rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Загиблі Герої липня 2020 року

Артем Козій

Артем Євгенович Козій народився 21 вересня 2001 року у місті Южноукраїнськ, Миколаївської області. Мешкав у Южноукраїнську та у селищі міського типу Березнегувате.

Після закінчення навчання в Южноукраїнській школі №1 Артем вступив до будівельного технікуму у Миколаєві, але не закінчив його. Оскільки він дуже любив та поважав свого батька (який зараз служить в одному з підрозділів ЗСУ), то прийняв єдине правильне рішення – теж присвятити себе військовій справі. Батько хотів забрати його у свій підрозділ, але Артем відмовився. Сказав, що хоче усього досягти сам і що у нього – свій шлях, який він має пройти самостійно. Він пишався своїм батьком і дуже хотів, щоб батько пишався ним.

10 червня 2020 року підписав із ЗСУ трирічний контракт.

Матрос, номер обслуги гранатометного відділення роти вогневої підтримки 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Його життєвий шлях виявився надто коротким, він так і не встиг зробити багато справ, які чекали на нього, якби Артем Євгенович залишився у цивільному житті. Але у свої молоді роки цей чоловік знайшов у собі сили та сміливість зробити один крок на тій стежинці, на яку бояться ставати багато хто з доросліших за нього людей. Він пішов на війну, і хоча ціна, яку він за це заплатив, виявилася страшною, батько з чистим серцем може зараз ним пишатися.

Артем вважав батька Героєм. Але, на жаль, посмертно став Героєм сам.

21 липня близько 10 год у районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області Артем отримав украй важкі уламкові поранення під час обстрілу наших позицій з АГС. Був евакуйований до мобільного шпиталю у Маріуполі, де о 17 годині того ж дня помер.

Похований 23 липня в Южноукраїнську. У нього залишились батьки та сестра.

Title 

Олег Шило

Олег Олегович Шило народився 5 квітня 1991 року у Києві.

Після закінчення 9 класів школи №200 Олег вступив до технікуму, де планував отримати фах механіка, але через рік залишив навчання. Працював у закладах громадського харчування, а 2009 року був призваний на строкову. Після проходження навчань у Василькові проходив службу у Броварах, у складі 10-ї окремої радіолокаційної роти 102-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних сил України.

Олег Олегович брав активну участь у Революції Гідності, проводячи дні та тижні на Майдані. Цей проміжок часу почав відлік формуванню його персональної свідомості як громадянина країни, якому не байдужа її доля.

Від початку війни його не залишало велике бажання йти на фронт. Врешті він досягнув свого навесні 2015 року, коли записався добровольцем. Олега було відправлено на навчальний полігон у Десні, де його «забракували» через стан здоров’я.

Повернувшись додому, чоловік працював у корпорації Roshen, проте впродовж наступних років його не залишали думки про армію. У розмові зі своєю мамою він казав прямо: «Мамо, відпусти мене, я хочу нарешті стати справжнім чоловіком, адже тут у мене є великі шанси на усе життя залишитись посередністю, а я цього дуже не хочу».

26 грудня 2019 року він підписав із ЗСУ контракт. І з того моменту почалися великі зміни у його характері, світогляді та напрямку думок. Йому стали притаманні розсудливість і мудрість, виваженість і почуття відповідальності. Двічі на день, зранку та увечері, Олег телефонував рідним, і не було жодного разу, щоб їхні телефони промовчали.

Оберігаючи близьких від хвилювань, чоловік мало розказував їм про свої справи на війні, і тим більше про передову. Він кинув курити, регулярно почав відвідувати тренажерний зал. Якщо раніше у ньому «сиділо сто чортів», то зараз його поведінкою керували лише воля, мужність і мотивація. Олег Олегович здійснив свою мрію – він став чоловіком. Армія змінила його, чим він дуже пишався.

Солдат, стрілець – помічник гранатометника 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 липня на підступах до міста Попасна, Луганської області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 11 липня на Берковецькому кладовищі Києва. У нього залишилися мати, вітчим і сестра.

Title 

Тарас Матвіїв

Тарас Тарасович Матвіїв народився 18 лютого 1989 року у селі В’язівне, Любешівського району, Волинської області. Мешкав у місті Жидачів, Львівської області.

2011 року Тарас закінчив факультет журналістики Львівського національного університету, після чого деякий час працював кореспондентом на телеканалах Ера та TVi, вів власні блоги у низці ЗМІ, брав участь у Революції Гідності у лавах 3-ї сотні Самооборони Майдану.

Чоловік був одним із координаторів «Пошукової ініціативи» – організації волонтерів, що займалася пошуками зниклих безвісти під час Майдану людей, членом громадської організації «Українська галицька асамблея», з 2015 до 2019 року – депутатом Жидачівської районної ради від Української Галицької партії.

Коли розпочалася війна, Тарас спочатку активно займався волонтерською справою, а у травні 2015 року вирушив на Схід вже як доброволець окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ». Брав участь у бойових діях у Пісках, Водяному, Опитному.

13 березня 2018 року призваний за контрактом, після чого був доправлений до Львівської академії сухопутних військ, де проходив лідерські курси (освітній проєкт, який передбачає підготовку кваліфікованих офіцерських кадрів для Збройних Сил України за 1 рік), закінчивши які, отримав звання «молодший лейтенант» із кваліфікацією «офіцер управління тактичного рівня». Влітку 2019 року Тараса доправили проходити службу до 24-ї ОМБр.

Молодший лейтенант (на момент загибелі), командир 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

10 липня о 19:25 у районі селища Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області, Тарас Тарасович зазнав вкрай важких уламкових поранень під час мінометного обстрілу наших позицій із боку найманців РФ. Перша міна влучила у бліндаж, той загорівся, і Тарас кинувся рятувати двох побратимів з-під уламків. Витягнув їх, врятував, але в цей час поруч впала друга міна, уламки якої смертельно поранили офіцера. Помер близько 20 години, під час евакуації.

14 липня з Тарасом Матвіївим попрощалися на Майдані Незалежності у Києві, а 15 липня поховали у Жидачеві. У нього залишилися батьки.

Указом Президента №271/2020 від 13 липня 2020 року Тарасу Матвіїву присвоєне звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно). Наказом Міністра оборони України присвоєне чергове військове звання «лейтенант» (посмертно).

Title 

Василь Кравченко

Василь Сергійович Кравченко народився 14 лютого 1994 року у місті Ізяслав, Хмельницької області.

Був призваний за мобілізацією влітку 2014 року, проходив службу у лавах прикордонників. У серпні 2016 року підписав контракт зі Збройними Силами України, який потім продовжив у січні 2018-го. У квітні цього року одружився.

Матрос, старший стрілець десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 20 липня, приблизно опівдні, у районі селища Шуми, Торецької міської ради, Донецької області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ.

Похований 22 липня в Ізяславі. У нього залишилися батьки, сестра та дружина.

Title 

Євген Чумаченко

Євген Олександрович Чумаченко народився 28 вересня 1988 року у Мурманській області (РФ). Із 4-х років мешкав у селі Прямобалка, Арцизького району, Одеської області. Останні роки мешкав у Арцизі.

15 вересня 2018 року призваний за контрактом Арзцизьким РВК.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 13 липня у районі села Славне, Мар’їнського району, Донецької області, від смертельних поранень, які отримав під час обстрілу наших позицій із гранатометів і стрілецької зброї.

Похований 16 липня в Арцизі. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/r3211281)

 

«Я хочу рятувати життя!» Спогади про військового медика Миколу Іліна – білоруса, який загинув за Україну

Пам’яті Марти Коломиєць

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com