rss
10/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Ольга Жіль-Белова: «Мобілізація, що розтяглася в часі, видається єдиною можливістю змінити долю Білорусі»
Title 
 Ольга Жіль-Белова народилася в Мінську,
доктор політичних наук, доцент університету
Бордо Монтень, науковиця Центру досліджень
середньовічної і новітної історії(СЕММС).

«Тиждень» обговорив із французькою політологинею причини й ресурсну базу білоруських протестів, феномен Святлани Ціханоускої та геополітичні перспективи Люблінського трикутника.

– Пані Ольго, на вашу думку, що нині відбувається в Білорусі? Хтось порівнює протести з українським Майданом, хтось – із подіями в Румунії 1989 року, посилаючись на відсутність структурованої опозиції... А яке ваше бачення?

– Події в Білорусі мені швидше нагадують ситуацію в Індії при Магатмі Ґанді. Це був єдиний випадок, коли колоніальне панування завершилося не застосуванням сили, а використанням механізму страйків. Тоді застрайкувала вся країна! У Білорусі також у відповідь на насильство з боку режиму й на застосування ОМОНу на вулиці вийшли жінки з квітами, БелАз та інші підприємства застрайкували й рух поширився на все суспільство. Це компенсує брак дієвої та структурованої опозиції, якої дійсно немає й не могло бути, бо Лукашенка її методично винищував. Святлана Ціханоуска змогла стати символом і невдоволення, що накопичилося в суспільстві, і прагнення змін. Люди хочуть жити в сучасній, нормальній країні. Усе, що вона змогла висловити, дало їм надію та бажання діяти. Коли омонівці в паніці взялися бити всіх, хто їм потрапляв під руку, переважно чоловіків, на вулиці вийшли жінки. Це вправна тактика, бо Лукашенка нереально було би перемогти силою. Власне, тому порівняння з Майданом некоректне: там протест досить швидко перейшов у силове протистояння.

– Справді, під час Революції гідності й особливо після вбивства Нігояна та Жизневського протестувальники почасти взялися застосовувати пляшки з запалювальною сумішшю. Але перший, помаранчевий Майдан, був цілком мирним... Можливо, доречна була б аналогія із 2004 роком?

– Також ні. Бо в 2004 році, ще до виборів, Україна мала і яскравих опозиційних лідерів, і зовнішню підтримку та симпатії Заходу. Натомість довкола Білорусі всі довго перебували в очікувальній позиції. Ціханоуску ніхто не знав, на перемогу інших кандидатів, пов’язаних з опозицією, також не сподівалися. Західні держави почали активно реагувати лише на брутальний розгін багатолюдних демонстрацій. Але реакція світу зважає також на досвід того, що відбулося в Україні. Усі бояться спровокувати нову кризу. До того ж, під час першого українського Майдану ОМОН не застосовували, Кучма не вдавався до силових кроків. В Україні опозицію, можливо, утискали, але не знищили. У державі був плюралізм, відбувалася регулярна зміна влади, на ситуацію впливали різні економічні й політичні гравці, яких підтримували різні за інтересами олігархи. Той самий Порошенко був олігархом, який спочатку співпрацював із Кучмою, а потім виступив проти нього. Ющенко був колишнім головою Національного банку, а опісля – прем’єр-міністром Кучми. Можна лише порівняти Майдан 2004 року з ситуацією, що виникла довкола білоруського банкіра Віктара Бабаріко або довкола кандидата в президенти Валєрія Цепкала. Вони раніше працювали з Лукашенкою, але сьогодні відкрито висловлюють свою незгоду з його політикою.

– Як ви охарактеризуєте феномен Святлани Ціханоускої? Завдяки чому їй вдалося буквально за кілька тижнів згуртувати довкола себе десятки тисяч осіб?

– Можна сказати, що Ціханоуска виринула буквально нізвідки. Її чоловік Сярґєй – блогер, чимось схожий на Навального. Він узявся знімати й оприлюднювати в інтернеті викривальні ролики, висвітлювати темні сторони режиму Лукашенки. Але його популярність була відносною, ніхто не сподівався, що дружина блогера в останню хвилину висунеться у президенти. Що сталося в Білорусі? Той негатив, що накопичився в суспільстві, мусив вихлюпнутися назовні, бо за 26 років білоруське суспільство сильно змінилося. Численні теорії переходу до демократії часто наголошують на тому, що в бідному суспільстві з великою кількістю проблем люди зайняті лише виживанням, і боротьба за демократичні свободи не є їхнім пріоритетом. Проте авторитарний режим Лукашенки все ж приніс порівняний добробут та економічну стабільність, у Білорусі з’явився справжній середній клас. Молоде покоління виросло не в закритому суспільстві. Хоч би як Лукашенка намагався відключити інтернет, інформація все одно потрапляє назовні. Сьогодні неможливо герметично закрити суспільство. До того ж, частина міського населення має щодо політичної системи зовсім інші очікування, ніж пропонує режим. Якщо уважно почитати програми кандидатів, людям не треба, щоб держава все за них робила й вирішувала. Це зовсім інше покоління, ніж те, що на нього спирався Лукашенка в 90-х і яке сподівалося, що держава розв’яже всі проблеми. Ті люди не просили жодної свободи, а лише комфорту і спокою.

– Можливо, єдиною доречною паралеллю з Майданом може бути факт народження активного громадянського суспільства? Оця несподівана солідарність і спорідненість духу, що виникає між фактично незнайомими людьми?

– Так, тут згідна. Білоруське громадянське суспільство народилося саме зараз, на наших очах. Наглість Лукашенки, ці неможливі 80% суспільство сприйняло як плювок в обличчя. Справді, як і сьогодні в Мінську, суспільна самомобілізація на обох Майданах тривала багато днів поспіль. Оця мобілізація, що розтяглася в часі, видається єдиною можливістю змінити долю Білорусі. Спільною є потреба захистити почуття власної гідності, небажання бути сприйнятими за ідіотів. Використання насильства в такій пропорції також шокувало людей. Думаю, що сьогодні в Білорусі навіть традиційний немолодий електорат Лукашенки розчарувався в ньому, коли побачив усю цю брутальність.

– Утім, Лукашенка не вперше виявляє брутальність у ставленні до опонентів: варто згадати вибори 2010 року. Наскільки ефективними виявилися санкції, що їх тоді запровадили?

– Санкції почалися набагато раніше: у 1996-му, коли Лукашенка організував референдум, змінив Конституцію та розігнав парламент. Ефективними вони не були, бо ніяк не заважали Лукашенці робити все, що він вважав за потрібне. Він мав дуже мало контактів із Заходом, його чиновники гроші в європейських банках не тримали, кредитів він у ЄС не брав, тому якогось особливого ефекту не було. Ситуація змінилася в 2015 році, коли Лукашенка зміг запропонувати своє посередництво для пошуку врегулювання збройного конфлікту в Україні. Зауважте, коли він переобирався у 2015 році, західні медіа його аж так не критикували, все відбулося безконфліктно, хоч він поводився так само: привласнив собі 80% голосів. Але на це тоді закрили очі, бо всі хотіли стабільності. Гаранта стабільності він грав дуже довго.

– Та й нині західна реакція на білоруські події доволі стримана. Макрон висловився за «солідарність із білоруським народом», але поки що це лише заяви. Не до порівняння з ситуацією в Лівані, для якої активно збирають кошти й організовують міжнародні конференції. Чому така обережність, як думаєте?

– Обережність тут не щодо Лукашенки, а щодо Росії. Захід побоюється, що якщо він надто активно втрутиться в ситуацію, Росія може негайно цим скористатися. Тим паче, порівняно з Україною, де певна частина суспільства завжди прагнула емансипації від Росії, в Білорусі такої критичної маси немає. Якщо ми уважно подивимося на вимоги протестувальників, то побачимо, що ніхто активно не заперечує проти партнерства з Росією. І в цьому також велика відмінність між двома країнами. Поки що білоруси вимагають лише нових і чесних виборів та встановлення демократії. Ціханоуска, зокрема, казала про своє бажання повернутися до Конституції 1994 року, яку Лукашенка змінив у 1996-му, коли посилив свої президентські повноваження. Ідеться, напевне, не лише про текстуальне повернення до того документа, а більше про встановлення рівноправ’я між різними інститутами влади, президентом і парламентом. Щоб уникнути зайвої концентрації влади в руках глави держави.

– Що могли би зробити міжнародне співтовариство, впливові гравці світової політики, походячи з політичних реалій?

– Насправді на рівні декларацій уже говорили про нові санкції. Але вони навряд чи зарадять справі, бо ситуація суттєво відрізняється від тієї, що була в 1996 році. Економічний контекст складніший, Росія починає різко піднімати ціни на нафту і зменшувати преференції для Мінська. Це змусило Лукашенку шукати порозуміння з Заходом. Але й Європа не може сьогодні запропонувати такої допомоги, на яку вона була здатна, скажімо, десять років тому. Проте все ж пропозиція економічної підтримки, за умови зміни влади, могла би позитивно спрацювати на ситуацію.

– Найближчий природний союзник Білорусі – це, мабуть, Литва? Не випадково Ціханоуска поїхала саме туди. Литовський президент уже виступив із пропозиціями про посередництво...

– Найближчі союзники, на яких може сьогодні спертися білоруське суспільство, – це Литва, Польща й Україна. Так склалося історично. Наприклад, свого часу саме до Литви переїхав Європейський гуманітарний університет – приватний білоруський виш, що потрапив під переслідування Лукашенки. До того ж Литва – це Євросоюз, що має відповідні можливості, це сусід, який завжди цікавився можливістю демократизувати білоруське життя.

– Чи вважаєте ви, що Люблінський трикутник – себто союз Литви, Польщі й України, – має політичне майбутнє? Чи міг би він задати імпульс до нового розвитку регіону Східної Європи?

– Звичайно. Це провідні гравці регіону, здатні генерувати пропозиції, які за позитивного розвитку подій могли би посприяти демократизації Білорусі.

– Повернемося до фактору російських впливів. Наскільки Росія здатна скористатися ситуацією та анексувати Білорусь? Зокрема у світлі недавньої телефонної розмови Лукашенки з Путіним про можливу військову допомогу режиму?

– Так, як із Кримом, думаю, не станеться хоча б тому, що в Криму певна частина населення, на яку спиралася Москва, ідентифікує себе з росіянами. Білорусь – це не регіон і не автономія, а незалежна республіка. Ідею незалежності поділяють усі: і Лукашенка, й опозиція. Більшість населення – всі ті, хто молодший за 30 років, народилися й живуть у незалежній державі. Тому на спробу анексії реакція буде зовсім інакшою. Білоруси не хочуть ставати росіянами. Національна свідомість – потужний фактор. Путін регулярно пропонує Лукашенці різні форми злиття, але той завжди відбивався, як міг. Якщо Лукашенка приведе на свою землю російську армію, це буде кінцем його влади. Він це розуміє. Одна загроза його владі – це опозиція, а другою завжди було долучення до РФ. Це розуміє й Путін. У 2014 році не було нафтової кризи, економічна ситуація була іншою. Вливати гроші в Білорусь, як, наприклад, у побудову мосту до Криму, Росія сьогодні не в змозі. Навряд чи Кремль прагне створити собі нову проблему. Попри те, що військово-політична співпраця Білорусі й Росії доволі потужна, діє спільна система ППО, сьогодні для Путіна найбільший виклик – це регіони.

– Власне, про економічну ситуацію. Унікальність Білорусі, порівняно з Україною та Росією, полягає також у тому, що в цій державі немає олігархів. Наскільки великі й середні державні підприємства, що долучилися сьогодні до протестів, можуть стати їхнім ресурсом і стабільною структурною складовою?

– Дійсно, структура білоруської економіки відрізняється від багатьох країн, бо Лукашенка свого часу відмовився від приватизації. Вся велика промисловість залишилася в руках держави. Водночас паралельно розвинувся сектор приватних послуг зі значно дрібнішими за розміром підприємствами. Ідеться про банки, ресторани, потужний сектор ІТ... Проте великих і впливових приватних економічних гравців немає. Від кожного успішного бізнесу Лукашенка завжди вимагав політичної лояльності. На цих великих державних підприємствах зберігся той автентичний робочий клас, якого, мабуть, ніде більше на пострадянському просторі вже немає. Урешті, багато хто з активних учасників протестів від початку усвідомлював: якщо робітництво не долучиться до них, то протест приречений. Мало хто вірив у таку перспективу, бо робітники й колгоспники завжди були опорою Лукашенки, але це сталося! Лукашенка втратив і цю підтримку також. Залишився лише ОМОН. Але й омонівці – чиїсь сини, брати, чоловіки, сусіди... Вони також частина суспільства. Якщо й вони масово почнуть кидати щити, то режим упаде.

– Демографія протесту справді дуже цікава. Напевно, ніхто не уявляв також, що підніметься провінція?

– Звичайно. І саме в регіонах силовики вже почали відмовлятися силоміць розганяти беззбройних людей, – бо всі всіх знають. Що довше триватимуть протести, то менше шансів у Лукашенки утримати владу. Але хоч би що сталося, білоруське суспільство вже ніколи не буде таким, як до цих виборів. У будь-якому разі, це – початок кінця. Невідомо, скільки триватиме агонія режиму, але очевидно, що його смерть настане.

 

Спілкувалася Алла Лазарева, Париж

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/World/246795)

29-й День Незалежності: на порозі нових угод

Суд РФ виправдав примусове лікування шамана, який йшов «виганяти Путіна»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com