйте розслабитися. Дихайте рівно і повільно. Заплющте очі.

Дівчина слухняно примружилася і зробила глибокий вдих.

– Дуже добре, Роксолано. Тепер подумайте про вашу ціль. Уявіть усі її найдрібніші деталі.

Роксолана відкрила одне око та знову направила револьвер у напрямку виходу.

– Цей мерзотник Раджеш. Уявляю, що він стоїть там

– Краще розплющте обидва ока, – порадив Орест. – Дивіться, ось цей виступ називають мушкою. А той, що ближче до вас – це, власне, приціл. Упіймайте мушку у прицілі. Тримайте револьвер міцно і слухайте своє дихання.

– Ви гадаєте, що у такій ситуації, як вчора, вистачить часу для таких приготувань? – запитала дівчина.

– Трохи тренувань, і ці речі будуть займати у вас не більше секунди. Повірте, один влучний постріл набагато кращий, ніж ефектна, але неефективна безладна стрілянина.

Роксолана продовжувала цілитися в уявного Раджеша.

– Тепер вам залишилося тільки спустити гачок. Ну і після цього сховати небіжчика... Або швидко тікати, – серйозно сказав Копур, так, що важко було зрозуміти, чи жартує він.

У дверях, важко крокуючи, з’явилася Пушьямітра, тримаючи у руках піалу із якимось відваром, що дихав парою та розповсюджував навколо аромати польового різнотрав’я.

– Ой, лишенько, – злякано сіпнулася вона, побачивши націлену на неї зброю.

Орест швиденько опустив револьвер в руках Роксолани.

– Це головне правило, – пояснив він. – Ніколи не наводьте зброю на людину. Якщо, звісно, не збираєтесь її вбити. Ну, або дізнатися від неї щось цікаве та ексклюзивне, – додав він.

Пушьямітра похитала головою та повільно пройшла до кімнати.

– Пане Копур, випийте цілющого відвару, – жінка поставила піалу на розписаний візерунками столик, вкритий рушником. – Це полегшить ваш головний біль і зробить розум яснішим. Вам це сьогодні згодиться.

– Пані Пушьямітро, у мене до вас багато запитань, – пожвавішав Орест та зробив ковток настою. Напій виявився не таким гарячим, яким був на вигляд, і мав багато відтінків смаку: м’яти, польової ромашки, жасмину, липи та кардамону із додаванням інших, цікавих і невідомих журналісту нот.

– Мій хлопче, це не ті питання, що тобі необхідні насправді, – швидко відповіла стара. – Тобі потрібне лише одне питання – але ти ще не готовий його вимовити, а отже, і відповідь шукати ще зарано. Ти ще не дістався до головного, але вже стоїш на порозі. Залишається тільки постукати у двері. Але знай, що двері відчинять, і там на тебе чекатиме справжня небезпека. Все, що було раніше, здаватиметься тобі веселим та безтурботним. Тож наразі не шукай відповідей на питання, шукай поки що саме питання, а я якщо зможу, тобі допоможу у цьому.

– І що ж це за питання? – поцікавився журналіст.

Пушьямітра пильно подивилася у очі Ореста:

– Воно направить тебе у вірному напрямку, де ти зможеш знайти те, що загубив, що шукав дуже давно. Знай, що ти вже ступив на цю стежку, – жінка взяла Копура за долоню, від чого його тілом пройшов льодяний холод. – Ти вже не зможеш зійти зі свого шляху, тому що відмова згубить тебе.

– Про який шлях ви кажете? – важко промовив Орест, якому бракувало повітря.

Кожен м’яз його тіла, здавалося, налився плюмбумом, а все навколо потьмарилося. Все, крім проникливого погляду Пушьямітри.

– Довгий і складний, він приведе тебе до прадавніх давно забутих таємниць... Він познайомить тебе із наймудрішими та зведе у сутичці із найсильнішими. І якщо ти переможеш, то знайдеш глибоку мудрість та відповіді на усі свої запитання. Але тримайся міцно своєї дороги, небезпека буде завжди з тобою, як тінь.

Відьма закрила очі та відпустила руку Ореста, який одразу жадібно вдихнув повітря, немов винирнувши з-під води.

Пушьямітра повільно опустилася на канапу, і поруч із нею присіла Роксолана.

– Бабусю, із вами все добре? – тривожно запитала вона, взявши її долоню до рук.

Жінка відкрила очі та посміхнувшись зітхнула:

– Так, не хвилюйся... Я трохи втомилася. Мені треба набратися сил до вечора.

– А що буде увечері? – запитав Орест. – До речі, я також в порядку, дякую, що поцікавилися...

– Єдиним лише богам відомо що буде увечері, проте їх право і воля нас попередити про наше майбутнє.

– І про що попереджають нас боги сьогодні? – спитав журналіст і помітив, що очі відьми тепер були небесно-блакитними, дуже схожими на Роксоланині.

– Здебільшого, про те, що і завжди, – несподівано прямо відповіла чаклунка. – Про злобу, що переповнює наші душі, про заздрість і жадібність, про жорстокість і байдужість у серцях. Про необхідність наповнюватися світлом та сяяти ним, даруючи його близьким та всім навколо. Про те, що Творці засмучені та розчаровані людським буттям. Але терпіння і любов їх не знають меж, – відьма зробила паузу. – Проте, я бачила зовсім інші знаки щодо тебе, мій друже, – мовила вона. – У тебе незвичайна і важлива роль.

Журналіст пожвавився і готовий був поглинати кожне слово Пушьямітри.

– Але спочатку проведи сьогоднішнє сонце за небокрай і вклонися ясному місяцю, що їм двом зустрічі немає. Потім приходь до мене, і я спробую тобі допомогти. А зараз -- вирушай із моєю онукою на свято, та оберігай її від лиха. А мене, стару, залишайте вдома, я не пропаду, – посміхнулася вона.

Копур, здавалося, був засмучений цією відповіддю, проте ставити нових питань втомленій жінці не став.

– Як же так, бабусю? – питала Роксолана. – А якщо ті злодії прийдуть до тебе, поки нас не буде. Дізнатися, де ми живемо, неважко, розкаже і покаже будь-хто.

Пушьямітра взяла долоню онуки:

– Повір, дівчинка моя, я сильніша ніж тобі здається, – Орест помітив як очі відьми знову почали темнішати. – Я знаю, що сьогодні усі ми увечері ляжемо спати живі і здорові, – відьма подивилась в очі Роксолані і посміхнулась. – Нема чого боятися. Але будьте пильні і уважні, – Пушьямітра перевела погляд на журналіста, – особливо ви, пане Копур. Я довірила вам наші долі, шановний. Сподіваюся, мої здібності мене ще не покинули, і я не помилилася щодо вас.

Бомбейський репортер із зайвим пафосом відповів:

– Якщо я вам не допоможу, то допоможе лише сам Крішна, – він піднявся і знову підійшов до дзеркала.

Поправивши капелюха, він задоволено підморгнув своєму відображенню.

– Гадаю, що нам час вирушати! Як я виглядаю?

Джамалла подивилася на журналіста, після чого залилася сміхом.

Орест здивовано підняв брови. Роксолана, помахавши перед обличчям долонею, заспокоїлася та пояснила:

– Вибачте, пане Копур. Не хочу здатися вам невихованою, і розумію усю серйозність ситуації, просто... Ви коли-небудь раніше відвідували Свято Барв?

Журналіст нахмурився:

– Ні, а яке це має значення?

– Ваш одяг виглядає недешевим, – доброзичливо посміхнулася Роксолана. – На фестивалі барв вважається, що чим більше кольорів вдасться на собі зібрати, тим більше вам буде даровано у майбутньому щастя. Повірте, люди не будуть довго чекати, щоб подарувати вам добре майбутнє.

– Хай тільки спробують, – скривився Копур. – До того ж, у мене в гардеробі немає нічого менш вишуканого.

– Тоді можна лише сподіватися, що це не ваш улюблений костюм. Поки ви поруч із дзеркалом, можете подивитись на нього востаннє, – посміхнулася дівчина.

– Я маю звичку у будь якій ситуації мати гарний вигляд, – спробував зробити невимушене обличчя репортер. – Тож, якщо ви більше не маєте зауважень щодо мого гардеробу – прошу за мною. Нас чекають важливі справи!

Дівчина оглянула репортера з ніг до голови і знову залилася сміхом. Орест, зітхнувши похитав головою, і попрямував до виходу.

– Бережіть себе, бабусю, – Роксолана ніжно обійняла Пушьямітру і побігла наздоганяти репортера, що незадоволено буркотів собі щось під носа.

***

Орест та Роксолана стояли майже у самому центрі Еппал Шахара. Великі садиби були оповиті трояндами та виноградною лозою, ховаючись в тіні фруктових садів, а затишні зелені вулиці тут були вимощені бруківкою. Найбільш помітним серед усіх помешкань, безперечно, був будинок, в якому розташувались брати Раджеш. Збудований багато років тому, він виділявся із оточення своєю архітектурою, простою і елегантною, із великим впливом західної культури.

– Кажуть, що цю будівлю колись спроектував відомий архітектор Магадх Квітка із Делі, на замовлення якогось аравійського ділка, що хотів мати тут деякий ґешефт, – розповідала Роксолана. – Проте, справи його не пішли і він залишив місто, а до нового будинку, що до того часу вже був готовий, так ніхто і не заїхав. Невідомо, чи він його комусь продав, чи просто покинув, але багато років ця домівка була порожньою і занепадала дедалі сильніше. Місцева громада хотіла задіяти будинок для театру, музею чи чогось подібного, проте ці плани були відкладені, тому що заїхати у резиденцію зажадав голова міста. Здійснити цю мрію йому завадив районний податковий інспектор, який придивився цю садибу для своєї родини. Але не встиг він туди навіть і речі перевезти, як його витурив звідти якийсь чиновник із бомбейської прокуратури, що хотів їздити сюди відпочивати у літню відпустку. Через деякий час цього чиновника посадили за ґрати через хабар, а будинок так і залишився нічийним. Ходили навіть чутки, що перший власник був ніяким не аравійським ділком, а справжнім чаклуном, і що кожен, хто зробить спробу тут оселитися, приречений на прокляття. Люди в це охоче вірили, аж поки у місті не з’явилися Раджеші, що одразу ж кинули оком на садибу. Вже через декілька тижнів будинок було повністю відновлено, і тепер він є чи не найпопулярнішим місцем у місті, завдячуючи крамниці, звісно. Кажуть, Назар і Остап віддали нашому голові непристойну суму грошей за швидке вирішення питання.

Орест уважно слухав розповідь і швидко все занотовував.

– Не можу зрозуміти лише однієї речі, – підняв очі він. – Як ви із самого початку не зрозуміли що ці двоє – рідкісні покидьки. Від їхніх вдаваних посмішок на милю віє брехнею.

Роксолана потиснула плечима:

– Всі вважали їх за рятівників. До того ж, у таких містах, як наше, люди хоч і бувають настороженими, але всі до одного дуже наївні і доброзичливі.

– Охоче вірю. Вчора у клубі я бачив дуже доброзичливу бійку, – посміхнувся журналіст.

– Я не кажу, що у нас не буває сварок. Хоча, те що відбулося вчора – це великий виняток. Усі проблеми місцевих людей від їх простодушності. Ніхто з них не був готовий до хворобливих ігор з розумом у виконанні Паліпутри. Дивно, але навіть після подій минулої весни, жителі Еппал Шахара все одно не можуть уявити, що справжнє лихо може знову прийти до наших домівок.

– Мушу визнати, я вважав так само донедавна. Але тепер боюся навіть уявити, наскільки ця небезпека справжня. Я ще навіть і не встиг копнути хоч трохи глибоко, а ці шановні пани вже відчули таку загрозу, що ладні були вдатися до найрадикальніших дій. А я тільки те і зробив, що зацікавився їхніми персонами та їхнім приїздом до Еппал Шахара, – розмірковував Орест.

– У вас вже є якісь припущення щодо них? – поцікавилася Роксолана.

– Припущень багато, – репортер задумливо дивився на будинок Раджешів. – Але спочатку треба дещо зробити, щоб усе перевірити, знайти підказки та вагомі докази. А потім можна здавати матеріал у друк! Перш ніж йти на свято, домовмося, що ви будете постійно поруч зі мною – у цьому натовпі неважко загубитися. Лише у разі крайньої небезпеки ви, навпаки, будете триматись подалі від мене, а краще – покличете на допомогу.

Дівчина із серйозними обличчям кивала головою на знак згоди, а Орест, поправивши револьвер, що був прихований під маринаркою, подивився у бік ринкової площі, де свято вже встигло набрати обертів.

Люди навколо були вбрані у строкате карнавальне вбрання, немов змагаючись один з одним у оригінальності: тут були і священні корови, і довгоносі ганги, і мудрі боги, і жадібні чиновники. Вулицею кружляла курява із ритуальних пахощів, а серед натовпу постійно роздмухували один на одного різнокольорові пудри, від чого дійство ставало ще яскравішим і у буквальному сенсі. Група молодих хлопців із оселедцями на лисих головах демонстрували свої вміння у бойових танцях, а дівчата із квітковими вінками у волоссі цікаво поглядали на них, проходячи повз, і співали хором пісень, несучи перед собою святкову зірку на ніжці, прикрашену довгими стрічками.

Орест взяв дівчину під руку.

– Спершу навідаємося до наших щедрих підприємців Раджешів, – сказав він.

– Прямо до них? Як можна? Вони ще вчора намагалися нас вбити! – заклякла Джамалла.

Копур повів плечима:

– Саме з цієї причини вони, певно, вже покинули свою домівку.

Роксолана здивовано дивилася на журналіста.

– Їхнє благодійне підприємство було лише прикриттям. Справжніх причин перебування Раджешів у місті поки не знає ніхто. Після вчорашнього інциденту, вірогідно, їм довелося покинути це місце, щоб підготуватись до наступного кроку, – пояснив Орест, – принаймні, я б зробив саме так на їхньому місці. До того ж, невідомо ще, чи вони ставили собі за мету нас вбити.

– Особисто я таких сумнівів не маю, – зауважила дівчина. – І що ви сподіваєтеся знайти у їхній домівці? Якщо, як ви кажете, вони працювали тут під прикриттям, то, певно, вже сховали або знищили усе компрометуюче.

Журналіст схвально посміхнувся:

– А ви швидко вчитесь. З вас іще може вийти справжній відчайдушний репортер. Ви, безперечно, маєте рацію, пані Роксолано. Проте я сподіваюся, що вони поспішали, від’їжджаючи, і все ж таки лишили нам щось на згадку. Ходімо, – Орест потягнув дівчину на протилежний бік вулиці, до резиденції Раджешів.

Із труднощами подолавши потік людей серед вулиці, що був бурхливим та голосним, мов гірська річка, вони опинилися біля вишуканого паркану будинку. Орест, примружившись, подивився крізь ковані прути огорожі, перевіряючи, чи немає когось у дворі.

– Вйо, поки ніхто не бачить! – журналіст повів Роксолану стежкою, що вела до садиби.

Діставшись парадного входу, Орест обережно зазирнув крізь маленьке віконце у дверях. Не побачивши там нікого, він потягнувся до ручки дверей, але в цей момент його спинив незнайомий оклик за спиною:

– Доброго ранку, товариство!

Орест миттю потягнувся до револьвера, але, вагаючись, за секунду опустив руку і, зробивши невимушений погляд, обернувся.

На своє здивування, він побачив там полісмена, що засмучено намагався відтерти від своєї уніформи різнокольорові плями від святкових барв.

– Ніякої поваги до представника закону, – скаржився офіцер. – Я при виконанні службових обов’язків, між іншим! Понадягали маски і гадають, що сховались від мене. Вас я за милю впізнаю, пане Чандрагупта! І вас, шановна Скарабеє, також! – пригрозив він пальцем у бік натовпу.

Наступної репліки полісмен промовити так і не встиг, бо йому прямо в обличчя полетіла нова порція святкових барв.

– На щастя! – заходився сміхом натовп.

– Пане офіцер, чим ми можемо вам допомогти? – Роксолана невимушено посміхнулась поліцейському.

Той засмучено подивився на свій формений жакет, що тепер став схожий на веселку:

– Жінка мене вб’є…

– Але ж це Свято Барв, – відмітила дівчина.

– Ці фарби приносять успіх, – підтримав Орест.

– Але їх неможливо відіпрати! – скаржився офіцер. – І в чому я буду працювати?

Копур уважно подивився на уніформу поліцейського.

– Я би на вашому місці радів, – посміхнувся репортер.

– Чому це я маю радіти?

– Форма, яку вам видають, – це справжнє страхіття, – дозволив собі знахабніти Орест.

Очі офіцера округлилися, так само, як і очі Роксолани, що непомітно смикнула журналіста за рукав.

– Якщо хочете, я дам вам візитівку одного кравця. У нього крамниця на Рейтарській. Це у Бомбеї. Грошей просить непомірно багато, тому, можливо, вашої платні не вистачить на нормальну тканину. Але ж негідник знає свою справу! Не знаю, кому би я ще довірив свій костюм, – продовжував Копур. – Зверху потім понашиваєте свої погони, лички та інші причандали.

Журналіст доброзичливо посміхався поліцейському, дивлячись невинним поглядом.

– А ваш одяг, між іншим, також заплямований! – видавив із себе офіцер, після паузи. – Жакет виглядає коштовним, вам певно його шкода, – додав полісмен.

Орест оглянув себе:

– На щастя, цей костюм ніколи не був моїм улюбленим. А тепер він героїчно загинув, ставши жертвою народних традицій. Пане офіцер, ви певно щось хотіли у нас спитати?

Поліцейський замислився над чимось і недовірливо прищулився.

– Ви за водою? Якщо так, то вам не пощастило – крамниця Раджешів зачинена ще зі вчора.

– Якщо б ми прийшли за водою, то захопили би із собою цеберки, чи не так? – Копур показав офіцеру порожні долоні.

Полісмен замислився:

– Вірно... Значить, ви друзі Раджешів?

– А хіба неодмінно потрібно бути другом, щоб навідатись до когось?

Думки офіцера вочевидь вперлися в глухий кут, а Роксолана суворо подивилася на репортера. Той у відповідь продовжував доброзичливо посміхатися.

– То що ж ви тоді робите тут, шановний пане? – нарешті запитав поліцейський.

– Спецрепортер часопису «Вечірній Бомбей» Орест Копур! – відрекомендувався журналіст. – Я маю намір інтерв’ювати ваших славетних підприємців.

– Що зробити? – перепитав офіцер.

Орест зітхнув:

– Я готую матеріал про ваше чудове містечко. Чарівна пані Джамалла допомагає мені у цьому.

– І про що саме той ваш матеріал? – із цікавістю запитав полісмен.

– Абсолютно про все, що відбувається у місті. Ось, наприклад, бомбейським читачам буде дуже цікаво дізнатися, як працює місцева поліція.

Офіцер пожвавився, і помітивши це, Орест продовжив:

– Можемо виділити цілу колонку на інтерв’ю із вами: дасте свою експертну оцінку криміногенній ситуації у Бомбеї.

–У Бомбеї? Та хіба я знаю, що там відбувається? – розгублено констатував полісмен.

– Не знаєте? Ну добре, розкажіть, що цікавого відбулося у вашому місті останнім часом, – репортер дістав ручку та нотатник, – Надиктовуйте, я записую.

Поліцейський злякано дивився на Копура, намагаючись придумати, про що казати.

– Давайте я вам допоможу, – посміхнувся Орест, – Скажіть, будь ласка, як вас звати? Країна повинна знати своїх героїв.

– Старший лейтенант Степан Бабур, – розгублено відповів поліцейський.

– Чудово, пане Бабур, розкажіть будь ласка нашим читачам, із якими злочинами частіше за все вам доводиться мати справу?

Полісмен почухав потилицю.

– В нас рідко щось трапляється, чесно кажучи... Так, лише дрібні злочини – у когось курку вкрадуть або на базарі прянощів недоважать. Ще двоє нещодавно сперечалися, кому належать груші, що ростуть на гілці, перехиленій через паркан до сусідів.

– А як щодо чогось справді серйозного, на кшталт нападу на людину посеред вулиці? – хитро прищулився репортер.

– Ні, що ви, це не про нас, – швидко відповів Бабур.

– А ви впевнені у цьому? – Орест трьома пальцями захопив капелюха на голові та показав офіцеру свою перебинтовану голову.

Очі полісмена округлилися:

– Не може бути...

– Не може, але сталося, – суворо констатував журналіст. – Прямо посеред ваших тихих та безпечних вулиць.

Бабур розгублено розвів руками:

– А... Чому ви не звернулися до мене?..

– Я намагався, але це був пізній вечір, а вас не опинилося на робочому місці! – так само суворо продовжував Орест.

Полісмен перелякано шукав собі виправдання, проте на думку йому нічого не спадало. Журналіст ще декілька секунд проникливо дивився на Степана Бабура, а потім посміхнувся:

– Не хвилюйтеся. Я нікому не розповім. І у статті також забуду про це написати.

Офіцер зітхнув із полегшенням:

– Якщо ви хочете, я можу прямо зараз прийняти у вас заяву. Обіцяю розібратися у тому що сталося! Хоча чесно кажучи, навіть і гадки не маю, хто міг зробити подібне.

– У цьому немає потреби, лейтенанте, – запевнив Копур, – Мені все і так вже зрозуміло.

Поліцейський розвів руками, а на обличчі його пробігло полегшення:

– Ваше право, пане. Я не можу вас змушувати. Скажіть будь ласка, – офіцер задумливо прищулився. – А чи будете ви мене фотографувати для вашої статті?

Орест ледь не розсміявся, проте спробував зберегти серйозний вигляд:

– Безумовно. Проте, не у такому вигляді, – журналіст вказав на плями, якими була вкрита уніформа полісмена.

– Я можу збігати переодягтися, – швидко відповів лейтенант Бабур, вказавши рукою кудись убік.

– Просто чудова ідея! – посміхнувся Орест.

– Неймовірно! – радів Бабур, – Проте спочатку треба завершити справу. Хотів навідатися до Раджешів, спитати у них, що ж таке сталося, що їхня крамниця зачинена. Усе місто хвилюється.

– Сподіваємося, із ними все гаразд, – зі співчуттям промовила Роксолана.

– Якщо зустрінете їх – передавайте вітання та доброго здоров’я! – додав Орест. – Ми заглянемо до них пізніше. До зустрічі, пане Бабур, перевдягайтеся та шукайте нас десь тут.

Журналіст вклонився і потягнув дівчину назад до вулиці, так швидко, що вони вже не встигли почути, що їм казав полісмен. Натовп ішов широкою вулицею в напрямку головної площі. Люди весело перекрикували один одного привітаннями та побажаннями щасливого життя та багатого врожаю. Атмосфера свята панувала у кожному куточку: майже на всіх парканах висіли різнокольорові гірлянди, разом із людьми вулицями крокували прикрашені ганги, що нервово трубили, роздратовані галасом. Поряд з ними неспішно крокували розфарбовані корови, на їхніх спинах височіли великі попони із релігійними зображеннями та фігурами божеств, що були улюбленцями усіх місцевих.

Орест із Роксоланою намагалися триматись один одного і через деякий час, разом із іншими гостями свята, вони пройшли через високу імпровізовану браму зі справжніх квітів. Не встигли вони потрапити в саму гущу подій, як до журналіста підбігло кілька дівчат у масках.

– На щастя, – лунко засміялись вони, закидавши його фарбами.

Роксолана засміялася:

– Бачите, пане Орест, вони не будуть вас шкодувати!

Обличчя Ореста тепер було незрозумілого кольору. Він розгублено роздивлявся себе, намагаючись хоч трохи обтруситись, але виходило це не дуже добре, і врешті решт його піджак вкрився плямами усіх кольорів веселки.

– Облиште його! Краще, пане Копур, скуштуймо щось смачненьке! – Роксолана потягнула журналіста у напрямку якоїсь жінки, яка тримала в руках рознос із величезною горою вареників.

– Беріть, люди добрі на здоров’я, всю ніч готувала! Тут на всіх вистачить! – доброзичлива панна із задоволенням дивилась, як кожен, хто проходив поруч, ласував її смачною стравою.

Поки Копур із Роксоланою продиралися крізь людей, щоб скуштувати місцевої кухні, їх ще кілька разів добряче розфарбували.

– Беріть більше, пане! Ви таких більше ніде не скуштуєте!

Орест вхопив вареника, та на знак подяки трохи підняв полу свого капелюха:

– Вельми дякую, пані.

– Варвара! – жінка присіла у неглибокому реверансі, – Варвара Шахабаді!

– Орест Копур! – журналіст відкусив добрий шмат вареника, і вишневий сік бризнув йому на сорочку. – Приємно познайомитись!

– Це найкращі вареники у всій околиці, вірте мені! – весело прогомоніла Роксолана.

– Ой, дякую тобі, донько! – спробувала вдавати скромність Варвара. – Якби ж це була правда!

– Дуже смачно, – з повним ротом відповів Орест.

Роксолана взяла його під руку і потягнула далі, продираючись крізь натовп. Поряд із ними йшли танцівники – дужі хлопці у червоних штанях та голим торсом. Вони витанцьовували під звуки бандури, скрипки та гармоні, широко розставляючи руки, та підстрибуючи високо вгору із гучним викриками. Джамалла тим часом демонструвала журналісту імпровізовані крамнички місцевих майстрів-гончарів.

– Неймовірна тканина, – Орест роздивлявся легку і приємну на дотик вишиванку, прикрашену традиційними візерунками Раджастхана та Пенджаба.

– А ви кажете «кравець на Рейтарській», – пожартувала Роксолана. – В жодній крамниці Бомбея ви не знайдете такого одягу!

Людей на вулицях все більшало, а свято ставало дедалі веселішим, підігріте яблуневою настоянкою, що розливалася тут чи не на кожному кроці. Від алкоголю паморочилось в голові, а ноги ставали легкими. Проте, репортер намагався зберегти свій розум ясним:

– Скуштуйте! – прокричав бородатий чолов’яга до Ореста, пропонуючи наповнити склянку ароматною та густою настоянкою.

– Вельми дякую, але мені досить! – Копур відсунув пляшку від себе.

– Та хіба ж то ви випили? – продовжував наполягати на своєму чоловік. – Треба ще одну, на щастя! На долю! – він наповнив гранчака та простягнув його журналісту.

Орест з важким серцем прийняв пропозицію та, задерши голову, осушив склянку. Шум в голові посилився, думки про справи почали потроху відступати на другий план, і вже за кілька хвилин свято журналісту почало здаватись досить пристойним місцем. Він покрокував в ритм із натовпом, киваючи головою в такт музикам та посміхався усім, хто осипав його барвами. Кружляючи серед людей, він навіть і не помітив, як загубив Роксолану, яка ще мить тому, здавалось, йшла поруч. Репортер озирнувся і побачив її зовсім поруч, у компанії інших дівчат, що стояли у колі та весело співали, плещучи у долоні. Підійшовши ближче, він зрозумів, що всі дивляться на цікаву мавпу, що витанцьовувала під музику, випрошуючи у натовпу банани та папайю.

– Роксолано, я вже гадав що згубив вас! – журналіст поклав руку на плече дівчині, але коли вона повернулася, він зрозумів що помилився.

– Пані, прошу пробачення.

Орест хотів вже йти далі, але дівчина зайшлася дзвінким сміхом. Вона схопила журналіста за руку та потягла його до музик, що грали зовсім поруч.

– Ні, ні. Що ви, я не можу, – намагався сперечатись Копур. – Ми зовсім не знайомі! До того ж, я танцювати не люблю і не вмію!

Дівчина нічого не відповіла, а лише повернулася до Ореста та звабливо закусила нижню губу.

–І взагалі, я сюди прийшов не один, – продовжував журналіст, – Але ми загубили одне одного. Росколана Джамалла, ви її певно знаєте. Ви всі тут одне одного знаєте! А ми з вами, до речі, ніколи не бачились? У вас знайоме обличчя…

Не відпускаючи руку Ореста, дівчина знову залилася сміхом і простягнула йому гранчак з настоянкою.

– Ні-ні-ні-ні-ні… – захитав головою Копур, – ця ваша яблуничівка не для мого здоров’я. Я взагалі не вживаю алкоголю зазвичай.

– Це за знайомство! Мене звати Марія! – дівчина підштовхнула Орестову руку із настоянкою ближче до його вуст. – До речі, тепер ми знайомі, і нічого не завадить нам потанцювати разом. Хоча б один танок!

Вона знов вхопила репортера за руки та вони закружляли серед пар, які танцювали один і той самий танок. Усі незаміжні дівчата навкруги, за традицією, мали на голові квіткові вінки із різнокольоровими стрічками на потилиці, та коли їх закручували навколо себе хлопці, голови дівчат перетворювались на невеличкі веселки. Танок був не знайомий Орестові, його ритм постійно прискорювався, аж поки не став настільки швидким, що навколо вже нічого не можна було розібрати. Світ закружляв у неймовірній круговерті, і лише лукаву посмішку Марії та її очі він бачив перед собою чітко. У такому ритмі марно було намагатись знайти Роксолану. Орест все частіше наштовхувався на очі Марії, і чим більше він у них дивився, тим важче ставало відірвати погляд. Сміх та музика почали віддавати луною в голові, і все навкруги потьмарилось, аж поки вони не зупинились на місці. Але світ навколо продовжував обертатись, ніби за інерцією. Кожен наступний оберт був трохи повільнішим, поки все остаточно не завмерло – разом із ними. Марія поклала руки на плечі Ореста, змовницьки посміхнулась та знов закусила губу. Вона потягнулась до губ Копура і їх поглинув довгий поцілунок, від якого, здалось, на кілька миттєвостей перехопило дихання. Журналіст із труднощами відірвав свої губи від дівчини і наступної миті він, через спину своєї випадкової знайомої, побачив розгублені блакитні очі Роксолани. Світ у ту саму мить закрутився з новою силою.

– Це… Це не те, що ви подумали! – він відштовхнув Марію, та побіг до Джамалли, яка вже зникла в натовпі.

Марія гучно розсміялася:

– Куди ж ти побіг? Лише один танок і все? Але ж попереду друга частина пригоди!

– Досить із мене вже пригод! – Орест розгублено озирався, шукаючи Роксолану, але строкатий натовп кружляв навколо, і розгледіти бодай щось було неможливо. Раз по раз із різних сторін у повітря здіймались різнокольорові хмарки, що ніби намагались сховати від журналіста дівчину. Сам Копур вже втратив свій звичний вигляд: його очі шалено дивились навколо, капелюх був зсунутий на потилицю, а сорочка та піджак остаточно зіпсувались… У вухах лунала страшенна какофонія із людських вигуків та музики. Копур вирішив не кидати пошуків і зробив спробу продертися крізь натовп до брами, через яку вони заходили, бо, як йому здалось, – це був єдиний вірний шлях. Розштовхуючи всіх, він наближався до цілі, як раптом дорогу йому перепинив величезний папуга, що розмахував руками-крилами:

– Пане Копур, як вам мій костюм? Готовий закластись, що ви не впізнаєте, хто я!

Птах почав голосно кричати та так розмахався крилами, що злетів вгору високо над натовпом і закружляв навколо. Ніхто поряд, здавалося, навіть і не помітив такого дива.

– Дідько! – вигукнув Орест, вказуючи пальцем на папугу. – Ви бачили?

Люди із нерозумінням поглядали на журналіста, та злякано відходили вбік від нього.

– Ви що, не бачите? – здивувався Копур.

– Пити треба менше! – почувся у відповідь незадоволений голос одного із перехожих.

Журналіст підняв очі нагору і, на своє розчарування, не знайшов там більше великого людино-птаха, каркаючий сміх якого ще лунав в голові Ореста, ніби віддаляючись геть.

– Не звертай уваги на те, що тобі кажуть, – прозвучав біля вуха шепіт Марії.

Репортер відсахнувся від несподіванки, але дівчина ніжно обійняла його ззаду за плечі та продовжувала тихо шепотіти:

– Не звертай уваги на те, що вони подумають про тебе... Ти бачиш те, чого не бачать інші... Це дано не усім. Але думаю, нам це ще стане в нагоді, – казала дівчина. – А ти привабливий, пане Копур... – грайливо додала вона, легенько вкусивши журналіста за вухо.

Орест ніяк не міг сконцентрувати увагу, але раптом побачив неподалік Роксолану, що стояла і привітно посміхалася репортеру.

– Пробачте, Маріє, мені треба йти! – через силу вимовив репортер. Він покрокував у бік Джамалли, проте через декілька секунд знов загубив її обличчя серед бурхливого людського потоку.

До репортера підійшов перехожий у образі багаторукого божества.

– Щастя вам! – він посміхнувся, але очі його якось недобре зблиснули.

Перехожий почав жонглювати запаленими факелами за допомогою усіх чотирьох рук.

– Нічого собі костюм... – пробубонів Орест, – Гарно виходить! – крикнув він жонглеру, – Але вибачте, я мушу йти, – журналіст спробував пройти повз багаторукого гостя, але той хвацько перестрибував з місця на місце, весь час опиняючись перед носом репортера.

Тим часом, з обох боків від Копура з’явилися такі самі багаторукі люди, тісно обступивши його і не даючи зробити ані кроку. Перший з них грав однією парою рук на кобзі, а іншою виконував соло на сопілці. Другий чоловік відбивав дивний ритм купою різноманітних барабанів.

– Пропустіть мене! – обурено закричав Орест. – Я журналіст!

Декілька разів без особливого успіху спробувавши прорватися крізь тісні лави людей, котрі його обступили, Орест вирішив відійти назад, але розвернувся – і побачив Марію, що спокусливо танцювала під звуки музики. Очі її були зеленими та мали хижу вертикальну зіницю, а з рота виглядав тонкий роздвоєний зміїний язик.

– Трясця... – скривився Орест. – Здається, вам непогано було б перепочити, пані.

– Я не подобаюся тобі більш-ше? – із шипінням запитала дівчина, – Ти засмучуєш-ш мене, красунчику...

Марія раптом різко штовхнула репортера в груди, від чого він втратив рівновагу та впав назад, де його одразу ж підхопили шість пар рук і підняли над головами. Дівчина зайшлася зловісним сміхом, а журналіста тим часом понесли в невідомому напрямку. Копур намагався крутити головою, щоб розгледіти щось навкруги, проте бачив лише передпліччя багатьох рук, що несли його, та маківки людей навколо. Над головою він знову побачив велетенського папугу, якому на цей раз вже не здивувався.

– Привіт! Як ся маєте? Ви мали рацію, я вас так і не впізнав у цьому костюмі! – крикнув птаху Орест. – А чи не буде ваша ласка допомогти мені? Мені конче необхідно знайти дівчину на ім’я Роксолана, але ці шановні пани несуть мене кудись у іншому напрямку.

Папуга зробив декілька кругів у повітрі і каркаючи промовив:

– Його несуть, ще й абсолютно безкоштовно, нічого не просячи взамін! А він ще й має претензії! Невдячний!

– Невдячний! – повторили хором люди, що несли журналіста.

– Невдячний... – пролунав у голові голос Марії.

Копур озирнувся навколо, проте дівчини поряд так і не побачив, хоча і зрозумів, що вони вже залишили свято.

– Тоді кидайте його, якщо він не хоче крокувати з нами! – проскандував папуга.

– Кидаємо його! – повторив за ним хор чотирируких.

– Не забийся, красунчику... – прошепотіла Марія.

Люди, що несли репортера, відпустили разом руки, і Орест відчув сильний удар по всьому тілу, від якого захопило дух, у вухах задзвеніло, а в очах потемнішало.

–Здається, вам недобре, пане Копур? – десь над головою журналіст почув знайомий голос професора Паліпутри.

Орест спробував прийти до тями і озирнутися навкруги. Він лежав на землі посеред запиленого тісного провулка, десь неподалік чулися музика та співи гостей Свята Барв. Посеред провулка Копур побачив Мозеса Арнольдовича, одягненого у чудовий білий смокінг.

– Так ви набагато краще виглядаєте, ніж у костюмі папуги, – хрипло промовив Орест, намагаючись піднятися.

– Чого не можу сказати про вас, – посміхнувся професор, – Подивіться на себе: весь у фарбі, брудний, спітнілий... Ходите серед натовпу зі скляними очима, і лякаєте людей якоюсь нісенітницею. Думаю, місцеві ритуальні пахощі вам не слід було поєднувати із алкоголем... Бо потім з’являються видіння із усілякими дурницями.

– Добре ж ви мене підловили... Це якесь чаклунство, чи як? – засміявся Орест.

– Можливо, Віолета трохи побавилась, я не був проти, – відповідав Паліпутра, – Хоча мені це ні до чого. Зрозумійте, що ви мені не суперник. А для неї ваш розум – немов чистий аркуш для митця...

– У вас неперевершена фантазія, – Віолета вийшла з-поза спини Ореста і стала поряд із Мозесом.

– То ніяка ви не Марія, – посміхнувся Орест, – Ось де я вас бачив, трясця вас так… До речі, ви дуже погано танцюєте. Аж у голові паморочиться!

Віолета лише посміхнулась:

– Ви по-дитячому безпосередні. Образи самі малюються у вашій свідомості, мені доводилося лише скеровувати вас... Тож, врешті, ви самі сюди прийшли... Як зручно.

– Здобич завжди знаходить свого мисливця, – сказав професор. – Ви занадто багато пхаєте свого носа у чужі справи. Тому ваш кінець є закономірним питанням часу. Так склалося, що цей час як раз настав. Цікаво, правда?

– Неймовірно цікаво, – сказав репортер і важко піднявся, – Ваші справи самі підлізли до мого носа... Я й гадки не мав про вас до мого приїзду в Еппал Шахар..

– Дійсно? – щиро здивувався Мозес Арнольдович, – Цікавий збіг... Дивно. Що ж, треба тоді поставити питання про професійну придатність наших братів-хіміків, – сказав він скоріше Віолеті, ніж Копуру.

– А я вам казала, що вони ще не готові брати відповідальність за таку серйозну справу, – сказала дівчина.

– Я і не просив їх брати відповідальність! – роздратовано відповів професор. – Їхньою справою було лише виконувати конкретні завдання. Дуже нескладні, до речі, завдання. Одним із них, наприклад, було не викрити себе за жодних обставин.

– Не хвилюйтеся, я потурбуюсь про це, – заспокійливо поклала долоню на плече Паліпутрі Віолета і покрокувала назад за спину журналіста.

– Не маю сумнівів, – посміхнувся Мозес. – Тож, ви кажете, що випадково приїхали до Еппал Шахара? – звернувся він до Ореста, – Я не вірю у випадковості, а значить... Це докорінно змінює ситуацію.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався Копур.

– Ваша історія не така проста, як може здатися. Я не такий телепень, як Назар чи Остап Раджеші, і мене так просто не обкрутиш навколо пальця... Я добре бачу, коли люди брешуть, а коли кажуть правду.

Професор зробив довгу паузу та уважно подивився своїм колючим поглядом на Ореста, погладжуючи борідку.

– Ти не брешеш, – врешті сказав він.

– Звісно що ні. У мене є справи важливіші, ніж розповідати вам байки.

– Але ти і не кажеш правди... Бо сам її не знаєш.

Професор дістав із кишені револьвер.

– Навіщо ви влаштували ту дивну лекцію вчора? – запитав Мозеса Орест.

Паліпутра знизав плечима:

– Відомо для чого... У моїх ідей та методів завжди вистачало критики. Варто зазначити, що частина цієї критики видається мені досить конструктивною, та виходить вона з вуст особистостей, вартих поваги. Я – людина, відкрита до діалогу, тому і вирішив перевірити одну теорію.

– Яку саму теорію? – запитав репортер.

– Теорію, що люди, які живуть в цьому місті є ні в чому не повинними, добрими і не заслуговують смерті. То ж я і вирішив подивитися на них, поспілкуватися, побачити, чи мають вони свою думку.

– І який висновок ви зробили? – поцікавився Орест.

– Облиште, пане Копур! Нібито ви зробили якийсь інший висновок. Усі люди всюди однакові – дрібні і нецікаві. Звісно, їх можна назвати хорошими через те, що вони не роблять нічого поганого... Але ж вони не роблять і нічого гарного чи корисного. То які ж це хороші люди?

– Цікаво... До якої категорії ви зарахуєте мене? – посміхнувся репортер.

Професор засміявся:

– Типова людина, що ладна звузити розмову будь-якої широти до власної персони. Ви, пане Копур, трішки відрізняєтесь від сірої маси. Вас не можна назвати нецікавим... Але ви все ще дрібний. Я не бачу небезпеки у вас на даний момент. Ви можете бути прикрим негараздом у моїх планах... Не більше. Шкода вас залишати живим, але і вбивати шкода... Поки що.

Професор звів гачок і підійшов поближче до Копура.

– До того ж... Ти дуже схожий на нього. Рука не підіймається.

– Схожий?.. На кого? – Орест нахмурився, намагаючись знайти відповідь на кам’яному обличчі Мозеса Арнольдовича.

Паліпутра засміявся, оголивши дрібні акулячі зуби, а відповіді журналіст почути так і не встиг, отримавши удар в потилицю.

«Скоро там дірка буде» – промайнула думка в голові Ореста Копура, після чого він знепритомнів і важко опустився на пісок під ногами.

Частина четверта. Пророцтво Пушьямітри

Орест, хитаючись, йшов кам’яною стежкою, прикрашеною мальвами, що блукала подвір’ями місцевих домівок. Поборюючи головний біль і запаморочення, журналіст не зовсім розумів, у якому напрямку слід рухатися далі, довіряючи лише інтуїції, яка, до речі, його ніколи не підводила. У голові луною відбивалися веселі голоси святкуючих людей, які чулися із сусідніх вулиць, а власні думки все ніяк не хотіли прийти до тями. Побачивши у місячному сяйві лавку, що прихистилася під пишною зеленню вишневого дерева, Копур важко опустився на неї, і діставши із кишені нотатник, почав записувати і замальовувати туди тези останніх подій, заледве наводячи чіткість зору.

Вдихаючи глибоко свіже вечірнє повітря, репортер намагався скласти до купи те, що відбувалося довкола нього, але це виходило не дуже добре. Крізь святковий галас та шум листя над головою, Копур почув якесь шарудіння та сміх збоку. Орест спробував сконцентрувати увагу та мобілізувати свої сили, але натомість отримав лише новий напад головного болю. Поряд із лавкою в місячному сяйві з’явилася пара закоханих, які змовницьки воркотіли між собою, тримаючись за руки:

– Ой, просимо вибачення, – юнак помітив Ореста на лаві.

– Пошукаємо ще, – засміялася дівчина.

– Здається, дядько пересвяткував, – жартував хлопець, вже віддаляючись із супутницею вглиб саду, подалі від сторонніх очей.

Журналіст озирнувся, і спробував роздивитися в темряві щось знайоме. Через деякий час йому це вдалося: прямо перед собою він побачив величні обриси резиденції братів Раджеш.

– Хто би сумнівався, – подумки всміхнувся собі Орест.

Збоку знов почулися шум та голоси, і репортер на цей раз не став чекати гостей:

– Місце зайняте! – голосно сказав він у темряву.

– Слава Вішну, ви цілий! – біля лави з’явилася Роксолана, яка одразу ж кинулася обіймати репортера.

– Я хвилювалася через ваше зникнення, – стурбовано сказала Джамалла. – Що з вами сталося, пане Копур? Ви цілий? Ми йшли поряд, а потім ви немов розчинилися у повітрі. Я вже дві години вас шукаю.

– Дві години? Мені здавалося, я був непритомним довше, – спокійно відповів Орест.

– Ви були непритомним? На вас знову напали Раджеші? – стурбовано питалася дівчина.

– Думаю, братів вже давно немає у місті, вони загоюють поранення. На цей раз це був злий геній Паліпутра, власною персоною. Тепер загальний рахунок – два нуль на їх користь. Час брати реванш.

– А ви впевнені, що зараз маєте сили на це? – спитала Роксолана, вдивляючись в затьмарені очі журналіста.

– Якщо ви допоможете мені дійти до того проклятого будинку, я спробую придумати щось путнє, – Орест вказав на резиденцію Раджешів. – Наразі це єдине, за що ми можемо зачепитися. Ці негідники випереджають нас.

– Добре, тримайтеся за мене, – Роксолана простягнула репортеру руку.

– Що ви, пані. Я не можу своїм важким тілом поставити під загрозу вашу тендітну спину, – Копур тяжко піднявся, і похитуючись розправив плечі, намагаючись зробити невимушений вигляд. – Зі мною все буде гаразд, а якщо буде триматися поруч зі мною, то й з вами також, – журналіст надягнув на голову брудного і пом’ятого капелюха.

Дівчина подивившись на репортера засміялася.

– Зберігайте спокій, прекрасна пані, – урочисто промовив Орест. – Ми йдемо у самісіньке вороже лігво.

Журналіст уважно подивився крізь темряву, роздивляючись обриси та прислухаючись до кожного звуку.

Будинок Раджешів мав просторе і розкішне заднє подвір’я, прикрашене квітковими клумбами, декоративними кущами і навіть великим фонтаном у вигляді ганги, що стоїть на спині черепахи. Вікна садиби були щільно прикриті, а світло всередині не горіло. Все вказувало на те, що будинок був порожнім. Орест і Роксолана підкралися до інкрустованих вишуканим вітражем дверей заднього входу, що виявилися зачиненими.

– Що будемо робити? – поцікавилася Роксолана.

Журналіст посміхнувся і дістав із кишені зв’язку дивних інструментів, схожих на ключі, та прискіпливо вибравши один, кількома спритними рухами відкрив замок.

– Нічого собі! – захоплено прошепотіла Джамалла, – А так уміють усі журналісти?

– Звісно ні, – гордо відповів Орест. – Лише справжні і завзяті. Тобто майже ніхто.

За мить вони опинилися у темних нутрощах резиденції братів Раджеш. Прищулившись, вони намагалися розгледіти приміщення, в яке потрапили. Журналіст знайшов біля себе невеличку гасову лампу і запалив її. У мерехтінні маленького вогника тепер можна було роздивитися простору кухню, посеред якої було розкидано багато різноманітних речей.

– Схоже, наші друзі поспішали і не встигли прибрати за собою, – констатував Копур. – А ось і один з братів.

Роксолана злякано подивилися у напрямку погляду Копура і побачила там сліди крові та використаних бинтів.

– Ви мене налякали, – подихнула Роксолана. – Я подумала, тут живий Раджеш.

– Я би також волів побачити його не живим, проте, судячи з усього, він порівняно незле почувається, – констатував Орест. – Який у них тут безлад, Ямарадж ногу зламає...

У кутку він побачив два дерев’яні ящики, на одному з яких було намальовано попередження: «Вогненебезбечно», а на іншому були намальовані череп із двома перехрещеними кістками.

– Що це? – поцікавилася Роксолана.

– Смертельна отрута, – Орест заглянув всередину контейнерів. – Порожньо, – констатував він.

– Навіщо їм отрута? – поцікавилася дівчина.

– Певно, для того, щоб потім від неї очищати воду з ваших криниць.

– Негідники, – обурено прошепотіла Джамалла. – А вибухівка навіщо?

– Боюся, що ми можемо дізнатися про це швидше, ніж хотілося б, – зловісно констатував Копур.

– Що ж це за страшні люди такі? – мовила Роксолана, але відповіді на це питання поки не знав ніхто із присутніх.

Репортер продовжував оглядати інтер’єр будинку.

– Скажіть, пані Джамалла. Брати Раджеш прожили у вашому містечку декілька місяців. Невже ніхто не встиг навідатись до їхньої домівки?

– А з якої нагоди? Друзів серед жителів Еппал Шахара вони не заводили, і цьому ніхто не дивувався. Вони, вочевидь, належать до іншої касти, на відміну від більшості з місцевих. Ніхто ніколи не заходив далі за вітальню, де розміщена їхня крамниця з водою.

– А вони особливо нічого і не ховали, – Орест роздивлявся різноманіття хімічного приладдя на полицях. – Гурток юного науковця, не інакше. Підемо далі.

Журналіст пройшов до широкого холу із масивними дерев’яними сходами в центрі. Кілька важких дверей звідси вели до різних приміщень, а ще одні широкі скляні дверцята, через які ледь-ледь проривалося вечірнє світло, судячи з усього, вели до вітальні – єдиної добре освітленої кімнати у маєтку.

– Уважно дивіться під ноги. Ці негідники ладні влаштувати нам пастки, – застеріг Орест.

Оглядаючи підлогу, журналіст побачив дивні людські сліди синього кольору, що вели до однієї з кімнат, а звідти назад до сходів, де вони і переривалися. Поряд репортер знайшов дві пари чоловічих черевиків.

– Наші Попелюшки вимазалися, – посміхнувся Копур.– Певно, вони і справді поспішали.

– Або це і є пастка, про яку ви застерігали, – додала Роксолана.

– А скоріше за все – те й інше.

Орест обережно підкрався до кімнати, куди вели сліди. Повільно відчинивши двері, він хотів було зробити крок, але одразу ж зупинився.

– А наш профессор по-справжньому навіжений, – промовив Копур.

– Що там? – дівчина визирнула з-поза спини журналіста.

– Не рухайтесь, – відповів той і освітив лампою підлогу перед собою.

У миготінні вогника вони побачили великий капкан, що був виставлений у робоче положення.

– Що це? – здивувалася Роксолана.

– Ведмежа пастка. Приємно, коли ворог про тебе високої думки, – посміхнувся журналіст. – Крокуйте прямо за мною і не відходьте ні на йоту вбік.

Орест та Роксолана пройшли вглиб приміщення, що виявилося чимось на кшталт лабораторії.

– У них вдома є нормальні кімнати? Ще жодної не побачив. Науковці бісові, –

пробубнів репортер.

Навкруги вирував ще більший безлад, ніж вони до цього побачили в кухні. Посеред підлоги лежала перекинута діжка, із якої, судячи з усього, і витікла дивна синя фарба. Нею були забруднені також столи та хімічне знаряддя на них, хоча більшість із нього було розбите. Орест ногою відкотив діжку в сторону і побачив на тому місці, де вона лежала, залишки колби, всередині якої містилася жменька порошку блакитного кольору.

– А це вже цікаво, – він дістав із кишені маленький оксамитовий мішечок щоб набрати у нього порцію загадкової речовини.

Роксолана тим часом уважно дивилася на стіну за спиною Ореста, де висів якийсь дивний документ у гарній різній рамці.

– Схоже на диплом чи щось подібне. Певно, це річ професора? – спитала дівчина.

Журналіст повернувся і, уважно дивлячись під ноги, підійшов до стіни.

«Маніфест, – вголос зачитав документ Орест, –Ми, що нижче сі підписали, підтримані та направлаені громадоу Калькутти, Західної Бенгалії, та всієї країни від вершин західних гір, що вкриті блакитними лісами до стольного Бомбея, що на крутих берегах широкого Ганга, і далі до бескрайніх рівнин Сходу, що розкинулися навколо Джайпура, нині і зараз вимагаємо від Царя Бомбейського Акбара, вийти з-за стін Радж-Махала і сі подивити в наші очі, сі покаяти у своїх гріхах та сі підкорити Священному Верховному Віче, своєму народу та прийняти наш гнів і нашу образу. В інакшому разі, оголошуємо з цього самого часу, дня і миті, початок великої війни, що буде холодною як сніг на гірських висотах і гарячою як сонце пустелі. Війну, у якій ви та ваші діти, та усі хто матиме необачність стати на ваш захист, або сі ховати у ваших променях, ви усі неодмінно отримаєте нищівну поразку». А ось це вже цікаво... Ви щось чули про Маніфест раніше? – запитав журналіст.

– Уперше чую, – потиснула плечима Роксолана.

– Мені доводилось читати про Маніфест в одній книзі... В ній він згадується, але власне тексту там немає, – стурбовано промовив Орест. – Цікаво, дуже цікаво...

Джамалла замислилася.

– Ніколи не зустрічала нічого подібного, – сказала вона. – А ось цей знак ми бачили у Раджеша на зап’ястку, – Роксолана вказала на розмашисту цифру «3» у кутку документа.

– Гадаю, цей Маніфест має якесь символічне значення для наших любих друзів, якщо вони тримали його на стіні, – сказав Орест.

– Чому ж вони не забрали його з собою, тікаючи? – запитала Джамалла.

Репортер зняв зі стіни знахідку і подивився на зворот.

– Художнє полотно на підрамнику. Певно, це копія, – заключив він.

Раптом із глибини будинку почувся гуркіт. Джамалла розгублено подивилися на Ореста:

– Що будемо робити?

Копур загасив лампу та пошепки скомандував:

– Зберігайте спокій, – репортер дістав із кишені револьвер.

– Агов, товариство! Я бачив, як ви зайшли всередину! – почувся чоловічий голос із холу.

– Хто це? – прошепотіла старша Джамалла.

– Не впевнений, але здається, це ваш місцевий захисник правопорядку, старший лейтенант Бабур, – роздратовано відповів репортер.

– Що він тут загубив? – спитала Роксолана.

– Певно, мене. А точніше – можливість дати інтерв’ю. Здається, він сприйняв усе дуже серйозно. Не рухайтесь, – промовив Орест.

– Де ви є? – чулося через двері.

В холі лунали кроки полісмена, що навпомацки пересувався в темряві.

– От дідько! – лаявся він, в черговий раз натрапивши на щось перед собою.

Копур повільно звів гачок револьвера, намагаючись при цьому не створити жодного звуку, проте зброя однієї миті все ж таки зрадницьки клацнула.

– Хто тут? – голосно спитав Бабур.

Журналіст подумки вилаявся, а поліцейський зупинився та підійшов до дверей.

– Може не треба? – спитала Джамалла у репортера.

– Побачимо, – відповів той. – Треба бути напоготові.

– Панове Раджеш, де ви є? Пане Копур, пані Джамалла! Що ви всі заховалися? – якось засмучено та боязко питав Степан, – Там хтось є? Я заходжу!

Поліцейський повільно відчинив двері та прищулився, намагаючись роздивитися в темряві хоч щось. В долонях його щось холодно заблищало.

– Руки вгору! – різко промовив журналіст.

– Ой лишенько, – злякався полісмен і невпевнено підняв руки, – Пане Копур, це ви?

Журналіст запалив лампу.

– Це що, револьвер? – запитав Бабур, побачивши зброю в руках репортера.

– Це що... Склянка з водою?.. – здивовано запитав Орест, побачивши саме цей предмет в долоні лейтенанта.

– А що ви хотіли побачити, я не второпав? – нахмурився полісмен, – І взагалі, негайно опустіть зброю! Що це у вас тут коїться? Де Раджеші і що за безлад?

Бабур хотів було ступити всередину кімнати, але Копур із Роксоланою хором крикнули йому:

– Не рухайтесь!

Поліцейський сіпнувся від несподіванки і в ту саму мить випустив з рук склянку, що дзвінко розбилася об підлогу.

Того, що сталося наступної миті, не очікував жоден з присутніх. Біля ніг Бабура спалахнули іскри і почувся гучний звук вибуху. За секунду на підлозі з’явилося яскраве полум’я, що з неймовірною швидкістю почало ширитися приміщенням. Полісмен відстрибнув назад до коридора, а Орест схопив дівчину та сховав її за своєю спиною.

– Затамуйте подих! – наказав він і знявши жакет, спробував загасити ним полум’я, проте за декілька секунд маринарка і сама спалахнула, так що її довелося покинути. У коридорі в цей час те ж саме намагався зробити і поліцейський, проте і його спроби завершилися поразкою, а у кімнаті тим часом ставало все яскравіше та спекотніше. Повітря обпікало шкіру та подих, а серце шалено стукотіло у кожного з присутніх.

– Вікно! – прокричав крізь полум’я полісмен. – Вилазьте! – за мить він зник десь у глибині будинку, куди повільно просувало свої безжалісні щупальця і полум’я.

Орест озирнувся та побачив на стіні позаду себе шматок щільної чорної тканини на стіні, що, певно, затуляла собою те саме вікно.

Зірвавши його різким рухом, журналіст підібрав з підлоги покинутий «маніфест» і влучно жбурнув його у запилене скло. Від удару воно розлетілося на безліч уламків, пустивши свіже вечірнє повітря всередину.

– Мерщій на вулицю! – крикнув Копур.

Роксолана підбігла до вікна, після чого Орест допоміг їй вилізти назовні. Журналіст приготувався і сам стрибнути на вулицю, але несподівано відчув у голові різкий біль, що скував його рухи. У вухах зашуміло із такою силою, що репортер перестав чути те, що відбувалося навколо, а на мить йому навіть здалося що в його голові лунає дзвінкий голос професора Паліпутри:

– Ти дрібна комаха на моєму тілі, – промовив той. – І не думай, що ти спритний та небезпечний, як шершень. Ти схожий скоріше на муху. Настирливу, але нецікаву.

Орест повільно сповз по стіні і повалився на підлогу.

– Хочеш зі мною грати – грай витончено, – продовжувало лунати у голові. – Грай непередбачувано. Доведи мені,що я недарма подарував тобі друге життя, Копур...

Думки Ореста провалювалися все глибше і глибше, поки він раптом не побачив перед собою обличчя Пушьямітри. Її очі були небесно блакитними, а сама вона здавалася молодшою, ніж у житті.

– Пусті балачки і маячня... Я знаю, що не помилилася у тобі, синку. Ти зробиш усе, як належить.

Обличчя Пушьямітра перетворилося на Роксолану, що ніжно посміхалася репортеру, оточена різнокольоровим сяйвом.

Він відчув лагідний дотик її теплих долонь.

– Прокидайтеся, пане Копур... Прокидайтеся... Ви мене чуєте? – запитала вона більш схвильовано. – Відповідайте, я кому кажу! – із кожною фразою голос її ставав дедалі більш голосним та різким, і за мить сяйво навколо неї почало набувати реальних обрисів. – Прокидайтеся! Не лякайте мене!

Орест глибоко вдихнув повітря і озирнувся навколо. Мара розсіялась, і він з подивом побачив, що лежить на канапі посеред вітальні будинку Джамалли. Поряд стояли схвильовані Роксолана, Пушьямітра і навіть старший лейтенант Степан Бабур.

– Нарешті... Він отямився, – сказала Роксолана. – Як ви себе почуваєте?

– Бувало і краще, – оцінивши свій стан, відповів журналіст захриплим голосом. – Як я тут опинився?

– Вас притягнув сюди шановний пан Бабур, – відповіла Джамалла. – Він дістав вас прямо із палаючого будинку... Здається, ви втратили там свідомість.

Орест розчаровано скривився:

– Дивно... Не звик, щоб мене рятували...

– Нічого дивного, ви були і без того слабкий після нападу. Певно, отруїлися чадним газом, – сказала Роксолана.

Пушьямітра піднесла журналісту горня:

– Випийте, це відвар із дуже рідкісних рослин: аконіту, беладони, білої бріонії, гірської арніки...

Орест важко присів та зробив декілька ковтків напою.

– Ще я додала краплю миш’яку, – сказала Пушьямітра і лукаво посміхаючись подивилася як Орест подавився відваром.

– Миш’яку? – перепитав він.

– Саме так, – спокійно констатувала стара. – Не хвилюйтеся, в такій дозі він вас не вб’є. Навпаки – навіть допоможе. Цього секрету мене навчила моя власна бабуся багато років тому.

Орест недовірливо подивився в горня:

– Сподіваюся, ваша бабуся знала про що говорить, – промовив він і перевів погляд на полісмена. – Певно, я маю бути вам вдячним за свій порятунок, пане Бабур?

Степан, сумно роздивлявся свій молочного кольору костюм, що тепер був весь перемазаний сажею.

–Це дрібниці... На моєму місці так би вдіяв кожен, – натягнуто посміхнувся він. – А ось це справжня катастрофа, – полісмен вказав на обгорілий жакет. – Це мій весільний костюм... Я його вдягаю лише для особливих моментів. Він на мене вже трохи замалий... Самі розумієте, з роками стрункішим не стаєш. Але він все ще найгарніший в моєму гардеробі. Хотів у ньому сфотографуватися для вашої статті. Тепер жінка мене точно вб’є.

Орест співчутливо посміхнувся:

– Ваша дружина дуже вразлива.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки. Вона дуже емоційна, у неї південна кров! Не те, що у наших, – Бабур перехопив незадоволений погляд Роксолани. – Прошу пробачення, я зовсім не це мав на увазі…

Дівчина ще декілька секунд дірявила полісмена колючим поглядом, після чого дозволила собі змилостивитись:

– Добре, я зроблю вигляд що нічого не чула. Але іншим разом змушу і вас випити відвар із миш’яком. Мене бабуся теж дечого навчила, щоб ви знали.

Степан злякано подивився на Джамаллу.

– Вона жартує, не хвилюйтеся, – посміхнулася Пушьямітра, – Я би вам не радила труїти когось миш’яком. Є набагато цікавіші варіанти вирішення цього питання, повірте мені.

– Навіщо взагалі труїти? – втрутився Орест. – Можна діяти старим перевіреним способом, – репортер помахав револьвером, якого він так і не випустив з долоні.

Поліцейський обурено вигукнув:

– Що ви собі дозволяєте! Сховайте негайно зброю. У вас є ліцензія, до речі? І взагалі, ви обіцяли мені пояснити, що ж насправді відбулося у будинку Раджешів. Що ви там робили у темряві, і де поділися самі брати?

Усі присутні подивилися на Ореста, певно очікуючи на роз’яснення саме від нього.

– Що ж, – почав журналіст. – Певно час вам дізнатися правду.

– Дуже вчасно. Розкажіть мені, будь ласка, чому я не маю відправити вас за ґрати, як того вимагає здоровий глузд… Ну і закон певно що, – якось невпевнено додав Бабур.

– Ваше право зробити будь що, чого вимагає від вас ваша посада, і ваша совість, – промовив репортер. – Проте знайте, що зробивши зараз необачний крок, ви натомість отримаєте непередбачувані наслідки. Ви давали присягу на вірність нашому народу?

– Еее… Ну, коли ще навчався, давно вже, – задумавшись, відповів полісмен.

– У таких важливих речей немає терміну давності, – сказав Орест. – Якщо ви хочете вважати нас злодіями – прошу. Можете навіть заарештувати нас усіх! Але знайте, що тоді ви заберете нас можливість дізнатись правду. І постраждають люди. Боюся, що багато людей. А це означатиме, що ви їх не захистили, як того вимагає ваша присяга.

– Яка ще істина? І чому мають постраждати люди? – не розуміючи спохмурнів поліцейський.

– Ось це, – Копур вказав на свою перебинтовану голову. – Справа рук ваших улюбленців, братів Раджешів.

– Не може бути, – не втримав подиву Степан.

– Проте, саме так і є. Боюся, що це найменше зло, на яке вони спроможні. Набагато більше очікує нас у майбутньому.

Полісмен стривожено слухав журналіста.

– У будинку братів ми знайшли багато чого цікавого, – продовжував Орест. – Я гадаю, що саме вони отруювали ваші колодязі, для того, щоб потім їх героїчно очистити.

– Нісенітниця яка… Навіщо їм таке потрібно?

– Відомо, для чого. Для того, щоб жити у Еппал Шахарі, купаючись у променях місцевої слави, не викликаючи підозри. От скажіть, наприклад. Чи думали ви колись над питанням, як так вийшло, що підприємці, які ставлять символічні ціни на свою продукцію, можуть бути настільки успішними? – не дочекавшись відповіді, Орест продовжив. – Вочевидь, гроші у них були і без вас. Чималенькі гроші, судячи з розмаху їхньої оселі. Дивна річ: багатії, ще й чужинці, користуються такою любов’ю серед простого люду.

– Чому ж вони раптом зникли? Вони взагалі живі? – поцікавився Бабур.

– Думаю, що так, але я би не дуже радів цьому, – відповів репортер.

Полісмен задумливо чухав потилицю:

– Ну добре, якщо те, що ви кажете, правда, і ці приємні люди насправді страшні злочинці, то що ж їм потрібно? Чому вони ховаються від нас? Що вони замислили, якщо вам довелося через це незаконно проникнути в їхню оселю? Ще й влаштувати там пожежу?

– Ми не влаштовували пожежі! – обурилася Роксолана, – Ви самі там були і все бачили! До того ж, це саме ви не втримали тієї склянки, від чого все й запалало!

– В тій склянці була звичайна вода. Вода не палає таким вогнем! – відповів Бабур.

– Може це була не вода, а, наприклад, нітрогліцерин? – запитав журналіст.

– Нітро…що? – нахмурився полісмен. – Який там гліцерин, – відмахнувся він, – звичайнісінька вода, я встиг спробувати. Дуже пити хотілося, бо довелося швидко бігти. Перевдягався ж, – поліцейський знову із сумом подивився на лахміття у руках.

– Дивно, – замислився Орест і додав, подивившись гидливо на понівечений жакет Степана. – Облиште це ганчір’я. Я презентую вам будь-який костюм зі свого багажу, якщо він не буде завеликий для вас.

Бабур засяяв і зніяковів водночас:

– Що ви… Це певно дуже коштовно, – у його голосі чулася надія на те, що журналіст все ж таки проігнорує його слова.

– Дрібниці, носіть із задоволенням, – відмахнувся Орест.

Полісмен не міг приховати своїх радощів, проте спробував зберегти серйозний вигляд:

– Дуже вам дякую! Хоча все одно не знаю, як до цього поставиться моя дружина, – Степан замислився, – Скажіть будь ласка, пане Копур. Якщо ґешефт Раджешів був лише прикриттям, то чим же вони займалися насправді у своєму великому будинку?

– А ось це найцікавіше, – оживився Орест, – По-перше, я гадаю, що не Раджеші там займалися темними справами. Точніше сказати, вони були лише пішаками у великій грі. Справжнім злочинцем у цій справі є дехто на ім’я Мозес Паліпутра… якщо це, звісно, його справжнє ім’я.

– Це той, що вчора читав лекцію? – нахмурився Бабур.

– Саме той. І, на жаль, висновки мої щодо нього невтішні: він справжній ворог народу. Терорист, іншими словами. Злий геній.

Орест дістав із кишені мішечок із блакитним порошком, який він зібрав у будинку Раджешів.

– Ось, – урочисто промовив журналіст, поклавши свою знахідку на столик біля канапи.

Декілька секунд присутні уважно дивились на невідому речовину.

– Як ви гадаєте, що це? – запитала Роксолана.

– Гадаю, що це вибухівка, – задоволений собою прищулився Копур, – А що нам гадати, давайте спробуємо!

В кімнаті зависла мовчазна тиша.

– Нуж бо, пані та панове, що ви принишкли? Роксолано, несіть сірники! – скомандував репортер.

Дівчина недовірливо подивилась на репортера, але врешті, зітхнувши, погодилась і вже за хвилину Орест тримав у руках коробочку.

Журналіст оглянув присутніх:

– Пані та панове! Хто з вас знає бодай щось про вибухівку?

Бабур задумливо нахмурився:

– Знаю що сірники треба тримати подалі від неї...

– Дуже слушно, пане офіцер! – жваво промовив Орест, – А ще, як справжній полісмен, ви повинні знати, що виготовлення вибухівки є справжнім злочином, чи не так?

– Неначе... Тобто, звісно... Не можна виготовляти... – відповів Бабур.

– Ви маєте абсолютну рацію, не можна, – підтвердив журналіст, – Стаття 263, частина перша Карного кодексу.

– Звісно, – діловито, але невпевнено підтвердив цю інформацію полісмен.

– Тобто, ця речовина, що ми її маємо, є речовим доказом щодо тяжкого злочину, – продовжував Орест. – Це означає, що ми зобов’язані зберегти її. Проте, не впевнитись у тому, що ми маємо рацію, було би... Не цікаво, як мінімум!

Копур взяв маленьку жменьку блакитного порошку та висипав її на стіл.

– Ви знаєте, що робити? – недовірливо слідкувала за діями журналіста Роксолана.

– Звісно, не хвилюйтеся! – бадьоро відповідав Копур, – Я вивчав хімію.

– Що ж... ви мене заспокоїли.

– Точніше кажучи, не я вивчав її, а один мій знайомий, – продовжив репортер, ховаючи мішечок із залишками порошку у кишеню.

Роксолана лише мовчки похитала головою.

– Що правда, його вигнали з університету. За порушення дисципліни... Але повірте, він знавець своєї справи! – невимушено посміхнувся Орест, – Дещо тепер знаю і я. Моя професія вимагає знати і вміти багато чого. Довіртеся.

Дівчина кілька секунд роздумувала над словами журналіста, а потім зробила декілька кроків подалі від стола:

– Про всяк випадок, – пояснила вона.

За нею відійшов і Степан Бабур.

Журналіст не звертав на них жодної уваги, поглинений вивченням речового доказу.

– Шановні присутні! – урочисто промовив він, закінчивши уважно розглядати жменьку порошку на столі. – Зараз ви станете свідками справжнього слідчого експерименту з використанням наукового методу!

Присутні пильнували за кожним рухом репортера.

– Експеримент перший! Дослідження органолептичних властивостей.

– Ви жартуєте? – здійняла брови Роксолана. – Ви не будете цього робити.

– Потрібно завжди бути готовим до всього, заради науки. А ще більше заради істини, – натхненно відповів Орест і нахилився до столу.

Декілька секунд вивчивши оком кристали блакитної речовини, журналіст взяв невелику кількість її на палець і обережно підніс до носа.

– Запах речовини нейтральний, – підсумував Копур, і сміливо помістив порошок прямо собі до рота.

Джамалла та Бабур широко округлили очі, а Пушямітра щось пробубніла собі під носа.

– Смак солоний, неприємний... – Орест напружився. – Ой... Пече, падлюка! Дуже пече! – поскаржився він.

– Виплюньте негайно! – схвильовано вигукнула Роксолана.

Репортер відкрив рота і звідти в мить вирвався невеликий язик блакитного полум’я. Присутні затамували подих і навіть сам Орест закляк від несподіванки, не здатний промовити ані слова.

– Чаклунство... – прошепотів собі під носа полісмен.

– Це і близько не чаклунство, – скривилася Пушьямітра. – Звичайна хімія... Точніше сказати, дуже незвичайна хімія.

Орест, який вже дещо отямився, не дуже розбірливо промовив:

– Дивовижно... Ви бачили це?

– Ще й б пак... – захоплено відповів Бабур.

– Краще облиште ці свої досліди! – схвильовано промовила Роксолана. – Невідомо, до чого вони призведуть.

– Боюся, що досліди наших друзів Раджешів та їхнього покровителя Паліпутри вже дуже скоро призведуть до чогось… не дуже радісного, – заначив репортер. – Тож ми просто зобов’язані зрозуміти, як працює ця штука! Нуж бо, ми тільки почали!

Роксолана вагалася, але, все ж таки, погодилася з журналістом:

– В такому разі спробуймо робити все виважено та обережно...

– Обережність – моє друге ім’я, – невимушено відповів Копур.

– Так, я помітила, – скептично здійняла брови дівчина, роздивляючись обпалені вії репортера.

– А я би, все ж таки, був обережнішим, – невпевнено промовив Степан. – Те полум’я вирвалося прямо із ваших вуст, немов у змія!

– Якщо ви не готові присвятити себе науці, ви можете зайняти себе чимось іншим... Проте ви ризикуєте пропустити все найголовніше та найцікавіше, – заявив Орест.

– Я боюся, що лишившись тут, я ризикую більше, – усміхнувся офіцер.

– Що ж, ви можете поки що обрати один з моїх костюмів, що вам більше до душі. Пані Джамалло, чи не буде ваша ласка провести шановного пана Бабура до моїх речей? – по-хазяйськи запитав журналіст. – Якщо ви не проти, звісно.

Очі полісмена засяяли.

– Порадьте пану Бабуру те, що найбільше вам сподобається. Я цілковито довіряю вашому смаку, – додав Орест.

Роксолана хотіла відповісти репортеру але врешті лише промовила:

– Якщо ми будемо потрібні, кличте нас. Ходімо, пане Бабур.

– Ви дуже люб’язні, – посміхнувся Копур.

Пушямітра провела поглядом полісмена з онукою, після чого уважно подивилася на журналіста.

– Ви хотіли розповісти мені щось важливе? – зацікавлено сказав Копур. – Мені би згодилась ваша допомога. Мені здається, я поруч із розгадкою... Треба лише зрозуміти, за яку ниточку потягнути, і тоді я обов’язково дістану цього проклятого професора і його посібників!

– Я бачу, ти вже не маєш сумнівів щодо мене? – посміхнулася стара і нахилилася вперед, а очі її, що нині були янтарного кольору, заблищали золотом.

– Наразі я готовий прийняти будь-яку допомогу, – пояснив репортер. – До того ж, у мене дивне передчуття щодо людей, і можу зрозуміти, коли мені брешуть – а коли кажуть правду.

– Що ж, я теж маю багато передчуттів. І вже відчуваю дещо, що готова розповісти тобі... І мені здається, що ти вже готовий це почути...

Очі журналіста заблищали:

– Ви навіть не уявляєте, наскільки я готовий!

Пушьямітра посміхнулась репортеру, нахилилася до столу і запалила ароматичну лампу, що стояла там. Вже через декілька хвилин кімнатою розпливлися п’янкі і дивні пахощі.

– Ти неначе ганга, що побачив яблуневий сад. Зачарований гарними і апетитними фруктами, ти не знаєш, в який бік тобі йти, і за яку гілку вхопитися, не зваливши яблука собі на голову. Ти знайшов багато чого цікавого за ці дні, але досі не бачиш всієї картини. Ти заплутався. Але, на жаль, в нас нема часу на роздуми. Все станеться незабаром...

Орест відчув, як його відчайдушний головний біль почав вщухати. Все тіло неначе помолодшало – воно стало легким і водночас сильним. Журналіст глибоко вдихав аромат дивних олій, що заполонив кімнату, і думки його також стали невагомими.

– Ти зіштовхнувся із тим, хто прагне великого лиха, – продовжувала Пушьямітра. – Він прагне великої руїни. Маленька смертна людина, що має багато смертних гріхів. Така сама людина, як і будь-яка інша, що ходить землею. Проте ніхто не зможе зупинити цю людину... Наша слабкість – це його сила. Його правда – це неймовірна брехня. Його зброя – це страшна отрута, що вже просякла все навколо, хоча ніхто її і не бачить... Ніхто не зможе його зупинити... Якщо не почати це робити прямо зараз. Якщо ти цього не зробиш...

– Чому саме я? – запитав Орест.

Владний голос здався Копуру незвичним і чужим, немов хтось повторював його слова замість нього самого.

– Моя сила лише в тому, щоб бачити... І я бачу тебе на цьому шляху. Я не знаю, чому... І я не знаю, ким ти був обраний. Я лише можу допомогти тобі. Я можу дозволити тобі доторкнутись до свого дару і ти сам зможеш все побачити і відчути. Я покликала тебе сюди тому, що твій шлях розпочнеться саме тут. Час вирушати, пане Копур.

Пушьямітра простягнула журналісту відкриті долоні. Орест, заледве керуючи власним тілом, потягнувся до жінки і взяв її за руки. Наступної секунди він відчув, як якась невідома сила тягне його назад. Журналіст більше не відчував твердої поверхні під собою, а час, здавалося, майже зупинився, немов Шива втомився керувати ним. Репортер напружився і спробував вхопитися за руки відьми сильніше, але за мить перелякано зрозумів, що стискає власні порожні долоні, падаючи вниз.

Орест повільно повернув голову і подивився під ноги, де не побачив нічого, крім непроникної темряви, яка поглинала все навколо. Навкруги залишилась лише канапа із Пушьямітрою. Вона була вже десь високо над головою журналіста і повільно віддалялася, поки не стала схожа на невеличку пляму на тлі густої темряви, що, здавалося, вже відчувалася шкірою. Голос відьми продовжував голосно звучати в голові репортера:

– Час вирушати, пане Копур...

Деякий час Орест летів темною безоднею, але раптом відчув, як його тіло уповільнило падіння, потрапивши у щось ще більш холодне і в’язке. Репортер підняв руки і побачив, як густа темрява стікає з його долонь. Чорнота, немов голодна змія, почала повільно, але невблаганно поглинати тіло Ореста. Журналіст зробив спробу вивільнитися, проте чинити опір щільній, як смола, темряві було неможливо.

– Не можна робити різких рухів, – Орест почув свій власний голос у голові. – Згадай, що ти знаєш про виживання, і як слід вибиратися із трясовини...

В наступну мить журналіст відчув різкий поштовх вниз, немов хтось смикнув його за ноги.

– Звільни думки, – проникливо прозвучав голос Пушьямітри.

Орест спробував нахилитися вперед і підтягнути коліна догори, проте зрозумів, що вже застряг занадто глибоко.

– Звільни думки... – знову сказала відьма, – Не чини опору... Відкрий очі по-справжньому і відчуй все, що можеш відчути.

Після слів Пушьямітри він відчув ще один різкий поштовх вниз, і тепер на поверхні чорного болота залишалася лише голова журналіста, проте і вона неухильно занурювалася, тож дихати Оресту доводилося, піднявши обличчя догори. За хвилину репортер, затамувавши подих, відчув як густа темрява вкрила його маківку, огорнувши з усіх боків.

– Звільни думки... – шепотіла відьма.

Раптом журналіст зрозумів, що пальці його ніг перестали бути скутими, і ними тепер можна було рухати, більше того, їх неначе обдував легкий прохолодний вітерець.

Енергійно поворушивши ногами, Оресту вдалося визволити свої п’яти, а після цього і стопи.

– Щоб не ув’язнути у трясовині, не слід робити різких рухів... – репортер знову почув власний голос у голові.

Секунду повагавшись, він почав відчайдушно борсатись у нетрях чорного болота, і одразу ж відчув, як почав швидко просуватися вниз, все більше відчуваючи тілом той самий легкий вітерець. Організм все більше вимагав нового подиху повітря, від чого Копуру доводилося боротися із загадковою темрявою ще дужче. В той момент, коли майже все його тіло вже вибралося з полону, а у темряві залишалися лише руки і голова, у голові журналіста знову почувся голос Пушьямітри:

– Час вирушати... – слова відьми були промовлені пошепки, але вони багато разів відбилися луною у сплутаних думках Ореста.

Наступної миті він провалився вниз і знову відчув, що падає, але на цей раз дуже стрімко, так, що у вухах засвистів вітер. Жадібно ковтаючи повітря, Копур озирнувся. Навкруги було прохолодно, але ця прохолода не була такою неприємною, як до цього, навпаки, повітря, що ним тепер дихав Орест, було легке і свіже. Навколо все ще було досить темно, але всюди сяяв дивний сірий туман, крізь який внизу почали проглядати якісь обриси. Щось велике і чорне наближалося до репортера.

– Чи це то я до нього наближаюся? – подумав про себе Копур, – Сподіваюся, це не чергова трясовина...

Через декілька секунд падіння туман почав танути, а ще згодом і зовсім зник. Велика тінь знизу набула чіткіших обрисів, виявившись велетенським блискучим цепеліном.

– Це не трясовина... Це трясця! – закричав Орест.

Внизу виднілися вогні невідомих селищ і міст та широкі розливи могутнього Ганга, а туман, крізь який летів репортер, виявився хмарами на зоряному небі. Цепелін з кожною секундою ставав дедалі ближчим, тож Орест тепер міг прочитати його назву, розмашисто написану на борту: «Мрія».

Склавши руки вздовж тулуба та витягнувши ноги, Копур спробував скерувати себе вбік від цепеліна, зіткнення з яким здавалося йому майже неминучим. Серце журналіста відчайдушно вистукувало тривогу, а всі відчуття стали гострими, немов у хижака.

На борту повітряного човна тим часом вирувала спокійна і богемна атмосфера. Біля великого панорамного вікна зібралися багато ошатно вбраних людей, що милувалися чудовим вечірнім краєвидом. Серед присутніх, зручно спершись на прикрашену візерунками огорожу, був і професор Університету Калькутти Мозес Арнольдович Паліпутра. В руках він тримав келих іскристого шампанського, настрій його був піднесеним, але час від часу він нервово поглядав на золотий годинник у кишені, немов очікуючи чогось.

– Дивіться, любі друзі, – розповідав він присутнім. – Ви наразі маєте унікальний шанс відчути усю потужність сучасної науки. Знаходячись на борті найвеличнішого і найсучаснішого повітряного судна у країні, цепеліну «Мрія», подивіться на цей чудовий краєвид. Що ви там бачите, пані та панове? – недовго вислуховуючи найрізноманітніші відповіді, професор продовжив. – Подивіться на ось цю маленьку купу вогників справа від нас. Це маленьке містечко на ім’я Еппал Шахар. Одне з багатьох подібних селищ у цій провінції, зі своїм дрібним життям, дрібними людьми з їх незначущими дрібними проблемами. Повна протилежність цій машині та тим значним особистостям, що створили її, – Мозес плеснув долонею по огорожі. – Я мав задоволення погостювати у цьому місті позавчора... Дуже сумнівне задоволення я вам скажу. Але якщо ви переведете погляд трохи лівіше, то побачите ще одну маленьку зграйку вогників прямо посеред Ганга. Це, пані та панове, Баандх, нова потужна гребля, що зможе забезпечити дешевою і надійною електрикою потреби усієї провінції. Це річ так само могутня і значуща як і ця машина, на якій ми з вами пливемо, – Паліпутра знову подивився на свій годинник. – Хлопче фотограф, підходьте ближче до вікна! Можливо зробите пару вдалих знімків, – запросив він фоторепортера, якого побачив неподалік.

– Не думаю, що в такій темряві щось вийде... – із сумнівом похитав головою хлопець, але, тим не менш, проліз через натовп людей ближче до вікна.

– Повірте мені, це буде неперевершений репортаж! – весело відповідав Мозес Арнольдович і хотів було продовжити свою промову, але наступної секунди його вже ніхто не слухав. Присутні в одну мить задзижчали, немов зграя бджіл, та прикували свої погляди за вікно, а фоторепортер зрозумів, що зйомка і дійсно вийде чи не найкращою за його кар’єру. Професор спочатку зрадів було несподіваній метушні серед присутніх, але визирнувши назовні здивовано округлив очі.

– Що це ще за жарти, – пробубонів він.

Поряд із цепеліном летів велетенський білий птах, схожий на альбатроса, але з орлячими лапами. Він тримав у пазурах людину, елегантно плануючи на широких крилах.

– Не може бути... – крізь зуби процідив Паліпутра.

Чоловік у білій сорочці, якого тримав альбатрос, привітав долонею пасажирів цепеліну, але вже наступної миті птах різко махнув крилами і зник з поля зору ошалілих людей десь у вечірній темряві.

– Агов, а у вас є ім’я? – запитав Орест у великого птаха, що тримав його.

Альбатрос щось голосно викрикнув у відповідь.

– Я пташину не розумію, вибачте! А куди ми летимо? – цікавився журналіст, роздивляючись краєвид.

На цей раз птах вирішив залишити питання репортера без відповіді.

– Дякую, що врятували мене! Цей цепелін був справжнім велетнем. А ви приятель Пушьямітри, чи як? Я гадав, що альбатроси не живуть у наших краях, – не заспокоювався Копур.

Птах знову заголосив і почав різко знижуватися, розправивши крила.

– Ой... А чи не занадто швидко ми знижуємося, пане альбатрос? Ви добре розумієтеся у аеронавігації? – схвильовано запитав журналіст.

У відповідь тварина направила себе та свого пасажира у ще крутіше піке.

Земля стрімко наближалася, і, оцінивши траєкторію, Орест із невеликим полегшенням зрозумів, що впасти йому доведеться десь посеред русла Ганга, що сяяв, відбиваючи світло повного місяця.

– Якщо ви плануєте вщент розбитися, прошу висадити мене трохи раніше. Я маю дещо інші плани, – звернувся до альбатроса Копур.

Наступної миті птах ще раз голосно крикнув та, розтиснувши лапи, відправив журналіста далі у вільне падіння.

– Не треба все розуміти настільки буквально! – крикнув репортер.

Журналіст, що завжди вважав себе вправним плавцем, за декілька секунд, що залишилися до зіткнення, встиг згрупуватися та навіть за старою спортивною звичкою потурбувався про те, щоб увійти в воду без бризок.

Від удару об поверхню річки до репортера одразу ж повернувся головний біль, а до нього додався біль у всіх інших частинах тіла. Проте, вода виявилася більш теплою і приємною за відчуттями, ніж здавалася на перший погляд.

– Хоч щось добре... – промайнула думка в голові у Ореста.

У вухах шуміло, а навкруги знову було темно, лише ледь-ледь вловимий вогник майорів десь над головою. Час від часу поряд проблискували зграї невеличких риб та поодинокі річні хижаки. Журналіст розцінив своє падіння як досить вдале, і задоволений собою почав гребти нагору, орієнтуючись на той самий вогник, який, за власним висновком репортера, певно, був місяцем на небі. Орест також подумки тішився з давно набутого вміння надовго затамовувати подих, що вже вдруге за сьогодні стало йому в нагоді.

– Навіть втретє, – виправив сам себе Копур, – Якщо брати до уваги ще й пожежу... А чи сьогодні це було? Зараз сьогодні чи може вже завтра? А може, зараз вчора чи взагалі ніколи... – роздумував репортер.

– Минуле ти вже бачив, друже... – Орест знову почув голос Пушьямітри. – Того, що сталося, змінити вже не можна, і тому нам не дано повернутися в нього... Хоч як би нам іноді цього й не хотілося би.

Журналіст озирнувся навколо і побачив чудернацьку різнокольорову рибу, великі та прозорі плавники якої сяяли, немов світлячки.

– Давно вас не було, шановна пані Пушьямітро, – подумав Копур, здивувавшись тому, що думки його прозвучали дуже голосно, і десь неначе поряд, а не всередині голови.

– Чому ж давно... Мені здалося, ти оцінив мого казкового альбатроса, – відповіла риба-відьма.

– То це були ви! Дуже талановито, я вам скажу.

– Маючи цікаву фантазію, тут можна багато чого. Головне – не порушувати правила. До речі, деякі з них мені все ж таки довелося порушити, заради вашого тут перебування, пане Копур – казкова риба повільно і граційно оплила репортера, зупинившись перед його обличчям. – Сподіваюся, все це не дарма, – суворо додала вона, а вогники на ній тривожно замиготіли.

– Я спробую, якщо ви поясните мені, де я і навіщо? – відповів Орест.

– Все дуже просто... Ти вже знаєш, синку, що це не минуле.

– Але все відбувається, як насправді... А як ми опинилися у цьому місці? – запитав журналіст.

– Я не маю сили долати простір, не витративши на це часу... Всесвіт має трохи іншу будову. Прийде час, і ти дізнаєшся про це дуже багато чого цікавого.

– Значить, ми у майбутньому, – констатував Копур, – Цікавий репортаж видається.

Риба яскраво замайоріла вогниками і надулася, ставши більшою принаймні вдвічі, втім не зупинившись і на цьому.

– Зараз не час для жартів... Сконцентруй свою увагу. Ти хотів дізнатися, що має статися, і зараз тобі випаде такий унікальний шанс.

Підводна істота продовжувала стрімко набирати розміри і сяяти ще яскравіше, аж поки не луснула, перетворившись на сотні дрібних строкатих рибок, схожих на ту, з якої вони народилися. Рибки швидко згуртувалися у зграю, і попливли кудись убік від журналіста.

– Час настав, – проголосила Пушьямітра в голові Ореста.

Наступної миті тишу навколо розірвав страшний гуркіт, схожий на сильний грім, а підводний світ осяяв сліпучий спалах. Навкруги на декілька секунд стало світло, як вдень, а у вухах з новою силою зашуміла вода, посиливши свою течію.

– Станеться хмара в зоряне небо... Усвітиться сяйво в місячній ночі... – Пушьямітра, промовляла слова і пошепки, і вголос, і навіть окриком одночасно, так що слова її зливалися у єдиний зловісний хор.

Орест Копур продовжував гребти на поверхню, до якої залишалося вже декілька метрів. Пушьямітра продовжувала промовляти:

– Яскраве, що раджа побачить в Бомбеї, І хвиля дістане до хвилі, що в морі...

Навколо журналіста у воду на шаленій швидкості почали залітати найрізноманітніші речі: великі і малі шматки каменю і заліза, будівельні балки, гайки, обгорілі шматки меблів.

– І тихі води вбивцею стануть...

Орест побачив як повз нього пропливла фотокамера із розбитим склом.

– Червоні й солоні від крові і сліз...

Журналіст у декілька рухів піднявся нагору і опинився нарешті на поверхні. Глибоко вдихнувши, він озирнувся навкруги. Сяйво, що виднілося з-під води виявилося грандіозною пожежею посеред ріки, на греблі, що була неподалік, і здавалася майже повністю зруйнованою у мерехтінні вогню.

– Баандх... – прошепотів журналіст.

У небо велетенською колоною впирався стовп диму, звідки у воду сипалися уламки дамби, здіймаючи бризки.

– Налякані душі будуть страждати... – продовжували лунати у голові голоси Пушьямітри.

Гуркіт навколо тим часом все посилювався, і придивившись уважніше до темряви, Копур побачив його джерело: велетенська багатометрова хвиля, виблискуючи у вечірньому сяйві та світлі страшної пожежі, рухалася з боку греблі. Журналіст зрозумів, що вода поглине його вже за декілька секунд, і серце його шалено забилося, хоча він розумів, що вдіяти вже нічого не встигне. Орест заплющив очі, в його голові промайнула думка про Роксолану, яку він не встиг попередити про свою мандрівку, в яку його відправила Пушьямітра.

– Побачать в той час вони пекло наскрізь, – пролунали останні слова відьми, перш ніж хвиля із нестримною силою поглинула його.

***

Орест Копур різко і болісно отямився у вітальні домівки Джамалли, і одразу ж закашлявся, немов захлинувшись чимось. Він лежав посеред підлоги у воді, якої невідомо звідки налилося щонайменш декілька дюймів. Вода пахла рікою, а де-не-де з неї вистрибували різноманітні риби, які, схоже, не очікували опинитися на мілині. Хоча, варто зазначити, що і журналіст також не очікував їх тут побачити. До ноги репортера тим часом підкрався маленький краб та, недовго роздумуючи, схопив його клешнями за стопу, що була у одній лишень дірявій шкарпетці.

– Боляче! Ти маленький негідник! – хриплим голосом скрикнув Орест.

Краб прийняв бойову позу, приготувавшись до відчайдушної боротьби.

– Йди геть! – скомандував тварині репортер, але краб вкусив його вдруге.

Копур відповз назад, але віроломний звір схопив його за ногу ще раз, а коли журналіст спробував піти у контрнаступ, той швидко втік, сховавшись десь за канапою.

Орест, важко зітхнувши, оглянув себе і зрозумів, що від його одягу залишилося лише лахміття. Біла сорочка була заплямована святковими барвами, продірявлена та обпалена, а до всього цього ще й наскрізь мокра.

– Не може бути... Це було насправді... – прошепотів Копур. – Пані Пушьямітро, ви тут?

Журналіст підвівся і озирнувся. У кімнаті було тихо і порожньо.

– Роксолано! – знову покликав репортер, – Пане Бабур, де ви є? У мене важлива новина! Я знаю, що нам робити далі. Треба телеграфувати негайно! Готується дещо дуже страшне... Хоча, телеграфувати владі це все марно... Треба все робити власноруч.

Орест попрямував до сходів, хлюпаючи водою, але через декілька кроків він боляче наштовхнувся ногою на щось тверде.

– Дідько, – вилаявся репортер, і нахилившись, побачив на підлозі знайому книгу – ту, котру він читав напередодні і завжди мав при собі. Орест схопився за кишеню, де він зазвичай ховав цю книгу. – Ледь не загубив...

Паперова обкладинка від води розлізлася, а під нею виднілася гарна шкіряна палітурка. Орест підняв фоліант та зірвавши залишки паперу, здивовано побачив на книзі вичавлену цифру «3», таку саму, як на руках у братів Раджеш та професора Паліпутри.

– Як я міг не помітити її раніше... Все стає набагато цікавішим, – констатував Копур.

Відкривши книгу, він побачив, що сторінки книги роздулися і злиплися від води, проте чорнила на деяких сторінках ще не встигли розпливтися.

– От лихо... Чому ж я, телепень, одразу не зрозумів що до чого із цією книгою... – лаяв себе журналіст.

Поряд з Орестом знову з’явився краб, проте на цей раз він більше не щипався і навіть подивився на репортера зі співчуттям. Принаймні, так чомусь здалося самому репортеру.

За вікном тим часом почувся гуркіт автомобільних моторів та свист покришок, що швидко наближалися. Далі голосно і тривожно пролунала поліцейська сирена.

На ґанку застукотіли важкі чоботи кількох ніг. У парадні двері сильно і впевнено постукали:

– Поліція, негайно відчиняйте! – пролунав голос із гучномовця.

Орест не звернув на це жодної уваги, і продовжував уважно розглядати щоденник.

Краб підійшов до ноги репортера, і знову схопив клешнею палець. Копур здригнувся і байдуже подивився на тварину. Краб простягнув відкриту клешню Оресту, нахилившись тілом набік. Журналіст з подивом дивився на річкового звіра:

– У мене зараз не має часу гратися з тобою, малюче, – промовив він.

– Відчиняйте, або ми відчинимо самі! – наполягали тим часом візитери за дверима. – Ми шукаємо пана Ореста Копура! Усі інші можуть бути вільні. Відчиняйте самотужки, так буде для вас краще! Не треба нас дратувати!

Маленький звір нервово потупотів ніжками. Журналіст пильно подивився на краба:

– Тобі потрібне ось це? – запитав Орест, простягнувши книгу.

У двері тим часом почали із силою лупцювати, намагаючись вибити їх.

– Ми заходимо! – попередили поліцейські на ґанку.

Краб простягнув журналісту обидві клешні. Орест мить вагався, але потім невпевнено простягнув щоденник маленькому створінню.

Краб швидко схопив обома клешнями книгу і ледь втримуючи її, швидко втік кудись вглиб кімнати. В ту ж саму мить до вітальні увірвалися декілька кремезних чолов’яг у формі бомбейської поліції, з маузерами в руках. Поперед них вийшов високий офіцер у шкіряному пальто, з цигаркою у зубах. Озирнувшись кімнатою, він не одразу розгледів Ореста.

– Пан Орест Копур? – чи то питав, чи то стверджував полісмен.

Журналіст подивився на візитерів і посміхнувся.

– Певно, що ви шукаєте саме мене, – сказав репортер. – Орест Копур, спеціальний кореспондент часопису «Вечірній Бомбей», – відрекомнтдувався він.

– Руки вгору, Копур, щоб я бачив! – скомандував головний. – Ви заарештовані за підозрою у підготовці терористичних актів на території провінції Бомбея, а також за вбивство, незаконне володіння зброєю і незаконне чаклунство. Боюся, що вам доведеться проїхати з нами. У домі ще хтось є?

– Ні... лише один я, – не вагаючись відповів Орест.

– Обшукайте будинок, а цього в’яжіть і до мене в машину. Я сам за ним прослідкую... – рявкнув офіцер і озирнувшись кімнатою, швидко направився до сходів що вели нагору. Копур заплющив очі і почав молити богів, щоб у кімнатах на другому поверсі й справді було порожньо.

За декілька хвилин журналіст вже був закутий у кайданки та гойдався на задньому сидінні чорної поліцейської машини, котра, стрибаючи на ямах, швидко летіла кудись розбитими дорогами провінції….

Частина п’ята.
Арешт

Керівнику слідчої канцелярії поліції Південного округу провінції Бомбей Майору Івану Карпіву

Анонімна заява

Будучи свідомим і відповідальним громадянином країни, прошу Вас прийняти до відома важливу інформацію щодо особи, яка за об’єктивними фактами є небезпечною для суспільства. Орест Копур, що нині знаходиться у місті Еппал Шахар, скриваючись за маскою чесного репортера вже багато місяців готує терористичні акти на території провінції та за її межами, і є лютим та непримиримим ворогом Його Неперевершеної Величності Махараджа Акбара ІІ, створюючи агентурну мережу диверсантів та осередків радикального протесту. Останніми жертвами віроломного злодія стали законослухняні підприємці Остап і Назар Раджеш, один із яких був тяжко поранений, тікаючи від кари нещадного Копура, а їхня домівка була спалена вщент. Прошу прийняти заходів щодо якнайскорішої ізоляції цього негідника від суспільства.

Небайдужий громадянин.

Сліпучий полудневий промінь сонця пронизував запилену кімнату крізь ґрати на вікні, закінчуючи свій довгий шлях на заваленому паперами столі. Журналіст роздивлявся свої закуті в кайданки зап’ястя, намагаючись побороти запаморочення, яке з кожною хвилиною посилювалось від задушливих запахів, що кружляли повітрям навколо заарештованого.

Із замкової щілини в дверях почулось якесь шарудіння, перервавши нарешті декілька годин мовчазного очікування. У дверях з’явився сержант із густими вусами на блідому обличчі, яке здалось Копуру вельми знайомим. За ним увійшов майор, несучи перед собою величезний важкий живіт:

– Ти хто такий? – гаркнув майор, намагаючись пройти повз застиглого у проході підлеглого.

Сержант зніяковів, і його бліде обличчя вмить зробилось червоним.

– Ти що, язика проковтнув? – продовжував кричати майор. – Не знаєш, як спілкуватись із старшими по рангу? Я майор Карпів, якщо ти не второпав! Тебе відправили до мене вести допит?

Сержант стверджувально кивнув.

– Присилають казна кого, – не заспокоювався майор. – Бісові діти. Мені казали, що надішлють до мене новенького, але я й гадки не мав, що все буде настільки погано.

Карпів по-хазяйськи окинув оком підлеглого:

– Нічого, я швидко навчу дисципліні! А ну хутко зачини за собою двері!

Нарешті майор звернув увагу на заарештованого.

– Ну що ж, будемо починати, – він подивився на підлеглого. – Згоден, сержанте?

Той не кліпаючи кивнув і почав невпевнено переминатися з ноги на ногу, не знаючи, що саме потрібно робити. Карпів тим часом відкрив шухляду свого стола та дістав звідти склянку. Наливши туди води, він смачно осушив її, роблячи гучні та великі ковтки.

Орест жадібно споглядав за майором і, врешті-решт, не витримавши, просопів:

– Довго ще мені це терпіти? Мені потрібні вода й медична допомога!

Карпів обтер рукавом вологе підборіддя:

– З якого це дідька? – він посміхнувся, вказавши пальцем на великий портрет Раджі на стіні. – Тут тобі не готель, друже. Ти взагалі розумієш куди потрапив?

– Ще досі ніхто не пояснив мені причини мого арешту. Вся процедура була просто пронизана обурливими порушеннями закону та моїх прав, – не збирався здаватись Орест.

– Про що це ти кажеш? Ти злочинець, і не маєш жодних прав!

– Федеральний закон так не вважає, – відрізав журналіст.

– Ану стулив пельку! – гаркнув Карпів і вмить змінився на обличчі. – Де це ти такий розумний взявся? – майор ледве-ледве почав підійматись з-за столу, – Ти подивись, він раптом згадав про закони! Чомусь кожна наволоч згадує про правопорядок лише сидячи у цьому кріслі…

Офіцер підійшов до Ореста та гидливо на нього подивився:

– В цьому місці закон – це я, затям це раз і назавжди! – він плеснув долонею по свому погону.

– Послухайте, пане Карпів. Я – журналіст і ви так просто… – Копур не встиг закінчити через важкий ляпас.

– Здається я наказав стулити пельку!

–На вашому місці, пане майор… – Орест знову не закінчив фразу через ляпас, який був ще дужчим.

–Ти замовкнеш чи ні? – несамовито кричав Карпів, так, що з його вуст в усі боки летіла слина. – Тут тобі не Бомбей! Тут я вирішую, хто на волі а хто за ґратами, хто має права, а хто ні! Мені начхати на те, хто ти такий. Затямив? І твої столичні шавки нічим не допоможуть, – майор на мить зупинився, щоб заспокоїтись та перевести подих.

Орест з-під лоба дивився на полісмена і вже нічого не відповідав.

– От бачиш, журналіст. Так завжди: тільки через силу до людей доходить, що треба мовчати. А ти молодець, не брикаєшся більше. Так тримати, – він поплескав Ореста по плечу.

– Ти не переймайся, мої закони більш справедливі, аніж їхні, – він вказав пальцем кудись вгору, – Тож ми швиденько у всьому розберемось, та відправимо тебе за ґрати, де тобі й місце.

Карпів лунко засміявся, та штовхнув ліктем сержанта, який притиснувся до стіни від лайки свого начальника.

– Цього шановного пана злочинця нам передали зі спеціального відділу, – сказав майор підлеглому, вказавши на Ореста. – Чи може із Таємної поліції?.. Не пам’ятаю вже. Привезли його рано вранці, так що мені довелося із ліжка підійматись та їхати сюди. Чуєш?! Через тебе, йолопе, довелось! – гаркнув він на Копура та продовжив. – Кажуть: «Ми його довго шукали і на нього вже зібралося серйозне досьє. А далі це вже ваша робота. Приймайте і оформлюйте». Кажуть, на моє ім’я приходила анонімка щодо нього. Я глянув – і справді, було. А досьє таке товстеньке в них, – майор вказав на одну з папок, що лежала на столі, – Що ж, Оресте. Якщо вже ми маємо такі справи, то зараз ми із товаришем будемо задавати тобі питання, а ти маєш чесно на них відповідати. Зрозуміло?

Копур байдуже похитав головою, а Карпів повернувся до сержанта:

– Чого став, телепень? Чи мені самому проводити допит?

Той знову розгублено затупотів на місці.

– Протокол, дурню! Я за тебе буду його писати чи що? – гаркнув майор.

Підлеглий хутко сів за стіл, дістав аркуш, чорнильницю та ручку-перо, приготувавшись записувати.

– Отже, – почав Карпів. – Що ми маємо? Орест Копур. Місце народження – Бомбей. Рік народження… – полісмен замислився. – Ти якого року народження?

Орест гмикнув:

– Вічно молодий. У вас є моє посвідчення, там все написано…

–А раптом ти його підробив, Копур? Думаєш, тут одні бовдури сидять? Хутко відповідай! – майор грюкнув долонею по столу.

Репортер лише мовчки дивився перед собою.

– Так у нас з тобою не вийде розмови, Копур. Але це не біда. Ти мені розкажеш усе, що знаєш. Не маю жодних сумнівів. Усі завжди все розповідають… рано чи пізно.

Майор підійшов до столу і вдруге заставив стогнати під собою стільця:

– Дивись, – він відкрив теку, що лежала на столі. – Тут на тебе стільки всього накопали, що ти декілька разів переродитися на каторзі встигнеш, а все одно покарання не відбудеш. Немає жодного сенсу мовчати. Вироку ти все одно не уникнеш, а от зробити твоє життя у в’язниці нестерпним я з легкістю можу.

Орест підняв очі на майора:

– І в чому ж, цікаво, мене звинувачують?

– Тільки не треба цих янгольських оченят, Копур! – Карпів подивився на сержанта. – Вони всі завжди таки безвинні, правда сержанте?

Той у відповідь щось пробубонів собі під носа.

– Державні зрадники кожного разу виявляються дуже приємними на вигляд людьми – чи не парадокс? – зазначив Карпів.

– Про що ви кажете? Я повторюю – я журналіст. До того ж, я можу багато чого цікавого вам розповісти про державну зраду. Особливо про те як злочинці тікають прямо з-під вашого носа! – обурився Копур.

– Чому ж тікають? Ти от, наприклад, вже нікуди від мене не втечеш, – задоволено посміхнувся полісмен.

– Вже сьогодні ви точно впевнитесь, як сильно помиляєтесь! Не маю сумнівів, – сказав журналіст.

У відповідь майор дістав із шухляди якийсь пакунок та кинув його перед Орестом:

– Копуре, не схоже, що ти намагаєшся співпрацювати зі слідством. Що ти скажеш на оце?

– Я не знаю про що ви… – байдуже знизав плечима репортер.

Карпів повільно почав діставати нутрощі пакунку. Спочатку він дістав гільзу та револьвер:

– Щось мені підказує, Копур, що тобі дуже знайомі ці речі, чи не так?

Орест важко зітхнув.

– До речі, а ліцензія на зброю у нас є? Б’юся об заклад що немає.

Журналіст роздратовано відповів:

– Ви не розумієте. Це взагалі не має стосунку до справи!

– Дивно, але я тут змушений погодитись із вами, пане кореспонденте. Бо навіть із наявною ліцензією, стріляти в живу людину – все ще злочин! – майор дістав із теки списаний аркуш, – Пан Раджеш, ось наприклад, теж думає так само. Ось його заява.

– Але ж я ні в кого не стріляв!

Карпів зловісно посміхнувся:

– Може ти хочеш сказати, що у тебе був поплічник?

– Не було в мене ніяких поплічників…

– Відповідно, ти був один! Сержанте,сподіваюсь, ти також чув, як наш столичний гість зробив зізнання?

Сержант мовчки кивнув, продовжуючи щось нотувати тремтячими руками.

– Експертизою було встановлено приналежність кулі до гільзи, – майор дістав ще один аркуш із папки, – А гільза, в свою чергу, належала вашому, пане Копур, револьверу, – іще один аркуш паперу з’явився на столі.

Карпів взяв до рук зброю, навів її на журналіста та зробив уявний постріл.

– А гарний у тебе револьвер, – задоволено сказав він. – Я потім його собі заберу. А взагалі, мені подобаються методи роботи всіх цих особливих відділків. Бачиш, сержанте, які справи шиють? Тут тобі і експертизи і шмекспертизи… як їх там…

– Балістичні, – уточнив Орест.

– Саме так. Одне задоволення таку справу здавати нагору. Може, мені тепер звання нове дадуть чи хоча б до нагороди представлять. Боюся, що шансів у тебе майже немає, журналісте. Так що краще сам у всьому зізнавайся, та скоріше, поки у мене настрій гарний, – порадив полісмен.

У репортера на душі із кожною хвилиною щось опускалося все більше і більше.

– Навіть якщо це мій револьвер, чи є у вас експертиза, що доведе, що саме я зробив із нього постріл? – поцікавився він.

– Якщо потрібно буде – з’явиться. А історії про те, як ти загубив свою зброю, тобі вже не допоможуть. Повір мені, я їх багато разів чув.

– Тобто ви навіть не залишаєте жодної можливості, що підозрювана людина може бути ні в чому не винною? – запитав репортер.

– А як, на твою думку, я дослужився до своїх висот? – зареготав Карпів. – До того ж… Всі ми не без гріха, і всім нам є за що відповідати. Не треба було лізти, куди не слід, журналісте. От ти мені скажи, чого це ти раптом припхався в той нещасний Еппал Шахар аж із самісінького Бомбея? – майор відкинувся на стільці.

– Завдання редакції, – спокійно відповів Орест. – Думаю, щоб це перевірити, вам не потрібна буде експертиза.

Карпів поклав револьвер на стіл та знову почав вивчати документи:

– Ти мені ще пошуткуй, Копур, – він дістав черговий папірець і поклав його перед журналістом. – Це коментар від спостерігачів Таємної поліції. Хай їм грець, усе вони бачать! Ти часом не звідти до нас завітав? – майор звернувся до свого молодшого колеги.

Сержант від несподіванки закашлявся, так що ледь не перевернув гору тек на столі.

– Бачу, бачу… Навряд, – заключив Іван Карпів. – Випий ковток води, чого ти так нервуєш?

Підлеглий слухняно підскочив з місця, підбіг до майора і налив собі склянку.

– Так от, журналісте, – продовжив офіцер, не звертаючи більше уваги на сержанта. – Тут написано, що після твого прибуття у місті почали коїтись дивні речі! По-перше, при загадкових обставинах зникли місцеві підприємці. Дуже поважні люди, між іншим. Брати Раджеш, Назар та… не пам’ятаю, як його.

– Остап, – підказав Карпіву сержант.

– Саме так, – кивнув майор. – Нарешті, від тебе хоч якийсь сенс. Як тебе звати, до речі?

Підлеглий знову розгубився і, трохи подумавши, відповів:

– Остап…

– Сьогодні зорі сталися на Остапах, – зазначив Карпів. – Але вони не мають прихильності до вас, пане Копур.

– Ви кажете, що брати Раджеш загадково зникли через мене, вірно? – запитав Орест.

– Тобі що, двічі повторювати треба? Саме так я і сказав! – роздратовано відповів майор.

– А як тоді їхні заяви опинилися у вашій справі? – репортер вказав на папери на столі.

Карпів задумливо змовк на деякий час.

– Це нічого не змінює, – врешті підсумував він. – Тут вистачає цікавих фактів, що дозволяють певно сказати, хто є хто. Гадаю, що це справедливо, що саме ти сидиш на цьому стільці переді мною, а ті хлопці насолоджуються свободою, як і належить законослухняним громадянам.

– Навіть після того, коли вони отруїли ціле місто, вони залишаються ледь не святими… У цих хлопців дивна здатність справляти гарне враження, – усміхнувся Орест. – Професор непогано їх виховав.

– Це той професор, що його просвітницьку лекцію ти зірвав своїми антиурядовими закликами? – запитав Карпів.

– Це той професор, що ледь не вбив мене зі своєю подружкою Віолетою на Святі Барв, – відповів репортер.

– А ти видатний казкар, – майор знову відкрив теку із доказами. – Ще й Віолету якусь вигадав, хай тобі грець. Не роби із нас тут дурнів! У мене цілий будинок культури свідків! – полісмен дістав черговий аркуш і показав його журналісту. – Та ще й сам професор також написав заяву. А він поважна людина і брехати не буде! А тепер скажи мені, навіщо ти приходив до братів Раджеш в дім та погрожував їм розправою?

Орест важко зітхнув:

– Ви, здається, все і без мене знаєте. Може у вас і протокол допиту вже готовий?

– Така вже наша робота, – Карпів гучно засміявся. – А свою роботу ти вже зробив. До того ж… Зрозумій нарешті. Цей допит потрібен не мені. Це так, не більше ніж формальність. Він потрібен скоріше тобі. Бо саме зараз найкращій час щоб перестати клеїти з себе дурня і писати зізнання. А там і каторгу може оминеш, а просто у в’язниці посидиш, подумаєш.

Майор дістав зі столу мішечок із блакитними кристалами, які Орест знайшов у лабораторії Раджешів.

– Хоча, все це було б не так погано, – Карпів вказав на папку на столі. – Якби не ось це, – він поклав мішечок перед собою. – Адже до державної зради наш вельмиповажний Раджа має надзвичайно серйозне ставлення.

– Що ви цим хочете сказати? – безвихідь у душі Ореста почала змінюватись на гнів.

– Ти що, не впізнаєш? Це отрута, що ти її готував для неповторного Махараджа, дайте боги йому довгих років життя.

– Ця речовина мені не належить, – обурено відказав Копур. – Це ж навіть не отрута, це вибухівка!

– Тобі видніше, – знизав плечима майор. – Це ж ти нахімічив. Чи ти знову будеш щось вигадувати?

– Це частина мого журналістського розслідування. Я знайшов це у лабораторії ваших любих та вельмиповажних братів Раджеш, хай їм грець!

– Після чого спалив її, – посміхнувся майор.

Копур лише зітхнув.

– Який сенс від ваших питань, якщо ви нічого не хочете чути? – запитав він.

– Правда поки що на моєму боці, журналісте. Факти, свідки. А що маєш ти? Пусті звинувачення у бік безвинних людей? Бодай хтось може підтвердити твої теревені?

Орест підняв очі і мовчки глянув на майора, після чого перевів погляд сержанта, що зніяковівши нахилився над своїм протоколом, намагаючись прикрити долонею обличчя.

– Пане Остап, ваше обличчя здається мені знайомим, – сказав раптом репортер, звертаючись до нього.

– Що це ще за балачки, журналісте? – прохрипів Карпів. – Ти його знаєш? – запитав він у підлеглого, вказавши пальцем на Ореста.

У відповідь той лише пробурмотів щось незрозуміле та похитав головою.

– Пане сержант… Не хочете допомогти нам у пошуках свідків? – посміхнувся Орест.

– Копур, хай сам Ганеші, з Шивою та Вішну будуть свідчити, це вже тебе не врятує! – промовив Карпів. – За дві години ти вже будеш їхати у бік Джайпура до в’язниці для особливо небезпечних злодіїв.

Орест не відривав погляду від сержанта.

– Вішну з Шивою може і не допоможуть, а от чесний офіцер точно не буде мовчки стояти осторонь, – він перевів погляд на Карпіва. – Що ви на це скажете? Може нарешті мене вислухаєте?

Сержант вдруге закашлявся, ще дужче ніж попереднього разу. Він почав порпати руками по столу, а його очі ледь не вилазили з орбіт.

– Та що ж з тобою коїться? – здивувався майор. – Худко випий ще води! Який йолоп тебе взагалі взяв на службу в поліцію? Будеш у мене патрулювати вулиці, якщо не можеш нормально працювати, хай тобі грець!

Сержант підскочив та тремтячими руками почав наливати воду в склянку, але враз випустив графина на стіл.

– Ти взагалі розумієш, що накоїв?! – майор остаточно розлютився. – Ти, бісовий телепень, понівечив цілу теку з доказами! Хай тобі грець!

Вода швидко розтеклась по столу, поглинаючи під собою купу важливих паперів, і врешті, водоспадом пролилась на штани майора Карпіва.

– Можеш зривати свої погони, сержанте! – проревів він, вставши та обтрушуючи мокрі плями. – Я гадав, що від тебе просто користі немає, але ж ти справжній шкідник!

Вода тим часом продовжувала розповзатися по столу. Маленький її струмінь, тонкою змійкою дістався єдиного сухого клаптика стола, де лежав мішечок із блакитним порошком братів Раджеш. І тільки-но перші краплі торкнулись кристалів загадкової речовини, як одразу ж в повітря здійнявся маленький стовпчик диму.

Майор, поглинутий порятунком своїх змокрілих штанів не звернув на це жодної уваги.

– Щоб навіть не думав поворушитись мені, – прокричав Карпів Оресту. – А ти, бовдуре, поклади все на сонці, щоб просохло! – додав він зляканому сержанту, що закляк на місці. – Подивись, на кого я тепер схожий!..

Але закінчити свою гнівну промову майор так і не встиг, бо наступної миті тонкий струмок диму на столі перетворився на фонтан пекучих іскор та язиків полум’я.

– Що за дідько?! – вигукнув Карпів, а сержант сховався під столом.

– А я попереджав вас, що це вибухівка! – Орест зіскочив зі стільця та прикрився ним.

Журналіст почув за спиною тріск і, озирнувшись, побачив, що купа паперів, якими був завалений один зі столів, тепер стрімко перетворювалась на яскраве вогнище.

– Пожежа! – майор Карпів миттю вибіг з кабінету.

За дверима залунало тупотіння ніг, а до кімнати зазирали люди, щоб упевнитись, що пожежа справжня. На подив Ореста, ніхто навіть і не думав звертати увагу на закутого у кайданки чоловіка посеред приміщення.

– Це мій шанс, – промовив сам до себе він.

Підвівшись, журналіст підкрався до дверей і визирнув у коридор, людей в якому ставало із кожною секундою все менше. У приміщенні вже майже не було чим дихати, а вогонь розповсюджувався із шаленою швидкістю, проте Орест вирішив таки ризикнути і захопити із собою револьвер, що все ще лежав на понівеченому столі майора. Репортер швидко повернувся назад, прикриваючи обличчя від жару та попелу, що літав у повітрі, схопив зброю та заткнув її за пояс. Крізь дим він побачив силует непритомного сержанта, що лежав під столом.

Секунду повагавшись, Копур спробував підняти важке тіло з підлоги, але слабкість, що посилювалась через дим, завадила йому це зробити.

– Ні, я тебе так просто не залишу тут вмирати, друже. Навіть і не думай. Я у тебе в боргу. Потім вмирай скільки захочеш, а зараз не смій! – сказав Орест.

Діставши хустинку і закривши нею обличчя, він потягнув сержанта за руку по підлозі. З великими зусиллями вибравшись з кімнати, він спробував привести поліцейського до тями, згадавши все, чого його навчали нудні плакати про першу допомогу на стінах редакції. Проте всі зусилля виявилися марними – поліцейський ніяк не хотів повертатися до свідомості. Тим часом з кабінету почувся тріск скла, яке не витримало температури, а вогонь крізь двері почав облизувати стіни коридора. Орест, відчуваючи, що часу стає все менше зробив останнє зусилля, закинув непритомне тіло на плечі і, хитаючись попрямував подалі від вогню, шукаючи у лабіринтах поліцейського відділку вихід.

– Що сталось? Де ми? – Орест почув охриплий голос сержанта, що врешті прийшов до тями.

Журналіст із полегшенням скинув полісмена на підлогу.

– Старший лейтенант Степан Бабур, вас викрито! Скидайте вуса на підлогу і руки догори! – проскандував Орест.

Офіцер трохи зніяковів:

– Ви мене впізнали! Гадаєте, цей Карпів також зрозумів, хто я такий?

– Ваше обличчя мені одразу здалося знайомим. Проте, ви трималися непогано, так що ваша вистава може мати непогані оцінки критиків! – зазначив Копур. – Не думаю, що майор зрозумів, хто ви є насправді. Карпів миттю зник із кабінету, коли почалася пожежа. Але я радив би вам потренуватися клеїти грим рівніше.

Бабур почухав під носом та посміхнувся:

– Дуже поспішав...

Орест подав поліцейському руку:

– Гадаю, що зараз це вже не має жодного значення, нам потрібно швидко звідси вшиватись! – Копур допоміг Бабуру підвестись, після чого обидва побігли сходами до виходу.

– Тут дихати вже легше... – сказав журналіст, коли вони опинились на першому поверсі біля масивних металевих дверей з невеличким віконцем, прикритим залізними ґратами. – Здається, нам знову щастить, – Орест обережно визирнув назовні. – Певно, це запасний вихід, схоже на подвір’я.

– Треба виходити негайно, доки пожежники не оточили будівлю. Чуєте сирени? – проліз до дверей Бабур.

Орест незадоволено смикнув поліцейського:

– Ви б краще не штовхались, а подумали, як мені з’явитися у такому вигляді на людях?

Степан почухав потилицю, роздивляючись репортера.

– А що з вами не так, пане Копур? – не зрозумів він. – Ну, звісно, після Свята Барв і всього іншого, ваш костюм… точніше, те що залишилось від нього, має не найкращій вигляд, але ж це дрібниці.

– Я про кайданки, Степане, – показав свої руки Орест.

Бабур плеснув себе по чолу:

– Ох, пробачте мене, – полісмен почав порпатись у кишенях. – Вам і справді краще не виходити у такому вигляді туди… Де ж я подів цей клятий ключ, дай мені розуму, Ганеша...

– Сержанте! – зі сходів почувся знайомий голос Івана Карпіва.

Майор, задихаючись, спускався сходами.

– Дідько... – розгублено прошепотів Степан. – Треба тікати! Хутчіше!

Сержант штовхнув залізні двері, але вони виявилися зачиненими.

– Наче самі боги заважають нам... – розчаровано сказав полісмен.

– Пане Бабур, доведеться грати до останнього, – відповів Орест, подивившись угору на сходи, де вже показалися черевики Карпіва.

Репортер з усієї сили вдарив ногою у зачинені двері, після чого впав на коліна і щодуху закричав:

– Ти поліцейська курва! Не маєш права, в мене репортерська недоторканність!

Бабур розгублено подивився на Ореста, не розуміючи його замислу.

– А з тебе таки може вийти справжній офіцер! – сходами, задихаючись, спустився Іван Карпів. – Я вже гадав, що ти безнадійний шмаркач, – майор прищулився. – Щось у тебе з обличчям сталося... Ти змінився якось...

– Будівля палає... – втрутився Орест, – Ви не можете мене тут покинути.

– Я тебе і не збирався кидати тут – роздратовано відповів Карпів. – Я тебе покинув ще нагорі, коли спалахнув мій стіл, дякуючи цьому бовдуру, – кивнув він у бік Бабура, після чого взяв Ореста за комір і підняв на ноги. – Я бачу, ти так і не засвоїв урок. Ти не маєш більше жодних прав, окрім тих, що надам тобі я. Жити тобі або згоріти у полум’ї – вирішувати мені. Тож раджу бути чемним і ввічливим, – майор закашлявся і відпустив репортера. – Дихати вже немає чим... Досить гаяти час на теревені з цим покидьком.

Майор дістав із кишені зв’язку ключів і відчинив одним з них залізні двері запасного виходу.

Усі троє швидко вийшли на вулицю і декілька разів жадібно вдихнули повітря.

– Щось мені недобре... – прохрипів майор. – Слухай, сержанте, – звернувся він до Бабура, – візьми цей ключ. Біля головного входу є невеличка будівля. Там двірники зберігають своє приладдя та різний інший мотлох. Відведи нашого злочинця туди і зачини його у якійсь кімнаті. Хай поспілкується зі щурами та подумає над своїм життям.

Орест і Степан перекинулись поглядами.

– С... Слухаюсь, – невпевнено відповів Бабур.

Майор підняв очі і подивився на полум’я, що вже охопило майже половину верхнього поверху будівлі.

– Наче у пеклі... – пробубонів Карпів і знову повернув погляд на Степана. – Ну? І чого ти чекаєш? Хутко! – проревів він, після чого важко зітхнув і вперся руками об коліна. – Щось голова паморочиться...

Бабур трохи повагався, але більше не став чекати на додаткові запрошення до дій і повів Ореста геть від майора. Відійшовши на декілька кроків, він відчув приплив сміливості і підштовхнув Копура в спину.

– Хутчіше давай!

Орест посміхнувся собі під носа і голосно прокричав у відповідь:

– Я буду скаржитися вашому керівництву!

– Ти мене тільки дочекайся, хлопче... Я відповім на усі твої скарги... – майор скинув рукою піт з чола і покрокував у інший бік, роздивляючись пожежу, яка нещадно поглинала собою будівлю Південного відділку поліції провінції Бомбей.

Орест зі Степаном зайшли за ріг та зупинилися.

– Час звідси вшиватись… сказав Орест. – Треба придумати що нам робити. І зніміть, нарешті ці кляті кайданки…

Бабур подивився на зв’язку ключів, що її дав Майор.

– Якщо ми не знайдемо його тут, – сказав Степан, перебираючи ключі. – В нас буде ще одна проблема…

– У вас немає ключа? – запитав репортер.

– Ви знаєте, мені в житті ще жодного разу не знадобилися кайданки… Не знаю, куди його подів.

Репортер зітхнув…

– Постривай-но… – Орест нахмурився і придивився до зв’язки. – А це що таке?

– Ви про що? Про це? – Бабур вказав на ключ, що сильно відрізнявся своїм виглядом від інших. Він був прикрашений гарними візерунками і містив на собі якийсь напис. – Гарний, але він точно не від кайданок. Що там написано?

– Там написано, що нам з вами сьогодні нестримно щастить, – посміхнувся Орест і взяв ключ до рук.

На ньому металевим блиском засяяв напис: «Ровер».

(Далі буде)

Варіанти майбутнього від «Коронації слова» та братів Манжосів

Наталя Іваничук – про вплив батька, запоруку майстерності та роботу аташе: «Переклад сто першої книжки – у натхненній роботі»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com