rss
09/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спорт \ Олімпійський чемпіон Євген Яровенко: «Досі згадую єврокубкові матчі з «Дніпром»

УЄФА визнало Євгена Яровенка найкращим футболістом Казахстану за останні 50 років. «Укрінформ» поспілкувався з олімпійським чемпіоном, який вже 30 років мешкає в Україні.

Після перемоги збірної СРСР на Олімпіаді в Сеулі-1988 його запрошували в «Боруссію» (Дортмунд) і «Кайзерслаутерн». Але з трансферами в Німеччину не склалося, і Євген Яровенко опинився в «Дніпрі». І хоча за команду зіграв лише два сезони, місто стало для нього рідним. У відвертій розмові Яровенко відкрив таємницю домашніх перемог «Кайрата» у чемпіонатах СРСР, згадав олімпійський тріумф у Південній Кореї й зізнався, скільки можна було заробити легіонеру в Туреччині й Фінляндії на початку 1990-х.

- Євгене Вікторовичу, визнання вас найкращим футболістом Казахстану за весь час існування УЄФА вас здивувало?

- Стало приємною несподіванкою. Адже казахський футбол, незважаючи на відсутність особливих досягнень на клубному рівні, дав радянському і, зокрема, українському футболу чимало яскравих виконавців: Євстафія Пехлеваніді, моїх одноклубників за «Дніпром» Антона Шоха й Едуарда Сона, Сергія Скаченка та Олександра Хапсаліса, які виступали за київське «Динамо». У запорізькому «Металурзі» грав Сергій Волгін, у тернопільській «Ниві» – Сергій Тимофєєв. Всіх і не перерахуєш. Чому ж перемога дісталася мені? Напевно, тому що я – єдиний в історії Казахстану олімпійський чемпіон і заслужений майстер спорту з футболу.

- Але ж ваша футбольна кар’єра могла завершитися ще за вісім років до олімпійського турніру.

- Так, але у той момент мене підтримав брат. Володимир старший за мене на 10 років, на республіканському рівні був пристойним футболістом. Саме його вважаю своїм першим тренером. Я народився і виріс в Каратау, відіграв сезон у місцевому «Фосфориті», й мене запросили на перегляд у джамбульський «Хімік». Але не підійшов команді. Для мене, 18-річного пацана, це була справжня трагедія. Так засмутився, що твердо вирішив закінчувати з футболом. Думав піти стопами батька, він у мене працював водієм.

Брат, дізнавшись про це, швидко зробив мені «промивання мізків». По-чоловічому. Я одразу повернувся в Каратау, відіграв за «Фосфорит» ще сезон, після чого мене вже без жодного перегляду запросили в Джамбул. А ще через три роки опинився в головній команді республіки – «Кайраті».

- Чому за наявності непоганих гравців «Кайрат» так і не зміг фінішувати в чемпіонаті СРСР у зоні єврокубків?

- Завжди чогось не вистачало. У чемпіонаті СРСР-1987 посіли сьоме місце. Я вже був капітаном команди. У середній лінії виділялися Шох і Волгін, вдався той сезон і мені. Завжди любив атакувати, нерідко для свого амплуа забивав. Був визнаний найкращим лівим захисником країни. Нам би ще хоч кілька хороших виконавців, могли б замахнутися й на більше. Але таких умов, як у Москві, Києві чи Дніпропетровську, – в Алма-Аті футболістам надати об’єктивно не могли.

 Title

У наступному сезоні в грі команди щось розладналося. Підвели невдалі виступи на виїзді – це взагалі була наша ахіллесова п’ята. А ось вдома ми мало кого відпускали. Функціонально були готові краще. Що при наших кліматичних умовах практично гарантувало успіх. Матчі починали о п’ятій вечора. На вулиці +35 градусів. Через двадцять хвилин суперник вже помітно втомлювався. Результат намагалися забезпечити у першому таймі – у другій половині зустрічі погода могла різко змінюватися: температура опускалася до +20, з гір дув холодний вітер.

- Як ви потрапили в олімпійську збірну СРСР?

- У 1986 році на моєму весіллі передали запрошення від Анатолія Бишовця. У наступному сезоні закріпився в олімпійській команді.

- Які були преміальні від держави за перемогу в Сеулі?

- На ті часи розкішні – 6 тисяч доларів та 12 тисяч рублів на брата. Були й інші заохочення: Михайличенка та Бишовця нагородили орденами «Знак пошани», всіх інших гравців – орденами Дружби народів. До речі, символічна нагорода, зважаючи на інтернаціональність нашої команди – я народився у Казахстані, Чередник – у Таджикистані, Фокін – у Киргизії, Горлукович – у Білорусі, Лосєв – в Росії, Кеташвілі – в Грузії, Яноніс – у Литві, Тищенко – в Україні.

- Перемогу над бразильцями в фіналі олімпійського турніру святкували по-дорослому?

- Так, відзначали тріумф з чоловічою баскетбольною збірною СРСР. Все ж таки виграли Олімпіаду, де вперше дозволили виступити професіоналам. До цього ж в Іграх брали участь футболісти, які не виступали на чемпіонатах світу. А в Сеулі за збірну Німеччини грав Клінсманн, за Бразилію, у якої ми виграли в фіналі, – Ромаріо, Бебето й Таффарел. Пам’ятаю, нас це тоді вразило.

До того ж, ми з хлопцями ще в Кореї усвідомили, що олімпійська збірна СРСР вже при жодних обставинах не вийде на поле у цьому складі. Адже в Барселоні-1992 починав діяти віковий ценз (до 23 років), і більшість хлопців туди вже ніяк не потрапляли. Тож, за великим рахунком, ми перестали існувати як команда відразу після фінального свистка.

- Після тріумфу в Сеулі у вас були пропозиції з-за кордону?

- Запрошували в «Боруссію» (Дортмунд) і «Кайзерслаутерн». Але тоді в СРСР діяв віковий ценз – до 28 років за кордон не відпускали. А високих покровителів, які могли б у московських кабінетах вирішити це питання, у мене не знайшлося.

- І ви зважилися на переїзд у Дніпропетровськ.

- «Кайрат» у сезоні-1988 вилетів до першої ліги. Я там грати не хотів, вважав, що буду деградувати як футболіст. Тут саме і прийшло запрошення від Євгена Кучеревського. «Дніпро» виграв чемпіонат країни, мені хотілося виступити в Кубку європейських чемпіонів. Нагадаю, так тоді називалася Ліга чемпіонів. Та й фінансові умови в Дніпропетровську були не до порівняння з тими, що були у мене в Алма-Аті. До цього два роки поспіль відмовлявся від усіх пропозицій. Валентин Іванов запрошував у «Торпедо», Костянтин Бєсков – у «Спартак», Валерій Лобановський – у «Динамо». Всі троє пропонували чудові на ті часи умови, дехто навіть возив «подивитися» на майбутню квартиру.

Але на той момент хотів відпрацювати у «Кайраті» всі видані мені аванси. Дозрів для переходу лише після Олімпіади. Якщо відверто, багато хлопців просто пересиділи в «Кайраті». У той час було важко змінити команду й усередині країни. Кожен перехід розглядався в Москві на КДК. Антона Шоха, коли він переходив до «Дніпра», «мурижили» два місяці. Це при тому, що колективи, які брали участь в єврокубках, мали право запрошувати футболістів з інших команд.

- З «Дніпром» ви виграли Кубок країни, а потім дійшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів. Отже, зробили правильний вибір?

- Жалкувати не бачу сенсу. А ті єврокубкові матчі згадую досі. Спочатку впевнено обіграли «Лінфілд» із Північної Ірландії, потім – австрійський «Тіроль». А ось навесні 1990-го у чвертьфіналі з «Бенфікою» грав уже зовсім інший «Дніпро». Чередник поїхав у «Саутгемптон», Лютий – у «Шальке-04», Шахов – у «Кайзерслаутерн». Але навіть без наших вчорашніх лідерів у Португалії ми боролися до кінця й поступилися 0:1. Вдома побігли забивати швидкий гол, зробили кілька грубих помилок в обороні – й у підсумку тричі виймали м’яч із сітки воріт.

- Чому через рік поїхали до Волгограда?

- Після Сеула зловив «зірочку». Вважав, що вже всього досягнув, перестав докладати зусиль на тренуваннях. І це позначилося на моїй грі. Та й «Дніпро» виступав нерівно: в сезоні-1989 команда завоювала Кубок СРСР і срібні медалі, а в наступному фінішувала шостою. Хоча, якби в останньому турі не програли в Москві «Торпедо», були б четвертими і виступили в Кубку УЄФА. Незабаром Євген Мефодійович почав омолодження складу, і мої перспективи в Дніпропетровську стали туманними. В цей час Леонід Колтун запропонував допомогти завоювати путівку до вищої ліги «Ротору». Спочатку в місто на Волзі вирушив квартет моїх одноклубників – Лєдяхов, Геращенко, Жидков і Гудименко, а за ними завітали і я з Шохом. «Ротор» після цього навіть стали називати «українською командою». Але пробули ми там недовго – після того, коли виграли першу союзну лігу, у Волгограді виникли фінансові проблеми. Довелося шукати новий варіант свого працевлаштування.

- І вас влаштував скромний фінський «Конту»?

Title 

- По-перше, це був мій перший вояж за кордон. По-друге, вибирати особливо не доводилося. Конту – це невеличке містечко у передмісті Гельсінкі. Команда грала в першому дивізіоні – аналогу нашої першої ліги. Рівень був посередній. Пам’ятаю, якось на Кубок країни довелося зіграти проти Ярі Літманен, але тоді фінський футбол у місцевих жителів не викликав особливих емоцій. Фінляндія – все ж таки не футбольна країна. «Конту» не зміг вийти в елітний дивізіон – нам не вистачило одного очка. Вирішив контракт не продовжувати. Щодо грошей, там було дуже скромно – зарплата становила 4 000 місцевих марок. Пам’ятаю, після закінчення сезону додому привіз 400 доларів.

- З Фінляндії ви на кілька тижнів «заскочили» у Дніпропетровськ.

- На зміну Кучеревському прийшов Микола Павлов. Він запропонував спробувати свої сили в українському чемпіонаті. Я навіть устиг кілька разів зіграти. Але тут виник непоганий варіант із Туреччиною. Іван Вишневський вже відіграв там два сезони і порекомендував мене тренерам свого «Сарієра». Я вдало пройшов оглядини, підписав дворічний контракт. «Сарієр» був міцним середняком турецької першості. Дебютний сезон відіграв на позиції ліберо, команда фінішувала на восьмому місці. Мені подобалося атмосфера, що панувала під час матчів. Турки просто жили футболом, у порівнянні з Фінляндією – небо і земля.

Помітив характерну особливість турецьких фанів: якщо вони живуть у невеликих містах, вболівають за дві команди. За місцеву й одного з чотирьох турецьких грандів – «Фенербахче», «Галатасарай», «Бешикташ» або «Трабзонспор». Біда чекала на мене в наступному сезоні – отримав важку травму хребта. Турки були впевнені, що я вже не повернуся у великий футбол.

Відразу перестали платити зарплату. У Туреччині отримував 3 тисячі доларів на місяць. У підсумку довелося розірвати контракт і повернутися в Україну.

- Хто вас поставив на ноги?

- Дніпропетровський лікар Олександр Івасюк. Півроку, щоправда, був «поза грою». Але потім ще зміг відіграти три сезони. Коли приїхав у «Сарієр» за трансфером, турки не вірили своїм очам. Трохи відіграв за «Торпедо» (Волзький). Але почалося загострення – і за обопільною згодою ми розірвали контракт. Підлікувався, й, за рекомендацією Олексія Чередника, вирушив у «Кривбас». Сезон ще відіграв у Кривому Розі, а завершував свою ігрову кар’єру в 35 років у запорізькому «Металурзі».

- Коли зрозуміли, що станете тренером?

- Потрібно було й далі годувати сім’ю. У бізнес мене не сильно вабило – не було досвіду. А ось залишитися у футболі й спробувати себе у тренерській роботі було цікаво. І, що найголовніше, був попит. Спочатку працював у тренерському штабі «Кривбасу», потім – «Торпедо» (Запоріжжя), де кінець чемпіонату провів у ролі головного тренера. Ми перемогли в першій українській лізі, але у вищій так і не виступили – наш головний спонсор припинив фінансування, команда розвалилася.

У 1999 році повернувся в «Дніпро». Працював асистентом Леоніда Колтуна та Миколи Федоренка. Потім тренував у системі «Шахтаря» – у другій і третій командах. У 2006 році прийняв «Есиль-Богатир», поїхав до Казахстану. Якийсь час паралельно тренував молодіжну збірну країни. Потім повернувся в Україну, працював з «Нафтовиком», а далі знову було відрядження у Казахстан, де тренував «Тараз». Далі чекала робота в тренерському штабі запорізького «Металурга», де ми з Сергієм Башкіровим допомагали Олегу Тарану.

- Паралельно ви продовжуєте курувати команду ветеранів «Дніп­ра». Скільки виставкових матчів провели в останні роки, які маєте плани?

- До столітнього ювілею «Дніпра» провели близько 80 матчів. У Львові грали з «Карпатами». У Дніпрі – з «Динамо», «Шахтарем», збірними Латвії та України. У цьому році є плани зіграти у Франції з «Сент-Етьєном» або «Бордо» – чекаємо інформації від Едуарда Сона. Також є запрошення з Ізраїлю та Молдови.

Довідка

Євген Яровенко народився 17 серпня 1962 року в Каратау (Казахстан). Захисник.

Заслужений майстер спорту СРСР (1988).

Виступав за команди: «Фосфорит Каратау», «Казахстан» (1979-80), «Хімік» «Джамбул», «Казахстан» (1980-82), «Кайрат», «Алма-Ата», «Казахстан (1983-88), «Дніпро», «Дніпропетровськ» (1989-91, 1993), «Ротор», «Волгоград» (1991), «Нива», «Тернопіль» (1992), «Конту», «Фінляндія» (1992), «Сарієр», «Туреччина» (1993-94), «Торпедо», «Волзький», «Росія» (1995), «Кривбас», «Кривий Ріг» (1995), «Металург», «Запоріжжя» (1996).

Досягнення: олімпійський чемпіон (1988). Володар Кубка СРСР (1989).

За олімпійську збірну СРСР зіграв 18 матчів, забив 2 голи. За національну збірну СРСР – 3 матчі.

Кар’єра тренера: «Кривбас», «Кривий Ріг» (1996), «Торпедо», «Запоріжжя» (1998), «Дніпро», «Дніпропетровськ» (1999-2001), «Шахтар-2», «Донецьк» (2002), «Шахтар-3», «Донецьк» (2003-05), «Есиль-Богатир», «Петропавловськ», «Казахстан» ( 2006-08), молодіжна збірна Казахстану (2007), «Нафтовик», «Охтирка» (2011-13), «Тараз», «Казахстан» (2013-15), «Металург», «Запоріжжя» (з червня 2018 року).

Автор: Максим Розенко, Київ

Фото – з особистого архіву
Євгена Яровенка

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-sports/3068183-evgen-arovenko-olimpijskij-cempion-eksgravec-dnipra.html)

Бій Ломаченко – Лопес заплановано на 3 жовтня у Лас-Вегасі

Луческу поклав квіти до пам’ятника Лобановському

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com