Він вважає: система освіти має бути настільки мобільною, щоб якщо не випереджати, то хоча б відповідати часу. Він упевнений: прогресивне п’ятнадцять років тому ЗНО створило покоління «протестованих», але не критично мислячих, і має бути переглянуте. Він переконаний: дистанційне навчання давно схвалене видатними екстерн-студентами минулого, і необхідно лише вітати змішані форми отримання знань.

Топтеми освіти і навколо неї – від «як вдалося евакуювати з Сімферополя до Києва єдиний університет» і «чому доводиться зацифровувати імена абітурієнтів вишу» до «чому Україна не заробляє мільярди на іноземних студентах і досі не пройшла Європейський аудит свого диплома» в інтерв’ю Укрінформу ректора Таврійського національного університету Володимира Казаріна.

- Володимире Павловичу, нещодавно Верховна Рада дозволила випускникам тимчасово окупованих територій вступати на безкоштовне навчання до ВНЗ України без складання ЗНО, тобто – за результатами вступних іспитів. У суспільстві це було сприйнято неоднозначно, зокрема й тому, що ці діти отримують перевагу перед випускниками українських шкіл, які обов’язково складають ЗНО. Чи було це рішення правильним?

- Це було помилкове рішення. Я згоден із батьками материкової України, у цьому справді є певне порушення навіть конституційної рівності. «Реформатори» протиставили школярам материкової України дорогих мені дітей з анексованого Криму та окупованого Донбасу.

Можна навіть назвати автора цієї ідеї – Єгор Стадний, колишній заступник міністра МОН, який курував вищу освіту. Коли він став заступником міністра, високопосадовець, який до цього жодного дня не пропрацював ні в коледжі, ні в Інституті, ні в університеті, відразу виступив з ідеєю – ліквідувати всі університети, переміщені з окупованих територій. Ідея, на щастя, розвитку не отримала, зустрівши в суспільстві рішучий опір.

Це був би хороший подарунок Путіну: у нього на окупованій території виші-перебіжчики працюють, а переміщені за наказом МОН на вільну територію України університети – закриваються. Тоді наполегливий і наділений владою пан Стадний вирішив вчинити по-іншому – «розчинити» дітей з Криму і Донбасу у вищих навчальних закладах країни, щоб нелюбі їм переміщені університети втратили абітурієнтів і просто перестали існувати.

- Але ж цього не сталося, ідея не отримала розвитку…

- Ну, по-перше, переміщені університети не перестануть існувати з тієї простої причини, що для дітей з окупованих територій назви своїх регіональних вишів – давній і звичний навігатор. Для кримчан, приміром, це – Таврійський університет, який понад сто років тому створив наш великий вчений, академік Володимир Вернадський, в якому навчалися батьки й матері, дідусі та бабусі наших абітурієнтів.

По-друге, діти з окупованих територій не можуть без додаткової підготовки вступати до українських вишів. У школах, які працюють за програмами країни-агресора, вже п’ять років не вивчається українська мова та історія України. Для подолання цього розриву міністрами Сергієм Квітом та Лілією Гриневич була розроблена система освітніх центрів «Крим-Україна» та «Донбас-Україна», яка дозволяла дітям з окупованих територій вступити до переміщених університетів, протягом першого року навчання підтягнути знання з української мови, історії та культури, скласти відповідні заліки та іспити і таким чином підтвердити своє право бути українськими студентами.

По-третє, цього не треба було робити ще й тому, що кількість дітей із Криму та Донбасу, які вступають до українських вишів, порівняно невелика. Загалом щорічно вступають приблизно 3-4 тисяч осіб. Кількість випускників шкіл на окупованих територіях, які мають бажання вступати до університетів, щороку падає. Який сенс у цьому дипломі, якщо роботу з ним на півострові, який перетворився на гігантську військову базу, знайти дедалі важче й важче? Практичніше отримати робочу професію.

Але найголовніше – це політично помилкове рішення, бо сталося те, чому може радіти лише наш ворог. Виходить, що ми українських дітей з окупованих територій під надуманим приводом чи не посварили з дітьми материкової України.

- У 2014 році багато ваших студентів публічно й чітко заявили про свою позицію щодо анексії Криму. Для Кольченка й Афанасьєва, приміром, це закінчилося арештами і в’язницею…

- Кримські студенти у 2014 році найактивніше захищали свій рідний український півострів. Своєю відданістю батьківщині вони заслужили право на нашу повагу до них.

Ми маємо розуміти, що діти, яким у 1991 році, коли Україна здобула незалежність, було 5-6 років, ніякого Радянського Союзу не знали. Для них це був порожній звук. Вони росли вже у новій країні! У 2014-му всім їм було 30-35 років. Саме тому в період окупації Криму студенти кримських вишів так несамовито стали на захист України.

Вони ходили на нескінченні акції протесту, на демонстрації, на поодинокі й колективні пікети, балончиками писали на стінах будинків «Крим – це Україна!». Деякі заплатили за це дорогу ціну.

Мало того, що студентів потім сотнями відраховували з вишів за участь в акціях протесту, десятки активістів заарештували. Скажімо, Геннадій Афанасьєв, наш студент-юрист, якого заарештували у травні 2014 року і засудили на 7 років. Це і Олександр Кольченко, студент-географ, якого теж заарештували й дали 10 років у колонії суворого режиму. Це й Олег Сенцов, який із ними усіма дружив і отримав 20 років. І Юрій Пурим та інші…

Але найстрашніша сторінка усієї цієї історії – зниклі безвісти. Вже шість років минуло, а багато людей, зокрема, 8 кримських студентів, досі вважаються зниклими безвісти. Це означає, що над ними вчинили розправу. Когось знайшли обмотаним дротом і скинутим у водойму. Інші закопані у невідомих могилах. Коли ми повернемося до Криму, ми наполегливо шукатимемо останки наших любих друзів...

- В уявленні, яке нав’язується проросійськими пропагандистами, в Криму не було українських шкіл. Що на це скажете?

- Після анексії Криму у перший рік 20 тисяч студентів поїхали на материкову Україну. Тому що не було для них ніякої іншої Батьківщини, крім України.

До речі, неправда, що в Криму до російської окупації було дві-три українські школи. Сто відсотків шкіл на півострові були українськими, вони всі працювали за українськими шкільними програмами, в них у всіх в обов’язковому порядку викладалися українська мова, українська історія, українознавство. Інша річ, що у нас було буквально п’ять-шість-сім шкіл, де українською викладалися всі предмети. Але для вирішення цієї проблеми країні треба було підготувати потрібну кількість учителів-предметників, щоб і фізику, і хімію, і географію викладати українською мовою! Діти кримських шкіл спокійно переходили з російської мови на українську, вони в масі вже були класичні білінгви. Досить згадати, скільки не тільки призових, а й перших місць завойовували щороку на олімпіадах з української мови школярі Сімферополя і Севастополя.

- Це правда, що списки зарахованих у Таврійський університет публікуються міністерством у зашифрованому вигляді?

- Чому тільки в Таврійський? Списки всіх студентів з окупованих територій публікуються зашифрованими.

Якось, на самому початку, наказ про зарахування був опублікований відкрито. У результаті до батьків студентів у Криму прийшли додому ФСБ-шники: чому ваша дитина вибрала український виш, а не виші вашої нової батьківщини – Росії? А у вас самих які погляди? Чи правильно ви виховуєте своїх дітей? Одне слово, почалися розбірки та пресинг. Відтоді усі накази про зарахування дітей з окупованих територій друкуються лише у зашифрованому вигляді, там – групи цифр, і хто не має ключа, той це не прочитає.

Ми ніяк не хочемо усвідомити, що усі ми вже шість років живемо на війні. І те, що в умовах війни діти їдуть навчатися до України, долаючи ворожий кордон, ставлять під удар своїх рідних і близьких, – це громадянський вчинок молодої людини, яку життя змусило подорослішати раніше за своїх однолітків. У мене в університеті є діти, батьки яких загинули у них на очах. У Таврійському не лише навчаються вчорашні воїни АТО, а й викладають науковці, які встигли стати офіцерами за час своєї служби на війні.

- Чи потрібні ще якісь законодавчі зміни щодо цих студентів?

- Я думаю, потрібні. Цим дітям – нелегко, бо вони відірвані від дому. Студентська стипендія становить 1100 гривень, з них 700 і більше студент віддає за гуртожиток, і залишається у нього на харчування, транспорт і відпочинок навіть не 400 гривень. Як йому жити? Це – ще не все: стипендії мають право отримувати лише 45 відсотків студентів. Два роки тому була спроба Кабміну знизити цей відсоток до 25, слава Богу, відбилися від реформаторів. Чи треба казати, що у багатьох учнів вдома на окупованих територіях скрутне матеріальне становище, і батьки просто не можуть їм допомогти…

Університет і студентське співтовариство намагаються надати дітям допомогу. Підшуковуємо їм підробітки, зокрема, в університеті, шукаємо спонсорів. Але держава не створює для них достатньо умов. Якщо діти – це майбутнє країни, може, варто збільшити відсоток тих, хто має право на стипендію? Багато з них, захищаючи Батьківщину, пішли до в’язниць і на смерть. Може, збільшимо їм стипендію хоча б до 1500? А плату за гуртожиток скасуємо? Адже наші освічені міністри кажуть, що на 80 000 гривень вони не можуть прожити. Скоро вже час буде думати про безкоштовне харчування для учнів, а ми піднімаємо й піднімаємо плату за навчання.

Люди похилого віку та діти – їх найперше має захищати держава. Це – фундамент суспільної моралі, і ми його порушуємо. А потім дивуємося, що молодь залишає батьківщину у пошуках кращої долі.

- А як щодо самих університетів, їм потрібна допомога?

- Ви ж знаєте, переміщені університети на окупованій території залишили все – корпуси, гуртожитки, лабораторії, обладнання... Нам обіцяли з цим допомогти, але пощастило тільки деяким.

Мої колеги зі мною переїхали сюди буквально з валізою і портфелем, бо тоді російською стороною була введена заборона на вивезення речей. До речі, і українська сторона спочатку дозволяла провозити не більше ніж 50 кг. А вченим, викладачам треба було вивезти хоча б книги, найнеобхідніші для роботи... Одне слово, приїхали сюди майже з порожніми руками. Що далі робити? Треба все заново купувати, треба десь жити, а зарплати – не найбільші...

Тоді Верховна Рада ухвалила рішення про зміну формування штатного розпису для переміщених університетів. Якщо у звичайних вишах 10 студентів утворюють одну ставку викладача, то для нас ввели норму 8 студентів – один викладач. Це могло б допомогти нам швидше відновлюватися. Скажімо, 100 осіб набрали, є 10 ставок, а бажаючих працювати – осіб 25. Як їх працевлаштувати? Ми, ректори, були тоді у Верховній Раді і радісно аплодували депутатам. Виявилося, даремно. Минуло три роки, а рішення – проголосоване, підписане президентом, опубліковане – так і не стало реальністю. Де це ще можливо?

Є ще низка моментів. Але це – вже окрема, велика й складна розмова. Я думаю, що у певному сенсі чиновники на кілька років просто втратили інтерес до Донбасу і Криму.

- Ви сказали, що кількість абітурієнтів з Криму, з ОРДЛО невелика. Що буде зі вступною кампанією цього року?

- Якщо вступна кампанія в українських вишах ще не почалася, то у вишах з окупованих територій вона стартувала ще 9 червня і закінчиться цього року аж 23 жовтня. Це пов’язано з тим, що дітям у літній період дуже важко перетнути «кордон». Випускників із Криму намагаються під різними приводами затримати. Хлопцям кажуть: «Ти відслужив в армії? Ні? Марш назад виконувати патріотичний обов’язок» У дівчаток у паспортах коми не на тому місці знаходять, до чогось ще чіпляються – їх теж завертають. Випускники, буває, лише з другої або третьої спроби долають кордон. І ми їх чекаємо довгих п’ять місяців, щоб прийняти до університету. І вони це знають!

Із 9 червня до сьогодні ми вже зарахували до університету та коледжу загалом майже 200 осіб. Але ж головна вступна кампанія – ще попереду. Той же «кордон» із Кримом окупанти відкрили лише 15 липня.

Велику кількість листів із запитаннями ми отримуємо електронною поштою, і з кожним тижнем їх більшає. В умовах так званого російського «суверенного інтернету» в Криму ми просимо дітей переходити на Гугл-пошту, тому що gmail – краще захищений від ФСБ. Але кримські спецслужби просто час від часу відключають на півострові Інтернет – і все. Словом, на війні – як на війні.

- Скільки ж студентів у вас навчається наразі? І чи всі вони – кримчани?

- У Таврійському університеті наразі понад 4 тисячі студентів. З них кримчан – приблизно чверть. Це – і ті, хто вступив, і ті, хто залишив кримські псевдовиші і прийшов до нас переучуватися за українськими програмами. Майже 30 відсотків – це студенти з окупованого Донбасу. Там населення – більше, а у Києві ми – єдиний переміщений університет. Діти йдуть до нас. Решта – діти усієї України. Від Львова до Дніпра. Наш університет у повному розумінні слова – дзеркало усієї нашої України. Кажу про це з гордістю. Добре, що молодь різних регіонів країни навчається у Таврійському університеті разом!

Станом на сьогодні ми щорічно випускаємо для країни до 1500 дипломованих фахівців. Завтра їх буде дедалі більше і більше.

- Ви сказали, що виші, які переїхали з окупованого Донбасу, опинилися поза великими мегаполісами?

- Так, ми – єдиний з усіх переміщених університетів, який опинився у Києві. Спасибі академіку Вернадському за правильне рішення, ухвалене ним сто років тому, яке сьогодні нас захистило. По-перше, Вернадський нас із Києва засновував, значить, це – київська задумка і київський проєкт. По-друге, він спочатку відкривав нас як філію Київського університету Святого Володимира – сьогодні імені Тараса Шевченка. І коли постало питання, куди нас переводити, – міністр освіти Сергій Квіт пропонував на вибір Миколаїв або Херсон, – це стало для мене аргументом наполягти саме на Києві. Я сказав: «Ми поїдемо до Києва, до себе додому!». Сьогодні важче, ніж нам, піднятися багатьом донбаським вишам, розташованим у невеликих селищах. Університет не може бути в селищі, йому потрібне наукове та культурне середовище!

- Чому ви не переїхали ще у 2014 році, чому на це пішло так багато часу?

- Розмови про переведення нашого університету до Києва велися з весни 2014 року. Тоді вже вийшов наказ міністра освіти Сергія Квіта про переміщення 17-ти університетів з окупованого Донбасу. І ми, кримчани, сподівалися, що нас теж незабаром переведуть. Але час минав, а рішення не було. Тоді ми звернулися до народних депутатів Куніцина, Джемілєва, Денисової, Чубарова та інших. Дев’ять народних депутатів звернулися з листом до президента Порошенка з проханням вирішити питання щодо Таврійського університету. Влітку 2015-го Порошенко дав доручення прем’єру Яценюку, і до кінця року МОН видало наказ про відновлення діяльності ТНУ в Україні зі збереженням усіх ліцензій. Ми почали готуватися до вступної кампанії 2016 року.

Але досі у всіх нас є певна образа, що інші кримські університети – медичний, аграрний, ядерний, морський – наказу про переведення так і не отримали. Ми сподіваємося, що зможемо відновити інститути Таврійського.

- Скажіть, для кримчан Таврійський університет все ж таки має якісь пільги?

- У нас є важлива пільга, якої немає у донбаських вишів, і це, до речі, неправильно щодо них. Ми добилися права на переведення дітей із вишів окупованого Криму на другий, третій, четвертий курси протягом усього навчального року. Вони ж там навчаються у тих вишах, які окупанти захопили й перейменували. Тепер там немає Таврійського національного, немає Кримського медичного, немає Аграрного та інших. В АР Крим росіяни вкрали 7 університетів, 5 академічних наукових центрів плюс ще дещо, приміром, Кримську філію Львівської поліграфічної Академії. Замість Таврійського створили Кримський федеральний університет. Ну, і слава Богу, що змінили назву, тому що Таврійський – це бренд, і цей бренд належить Україні!

Спочатку у цьому Кримському федеральному було близько 70 тисяч осіб. Лише Таврійський університет, який був одним із найбільших на півдні України, влив туди 25 тисяч осіб – це і студенти, і викладачі, і співробітники. А сьогодні там залишилося приблизно трохи більше, ніж 20 тисяч, бо і викладачі, і діти почали звідти втікати, навіть проросійськи налаштовані, оскільки його дипломи ніде у світі не визнають.

Свого часу вони спробували такий обхідний маневр: наказали Ростовському університету, який входить до Південного федерального округу, брати на випускний курс дітей із Кримського федерального та Севастопольського державного, який окупанти створили на базі 5 університетів міста, щоб студенти у Ростові нібито стажувалися і потім отримували його дипломи. Тоді Європа пригрозила Ростовському університету санкціями і забороною його власних дипломів. Ростовчани відразу ж відмовилися від цієї ідеї. Сьогодні у Криму велика кількість молоді взагалі відмовляється здобувати вищу освіту.

Таврійський університет за п’ять років роботи у Києві став єдиним університетом України, який включений до американського реєстратора вишів світу CHEA. Ми – єдиний університет України, який зареєстрований в авторитетному Лондонському реєстраторі ASIC. У Китаї тільки ми презентуємо Україну в Альянсі університетів Шовкового шляху, членами якого є близько 300 вишів, починаючи від американських і закінчуючи японськими. Назву ще Європейський ISO зі столицею у Швейцарії – там 5 українських університетів, включно з нами. І UNESCO, де, здається, 19 наших університетів, разом із нами. Присутність у цих об’єднаннях – це міжнародний паспорт, який свідчить, що ми працюємо в системі університетів світу, він – важливий для співпраці з іноземними партнерами. І це мене тішить!

- Цікаво, Володимире Павловичу, до вас йдуть іноземні студенти, чи берете ви учасників АТО?

- Беремо, звичайно. У нас є студенти - учасники АТО, у нас також викладають колишні учасники АТО. Для прикладу, наш викладач, кандидат наук, доцент Сергій Черниш, який працював у Криму, навесні 2014-го вирушив на Донбас, воював там два з гаком роки, став офіцером. Він демобілізувався і знову у нас працює, викладає історію, археологію, зараз зі студентами на практиці в Ольвії. Є й інші АТО-вці. І мені приємно, що вони до нас йдуть, сприймають Таврійський як свій.