rss
09/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ До 245-річчя від Дня народження Петра Прокоповича: козака з діда-прадіда – та основоположника медової галузі

Україна може похвалитися великим розмаїттям виробленого меду: липовий, гречаний, акацієвий, соняшниковий, з різнотрав'я. Завдяки природному різноманіттю, держава успішно входить до 10 країн світу, які є найбільшими виробниками меду.

Стародавні греки вважали, що мед сприяє написанню віршів та прищеплює мудрість. Мед може зберігатися практично вічно. У давньоєгипетських пірамідах, під час археологічних розкопок, знайдені амфори з медом, який не втратив не тільки поживних властивостей, а й смаку та кольору. Його хімічний склад теж майже не змінився.

Title 
 Могила Петра Прокоповича та Степана Великдана

У стародавньому світі, особливо в Єгипті, Греції, Римі, мед використовувався в якості валюти. Нарівні зі золотими монетами, ним можна було оплатити будь-яку покупку, а також штрафи і податки. Це свідчить про те, що в ті часи мед був досить дефіцитним продуктом, доступним далеко не кожній людині.

Від воїнів-мореплавців із Скандинавії до нас дійшов вислів «медовий місяць». Адже вікінги традиційно в перший місяць після весілля їли багато меду і пили медові напої. Сучасні лікарі стверджують, що мед оздоровлює організм, лікує багато захворювань – від болю в горлі і бактеріальних інфекцій аж до фертильності.

Стрімкої популярності виробництво меду набуло завдяки українцю Петру Прокоповичу, винахід якого й досі використовують всі бджолярі світу.

Народився Петро Прокопович 10 липня 1775 року в селі Митченки, сучасна територія Бахмацького району, Чернігівської області, в сім'ї священика. Батько – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого походив знаменитий архієпископ Феофан Прокопович.

Перша письмова згадка про село Митченки датується 1636 роком. Розташоване село за 7 км від славного Батурина. Село розташоване на Батуринському шляху: дорога з Батурина до Конотопа. У селі Митченки проживали козаки, кріпаки, ремісники, купці, чумаки і єврейські сім’ї, кожна з яких тримала крамницю. Більшу частину населення в селі становили козаки, а тому Митченки вважалися козацьким селом.

Свого часу на вулиці Шкодинці жив Пилип Орлик – найкращий друг гетьмана Івана Мазепи, в Митченках народився і Григорій Орлик.

З 1836 по 1917 Митченки славилися заводом, де виливали церковні дзвони. Засновником заводу був місцевий житель Котляр Никифор Антонович – колезький реєстратор, церковний староста Покровської церкви. Він мав хист до винахідництва й механіки. Майстер-самоучка, що досяг мистецтва лити дзвони в 200 і навіть 300 пудів вагою.

Title 
 Вулик
Петра Прокоповича

Пізніше справу батька продовжили сини Федір та Григорій. Щорічно на заводі виготовлялося від 30 до 35 дзвонів. Дрібно і великовагові дзвони дзвеніли в різних церквах Чернігівської та Полтавської губерній. Особливо прославився дзвін вагою понад 300 пудів, відлитий для Путивльського Печерського монастиря.

Наприкінці ХІХ ст. це був один із 25 дзвоноливарних заводів Російської імперії. Власники виробництва дуже дорожили честю заводу. Про це свідчать листи замовників, в яких підкреслюється висока якість виробів. Адже мелодійність дзвону залежить від складу глини, у яку заливається метал. А кращої глини, за хімічними показниками, ніж та, що залягає коло річки Сейм – годі й шукати.

Початкову освіту Петро отримав у батьківській хаті. В 11 років хлопця родина віддала на навчання до богословського класу Київської Духовної Академії, де він навчався 8 років. Здібний до навчання юнак отримав добру освіту. Молодий випускник мріяв стати вчителем, батько сподівався, що з сина вийде священик, та доля Петра скерувала на іншу стежину. Він від’їжджає до Херсона, під опіку батькового брата, капітана гвардії, який і влаштував хлопця кадетом у Переяславський кінно-єгерний полк. Петро Прокопович приймає участь у військових походах. Встиг заслужити повагу серед командування. Та військова служба не приваблювала Петра Прокоповича, до всього, він потерпав від сильного головного болю. У 1798 році він залишає військову службу, йде у відставку.

Коли повернувся до рідного села, батько йому був не радий. Адже Іван Прокопович бажав бачити свого сина інтелігентною людиною, а не сільським козаком. Тому Петро починає хазяйнувати окремо від батьків. Одного разу він побачив, як доглядає пасіку молодший брат, та і собі припадав душею до цієї незнаної справи.

Від природи бережливий та економний, Петро Прокопович спромігся назбирати певну суму грошей, і у 1800 році купити десятину землі та сімнадцять колод бджіл – за 200 карбованців. Як пізніше зізнався, купив він найгірші бджолині сім’ї. Через своє незнання, бо не міг відрізнити гарну сім’ю від ослабленої, а інша причина – сильні сім’ї зазвичай закурювали, добуваючи мед.

Керуючись лише власними спостереженнями і розмірковуваннями, він намагається зрозуміти природу бджіл.

У 1802 році на господі молодого Петра сталася пожежа. Згоріла садиба та всі господарські приміщення. Вціліла лише пасіка з 60 вуликів. Для власного помешкання він облаштовує землянку. В той період на життя заробляв простою селянською працею: орав, сіяв, косив, збирав жито, доглядав худобу, займався городом, працював столяром, теслею, виготовляв цеглу. Перші труднощі та невдачі не відштовхнули його від улюбленої справи, чоловік наполегливо і далі займається бджільництвом.

Через шість років Петро Іванович доводить свою пасіку до 550 бджолиних сімей. З'явилися гроші, він купує першу книгу з бджільництва. Висновок його після прочитаного був такий: «...якби я раніше почав читати книги, то я б не створив свою систему догляду за бджолами».

Петро Прокопович був спостережливою людиною і помітив, що дикі бджоли селяться під покрівлею з жита, тому, окрім дуплянок, тримав так звані мати, циліндричної форми вулики, які виготовлялися з житнього килиму. Пізніше Прокопович зробив вулик у формі паралелепіпеда, чотирикутної форми.

Щоденна копітка селянська праця не зламала волю до відкриттів. Великий бджоляр казав, що успіху у «бджолиному промислі» зміг досягти завдяки Божій допомозі. Для нього утримання бджіл було споглядальною працею. Він писав, що з давніх-давен бджіл вважали чистими і невинними істотами, а їх утримання – святим ділом, тому входять до пасіки завжди з молитвою. Робота з бджолами для Прокоповича завжди була духовною настановою. Цю думку український пасічник бере зі Святого Письма: «Підійди до бджоли і пізнай, яка вона трудолюбива, яку почесну роботу вона робить».

Title 
 Пасіка

Довгий час Петро Іванович думав про будову нового власного вулика. І як результат у ніч на 14 січня 1814 року, як потім Прокопович сам зізнався: «... Боже милосердя мене осинило і ясною стала будова вулика...» За копітку працю прийшла винагорода. Наступного дня, своїми руками він зробив «втулковий» вулик, назвавши його «Петербург». Розбірний вулик вміщав рамку – самостійну частину бджолиного житла. Рамка не створювала позарамкового простору, це зберігало комфортність зимівлі клубу бджіл. Завдяки цьому стало можливо вільно оглянути бджолину сім’ю й активно впливати на перебіг її розвитку.

Ще один визначний винахід Прокоповича — дерев’яна перегородка з отворами, через які проходять тільки робочі бджоли, що дає можливість отримувати чистий мед у рамках. Деякі дослідники стверджують, що до цього винаходу Петра Прокоповича спонукав малий син Степан, він відмовлявся їсти мед, плакав за бджілками, яких на смерть закурювали, відбираючи у крилатих трудівниць мед. Траплялися у меду і домішки з личинок ненароджених бджілок, адже матка без перешкод сіяла і в медових щільниках.

Тепер у Петра Івановича - свій вулик і своя система бджолярства. Вулик Прокоповича найкращим чином пристосовано до клімату в роботі бджоляра з бджолами, він оберігає бджіл при відборі меду. Про це він пише статті, друкує у різних журналах і газетах, звертаючи увагу громади та пасічників. Та не всі розуміли важливість і переваги його винаходу. Прості селяни не хотіли змінювати систему бджоловодіння, та й надалі закурювали бджіл, адже колодна система того вимагала. При видобутку меду бджіл обкурювали (умертвляли), перш ніж забрати мед із дуплянок. Як правило, знищенню підлягали найкращі сім’ї бджіл, адже вони збирали найбільше меду на пасіці.

Петро Прокопович був добрим господарем, противником кріпацтва, природженим новатором і феноменально обдарованим винахідником. Свого часу він удосконалив плуг і воскобійню, переймався щирою симпатією до трудового люду, наполягаючи на необхідності його просвіти.

У Петра Івановича виникає задум організувати при своєму господарстві школу пасічників, вихованці якої поширювали б його знання й винаходи.

Святково виглядало село Митченки 1 листопада 1828 року, адже саме цього дня відбулася офіційна церемонія відкриття школи. За традицією, духовний отець благословив Прокоповича на добре починання, освятив школу, відслужили молебень, задзвонили в дзвони – і перша в світовій історії школа підготовки бджолярів відкрила двері для кожного охочого – простого і знатного, із різних куточків України і навіть з-за кордону. Спочатку в школі навчалися діти простих селян, яких присилали їхні пани з метою підготовки для своїх пасік освічених бджолярів.

 Title
 Пам’ятна монета номіналом 2 гривні
«Петро Прокопович»
із серії «Видатні особистості України»

Петро Іванович розробив статут школи. На перше місце в школі ставились моральні принципи: «Утримувати учнів так, щоб вони були морально добрими, виконували християнські звичаї і обряди. Прищеплювалися їм слухняність до хазяїна, старанність до роботи, до знань різних господарських справ і особливо, щоб вони були в усьому відвертими і щиро відданими. Викорінювали буд-який вид лукавства і хижацтва». В «Обітниці» учнів, зокрема, в Статті 4-й, вказувалось: «Зобов’язуюсь трубки не палити, тютюну не нюхати, горілки не пити, по вулиці не волочитися, бо усе це є зайвим, непотрібним і поганим». Всі документи школи, що дійшли до сьогодення, свідчать про неперевершений педагогічний талант нашого земляка.

Теоретичні й практичні заняття проводив Петро Іванович сам, оскільки слухачі були переважно неписьменні, то першого року навчав їх арабських цифр, лічби, міри та ваги, класти на рахівницях, множення, ділення, писати і читати. Навчання в школі проводилося переважно українською мовою.

Учням-початківцям керівник наголошував, що жодній недобрій справі не місце в школі, що пасічниками можуть бути лише особливі люди.

Старожили розповідали, що школа у Митченках була дерев’яна, розміром 10 на 20 метрів. Зовні будинок був облицьований цеглою, мав троє вхідних дверей, 14 вікон, сім кімнат і дві зали. Було і підвальне приміщення з п’ятьма відсіками, які розмежовувалися арками. А ще у школі був балкон та чимала тераса. Найдовше на митченківській садибі Прокоповича прослужила крита стодола, де зберігалися вулики, пережила вона і Другу світову, розібрали стодолу аж у 1948 році. У клуню, побудовану самим Прокоповичем, влучила блискавка, згоріла вона дотла. За місцевими легендами, це сталося тому, що в цьому місці Прокопович закопав коштовності, які наполегливо шукали копачі, а тому пожежа знищила всі орієнтири для пошуковців.

Поступово господарство розширювалося, і, як результат, у 1830 році пасіку Прокопович переносить на хутір Пальчики, де спеціально для цього придбав господарство, сюди він переніс і школу.

Петро Прокопович, навчаючи учнів із кріпосних селян, переконувався, що «прості люди» дуже швидко, з великою старанністю опановують нові знання. У звіті для Міністерства про діяльність школи за 1830 рік, він писав: «Між тим, я чую вигуки: і є ж у нього бажання займатися з підлістю.

Title 
 Перший вулик на пасіці Прокоповича

Цим крикунам, котрі підносяться над людською природою, я відповідаю, що моїм завданням є розповсюдження справжніх знань про бджіл. Для розуміння

цього, необхідно навчити людей з того стану, яке надто несправедливо і образливо називають «підлим», підлими повинні вважатися дармоїди, а не люди, які складають багатство і силу держави».

Прокопович продовжує писати наукові статті. Так, у 1833 році виходить праця «Про користь розведення для бджіл синяка, рослини медоносної та олійної» - про рослину, на яку все своє життя Прокопович звертав неабияку увагу. У 1835 році друкує велику статтю «Про рапс як про їжу для бджіл».

На пасіці Прокоповича побував імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні постачання меду до царського двору. Про цю зустріч в народі й дотепер ходить легенда, що Петро Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання, «задля збереження чистоти меду», змінити проект залізниці Москва-Київ, щоб, замість Глухова і Батурина, вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив – Прокопович із власної кишені оплатив проект перенесення залізниці.

Гордістю Петра Івановича були його сад та виноградники. Цікаві відомості про них дає в своїй книзі «Черніговская губернія» Михайло Домонтович: «...згадаємо і про зразковий сад, який є взірцевим, що насаджений при школі Прокоповича коло села Пальчики, Конотопського уїзду. В ньому знаходиться до двох тисяч садових дерев у відмінному стані, не дивлячись на те, що місцевість, де вони ростуть, по своїй географії не зовсім придатна для садівництва. В саду школи ростуть на відкритому повітрі виноградники, виписані свого часу Прокоповичем, як в кущах, так і лозами, із Криму ще в 1835 році. За останні 10 років виноградник акліматизувався і почав плодоносити. Наполегливість Прокоповича дала результат, всі сорти дали плоди. При ранніх веснах і теплих осінніх днях, виноград дозріває і має такий самий смак і величину, як і виноград, що виріс у Криму».

Коло питань, які охоплював Прокопович у своїй науково-дослідницькій діяльності, було дуже широким. Він вивчав місцеву медоносну флору, розробляв методи профілактики та лікування хвороб бджіл, займався племінною справою, організацією праці бджолярів та озелененням пасік. Плідна робота Петра Прокоповича неодноразово знаходила визнання. Він був удостоєний звання дійсного члена Московського товариства сільського господарства, яке нагородило його золотою та срібною медалями, а Вільне економічне товариство - мікроскопом. Одержав Петро Прокопович і урядову нагороду – орден святого Володимира 4-го ступеня.

Свої праці Петро Прокопович писав українською мовою, і довгий час намагався купити друкарню для їх видання, тому знову наважився звернувся до імператора, «височайше дозволити», але дозволу цього разу не отримав. Офіційна версія цієї відмови – «політично ненадійний». Доводилося друкуватися у російських фахових журналах.

З роками пасіка значно зросла. Петро Іванович вважав бджільництво найприбутковішою галуззю сільського господарства, що й довів власним прикладом. Скажімо, у 1839 році пасіка Прокоповича налічувала близько 3 тисяч бджолиних сімей, прибуток від неї становив понад 20 тисяч рублів щороку. Через декілька років наполегливої праці бджологосподарство Прокоповича складалося з 10 тисяч сімей – і стало найбільшим у світі. Лише шкільна пасіка в 1855 році мала 2542 бджолині сім’ї.

Title 
 Шевченко у Прокоповича

Слава про винахідника, бджоляра-новатора та ще й фундатора першої у Європі школи бджільництва дійшла і до великого Кобзаря. Тарас Шевченко у 1843 році відвідав школу бджільництва. Багато точиться різних суперечок, чи бував Шевченко на пасіці всесвітньо відомого бджоляра, чи ні? Я впевнений, що був. Про цю подію геніальний Кобзар згадує в повісті «Близнюки», де він подає колоритний образ Ничипора Сокири, вустами якого мовлено: «Немає, либонь, благороднішого на світі заняття, ніж пасічникування».

Ще один доказ того, що Шевченко відвідував знаменитий бджолиний завод та школу пасічників Прокоповича – це картини «Селянська родина». Сучасний дослідник життєвого шляху Петра Прокоповича Валерій Корж стверджує, до чого схиляюся і я, що на картині «Селянська родина», яка писана 1843 року, на першому плані зображено Степана Великдана (за прізвищем матері), незаконного сина Петра Прокоповича з його родиною, а на задньому плані – і сам Петро Прокопович.

На жаль, достеменних прижиттєвих портретів Петра Прокоповича не збереглося, або й зовсім не існувало, а тому загальноприйнятий образ Петра Прокоповича, який використовується в даний час, схожий на того чоловіка, якого зображено на Шевченковій картині.

Слава про школу ширилася все далі, численні гості приїздили зі всієї України, Росії, Білорусії та навіть з дальніх країн. З одним учнем з далекої країни, Гаспаром Шульцем з Сілезії, трапилася прикрість. Після закінчення навчання він поїхав у Німеччину, де зустрівся з Дзержоном і розповів йому про рамковий вулик Прокоповича. Потім Дзержон приписував собі цей винахід, але слава про Прокоповича та його школу не дала прижитися брехні.

Аж до самої смерті Прокопович дбав про молоду зміну бджолярів. У одному з листів він писав: «Обійшовши школу, набиваю ноги, і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип».

Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року, й похований у склепі під тими ж липами у Пальчиках, де і тепер знаходиться його могила.

Не перелічити усіх тих наукових робіт, які написав про бджіл та методи їх утримання Петро Прокопович. Та не збулася прижиттєва мрія великого бджоляра-новатора – видати окремим тиражем всі свої праці. Історики доводять, що, всупереч імператорській відмові, Прокопович ризикнув набрати макети для друку українською мовою, але Конотопська та Полтавська повітова поліція розгромила пристосовану типографію. Все через те, що працю Прокопович хотів видати українською мовою.

Вже пізніше його син та вдячні учні дещо видали з лекцій російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською.

Після смерті Петра Івановича, школою та маєтком керував син Степан. Він сумлінно виконував заповіти батька-вчителя і навіть розширив господарство. Зокрема, у 1863 році купив у Батурині колишню резиденцію гетьмана Мазепи, з розкішним садом та гаєм під назвою «Городок». Липовий парк гетьмана Розумовського, гай генерального писаря Пилипа Орлика та сад генерального судді Василя Кочубея складали величезні простори для подальшого розвитку бджільництва.

У серпні 1867 року Степан Великдан звернувся до Міністерства державних маєтностей з проханням посприяти розповсюдженню відомостей про діяльність школи бджільництва, щоб залучити на навчання ще більшу кількість охочих.

Title 
 «Селянська родина» Тараса Шевченка

У 1878 році відбулися урочисті святкування з нагоди 50-річчя від дня заснування школи бджільництва.

Свято дотримував заповіді свого батька Степан Великдан, щирий прихильник всього українського. Не даремно ж придбав колишні гетьманські простори. В його маєтності завжди можна було знайти літературу українською мовою.

Смерть Степана Петровича застала раптово, він помер у 1879 році. Похоронений у склепі, поряд з батьком.

На жаль, неодноразово склеп було пограбовано. Хтось і там шукав скарбів…

Наступного року, за указівкою з губернії, школу закрили. Протягом двох років розкрадалося все, що було надбано і зорганізовано двома поколіннями видатних бджолярів. Фактично, немов за чиїмось наказом, господарство зруйнували варвари. Багато чого, по-тихому, розтягнули місцеві селяни. Онуки Петра Прокоповича теж сприяли розкраданню маєтку. Особливо мав таку пристрасть ледаркуватий Іван. Можливо, це сталося через те, що діти у Степана Великдана були позашлюбними, а тому не отримали права на спадок. А можливо, когось муляла слава українських бджолярів.

Зі спогадів очевидців: «Майно і пасіку розкрадали. Крали вулики з бджолами і без них. Бджолині сім’ї нищили, забирали мед з вуликів «варварським» методом, бджоли кружляли над пасікою сиротами, потім вкривали своїми мертвими тільцями все навкруги. Меблі та інвентар часто, не криючись, продавали на базарі в Конотопі та Ніжині. Мабуть, більше п’ятнадцяти возів книг вивезли в невідомому напрямку». На сам кінець з’явився невідомий лихвар з Ніжина та висунув вимогу повернути йому кредит у 11000 крб., начебто браний ще Петром Прокоповичем. Невдовзі нерухоме майно продали з молотка. Деякі речі зі школи та маєтку Петра Івановича зберігаються в Конотопському та Чернігівському музеях.

Школа пасічників проіснувала 52 роки, з них 24 – за життя її фундатора. На утримання закладу не було витрачено жодної копійки з державної казни.

Все передове, за звичкою, Росія привласнює собі. Не оминула ця доля і Петра Прокоповича та його винаходів. Одна з причин знищення після його смерті школи бджільництва та всієї маєтності – те, що Прокопович був українцем. Знищення пам’яті про Прокоповича-українця продовжувалося й після 1917 року. На думку «верховноправлячих», не міг бути всесвітньо відомий винахідник-бджоляр українцем, а тому майже всі друковані видання з бджільництва майже до 1990 року, вміщували біографічну довідку про Петра Прокоповича як «великого руского пчеловода».

Склеп зазнав руйнувань і в роки Другої світової війни. Лише в травні 1954 року на могилі встановили пам’ятник із полірованої мармурової крихти з чавунним барельєфом. Цей пам’ятник простояв 54 роки. У серпні 2008 року замість обеліска на пагорбі встановили бронзову скульптуру Петра Прокоповича, та вже у березні 2011 року невідомі злодії викрали бронзову скульптуру…

 Title
 Петро Прокопович

Але для всього світу Петро Прокопович – славний українець, людина з великої літери, що належить до тих визначних вчених, діяльність яких спричинила стрімкий прогрес у бджільництві. Його наукова наполегливість змінила світогляд щодо раціонального природокористування, він удосконалив технологію розведення бджіл. Петро Прокопович перший створив рамковий вулик, роздільну рамку, започаткував відбір меду без знищення бджолиної сім’ї, удосконалив кормову базу бджіл, розробив методику лікування інфекційної хвороби гнильцю, заснував школу бджолярів. Нащадок славного козацького роду є першопрохідцем у створенні навчальних закладів, де досконало і органічно поєднувалася фахова підготовка з практикою і високим морально-етичним вихованням людини.

За рішенням Правління національного банку України, у 2015 році прийнято ухвалу випустити пам’ятну монету України номіналом 2 гривні «Петро Прокопович» із серії «Видатні особистості України».

В цьому році виповнюється 245 років від Дня народження славетного генія бджільництва Петра Прокоповича. З часу винайдення рамкового вулика минуло понад 200 років. Звичайно, вулик значно вдосконалений, але першість у промисловому винаході з бджільництва належить нашому славному земляку, козаку - Петру Прокоповичу.

Дослідник Віктор Зуй доводить, що Петро Прокопович у своїх висновках про несвідомий природній добір випередив Чарльза Дарвіна. Англієць лише у 1858 році обґрунтував свою теорію природного і штучного добору. Але про поняття несвідомого добору Петро Прокопович розповідав у промові перед учням ще у 1828 році, під час відкриття своєї школи. Він на прикладі дій двох пасічників – «щасливця» і «нещасливця» – переконливо обґрунтовував існування несвідомого добору та його наслідки.

Всесвітньо відомий американський бджоляр-підприємець Асмос Рут, автор «Енциклопедії бджільництва», так оцінив діяльність Петра Івановича Прокоповича: «Його рамка має багато спільного з сучасною секційною рамкою з вирізами для проходу бджіл, стінки його вулика були зв’язані в замок. Він застосовував методи, які далеко випередили його час».

І цим, здається, сказано все.

 

Вперше в Україні у Меморіалі «Бабин Яр» записано 100 усних свідчень про Голокост

УККА підтримує народ Білорусі

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com