Тривалий час небагатьом було відомо про драматичну поему геніальної української поетеси Лесі Українки "Бояриня". Але, лише в період незалежності нашої держави твір став достурним широкому загалу.
Леся Українка написала поему в Єгипті протягом трьох днів квітня 1910 року. За життя поетеси "Бояриня" не друкувалася. Вперше поема побачила світ у 1914 році в часописі "Рідний край", після смерті письменниці, а у 1918 року вийшла окремою книжкою.
Зміст поеми відтворює події ХVII століття, пов'язані з добою Руїни й гетьманства Петра Дорошенка. Леся Українка під впливом історичних подій симпатизує Петру Дорошенку як носію української національної ідеї. У драматичному творі змальовано також неповторні картини українського побуту, народних звичаїв тогочасної доби, що посилює його пізнавальне значення.
Чому ж у радянський час так ревно пильнула цензура, щоб про поему не довідався широкий загал? Та тому що в ній абсолютно сучасно звучать мотиви ревного служіння укранців московщині й лейтмотивом твору є моральна зрада рідного краю.
У деяких наших читачів виникне питання: чи цей твір є актуальним сьогодні? Замість відповіді достатньо глянути на сучасне життя рідного краю, його вічні проблеми - і кожному все стане зрозумілим.
Драматична поема
Дійові особи:
Перебійний Олекса - козацький старшина
Оксана - дочка старшини
Іван - син Олекси Перебійного
Степан - молодий боярин, який приїхав з Москв
Перебійниха - дружина козацького старшини
Мати Степана - мешкає в Москві
Ганна - сестра Степана
Гість з України
I
Садок перед будинком не дуже багатого, але відомого козака зі старшини Олекси Перебiйного. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiлої стiни. На рундуку стiл, дзиглики, на столi прилагоджено до вечерi. Стара Перебiйниха дає останнiй лад на столi, їй допомагає дочка Оксана i служниця.
Через садок до рундука iдуть Перебiйний i Степан, молодий
парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко одразу, що вiн не москаль.
П е р е б i й н и й (до гостя)
Моя стара управилась хутенько!
Дивись, уже спорудила й вечерю,
поки ми там на цвинтарi балачки
провадили.
П е р е б i й н и х а
(зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi)
Боярине, прошу
зажити з нами хлiба-солi.
С т е п а н (уклоняючись) -
Рад би,
шановна панiматко, та не смiю,
коли б не гнiвались старi бояри, -
я й так уже давно вiд них одбився.
П е р е б i й н и й
Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй
їх запросив на бенкет, а тебе
я випрохав до нас: "Я сам, - кажу їм, -
щось недугую трохи, то не можу
на бенкетах гуляти, а Степана,
по давнiй приязнi до його батька,
хотiв би пригостити в себе в хатi.
Вiн молодик, йому ще не пристало
на бенкети великi учащати".
Боярам, видко, вже запах медок
та варенуха, отже, роздобрились
та й мовили: "Нехай собi парнiнка
сидить у тебе хоч i до вiд'їзду.
Навiщо вiн нам здався?"
С т е п а н
От спасибi,
панотченьку!
(Зiходить на рундук з господарями).
П е р е б i й н и й
Я джурi накажу,
нехай перенесе твоє манаття
до нас, та й заберу тебе в полон,
поки не визволять бояри.
С т е п а н
Боже!
Такий полон милiший од визволу.
П е р е б i й н и х а (до Оксани)
Пiди лиш, доню, там пошли Семена.
(Оксана виходить i незабаром вертається).
С т е п а н
Якби лиш я не став вам на завадi...
П е р е б i й н и х а
Ото б таки! Ще в нас у хатi стане
для гостя мiсця!
П е р е б i й н и й
Ти, синашу, в мене
забудь всi церегелi. Таж зо мною
небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив,
укупi ми й козакували.
(Садовить Степана i сам сiдає при столi. До Оксани).
Дочко,
ти б нас почастувала на початок.
(Оксана наливає з сулiйки двi чарки - батьковi й гостевi).
О к с а н а
Боярине, будь ласка, призволяйся.
С т е п а н
(узявши чарку, встає i вклоняється Оксанi)
Дай боже, панночко, тобi щасливу
та красну долю!
О к с а н а
Будь здоровий, пивши.
(Степан, випивши, знов сiдає. Оксана частує батька. Всi вечеряють).
П е р е б i й н и й (до Оксани)
А вiн спочатку не пiзнав тебе,
ти знаєш? Запитав: "Яка то панна
у першiй парi корогву несе?"
О к с а н а (усмiхаючись i поглядаючи на Степана)
Коли?
П е р е б i й н и й
Та отодi ж, як ти на трiйцю
в процесiї мiж братчицями йшла.
С т е п а н
Ти завжди носиш корогву?
О к с а н а (з певною самовтiхою)
Аякже,
я перша братчиця в дiвочiм братствi.
П е р е б i й н и й (жартiвливо пiдморгнувши)
Се вже тобi не та мала Оксанка,
що ти, було, їй робиш веретенця.
О к с а н а
Тi веретенця й досi в мене є...
(Замовкає, засоромившись).
С т е п а н (втiшений)
Невже?
О к с а н а
(перебиваючи нiякову для неї розмову. До матерi)
А де се, мамо, наш Iван?
П е р е б i й н и х а
Та де ж? На вулицi мiж товариством.
I в а н
(Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку).
Ба нi, я тут. Давайте, мамо, їсти.
П е р е б i й н и х а
Ти б уперед хоч привiтався з гостем!
I в а н (сiдаючи, недбало)
Ми вже вiталися там, коло церкви.
П е р е б i й н и й
Вiн буде мешкати в нас до вiд'їзду.
I в а н (так само)
От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано,
ця страва вже простигла, принеси
свiжiшої.
О к с а н а (уражена його недбалим тоном)
Служебка зараз прийде,
то й накажи їй.
I в а н
Ба, яка ти горда.
(До Степана)._
У вас там на Москвi, либонь, дiвчата
так бришкати не смiють?
С т е п а н
Я московських
дiвчат не знаю.
О к с а н а
Як же се?
С т е п а н
Я, власне,
недавнє на Москвi. Поки ще батько
живi були, я в Києвi, в науцi,
при Академiї здебiльше пробував,
а вже як батько вмерли, я поїхав
до матерi на помiч.
П е р е б i й н и х а
Чом ти лiпше
сюди не перевiз матусi?
С т е п а н
Трудно.
Нема при чiм нам жити на Вкраїнi.
Самi здоровi, знаєте, - садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини. Були ми зроду
не дуже так маєтнi, а тодi
й тi невеликi добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москвi,
мiй батько тяжко бiдував iз нами.
На радi Переяславськiй мiй батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вiрне.
I в а н
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
П е р е б i й н и й
Тодi ще, сину, надвоє гадалось,
нiхто не знав, як справа обернеться...
а потiм... присягу не кожне зрадить...
I в а н (iронiчно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
С т е п а н (спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мiй батько!
Вiн їй служив з-пiд царської руки
не гiрш, нiж вороги його служили
з-пiд польської корони.
I в а н
Та, звичайне,
однаково, чиї лизати п'яти,
чи лядськi, чи московськi!..
С т е п а н
А багато
було таких, що самостiйно стали?
П е р е б i й н и й (до Iвана)
Сутужна, сину мiй, вкраїнська справа...
Старий Богдан уже ж був не дурнiший
вiд нас з тобою, а проте ж i вiн
не вдержався при власнiй силi.
(Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха,
шепоче щось. Той нетерпляче стрiпує чубом).
I в а н
Батьку!
Що там замазувать? Кажiмо правду!
Се рiч не власна, се громадська справа!
Якби таких було мiж нами менше,
що, дома чесний статок прочесавши,
понадились на соболi московськi
та руки простягали до тiєї
"казни", як кажуть москалi...
П е р е б i й н и х а
Iване!
(Сiпає сина за полу)
С т е п а н
Не задля соболiв, не для казни
подався на Москву небiжчик батько!
Чужим панам служити в рiднiм краю
вiн не хотiв, волiв вже на чужинi
служити рiднiй вiрi, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.
Старий вiн був обстоювати збройне
за честь України...
I в а н
Ти ж молодий, -
чому ж ти не пiдiймеш тої зброї,
що батьковi з старечих рук упала?
С т е п а н
Як поясню тобi?.. Коли ще змалку
навчав мене з письма святого батько,
то вiн менi казав напам'ять вивчить
про Каїна та Авеля. "Мiй сину, -
мовляв, - пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком,
а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,
небесному отцевi одповiсти,
коли тебе спитає: "Де твiй брат?"
А як же можу я на Українi
здiйняти зброю так, щоб не дiткнути
нiколи нею брата?.. I невже
мушкет i шабля мають бiльше сили
та честi, нiж перо та щире слово?
Нi, учено мене, що се не так!
П е р е б i й н и й
Не звикли якось ми такого чути...
проте... було б на свiтi, може, менше
грiха i лиха, якби всi гадали
по-твоєму...
I в а н (згiрдно)
Се в Києвi ченцi
навчають отакого!
О к с а н а
Ти ж, Iване,
у Києвi не вчився. Звiдки знаєш,
чого там научають?
I в а н (зачеплений)
От знайшлася
зненацька оборонниця для тебе,
боярине!
О к с а н а
Я тiльки правду мовлю...
(Засоромлена, подається з рундука в садок.
Увiходить з будинку на рундук джура)
Д ж у р а
Там, пане, я принiс для гостя речi.
П е р е б i й н и й
Ходiм, Степане,
покажу, де маєш в нас мешкати.
С т е п а н (до Перебiинихи)
Спасибi, панiматко,
за хлiб, за сiль!
П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина)
Пробач, коли що, може,
прийшлось на перший раз не до сподоби...
(Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок).
П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком)
Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
I в а н
Ат! Хай же вiн хоч раз почує правду!
П е р е б i й н и х а
Адже ти чув, що вiн казав...
I в а н
Овва!
бурсак, та щоб не вмiв замилить очi!
П е р е б i й н и х а
Менi вiн до сподоби, - добрий хлопець,
такий увiчливий...
I в а н
Та вам вже, звiсно,
язиком приподобатись недовго.
П е р е б i й н и х а
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
таким до гостя гострим! Се ж неначе
на те його ми в хату запросили,
щоб ним помiтувати. Незвичайно!
I в а н
Та вже гаразд, не буду зачiпати.
(Зiходить з рундука).
П е р е б i й н и х а
Куди ти?
I в а н
От пiду до товариства.
(Їде через садок, перескакує через тин i зникає. Увiходить служебка i збирає зi стола).
П е р е б i й н и х а
Де ти, Оксано?
О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi)
Ось я тута, мамо.
Се я барвiнок поливаю.
П е р е б i й н и х а
Справдi,
полити слiд, - зовсiм посох на сонцi.
Полий же й те, що ми пересадили.
П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок.
Оксана, поливаючи квiти, спiває веснянки. В садку сутенiє.
С т е п а н нишком вилазить вiкном з своєї кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскакує з рундука на землю i пiдходить до Оксани.
О к с а н а (уриває спiв i впускає кухля)
Ой лихо! Хто се?..
С т е п а н
Панночко, се я.
Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала
i звабила, як соловейко, спiвом.
Я не своєю силою прийшов...
О к с а н а (засоромлено i разом гордовито)
Боярине, до чого сiї речi?
Менi їх слухати не випадає.
(Хоче йти).
С т е п а н (затримує її за руку)
Нi, ти не пiдеш так...
О к с а н а (вражена, вириває руку)
Се що за звичай?
Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!
С т е п а н (знищений)
Я не хотiв образити тебе.
Запевне, вiльна ти... Яка журба
тобi, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустрiч милу обiллє отрута?
Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згадаєш...
О к с а н а (спустивши очi)
Хiба ти завтра їдеш?
С т е п а н
Що ж я маю
тобi тут очi мулити собою?
О к с а н а
Виходить, наче я тебе жену...
Я ще ж тобi не мовила нi слова...
С т е п а н
Невже я маю ще й того дiждатись,
щоб ти менi сказала: "Вибирайся"?
О к с а н а
(збентежена, зриває з вишнi листочки,
кусає їх, розщипує в руках)
Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
тобi казати? Я не звикла так...
Я iнших паничiв роками знаю
i ще вiд них такого не чувала...
а ти... недавно що приїхав...
С т е п а н
Панно!
Тi паничi безжурно походжають
не.щирому дозвiллi по садочках
та вибирають квiтку для забави,
i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася.
А я ж, як в'язень, що на час короткий
з темницi вирвався i має хутко
з веселим свiтом знову попрощатись
i розцвiту не має часу ждати.
Менi була б не для забави квiтка,
я бачу в нiй життя i волi образ
i краю рiдного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квiтку,
здавався б цiлим свiтом... Я забув,
що ти живеш на волi, що для тебе
привабного нема нiчого там,
де я живу, i навiть буть не може...
О к с а н а (стиха, похиливши голову)
Чого ж ти так у тому певен?
Ти наче думаєш, що я вже справдi
якась ростина, що в менi немає
нi серця, нi душi...
(В голосi злегка бринять сльози Вона уриває).
С т е п а н (знов бере їi за руку, вона не боронить)
Оксано, зоре!..
Пробач... я сам не знаю... я не смiю...
(з поривом)
Нi, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригортає Оксану).
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене! Промов же слово!
О к с а н а
Хiба ж би я з тобою так стояла?
(Ховає обличчя у нього на грудях. Нiма сцена).
С т е п а н
Я завтра старостiв зашлю до тебе.
Чи батько твiй їх прийме?
О к с а н а
Татко дуже
тебе вподобав i матуся теж.
С т е п а н
Що тiльки дам тобi я на чужинi
замiсть веселощiв рiдного краю?
Своє кохання вiрне, бiльш нiчого...
О к с а н а
Не думай, нiби я пуста панянка,
що тiльки має на умi забави
та залицяння. Сi труднi часи
думок поважних і дiвчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. ,
С т е п а н
Кров?
О к с а н а
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а менi здається,
що та рука червона вся вiд кровi,
вiд кровi братньої... Такi забави
не веселять мене... Либонь, нiколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря...
(Гладить йому руку).
Оця рука
вiд кровi чиста.
С т е п а н
Се не всi вважають
за честь.
О к с а н а
А я вiдразу привернулась
до тебе серцем за твою лагiднiсть.
Скажи, чи всi такi в твоїй родинi?
С т е п а н
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всi не лихi.
О к с а н а
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невiстки?..
Що я тодi почну там на чужинi,
далеко так вiд роду?
С т е п а н
Нi, Оксано,
того не бiйся. Мати будуть радi,
що привезу я жiнку з України, -
мiй батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в рiднiм краю одружився.
Тебе ж малою мати пам'ятають.
(Знов пригортає її).
Та й хто ж би не злюбив моєї долi,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi,
а ти побачиш, як моя матуся
тобi за рiдну стане.
О к с а н а
Дай-то боже!
С т е п а н
Менi тепер здається, що нiгде
на цiлiм свiтi вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зiв'ємо,
хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого
у нашiй хатоньцi не буде, - правда?
О к с а н а
Авжеж. I, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усмiхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хiба ж то вже така чужа країна?
Таж вiра там однакова, i мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну нiби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, -
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутнiла).
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, єдина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всi подруги мої,
тi, що побралися, багато мали
i горя, й клопоту перед весiллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твiй батенько менi порiг покаже.
О к с а н а
Нi, нi, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)
Здається, панночка не радi з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годi! Що за жарти?
С т е п а н
От нiяк
не догоджу тобi словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слiв пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потiм пiддається його пестощам).
Голос матерi (з будинку)
Оксано! Годi вже там поливати!
Вже пiзно!
О к с а н а (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
С т е п а н (утримує її пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилиночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до свiта!
Голос матерi
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обiймає Степана i йде до будинку).
Далі буде
лист до редактора
версія для друку
