(Закінчення.
Початок – у № 28-31.)

Від 1967-го по 1974-ий рік редактор Степан Процик був автором таких ґрунтовних статей в очолюваному ним часописі «За Патріярхат», як от «До нашої програми», «У двадцятип’ятиліття єпископства Митрополита Кир Амброзія Женишина», «Перед третім етапом», «В єдности Сила Народу», «Чи вже по празнику?», «Церква в аренді», «Координація акції мирян за патріархат», «В першу річницю Синоду», «Хто за них заступиться?», «Пора запитатися в СКВУ», «V архиєпископський синод», «До програмових постанов Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви», «Поза межами громадської відповідальності», «Відсіч потрібна!», «Зберегти незалежність мирянського руху!» та інших, які є в моєму хатньому архіві.

Однак, мою увагу привернула остання стаття редактора часопису Степана Процика за 1974-ий рік під назвою «Геть партійну політику від церкви!», в якій він, зокрема, зазначає, що «…Найвигіднішу позицію в цій битві большевики посіли у зв’язку із політичною діяльністю наших партійних груп, і їхнім відношенням до церкви. Нав’язуванням церкві характеристик, тотожних із тими, що їх легше можна пристосувати до активних політичних сил в минулому й сучасному, большевики користають не із своєї аргументації, а із факту мовчанки на цю тему з нашого боку. Відмовчуватись незручно із двох причин: воно означає складення зброї перед большевиками на цьому відтинку, і воно залишає большевицькі твердження не оспореними ані запереченими. А це вже гріх.

Тут не вільно не бачити цього, що ясне і доступне всьому світу. Політичні групи в стосунку до церкви ступили задалеко, і їх треба зупинити. Наших громадських сил на це вистачить. Не слід розуміти цього так, що політичних лідерів треба трактувати мирянами другої кляси. При церкві місце має бути для кожного. Але коли вони приходять до церкви з думкою, що вона є підсобним елементом їхньої політичної сили, то їм треба в цьому відмовити…

Степан Процик, як завжди, за роботою...

Це не є виключно риторичне питання, коли зважити, що «канонічне обґрунтування» українського патріярхату поширюється сьогодні політичним лідером (без богословської освіти), і цей же самий лідер відважується писати під нашою адресою (у формі політичних завдань) таке: «Координувати громадську акцію за патріярхат УКЦ, щоб елімінувати безвідповідальних людей, які не раз зводили цю акцію на манівці…» («Визвольний Шлях», листопад-грудень 1973). У такій атмосфері політичної безнадійности зроджуються у нього абсурдні ідеї причіплення політичних інституцій до церковних, що скомпроментувало б насамперед нашу Церкву (і її безупинні змагання до помісности) перед усім світом.

Вже довший час ведеться посилене намагання організованих політичних груп включитися в церковно-релігійне життя, вимішати його з політичним, заступити там широко відомих мирянських діячів політичними фігурами, ополітизувати церкву й получити свої суто політичні утилітарні цілі із цілями духовного оновлення і спасіння людських душ. Широкий ріст і вияв народного зацікавлення тисячолітніми обрядовими багатствами, долею і майбутнім церкви і її структурою, політичні чинники бажають використати на свою групову користь, співставляючи або підставляючи свої політичні ідеології і програми духовим процесам віросповідання і богопочитання. Не буде перебільшенням ствердження, що змаг політичних груп до опанування церковних і мирянських інституцій спрямований на те, щоб їх суттєво переформувати на підсобні їм підприємства, подібні до СУБ, ЦЕПУЕН та УККА.

Українська «визвольна» політика «елемінує безвідповідальних людей» вже, Богу дякувати, тридцять чотири роки, й тепер забажала поширити акцію «елімінації» на тих, хто стоїть на перешкоді до опанування нею церковного життя. Декламувати про єдність і толеранцію з одного боку, а «елемінувати» з другого — є моральним стандартом патріотичних брехунів, голодних й охочих підживитися популярністю мирянського руху. Мирянським діячам зате не можна думати в напрямі оборони їхньої організації і стягнути із шиї накинений мотузок «елемінації» через факт, що з врахуванням і висловом цього характеру опінії у нас, (і в цьому журналі), існують певні нічим не оправдані та самонакинені обмеження і пересуди.

«Політика» у багатьох вважається святою коровою, інші бояться її нижчої від об’єктивних стандартів моралі, ще інші, з опортунізму, даючи першенство чи привілей тим чи іншим політичним ідеологіям, стараються нейтралізувати здорову опінію чи критику, наскільки вони могли б об’єктивно оправдано творитись і висловлюватись на базі ідей і програми патріярхального товариства. Оці переконання вспіли були оформитися у популярну тиху директиву для т-ва «не втручатися у політику», «не дразнити політичних груп», «займатися лиш своїм ділом», а деякі відхилення від цієї «лінії» в журналі «За Патріярхат» вважалися гріхом головного редактора, не зважаючи на факт, що підставові програмові засади т-ва відділення церкви від політики і незалежности мирянського руху зобов’язують кожного члена до сьогодні…».

Ці та інші статті, листи та роздуми св. пам. інж. Степана Процика я планую включити до Збірки його вибраних праць з моєю передмовою, яку, думається, було б доречно видати до 100-річчя св. пам. Степана Процика, яке ми будемо відзначати вже незабаром, прийдешнього 2021-го року.

Син Степана Процика – др. Роман

Незалежний дослідник й викладач, який раніше був науковим працівником Коледжу Кестона (нині - Інститут Кестона, Велика Британія), Українського наукового інституту Гарвардського університету, де редагував журнал «Harvard Ukrainian Studies», відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, автор статей про право та історію Церкви в Україні, редактор-упорядник доволі ґрунтовних «Матеріялів до історії українського патріярхального руху (1963–2001)» (Львів, 2009) Андрій Сороковський, зокрема, пише, що «…у травні 1967 р. відбувся з’їзд крайової ради ТПУ УКЦ в Нюарку… У травні у Філядельфії вийшло перше число квартального бюлетеню ТПУ УКЦ «За Патріархат». Його видає крайова управа товариства, що її вибрали загальні збори. Крайова управа призначає головного редактора та адміністраторів (однак в перших роках редактора радще вибирали загальні збори… Першим редактором був Степан Процик…» (с.35)… І далі – «…У місті Нью-Йорку 13 червня 1970 р. відбулися ІІІ звичайні загальні збори ТПУ УКЦ в ЗСА, Зиновій Ґіль обраний головою, почесним головою – о. Володимир Білинський, а заступниками голови – Степан Процик, Володимир Палідвор і Ярослав Крив’як…» (с.38).

І трохи далі автор продовжує: «…Від вересневого (1974 р.) числа журналу «За Патріярхат» заходять зміни в редакційній колегії та адміністрації. Редакційна колегія, до якої належали головний редактор Степан Процик та редактори Володимир Процюк, Микола Галів та Мирослав Топорович, тепер складається з трьох осіб – Васися Пасічняка, Леоніда Рудницького та Михайла Топоровича… Згідно з листом п-і Романи Навроцької, це сталося тоді, коли редактор Степан Процик запланував серію статей, де критикувалися зв’язки однієї політичної партії з головою Української Церкви. Управа винесла рішення, «що на сторінках журналу «За Патріярхат» не можна критикувати чи осуджувати Блаженнішого». Таких умов редактор Процик не прийняв і зрезиґнував із цієї посади, хоча управа просила його залишитися (лист до Петра Зеленого від 2 серпня 1977 р.,) в числі «Патріярхату» за липень-серпень 1974 р. з’явилося таке лаконічне пояснення самого Степана Процика: «З причин недодержування етичних засад у Товаристві за Патріярхальний Устрій УКЦ, відсутности концепційної та програмової чіткости і дискримінації на тлі політичних переконань – з випуском цього числа журналу «За Патріярхат» припиняю свою працю на становищі його головного редактора…» (с.с. 44, 46).

Патріярхальний, релігійно-церковний, громадсько-політичний діяч, меценат Олександер Пришляк (*1924-2011, Гартфорд, США) у своїй статті «Українське Патріярхальне Товариство США», називає д-ра Степана Процика серед «перших ентузіястів мирянського руху в США», в часі, коли в порозумінні з іншими країнами української діаспори, де організовувалися подібні мирянські товариства, було створено Українське Патріархальне Світове Об’єднання (УПСО). Дуже важливу ролю у розвитку мирянського руху відіграла преса, а головно журнал «За Патріярхат», який потім виходив вже як місячник під назвою «Патріярхат».

Промотором цього журналу, серед інших, був перший головний редактор часопису інж. Степан Процик.

В іншій своїй статті «Співпраця УПТ США з Головами УПСО» Олександер Пришляк згадує д-ра Степана Процика серед провідних діячів відділу УПТ Вашингтон (Колумбія), парафії Святої Тройці у Сільвер-Стрінґ, де парохом довгі роки був о. Тарас Лончина.

Рома ж М. Гайда, яка очолювала УПТ впродовж 1989-1993, 2007-2013 років, зазначає у дописі «Патріярхальне Товариство на зламі узаконення церкви підпілля», що якраз Олександер Пришляк попросив о. диякона Юрія Малаховського 22 травня 1999 року на 17-ому з’їзді УПТ в Нью-Йорку провести молитву, а потім вшанувати пам’ять померлих членів Товариства, що відійшли у Божу вічність, а серед них були не тільки Степан Процик, але й Микола Лебедь.

У своїй статті «15-ліття радіопрограми «Голос мирян» у Філадельфії», поміщеній в часописі «Патріярхат» ч.11 (191) за 1986-ий, її автор Зиновій Ґіль зазначав, що «…П’ятнадцять літ існування українського радіомовлення — це досить великий проміжок часу, пов’язаний із вкладом праці ідейних людей, що добровільно й безкорисно з ідейних мотивів взяли цей тягар на свої плечі, щоб служити ідеї, рідній Церкві, українській культурі, українській громаді тут, на новому місці поселення. Приїзд до Риму Блаженнішого Патріярха Йосифа, активізування Патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, боротьба за її права — були спонуками творення цього мирянського радіонадавання, що йому дано назву «Голос мирян». І коли виявилося, що не всі українці-католики зрозуміли плани Блаженнішого Патріярха Йосифа і саму ідею патріярхії і не стали суцільним фронтом, освідомлювання української громади живим словом стало життєвою конечністю часу і обставин, в яких ці події почали розвиватися. Миряни, члени управи відділу Українського Патріярхального Товариства у Філадельфії (головою управи відділу в той час був Роман Левицький) в липні 1971 року зорганізували це радіомовлення, що 11 липня 1971 року, в неділю, між 2 і 3 годинами пополудні на хвилях радіостанції ВПЕН вперше промовило до українських слухачів у Філадельфії і околиці. До першої редакційної колегії належали: Степан Процик, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Леонід Рудницький і Зиновій Ґіль...».

З двома з цих людей - Мирославом Лабунькою та Леонідою Рудницьким мені пощастило запізнатися особисто й спілкуватися з ними в часі моїй студій в Університеті у Мюнхені.

Як я вже зазначав вище, в США інж. Степан Процик довший час був головою Управи «Наша Українська Рідна Школа» у Філадельфії, членом Комітету Тисячеліття Християнства в Україні, крім того, пан Степан був також провідним членом Організації Однодумців ОУН за кордоном у США, як також делеґатури ЗП УГВР, а згодом - і Середовища УГВР. В останніх роках він видавав й був редактором часопису «Незалежний бюлетень».

…І насамкінець.

У своїй статті в часописі «Критика» з травня 2013 року «Пам’яті Івана-Святослава Коропецького», син св. пам. інженера Степана Процика – Роман Процик, відомий громадський діяч, автор численних наукових статей про молекулярну структуру фібріноґену та згустків крові, член управи НТШ в Америці, активний член «Пласту», активіст Фонду катедр українознавства (ФКУ), організатор фінансової бази програм українських студій у Гарвардському та Колумбійському університетах, зокрема писав, що «…Я назавжди запам’ятаю його (О. П. – Івана-Святослава Коропецького, який, до речі, ще у 2006-ому році називав і мене «далеким та добрим приятелем») громадську відвагу, позитивні та натхненні погляди на різні політичні проблеми та громадські справи, його далекоглядні прогнози…

Ми ще довго будемо згадувати покійного у своїх молитвах, а продовження його важливої й надзвичайно корисної наукової праці було й залишається завданням для наших наукових кіл».

Ці вимовні й щирі слова д-ра Романа Процика про громадську відвагу, позитивні, натхненні погляди на різні політичні проблеми та громадські справи, як також про «далекоглядні прогнози» у нашому випадку – щодо устійнення та перспектив демократичних засад українського національно-визвольного руху, – можна з усією впевненістю сказати також і про його знаменитого батька св. пам. інженера Степана Процика, підпільника, політв’язня й редактора, переконаного українського самостійника-державника й демократа, який також боровся за Патріярхат Української Католицької Церкви, який, на його тверде переконання, мав би бути вільним від впливів з боку окремих представників політичних середовищ українства у повоєнні роки на чужині.

Як невтомний організатор українського шкільництва, пан Степан дійсно не шкодував ні часу, ні праці, ні засобів на ріст та його розвій.

…Спливають роки, змінюються покоління, сучасний світ наповнюється новими викликами та подіями, якось трохи затираються й визначні сторінки історії нашого визвольного руху, нова генерація українців на чужині не занадто цікавиться провідними діячами нашого визвольного руху та їхнім неоціненним внеском у справу здобуття Україною Незалежності, але, переконаний, що таких людей, діячів й патріотів українського роду, як св. пам. інж. Степан Процик, наше суспільство, свідомі українці мають ще довго й довго пам’ятати…