Продовження.
Початок в попередньому номері

Щодо іноземних студентів... У нас їх приблизно до 600 осіб навчалися у різні роки. Але зараз через карантин вони здебільшого навчаються дистанційно. Ми готові до відкриття філії ТНУ у Китаї, бо багато студентів хотіли б навчатися в українському університеті на батьківщині дистанційно. Після завершення карантину ми повернемося до цього проєкту.

А у так званому Кримському федеральному на сьогодні навчається, здається, 11 іноземних студентів. Коли ми там працювали, я був проректором, у Таврійському було до 1500 іноземців. А у Кримському медичному – рази в чотири більше. Нам є куди рости.

- Розкажіть, як же ви збираєтеся рости? Адже для розвитку, звичайно ж, потрібне фінансування. Які у вас ідеї?

- Знаєте, 2 червня я брав участь у зустрічі ректорів університетів України з президентом Зеленським. Значна частина учасників казала: дайте грошей, дайте грошей. І було зрозуміло, що це – шлях в нікуди, бо країна – не в тому становищі, щоб виділяти серйозні кошти не тільки на підтримку, але ще й на розвиток освіти. Я був серед тих, хто вважає, що марно чекати й просити. Я сказав, що у нас є чудовий Закон про вищу освіту 2014 року, трохи доповнений, і треба його нарешті повністю реалізувати.

Теоретично закон дає вишам повну автономію, дає нам права самим заробляти й розпоряджатися цими коштами. Університети мають самі вирішувати, якою у них буде система прийому, які програми, штатний розклад тощо. Чудовий, прогресивний закон. Треба відпустити університети у «вільне плавання», при цьому зберегти соціальні пільги для певних категорій громадян.

У нас – не лише застарілі програми, у нас – застаріле обладнання, зношена матеріальна база. Наша освіта відірвана від виробництва настільки, що саме виробництво часом не хоче йти на співпрацю, засновуючи власні навчальні заклади, і зовсім не в межах України.

Ми могли б приносити країні до 1,5-2 мільярдів доларів на рік, навчаючи іноземних студентів. Але і тут проблем цілий віз, починаючи від процедур оформлення віз. Ми маємо бути готові навчати іноземних студентів різними мовами – англійською, німецькою, французькою…

Не було б щастя, та нещастя допомогло. Ситуація з коронавірусом змусила сьогодні вирішувати те, що вчора було суворо заборонено. Дистанційне навчання іноземних студентів стає буденною практикою. Шкода тільки втраченого часу.

Тому я сказав, що Таврійський університет бачить для себе вихід у тісній співпраці з підприємцями – вітчизняними та іноземними, – які можуть нам дати інвестиції для докорінного перезавантаження всього університету.

- Виходить, ТНУ готується навчати англійською, німецькою, французькою? Яких студентів? Звідки?

- Скажімо, індійським студентам було б легше навчатися у нас англійською мовою, бо ця мова в Індії – державна. Коли до нас приїжджають студенти з Китаю, вони хочуть навчатися або російською, або англійською. Наукової літератури – інженерні науки, хімія, біологія, право – українською у Китаї поки дуже і дуже мало. Ситуація у світі буде змінюватися, але не відразу, а поступово. Ми не готові вчити арабських студентів арабською мовою, а от французькою нам треба було б навчитися. І так далі. Україна теж має змінитися, щоб зберігати свою конкурентну привабливість.

- У вас достатньо викладачів зі знанням іноземних мов, щоб читати спеціальні предмети?

- Як кажуть, попит народжує пропозицію. Можу сказати, що – цілком. От у нас в університеті відсотків 20-25 викладачів можуть спілкуватися англійською мовою і навіть викладати. І коли іноземці кажуть, що хотіли б навчатися англійською, я кажу: з економіки – так; з права – так. Якщо вони прийдуть у достатній кількості, я одразу ж на сплачені ними кошти знайду потрібних викладачів. Тому що, на жаль, на освітньому ринку праці сьогодні багато колег опинилися на узбіччі, зокрема, дуже талановитих, дуже тямущих! Вони – часто сперечальники, реформатори, це іноді не подобається консервативній частині університетів, і їх першими виставляють за двері. Ми їх покличемо, вони прийдуть і працюватимуть. Я кажу своїм колегам у Таврійському: «Друзі, завтра буде оголошено конкурс, і колеги з двома мовами викладання – українською та англійською – подадуть документи. Вам не здається, що у них будуть привілеї? Починайте сьогодні підтягувати свої знання до того рівня, якого вимагає вища школа».

- До слова, Володимире Павловичу, ви мріяли впровадити чотири мови викладання. Про це йшлося в одному з ваших інтерв’ю...

- І ми над цим працюємо. Важливий прорив у цьому сенсі колись зробила Києво-Могилянська академія, коли англійська стала у них обов’язковою для усіх, і викладати почали українською та англійською. У нас є кримський досвід – так званий Танківський ліцей, у селі Танкове, Бахчисарайського району. Це був чудовий, дивовижний ліцей, створений чудовими педагогами, в якому навчалися діти всіх національностей, зокрема, дуже багато кримських татар і українців. Конкурс туди був 60 осіб на місце, бо після закінчення діти володіли українською, російською, кримськотатарською, турецькою та англійською мовами, а останнім часом вони і шосту мову додали – німецьку. Це – правда, що всі діти-випускники володіли усіма п’ятьма, а потім і шістьма мовами. У них були спонсори, щоліта одні діти виїжджали до Європи, інші – до Туреччини на місяць-два – на стажування. Викладач заходить до класу і каже: лекція буде англійською мовою – і вони діставали англійський зошит і починали писати англійською. Так само – і з іншими мовами. Але це починалося з перших, других, третіх класів, а з п’ятого, шостого, сьомого ставало вже професійною мовою викладання.

Ми хочемо це тут відродити, бо у виші однієї англійської – вже мало. І, до речі, методики викладання мов – такі, що можна європейську мову вивчити за три-чотири місяці без відриву від навчання. Сьогодні у Таврійському університеті вже викладають 12 мов, і коли ми оголосили студентам, що, крім англійської можна вивчати, приміром, іспанську, у нас відсотків 30 студентів різних спеціальностей записалися на цю програму, бо розуміють, що 40 відсотків людей у світі розмовляють іспанською.

У нас є для цього спеціальна програма, спеціальні години і спеціальні курси. Студенти вивчають англійську і ще одну мову, бо мають випускатися з двома європейськими мовами.

- Значить, система сучасної освіти дозволяє студенту не лише закінчувати навчання з декількома мовами в активі, а й отримувати кілька дипломів одночасно?

- Має дозволяти. Ми це у Криму освоювали, і я був одним з творців цієї програми в Таврійському університеті. Наші діти після першого курсу у разі хороших показників могли паралельно починати навчатися на іншому факультеті, і 40 відсотків наших випускників закінчували виш із двома дипломами. Як і мій син. Він був філологом услід за мною, а потім паралельно навчався на факультеті менеджменту і, до речі, навчався там же в аспірантурі, поки не зайнявся журналістикою. А його колеги-друзі ще й третій диплом отримували – як мистецтвознавці, психологи, філософи.

І це – правильно. Це – не порушення правил, по-перше, тут можна у разі необхідності на рік продовжити навчання – загальноосвітні предмети перезараховуються і складаються лише спеціальні предмети, можна перевести студента на індивідуальний план, можна навчатися заочно. В результаті студенти випускаються з двома, а іноді – й із трьома дипломами. А найактивніші ще й сертифікатні програми прихоплюють.

Для прикладу, моя донька вчилася як тюрколог, сьогодні живе і працює у Стамбулі. Вона вивчала в університеті – і це обов’язково! – українську, якою вільно володіє. Як і російською, турецькою, англійською. Поїхала до Туреччини, а там серед іншого її запитують: «Можеш з української на турецьку перекласти?» – «Можу». Але виявилося, потрібен документ про те, що вона професійно знає українську мову! У підсумку дочка повернулася до Сімферополя, пішла на тримісячний інтенсив української мови як перекладач, щоб отримати сертифікат на право роботи. І потім мені каже: «А чому, коли ви нас вчили, не підказали нам отримати сертифікат з української, з культурології, з редагування?..»

Бо моє покоління – з СРСР, у якому документ про освіту був один і на все життя.

- І зараз ви впроваджуєте це у себе?

- У нас сьогодні – об’ємні сертифікатні програми. Саме завдяки цьому ми, приміром, даємо другу освіту людям, які втратили роботу за своєю спеціальністю. Їх скеровує до нас Київський міський центр зайнятості, ми забезпечуємо їм перепідготовку.

А студентам ми кажемо: «Подумайте про майбутнє. Отримайте на ті й ці предмети додатковий сертифікат, це вам допоможе». Ми намагаємося, щоб студенти отримали два дипломи – український і закордонний. У нас вже є практика, коли це – український і турецький, український і польський, український і швейцарський, український і китайський дипломи. Плануємо це коло розширювати.

- Тобто паралельно, крім сертифікатів і дипломів, які студенти у вас отримують, вони ще й закінчують закордонні виші, з якими ви співпрацюєте? Я правильно вас зрозуміла?

- Так, саме так. І у студентів в окремих випадків – не лише філологічні спеціальності.

Система вищої освіти в Україні залишається доволі архаїчною, вона потребує швидкої зміни. Адже саме тому ми стаємо неконкурентоспроможними, і наша молодь у великій кількості – і щороку вона зростає! – їде навчатися до Європи, до Америки, до Китаю. Вони – легкі на підйом, у них є основи знань мов, їм цікавий світ – і вони хочуть стати частиною цього світу.

Наша ж система – дивна. Як було ще вчора – діти поїхали й вступили навчатися до Польщі, через рік-півтора за академічною довідкою вони зараховувалися до якогось із наших вишів одразу на другий курс. Вивчали, скажімо, право там і тут, щоб отримати два дипломи. Що ми зробили?! Ми ввели закон, що поки ти не повернешся до України, поки не склав заново ЗНО, ми тобі не дозволимо зарахуватися до українського університету. Скажіть, ну яке ЗНО на другому курсі?! Люди навчаються у солідному польському університеті, навіщо ці перепони? Тим більше, що з польським дипломом вони скрізь влаштуються на роботу, зокрема, і в Україні, тому що польський диплом – це диплом європейського зразка.

- А український диплом?

- А от український, на жаль, досі не пройшов європейський аудит, і вже не скрізь визнається без нострифікації. Цей аудит треба було пройти вже давно, коли ми стали асоційованим членом Євросоюзу. А у підсумку і Молдова, і Грузія, і Туреччина через це пройшли, а ми – ні. І сьогодні Туреччина починає зі скрипом визнавати українські дипломи, а турецькі студенти вже не рвуться, як це було у минулому, до нас на навчання. Для нас, для ТНУ, роблять виняток, тому що ми – виш із Криму, до якого у Туреччині – особливе ставлення.

А ми НАЗЯВО (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – ред.) вже вчетверте створюємо. Створимо-розпустимо, створимо-розпустимо…

- Чому?

- Тому що є дуже сильний опір консервативної частини системи освіти, адже багато феодальних королівств зруйнуються, якщо опиняться під контролем, будуть прозорими та відкритими.

А у підсумку ціла низка країн, разом із Туркменією, видали рекомендації, в яких країнах їхнім студентам дозволяється навчатися, і в цих рекомендаціях України немає. Ми самих себе ставимо у вразливе становище, коли повільно проводимо реформування цієї дуже важливої галузі.

- Ми говорили про дистанційне навчання. Зараз Україна опинилася в ситуації, коли у зв’язку з COVID-19 і школи, і виші можуть перейти чи то на онлайн-навчання, чи то на змішане. Якою є ваша позиція?

- Розмови про те, що «дистанційка» все витіснить, – кон’юнктурні й помилкові. Цього ніколи не буде. Також помиляються ті, хто каже, що «дистанційка» – це тимчасово, а потім повернеться на сто відсотків традиційне викладання, віч-на-віч. Це – теж неправильна позиція. Ми, ті, хто працює у вишах, – це вже усвідомили. «Дистанційка» у вищій освіті була завжди. Ті ж індивідуальні плани для тих, хто найуспішніше навчається, на які ми їх переводили, – це та сама «дистанційка». Вони самі десь навчалися, приходили лише складати заліки та іспити.

І це було споконвіку! Господи, скільки у нас великих людей у минулому у вишах екстерном складали окремі предмети, цілі курси, всю програму університету й отримували дипломи. Це не було жодним винятком. Чому ж ми це забороняємо? Незрозуміло, адже це – світова практика.

І я думаю, що, можливо, відсотків на 45-55 освіта буде здійснюватися дистанційно. Тому що, для прикладу, якщо людина вивчає фізику, то такі предмети, як психологія, культурологія або історія вона може освоїти, слухаючи у записах блискучих лекторів. Для них це – важливо, в жодному разі від цього не можна відмовитися, але це – допоміжна у професійному сенсі освіта. А от сама собою фізика, або хімія, або філологія, або, для прикладу, для музиканта володіння інструментом – цьому дистанційно навчити не можна. Тут поруч має бути викладач, із цього виростає поняття вчителя і наукової школи...

У зв’язку з цим треба сказати, що докорінна слабкість системи ЗНО – це тестування. Фактично це – вгадування відповіді на запитання. Ти не мислиш і не викладаєш своє розуміння. І вчитель не бачить, яким шляхом ти здатний йти. Ми не вчимо дітей мислити, і покоління тих, хто виріс на тестах – це не те покоління, яке виросло на роздумах. У цьому сенсі ось ця серединна частина освіти завжди залишиться освітою з педагогом, з живим контактом, з живим впливом, живим спілкуванням.

COVID – не вічний, і у нас буде можливість навчання в аудиторії. Інша річ, що в університеті майбутнього, напевно, дні два на тиждень будуть лекційні заняття, а решта – практика, семінари, і теж не в старому сенсі. Вони будуть профільними – у виробничих цехах, бібліотеках, дослідницьких інститутах, одне слово, там, де тобі належить працювати. Цього вимагатиме так звана дуальна освіта.

Важливу частину становитиме самоосвіта, адже знання змінюються кожні 10-12 років, іноді докорінно, і треба їх заново освоювати. Це – не просто гасло, ми справді будемо вчитися все життя, кожні два-три-чотири роки підвищуючи й змінюючи свою кваліфікацію. СOVID не лише легалізував «дистанційку», а й запустив світовий брейнстормінг для розвитку системи освіти.

- Про ЗНО. Я хочу зрозуміти, ви вважаєте, що його треба вдосконалити? Чи воно може бути скасовано?

- Якщо чесно, я вважаю, що за сьогоднішніх умов ЗНО в Україні не потрібне. Я належу до меншості, яка так каже, і часто це викликає бурхливу реакцію. Але я вважаю, що ЗНО було правильно впроваджено, правильно реалізовано свого часу. Тоді у нас конкурси до вишів сягали 15-20-25 осіб на місце. При таких конкурсах буйним цвітом розквітає корупція, і впоратися з цією стихією не можна, якщо не ввести такий об’єктивний, певною мірою не залежний від людського втручання, запобіжник. Тоді діти як із села, так і з міста у значній кількості випадків можуть однаково показати свої знання і вступити до університету. У цьому випадку корупцію можна приборкати і звести до якихось 20 відсотків. Винищити її повністю не можна, але все одно оздоровлення відбудеться. Сьогодні ж, коли у нас значний відтік дітей, коли у вишах – суцільно недобори, про який страх корупції ми можемо говорити? Іронічно кажучи, сьогодні вже самі виші готові доплачувати абітурієнтам, щоб вони вступили до них на навчання…

- Послухайте, але навряд чи це – переконливий аргумент, щоб відмовлятися від ЗНО. До вас прийдуть двієчники, і так само вони навчатимуться і в університеті…

- Так, деякі кажуть: ну і що, все одно треба, щоб вступали тільки найбільш підготовані. Запитаймо: а чи усіх ми підготували, як треба? Деякі кажуть, що всі повинні знати англійську мову. Значить, якщо діти її не знають, вони не мають навчатися у вишах? А ви їздили, дивилися школи, скажімо, в карпатських селах? Як один мій колега каже: «Про яку англійську мова, якщо в цих маленьких селах, розкиданих у гірських районах, немає вчителів англійської мови? Бо школи – маленькі, кількість годин – така, що на ставку не вистачає». Тобто це ми, держава, не створили дітям умов, а тепер вимагаємо знань. Ми винні у тому, що діти – не підготовані!

Ще одне: от ці діти раз не вступили – з нашої вини, другий раз бали не добрали, а на третій раз вони і вступати не захочуть. Ви не боїтеся, що молодь деінтелектуалізується у масі? Макаренко колись боровся за те, щоб із вчорашніх безпритульних виростити директорів і учених через його систему освіти. А ми сьогодні дітей відправляємо на вулицю?! Це – соціальний злочин держави перед молодим поколінням! Спочатку ми не дали йому вивчитися, а потім караємо його за те, що, нами не навчений, він не може скласти потрібний іспит і вступити!

У будь-якому разі, про це треба дискутувати, бо наразі треба дати можливість вишам, коледжам забирати цих дітей, навчати, повертати в освічену частину соціуму, а не відправляти на вулицю.

- Скажіть, Володимире Павловичу, як давно ви були у Криму?

- З осені 2015 року, коли питання про переведення університету у Києві було вирішено, я в Криму не був.

- А що буде з федеральним університетом, коли Таврійський повернеться до Криму? З викладачами, яких російська влада туди завезла?

- Федеральний на той час остаточно розвалиться, як він вже розвалюється зараз на наших очах. Керівники та підлабузники російських вишів втечуть із Криму, звільняючи приміщення для відродження кримських університетів України.

І ректори, проректори, керівники департаментів і підрозділів – люди привезені, які здійснюють російський державний контроль над колективом, – усі вони розбіжаться. Викладачі з українським минулим залишаться. Огульно звинувачувати їх ніхто не буде. З ними ми будемо розмовляти. Долі людські – це зовсім не література…

Таврійський – він наш, український! І всі інші, які колись, у 1930-40-х роках, вийшли з Таврійського і стали самостійними – медичний, аграрний, ялтинський гуманітарний, керченський морський, – вони усі наші! Росіяни, до речі, відігнали з Криму на Балтику вітрильник «Херсонес», який був у керченського морського інституту. Ми через міжнародні суди вимагатимемо, щоб вони повернули цей вітрильник, на якому ми готували й знову готуватимемо моряків…

- Значить, ви вірите, що повернетеся? Що з нами буде далі?

- Буде важкий період, але ми повернемо і Крим, і всі території. Боюся, що нам доведеться заплатити за це досить велику ціну. Тому що попереду імовірні смутні часи, аж до можливого силового протистояння на багатьох-багатьох ділянках.

Я був переконаний, що за допомогою світової спільноти ми зможемо зробити це раніше. Тоді швидко були введені санкції... а зараз ми бачимо, що і в Європі є дуже різні політики, які намагаються умиротворити агресора. Але річ у тому, що хижого звіра, який вже спробував крові, замирити не можна. Ми бачимо, що вони творять. Чи не щодня у нас гинуть люди, є поранені... Деякі студенти і мої колеги, повертаючись звідти, кажуть: «Чому ми живемо, ніби ніякої війни немає? Війна триває сьогодні і зараз. Усі ми – учасники війни». Я думаю, що всій Україні треба до кінця усвідомити, що з нею відбувається.

- І все ж Таврійський університет повернеться на кримську базу? Чи буде і тут, і там?

- Щоб йому туди повернутися, треба спочатку нам туди повернутися…

Але я думаю, що сьогодні настає час, коли університети стануть мережевими. Ми бачимо, що студенти мігрують у різні країни – навчальний рік або семестр навчаються тут, потім їдуть кудись ще. І ця наша стара філософія, що університет – це фортеця, оточена стіною, і ми нікого всередину не впускаємо, вже перестала відповідати дійсності. Університет – це інформаційний майданчик. Ми під’єдналися до нього, отримали інформацію, віддали свою і рушили далі, збагативши одне одного і навчившись одне в одного.

Автор: Валентина Пащенко, Київ

Фото: Павло Багмут

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3076175-volodimir-kazarin-rektor-tavrijskogo-nacionalnogo-universitetu-imeni-v-i-vernadskogo.html)