rss
10/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ 29-й День Незалежності: на порозі нових угод

29 років – багато це чи мало?
Для народу, котрий боровся за цю Незалежність майже 300 років?
А для народу, котрий повною мірою, всіма селами, містами і містечками усвідомив цінність цієї Незалежності якихось 6 років тому?..

Насправді це багато. Якихось 6 років тому ніхто не знав, скільки часу ми ще протримаємося – і чи протримаємося взагалі. Відлік усвідомленої Незалежності для цілої країни, мабуть, варто починати з Іловайська – з моменту, коли стало зрозуміло, що українців розстрілює Російська імперія…

Імперія котра необачно випустила з кігтів здобич – і тепер прагне відігратися за будь-яку ціну.

Іловайськ топили в крові саме під час святкування Дня Незалежності. Схиблена на знаках імперія намагалася відігратися бодай так. Не вийшло.

Не вийшло відігратися і іншим способом – більш витонченим.

Як відомо, у вересні 2014 року представники України підписали у Мінську славнозвісні угоди, котрі, у випадку їх виконання, мали би завдати по українській Незалежності набагато більшого удару, ніж ті серпневі розстріли під Іловайськом.

Зараз вже мало хто пам’ятає, як виявилося, суть тих угод, а частина з тих українців, котрі пам’ятають, вважають ті угоди «хитрим ходом, котрий дав можливість відтягнути час».

А ці угоди варті того, щоб про них пам’ятати завжди – або хоча б до тих часів, поки попіл від угод не буде поховано під попелом руїн імперії.

До «мінського меморандуму» від 19 вересня 2014 р. було підписано «додаток», у якому було зазначено координати так званої «лінії розмежування сторін», а по суті – лінії нового кордону з Росією.

Вочевидь, обидві сторони, котрі підписали цей злочинний документ, розуміли, що народ з ними не погодиться, і може знести і підписантів, і чинний кордон, і не факт, що в Ростовській області спиниться.

Тому лінію нового кордону було прописано за географічними координатами, а сам додаток – засекречено.

Звісно, та інформація все одно потрапила у ЗМІ, «Дзеркало Тижня» опублікувало додаток у січні 2015 року. Але якось ця вкрай незручна інформація потонула у вигуках «кіборги витримали – не витримав бетон!» і тому подібних. Так, за мінськими угодами за вересень 2014 року і Донецький аеропорт, і місто Щастя, і селище-привид Широкине мали відійти Росії.

А якщо би відійшло місто Щастя – за ним пішов би і Харків, якщо би відійшло Широкине – за ним пішов би і Маріуполь…

ДАП намагалися відбити «кіборги» – навіть попри те, що з Києва їм частенько забороняли стріляти, і вони, як чемні воїни, в багатьох випадках навіть дотримувалися тих наказів. На жаль, це один з тих випадків, коли своїх зрадників у командуванні бояться більше, ніж озброєного ворога перед носом. Що було далі – всі пам’ятають. Інформація про те, що чинна влада віддала аеропорт ще у вересні, ніби й була – але помічати її не хтіли…

Добровольці у Щасті виявилися набагато впертішими, ніж кіборги – і не відступили, не злякалися навіть наказів від зрадників з Києва. Лінія фронту мала би зупинитися в Харкові – але добровольці витримали штурм з обох боків – і з того, і з цього боку фронту. (Хто бажає – може прочитати спогади про ці події тут: https://www.chasipodii.net/article/19286/). Щастя досі наше – хоч цим ми порушуємо ті самі мінські угоди.

З Широкиним було тяжче. Тамтешні добровольці намагалися організовувати собі підтримку «з великої землі», правосекторівець Віталій Тіліженко їздив у відпустку з фронту, хтів організувати мітинги у Києві, Харкові, Маріуполі. На мітинг на Майдані майже ніхто не прийшов, зате додому до батьків хлопця завітало СБУ. За дивним збігом, сам Тіліженко загинув через кілька днів – коли армійські командири за звичкою кинули добровольців у бій за недосяжну висоту і чомусь не змогли надати вогневу підтримку. Такі випадки тоді чомусь часто траплялися…

Тоді, в бою під Старогнатівкою, загинуло семеро бійців – а пресслужба Міноборони відрапортувала тільки про одного, і назвала бій «успішною операцією».

Втім, Широкиному пощастило – переляканий Маріуполь пішов мітингувати, здійнявся галас і ґвалт, і Широкине лишили там, де воно є.

Тим, хто розповідає, як полум’яно боролася з Росією попередня влада, і як капітулює чинна влада, такі речі пам’ятати невигідно. Але тим, хто хоче жити в Україні, і хто цінує її Незалежність, забувати все це – смертельно небезпечно.

Чому?

По-перше, Мінські угоди все ще чинні, і нас все ще шпетять, що ми їх не виконуємо.

Звісно, що не виконуємо – нам Конституція забороняє в таких масштабах землю роздавати.

Title 
 Янголи-охоронці української Незалежності.
18 серпня 2014 року. Попереду в них – Іловайськ.
Фото з ФБ Романа Зіненка

Як взагалі підписання таких паперів могло статися – невідомо, але це однозначно злочин, за який мав би відповідати, зокрема, і гарант територіальної цілісності. І один гарант, і другий гарант, другий навіть більше – оскільки нічого не зробив, аби роздивитися, що там напідписував перший…

По-друге, з найновішою історією України відбувається те ж саме, що і з її історією радянського періоду. Якимось дивним чином в громадській думці закріплюється, що добровольці – ті самі, котрі зупинили ворога, котрі не дали віддати імперії чималий шмат країни, котрий однозначно тільки би збурив імперські апетити – ці добровольці тепер в громадській думці стають ледь не злочинцями, котрі «порушували субординацію», не слухалися командування, і взагалі страшними людьми були, бандерівцями, яким в руки зброю страшно давати…

В радянські часи партизанами-бандерівцями лякали дітей, їх подвиг було не те що знівельовано – сплюндровано настільки, що десятиліттями після отримання Незалежності як мінімум три чверті країни були впевнені, що то були страшні криваві бандити, котрі невідомо що хтіли. Ну а саму Незалежність ті ж три чверті громадян сприймали як дармовий подарунок – а не як відвойовану кров’ю і потом.

Аж після того, коли імперія почала воювати відкрито, нащадки оцінили подвиг «бандитів-бандерівців» — коли самим довелося ледь не з сокирами в руках йти воювати.

І от пройшло якихось 6 років – і історія дивовижно повторюється. Знову добровольці стають бандитами, «порушниками субординації», «проукраїнськість яких неможливо визначити»… Знайомий почерк, чи не так?..

А мінські угоди наразі лишаються чинними – і європейські політики щодуху шпетять Україну за те, що вона ці угоди не виконує. Принаймні, поки що не виконує…

І поки що шпетять нас не дуже сильно – бо Росія теж свою частину не виконує, і явно не збирається виконувати. Але і відступати Росія наразі теж не збирається – і досі вона ще не відступила у жодному так званому «замороженому конфлікті».

А от наступ – цілком ймовірний.

Принаймні, саме в площині підписання угод.

І поки що саме в цій площині Україна може хоча б якось відігратися.

Хоча б під тим приводом, що час змінювати майданчик для зустрічі з імперією. Мінську зараз явно не до нас. Найгірше буде, якщо після тих всіх їхніх перипетій кордон з Росією в України стане на 1084 км довшим. Але загалом Росія – то така держава, з якою можна взагалі спільних кордонів не мати, але мати з нею війну, і Молдова є яскравим прикладом саме такої халепи. Тому тисячею кілометрів спільного кордону більше, тисячею менше – то вже загалом майже дрібниця…

А от новий майданчик для перемовин – це набагато цікавіше. Поляки навряд чи на те погодяться. Принаймні, після того, коли виявилося, що літак Леха Качинського підірвали вибухівкою, та ще й, найімовірніше, закладеною під час ремонту на російському підприємстві, запрошувати росіян в гості було б не дуже логічно – нехай навіть і з метою мирних перемовин. А от турки наразі не дають росіянам собі в борщ наплювати, і, на диво, хитрість їхнього керівництва у стосунках з імперією відрізняється від хитрості українського керівництва – і чинного, і попереднього – на десять порядків від нуля. Своїх інтересів вони не здають – хоч як би росіяни не тиснули. Можливо, турецька атмосфера мала би трохи надихнути українських перемовників на патріотичнішу позицію?

Ну і лишається суто внутрішня проблема: що робити з тими, хто напідписував у Мінську купу капітуляційних паперів? Проблема ця є дуже важливою не тільки з огляду на минуле, а й з огляду на майбутнє: хто його знає, що ще там українське керівництво може напідписувати.

Особливо якщо зважити на досвід підписантів: Кравчук у 1993 підписав Масандрівські угоди, які стосувалися подальшої долі розміщених на території України ЧФ та ядерної зброї, чим підготував підґрунтя для Будапештського меморандуму, котрий підписав вже сам Кучма. І ті угоди, і той меморандум українцям добряче гикнулися 2014, та й досі гикаються.

Ймовірно, через те ці двоє й погодилися підписувати Мінські угоди: одним підписом більше, одним менше, все одно за зраду державних інтересів ніхто не карає, можна підписувати…

Така сміливість всіляких підписантів вже коштувала Україні чимало крові, крові патріотів, котрим би ще жити та й жити.

І, як бачимо, панове підписанти і далі беруться до діла – зі старим ентузіазмом. Це не просто неправильно – це небезпечно, і, зокрема, небезпечно для Незалежності.

Добровільно і прямо віддати Незалежність український народ не погодиться – і ми це вже довели.

А от чи зможемо ми вберегти її, цю Незалежність, від хитрих і зрадливих політиків? Буде видно. Як мінімум, наразі цілком у наших силах зробити так, щоб вони якщо й підписували нові «ганебності» – то щоб робили це тремтячими від жаху руками…

Ольга Жіль-Белова: «Мобілізація, що розтяглася в часі, видається єдиною можливістю змінити долю Білорусі»

Суд РФ виправдав примусове лікування шамана, який йшов «виганяти Путіна»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com