- Кахи-кахи! - обізвався лісовик. - Хто я? - допитливо глянув він на дружину-берізку.

- Та не я ж!

- А я...- почав було відмовлятися лісовик, - я дороги не знаю...Та вже й пізня година - лишайтеся тут! - прорипів він до дітей.

- А я кажу - знаєш дорогу! - наполягала господиня. - І проведеш дітей до того клубу! - ніби віддаючи наказ продовжувала вона.

- Кахи- кахи! - ще раз прорипів лісовик. - Що вже з вами вдієш? - перевів погляд на дітей. - Проведу!

- Отак би й зразу! - задоволено сказала жінка-береза.

І почала дітям клуночки збирати. Господиня поклала у кожен клунок кілька пригоршень засушених яблук, кілька лісових горіхів, простягнула те дітям і побажала успішної розвідки. Діти подякували, попрощалися із малятами-кущиками і поглянули на лісовика.

- А як зе він нас пловеде, коли він ледь лухається? - мовила Натуся.

- Мовчи, Натусю, - гримнув Славко, - чи тебе хтось за язик тягне?

Тоді тітка-береза, насупившись, глянула на свого рипучого чоловіка.

- Не лякайтеся! - сказала.

І вмить лісовик перетворився на спритного рудого лиса.

- Овввва! - скрикнули від здивування і захоплення діти.

- Йдіть за його слідами! - сказала господиня. А сама, усміхнено, повернулася до свого прядива. В оселі запанував той самий родинний затишок, котрий діти застали.

Рудий лис махнув своїм довжелезним хвостом і вискочив із дупла. Діти побігли за ним. Тепер-то Ляля зрозуміла чиї саме сліди їх привели до старого засохлого дерева.

Лис біг щосили. Діти ледве устигали за ним. Першою бігла Ляля, за нею Славко, а потім Костик, котрому довелося тягнути заморену Натусю.

Пробігши трішки, Костик, почав впізнавати зазубрини, котрі він ставив на деревах.

- Лялю, - гукнув Костик, - то це і є та дорога!

- Пізно, ти зрозумів, Костику! - відповіла захекана Ляля.

- Та чом пізно, Лялю, - затупився за брата Славко, - краще пізно ніж ніколи!

- Розумні ви! - ледве перевівши подих відповідала дівчинка.

А ж тут перед ними постав широкий рів, котрий певно хурделиця вимела. Діти із розпачем зупинилися. Рудий лис хитро поглянув на дітей вже із іншого боку рівчака.

- Невже у пастку нас завів?! - сполохано вигукнула Ляля. - Невже?

Лис ще раз поглянув на дітей і, здавалося, посміхнувся своєю хитрою мордочкою.

- Невзе? - перепитала Натуся.

Тоді лис махнув хвостом, той став довгелецький-довгелецький, і перекинув його дітям на інший бік. Діти міцно ухопилися за хвіст. І вже за мить стояли біля рудого лиса. Лис ще раз махнув хвостом, струсив зі свого яскравого хутра сніг і побіг далі. Діти - за ним.

Через деякий час вони вже всі стояли біля криниці, що знаходилася за кілька кроків від сільського клубу.

Лис кахикнув і ніхто не успів навіть оком моргнути, як замість рудого і кмітливого лиса перед дітьми постав рипучий велетень лісовик.

- Прийшли! - прорипів він. - Далі я не піду!

- Дякуємо! - щиро посміхнулася Ляля. - Ви нам дуже допомогли! Без вас ми б ніколи, - продовжувала Ляля, - із лісу б не вибралися!

- Та пусте! - ніби сором'язливо відповів лісовик.

Лісовик підійняв свою велику палицю і зі сторони рознісся дивний та гучний звук.

- То я вам двері відчинив, адже ви ключа від клубу не маєте!

- Дя...- почала було говорити Ляля, але лісовик вже як крізь землю провалився і сліду не видно було.

Як тільки діти переступили поріг клубу, двері гучно зачинилися. Всі лячно схопили один одного за руки. Хвилин з п'ять вони стояли у суцільній темряві. Але тут Натуся прошепотіла:

- Світло! Чи бачите те світло вгорі?

Всі підняли голови і побачили над собою яскраву зірку, котра здавалася, ось-ось, близько, але з іншого боку - вона була досить високо і далеко. Діти пішли на світло. Тоді Ляля почула ще чиїсь кроки, котрі все наближалися і наближалися.

Діти оглянулися і побачили кілька дивних чоловіків у довгих білих сорочках, ті теж рухалися за світлом.

- Давайте, зачекаємо, поки вони пройдуть, - вирішила Ляля, - і підемо за ними.

Всі кивнули у знак згоди. Як тільки чоловіки пройшли, діти тихенько рухалися за ними. Світло ставало дедалі яскравішим. І вже зовсім скоро роздався гучний плач дитини. А за ним чітко прозвучали слова, неначе хор найвидатніших басів світу злився у один великий і гучний бас:

Звізда світла зі сходу гряде,

За собою трьох царів персидських веде,

Поклін дати царю й пану,

Вищих сил всього світу гетьману...

Поки линула дивовижна пісня, Ляля розглядала все довкола. Помітивши велику шпарину на підлозі, Ляля поглянула туди. Її зору відкрився пишний палац. І тоді Лялю як блискавкою вдарило.

- Командо, та ми ж у вертепі, у ляльковому театрі! - вигукнула Ляля. -

Ось, це, - вказуючи на шпарину царство царя Ірода, а то, - протягнула руку Ляля у напрямку гучної пісні, то Вефлеєм!

- А звідки тобі те відомо? - запитав Славко.

- А про те мені ще минулого Різдва бабця Марія розповідала! Та й у школі про те говорили!

- А-а-а! - протягнув Славко. - А я й не знав!

- А я знав! - прошепотів Костик. - Знав!

- Що знав? - штовхнув Костика Славко.

- Знав про вертеп!

- То чого ж мовчав? - запитала Ляля.

- Я не мовчав, - замислився Костик, - я просто знав собі і все!

- Що ти хочеш сказати? - буркнув Славко.

- Хочу сказати, що про цей, наш, а тобто сільський чарівний вертеп, не знав, а от просто про вертеп - читав!

- То ти б так відразу! - наче полегшало Славкові. - А то морочиш нам голову!

- Гаразд, хлопці, не сваріться! - скомандувала Ляля. - а то ще хто почує нас!

- Так! - гукнув Славко. - Ляля має рацію!

- Ага, - огризнувся Костик, - Ляля має рацію. А хто ще так недавно себе командиром називав, га?

- Я тобі зараз як ...уріжу! - кинувся Славко із кулаками на Костика.

- А ну ж давай! - войовничо крикнув Костик, вже й собі складаючи кулаки.

Натуся підбігла і стала між братиками.

- Припиніть, хлопці! - гримнула Ляля. - А то я зараз тут вас на одинці із химериками залишу, а сама далі піду!

Хлопці зупинилися, обвели поглядом все, що можна було побачити в темряві.

- А де ті химерики? - запитав Костик.

- Ти їх бачиш? - оглянувся Славко.

- Я не бачу, - сказала Ляля, - а от вони нас можуть бачити!

У хлопців відразу відпало будь-яке бажання до бійки. Вони вмить стали ближче до Лялі і ніби збилися у міцненьку купу біля свого командира.

- Ходімо! - сказала Ляля і пішла у напрямку співу і сяйва.

Через кілька кроків Ляля помітила безліч запалених свічок і лампадок, а ще через кілька її очам відкрилася дивовижна картина.

Посеред сяючого світла сиділа молода жінка і заколисувала дитя. Біля її ніг вертілося кілька сіреньких овечок. А тих троє чоловіків вручали її якісь сувої.

"З святим Різдвом будьте здорові!" - в три голоси промовили чоловіки.

"Славте його!" - пролунало звідкілясь.

Діти з неймовірною цікавістю слідували за подіями, за кожним рухом чоловіків, за жінкою, за немовлям, і навіть за вівцями.

- Ляля, що робити будемо? - озвався Славко.

- Що, Лялю? - перепитав Костик.

- Со, со, Лялецко? - і собі почала Натуся.

Ляля мовчала, розставляючи різні думки, міркування, зважуючи їх і роблячи висновки.

- Лялю! - не витримала мовчанки Натуся. - То кази!

- Чекай, Натусю, думаю! - відповіла Ляля.

Ще трішки порозмірковуваши над запитанням «що робити» Ляля сказала:

- Давайте й собі привітаємо жінку-матір! Адже свято яке!

- Яке? - здивовано вигукнув Костик.

- Ех, ти! - вигукнула Ляля. - Із ляку все забув!

Всі гучно зареготали із Костика, але так голосно, що чоловіки біля вівтарю підійнялися із колін і поглянули на дітей.

Ляля невпевнено зробила крок уперед. Хлопці і Натуся ступили за нею.

- Добрий вечір! Святий вечір! - несміливо мовила Ляля.

Діти повторили все за нею.

- З Різдвом будьте здорові! - сказала Ляля дивлячись то на жінку із немовлям, а то на чоловіків.

Чоловіки посміхнулися. Жінка уважно і лагідно поглянула на дітей .

- І вас зі святом! - в один голос мовили паломники.

Лялі аж від серця відійшло, а то такий тягар мала. Ще б пак, можна ж було і команду підвести. Більше ніхто нічого не говорив, всі стояли ласкаво усміхаючись один одному. А ще за хвилину пролунала музика і знову заспівали баси.

"Славен єси! Славен єси!" - роздавалося навкруги.

Потім погасло світло всіх свічок, і здалося, що навіть зірка перестала сяяти. Все поринуло у невимовну тишу і темряву.

- Діставай ліхтарики, Славко! - обізвався Костик.

- Які? - Славко зробив вид, що не розуміє про що говорить брат.

- Які? Які? Мальовані! -буркнув Костик. - Хіба не ти ліхтарями в дорогу запасався?

- Я! - відповів Славко. - Але я ті ліхтарі у лісовика забув.

- Отакої! - сказала Ляля.

- А я маю ліхталик! - радісно сповістила Натуся. - Ось!

Натуся дістала із кишені маленький ліхтарик і показала Лялі.

- Молодець, Натусю! - Славко хлопнув по плечі Натусю. - Ти справжнісінький розвідник!

- А то з як! - гордо заявила дівчинка.

Натуся віддала Лялі ліхтарик і вони пішли далі крізь темряву. Спочатку спускалися по холодних сходинках вниз, все далі й далі, аж поки до них не донісся якийсь страшенний гул. Гул із різноманітних голосів: і люди, і тварини, і музичні інструменти - все шуміло, говорило, перекликалося, дзеленькало...Аж в вухах закладало.

- Йти чи не йти? - розпочав Костик.

- Може краще повернемося ? - продовжив думку Костика брат.

- Еге ж! - погодився Костик.

Ляля розгнівано посвітила ліхтарем на одного, потім на іншого.

- Боягузи! - тільки й вимовила Ляля.

- Хто ми? - вигукнув Славко.

- Ми чи що? - перепитав Костик.

- Ви хлопці! - докірливо підтвердила дівчинка.

- Та ж, Лялю, ми не боягузи...- почав старший брат.

- Ні, ми...- продовжував Костик.

Аж тут вступилася за братів Натуся:

- Вони плосто обележні!

- Правильно! Отак! - вигукнули хлопці, бо сестричка значно полегшила пошуки відповіді на Лялине ствердження.

- Обережні?! - повела бровою Ляля. - Ех, ви розвідники!

І Ляля пішла вперед, освітлюючи всім дорогу. Пішла прямо назустріч шуму. Шум все наростав і наростав. І вже скоро діти вийшли на велику, повну натовпу, площу. То було справжнісіньке народне гуляння. Навкруги стояли прилавки із різноманітними наїдками, котрі продавали вусаті дядьки у битих шапках та горласті тітки у барвистих хустинах. Чубаті мисливці продавали різноманітне хутро, а цигани - коней та віслюків. Обабіч вулиці стояли великі діжки із різноманітними напоями: хто пив квас, хто - хміль, а хто - кисіль сливовий. Але було всього вдосталь і на будь-який смак. На діжках витанцьовували дівчатка у вишитих білих сорочках, фартухах та плахтах. Дівчатка мали заплетені кіски із яскравими стрічками і вінки. І кожна собі щось голосила: якась вірш розповідала, якась колядку, інша прислів'я аж витьохкувала... А ще інша пісню співала:

А я Молода на Базар ходила,

На Базар, на Базар, на Базар ходила я !

А я Молода Окуня купила,

Окуня-окуня-окуня купила я !

А я Молода Юшки наварила... -

заводила дівчинка і деякі горлаті тітки, що різноманітну всячину продавали, підспівували їй на все горло.

Команда стояла і дивилася, хто куди. Лялин погляд зупинився на тій дівчинці, що пісню співала. Довго придивлялася Ляля і роздумувала:

"А де ж я її бачила?" - запитувала Ляля сама себе. "Таке обличчя у неї знайоме, аж край!"

Аж тут наче грім серед ясного неба :

- Лялька! - скрикнула Ляля і побігла до тієї співачки.

Діти, ледве проштовхуючись крізь юрбу, бігли за Лялею. Але натовп був невблаганний: всі штовхалися, рухалися хто вперед, а хто назад...Тяжко було і крок зробити.

Ляля підбігла до співачки, ще раз пильно поглянула на неї і знову викрикнула:

- Лялька!

- Що ти кажеш, дівчинко? - озвалася одна із горластих базарних жінок.

- Це лялька, тьотю! - показувала пальцем Ляля. - Це лялька діда Маркіяна! Чарівна лялька!

- Е-е-е! - протягнула тітка. - Чи ти сповна розуму?

- Але це ж лялька! - продовжувала Ляля, вже шепочучи сама собі.

Лялька-співачка зміряла дівчинку поглядом, і далі почала співати:

А я молода на базар ходила...

Горлаті жінки затягли за нею.

Ляля подивилася на діжки, на котрих стояли дівчатка і її обпік найвірніший здогад:

- То це ж всі - всі ляльки, котрі дід Маркіян робив своїми золотими руками! Всі вони як одна, лише одяг - різний.

Всі мали різноманітні наряди: одна була у сукні із червоним намистом, інша у вишитій сорочці та спідниці, а на шиї золоті дукачі мала, ще інша - мала корсетку із оксамиту і вінок із пір'я.

"Оце воно! - думала Ляля. - То це ж і є чарівні ляльки!"

Дівчинка по черзі підходила до кожної ляльки і пильно їх розглядала. А ті зверхньо розглядали її. Ляля ще раз спробувала заговорити із одною із співаючих, але та перевела погляд і затягнула, ніби в два голоси:

Ой, сивая та зозуленька

Усі сади облітала...

Похнюпилася Ляля:

- Бачте, які пихаті! - сказала.

Але відповіді не отримала. Тоді Ляля оглянулася довкола: ліворуч, праворуч, але ні Славка, ні Костика, ні Натусі поряд не було.

"Загубилися!- сплеснула в долоні Ляля. - Загубилися!"

Вона мерщій почала пробиватися крізь натовп. Але люду було так багато, що Ляля вже не розуміла із якої сторони вона прийшла і де вона могла залишити свою команду.

Ляля почала триматися лівої сторони вулиці, бо саме там їй здавалося вона втратила сліди своїх друзів. Йдучи, вона постійно натикалася на якісь прилавки із різноманітними речами. Край одних прилавків стрічки здіймалися в повітря, наче змійки, край інших - люльки самі випускали із себе дим і коптіли, як димарі, ще край інших - червоні чобітки самі собі витанцювували.

Ляля зупинилася біля одного із прилавків, де рум'янолиця тітка виліплювала із тіста різноманітні дива. Закидала тітка кусок тіста угору, а тісто на пательню запашними пряниками лягало. Тоді тітка діставала із кілька пргорщ маку і на булки зверху густо сипала. Все те в одну мить залітало в піч і вже за хвилину вилітало готовою здобою. Далі тітка розкачувала великий корж, брала дерев'яне цеберко, повнісіньке ягід і викладала ягоди на тісто - мотаючи із того рулети.

Ляля зачаровано спостерігала за випіканням солодощів і їй аж кортіло попросити у тітки хоч шматочок того рукоділля. У животі гурчало від голоду, адже востаннє Ляля пила чай у родині лісовиків, а від того, вже безліч часу пройшло. "От-от, - думала Ляля, - наберуся сміливості і попрошу таки!" Тільки-но Ляля відважилася, тільки-но почала щось казати, як тітка закричала на весь базар:

- Налітай! Куштуй! Купуй! Рулетики! Булки! Пироги!

І враз біля тітчиного прилавку зібралася довгелецька черга. Люди почали штовхатися і невдовзі геть виштовхали Лялю.

Дівчинка пішла далі, розглядаючи олов'яні казанки та глиняні горщики; чудернацькі , писані олією картини; витесані із вільхи сопілки...Йшла і дивилася, аж спіткнулася... Аж тут хтось її покликав. Ляля помітила, що біля одного із прилавків, спершись на старий мішок, сиділа циганка.

- Дівчинко, а ти шити вмієш? - запитала циганка.

- Вмію! - сказала Ляля.

- То допоможи! - звернулася циганка. - Бо ось маю голку, а нитку засилити не можу.

Ляля уважно придивилася до циганки, котра мала дуже червоні щоки, намальовані бурячком, і величезні сережки, наче бублики. Циганка гучно зареготала.

- Чого дивишся, маля? - звернулася вона до Лялі крізь сміх. - Бери голку! А я тобі потім дещо покажу!

Ляля ще трішки повагалася, але все-таки взяла велику циганську голку і засилила туди шовкову нитку.

- Ось, маєте! - протягнула Ляля голку циганці.

- Оце справна! - сказала циганка. - А знати що буде хочеш? Як хочеш, то заглянь он туди...- і циганка вказала на дірку у голці.

- Не хочу, тітонько! - відповіла Ляля.

- Гм, - здивувалася циганка, - оце ти дивна! Всі хочуть, а ти - ні!

- Тітонько, - звернулася Ляля, - а ви бува дітлахів тут не бачили?

- Хе, таке запитуєш! Та тут дітлахів...Хіба їх роздивишся?

- Але, ці, тітонько особливі! Двоє хлопців і маленька дівчинка...зробивши паузу Ляля додала, - маленька така Натуся...

- Е-е-е, дитино, такого я тобі сказати не можу! От якби на майбутнє поворожити, то я б...

- Та ні, тітонько, - аж залементувала Ляля, - та ж згадайте...Вони точно тут проходили повз вас.

- Ні! - відрізала циганка. - Не згадаю! - і відвернулася геть від Лялі.

Ляля пішла далі. Але втома і вурчання у животі сили потрохи відбирали. І не витримавши, Ляля вирішила присісти і відпочити. Сіла на найближчу діжку. Посиділа трішки, розглядаючи натовп і вдихаючи духмяність солодощів у повітрі, і не втримавшись гірко розплакалася.

- Плач голосніше - дам копійку! - донеслося до Лялі. - Ото вправно плачеш!

Ляля підвела заплакані очі і побачила перед собою дужого козака. Козак був одягнений у синій жупан, червоні шаровари, каракулеву шапку і мав срібну шаблюку за поясом.

Ляля зойкнула, побачивши шаблюку.

- Не бійся! - сказав козак, покрутивши вуса. - Я козак Максим, за гулянням вертепівським слідкую! От почув голосний плач та й прийшов. Хоч і настрій у мене примхливий сьогодні, але в тебе теж бачу - не кращий. Може я чим допоможу?

Ляля витерла сльози. Привіталася.

- Козаче Максиме, а ви дітлахів трьох бува не зустрічали? - хутко запитала.

- Дітлахів - зустрічав! - відповів козак.

- А куди ж вони пішли, дядьку?

- Он туди! - сказав козак, пускаючи дим із люльки.

- То Ви дядьку, кажете, що допомогти можете!

- Ну-у! Можу!

- Тоді проведіть мене туди, куди ті діти пішли...- попросила Ляля.

- Еге! А чому б і ні? Ходімо!

Козак Максим почав швидко проштовхуватися крізь юрбу. Ляля слідувала за ним і дуже раділа, що такого помічника знайшла. А точніше, що той сам знайшовся.

- А ти, дівча, бува не голодне? - запитав козак Лялю зупинившись біля кошиків із яблуками та біля цукрових льодяників.

Голод відразу нагадав про себе. Ляля трішки подумала і сказала:

- Голодна, але я ні копійки не маю!

- Е! Не біда! - мовив козак Максим. - Ти ж бо он як плакала - пригощу тебе!

Козак підійшов до кошика із червонобокими яблуками і почав набирати повні кишені. Потім взявся за льодяники. Ляля пильно слідкувала за ним. Аж тут вона помітила, що скільки б козак Максим не поклав яблук , а чи льодяників до кишені, кишені все одно залишаються порожніми. А козак продовжує набирати ще і ще...

Аж тут Ляля помітила кілька невеличких чорненьких і пухнастих чоловічків, котрі мали тоненькі хвостики і маленькі ріжки. Ті створіння непомітно забирали із кишень козака Максима все, що він туди намагався покласти. Деякі із них, вже гризли соковиті яблука, а інше ще продовжували забирати льодяники.

Козак набравши всього, що хотів, помацав свої кишені. Але нічого там не знайшов.

- А це що за химерики! - крикнув козак. І вмить дістав із-за пояса срібну шаблюку.

"Химерики!" - здивовано викрикнула Ляля. "Химерики!"

Чорненькі створіння, а чи химерики, кинулися бігти у різні сторони. Козак з неймовірною люттю махав шаблюкою і погрожував кулаком.

Химерики втікали, що було сили. Але козак Максим махнув дужою рукою і спіймав за хвіст одного із проворних химериків. Той голосно закричав, потім заскімлив. Інші химерики, побачивши те, кинулися назад, на допомогу своєму товаришеві.

- Що за примхи? - не своїм голосом верещав розлючений Максим. -Що за дивацтва?

Але химерики, примхи чи дивацтва зовсім не боялися козака Максима. Деякі вже жбурляли у козака червонобокими яблуками, деякі - льодяниками. Розігралася справжнісінька бійка.

- Е-е-е-х! Я ці химерики швидко приборкаю!!! - кричав Максим.

Але чорненькі створіння на погрози не зважали і продовжували жбурляти у Максима яблуками.

Кругом зібрався зацікавлений люд. І химерики, і Максим вже мали безліч своїх вболівальників...

- Що за примхи? - лютував Максим, маючи вже кілька синців від яблук.

Химерики не відступали...Всі спостерігали: то Максим переборював химерики, а то вони його.

Ляля стояла збоку і дуже переживала: але Ляля вже й сама не знала за кого більше: чи за козака, котрий так хотів її допомогти, а чи за химерики, котрі видалися Лялі дуже смішними та щирими.

Бійка не припинялася. Аж тут Максим не витримав, дістав із-зі пазухи ще одну шаблюку...Ляля перелякано закрила обличчя руками, щоби нічого не бачити і що було сили закричала:

- Хлопці, Славко, Костику! Натусе, де ви? Де? Де? Де?

***

- Лялю, дівчинко, - хтось доторкнувся до Лялиного плеча. Ляля відкрила очі і побачила перед собою бабусю Марію. Бабуся міцно обійняла дівчинку.

- Бабусю, а що ти тут робиш? - здивовано запитала Ляля.

- У, таке, запитуєш, - відповіла бабуся, - це краще ти скажи мені, Лялю, чому ти у кожушку до ліжка лягла. Чи я тебе не вчила?

Ляля поглянула на себе, потім на бабусю, потім перевела погляд на шибку, котра була вкрита всенька слідами від сніжок. І зрозуміла, що проспала всю сплановану розвідку.

- Вставай, мовила бабуся, - вже час обідати, а ти ще й не снідала. Та збирайся до клубу сьогодні підемо - дивитися святковий вертеп, як я і обіцяла.

Ляля поглянула на шибку ще раз. Їй було дуже прикро соромно за себе, адже вона зіпсувала всенький чітко продуманий план.

«І що тепер робити?» - думала Ляля. «Що хлопцям сказати? І як їм в очі дивитися?»

Після обіду Ляля із бабусею Марією пішла до клубу. Увійшовши, Ляля, відразу помітила похмурого Славка, Костика і таку ж похмуру Натусю. Славко підійшов до Лялі і сердито прошипів:

- Де ти була?

Ляля трішки повагалася, а потім хитро відповіла:

- Вертеп вивчала!

- Що?! - перепитав Костик.

- Не хвилюйтеся, хлопці! - сказала Ляля зараз ви все побачити самі.

Тієї ж миті погасло світло і зазвучав хоровий спів.

Ляля посміхнулася, адже вона вже все-все знала і про вертеп, і про ляльки чарівні, і про химерики.