rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Степан Процик – редактор, демократ, державник…

(Продовження.
Початок – у № 28-30.)

Мені видається, що активна діяльність інж. Степана Процика у структурах, створених у повоєнний час під егідою Закордонного Представництва УГВР (а пізніше й Середовища УГВР), як також його тісна співпраця з Генеральним секретарем закордонних справ УГВР Миколою Лебедем, була однією з причин звинувачень їх обох та їхніх соратників у т. зв. «совєтофільстві», що відбувалося з боку політичних конкурентів із різних визвольних середовищ українства на чужині.

Петро Содоль у № 40 українського тижневика «Свобода» за п’ятницю, 1 жовтня 1999 року, в своєму «…скороченому роз’ясненні до коментаря тижневика «Свобода» від 25 червня 1999 року до заяв, як і д-ра Мирослава Прокопа, так і двох членів Президії Середовища УГВР в Пролозі, та дещо про сам Пролог, зокрема, зазначав, що «…від 1992 р. Лебедь погодився дати збірці ім’я «Збірка документів Миколи Лебедя» та підготовляв її для передачі у вибране місце разом із іншими документами (зокрема ГС ЗС УГВР), які він мав. У цьому йому допомагав Степан Процик, але виїзд Лебедя з Нью-Йорку в листопаді 1995 р. цю працю перервав. Документи поїхали разом з Лебедем, а частина була за його інструкціями забезпечена….»

Згідно з інформаціяєю професора Анатоля Камінського, згаданий мною вище американець Cтів Теннер подав дуже позитивну характеристику Миколи Лебедя як «динамічного співзасновника ОУН, УПА і УГВР... Лебедь був експертом в конспіративних операціях, у справах безпеки і контррозвідки». До речі, не тільки С. Теннер позитивно характеризував М. Лебедя, співробітником якого був інж. Степан Процик, точніше, вказував на чесноти Миколи Лебедя. Тім Віннер, автор історії СіАйЕй п. н. «Спадщина із попелу», писав, що вже в 1949 році Віль’ям Дж. Ваймен, двозірковий генерал, який керував в ЦРУ Офісом спеціальних операцій, писав Імміграційному департаменту на захист М. Лебедя, що той подав «важливу допомогу для ЦРУ в Європі». Кінець будь-яким «обвинуваченням» М. Лебедя поклав зрештою й сам Аллен Даллес, який у листі за 5 травня 1952 pоку до Арґіля Мекея, директора імміграційного уряду, писав, що «Лебедь був уповноваженим міністром зовнішніх справ УГВР, підпільної організації всередині СССР, і його контакти були дуже високої (неоціненої) вартості для ЦРУ і його операцій». А. Даллес також додав, що «у зв’язку з майбутніми операціями ЦРУ надзвичайно важливо і необхідно конечним є, щоб він (Лебедь) мав можливість їздити по Західній Європі. Однак перед такими поїздками ЦРУ мусить... запевнити його повернення…» (цит. - Tim Weiner, «Legacy of Ashes, The History of the CIA», Doubleday, p.31 і Norman J. W. Goda, «US Intelligence and the Nazis», 2004, Mikola Lebed, p. 249-255).

Title 

Георгій Касьянов у своїй статті «До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів» (2003), зокрема зазначав, що «…Аналіз резолютивних текстів усіх представницьких форумів ОУН (б) періоду після останнього розколу 1954 р. і фактично до кінця 1980-х засвідчує брак будь-яких світоглядно-ідеологічних зрушень, які хоча б віддалено нагадували еволюцію інших відгалужень націоналістичного руху. Після загибелі С. Бандери, головного оборонця ідеологічної ортодоксії, організація досить успішно пережила природну організаційну кризу, пов’язану з втратою харизматичного лідера, однак жодних спроб модернізувати її основи не було зроблено. Подальша ґлорифікація образу С. Бандери та політико-ідеологічна самоізоляція ОУН (б) виключали можливість змістовної ідеологічної еволюції… В подальшому ОУН(з) разом із ЗП УГВР, декларуючи відданість принципам III Надзвичайного Збору ОУН (1943 р.) стабільно дотримувалися націонал-демократичних принципів. ОУН (з) публічно виступала від імені ЗП УГВР. «Двійкарі» протягом 18 років видавали часопис «Український самостійник», вони заснували видавництво «Пролог», яке упродовж свого існування випустило понад 200 назв книжок, видавали журнал «Сучасність», який упродовж трьох десятиліть був найцікавішим в інтелектуальному відношенні суспільно-політичним і літературно-художнім і науково-популярним виданням української діаспори. Починаючи з 1960-х років, «двійкарі» виступали з беззастережною підтримкою інтелектуального нонконформізму в Радянській Україні».

Це було дуже відмінним від того іншого «совєтофільства», яке по війні поширилося у формі т. зв. проґресистського руху у країнах постійного українського поселення США, Канаді й Аргентині у деяких колах українців, які мали відверто просовєцькі орієнтації й симпатії – від ідеалістичного захоплення совєцькою владою до перетворення на совєцьку агентуру включно, особливо з-поміж давньої заробітчанської еміграції.

…Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Анатоль Камінський, Роман Ільницький, Степан Процик та їхні соратники в США вважали за наріжний камінь своїх прагнень, дій й кінцевою метою здобуття соборною Україною державної самостійності, всіляко підтримували національний Рух Опору в Україні, рішуче виступали проти примусової русифікації, агресивного антиукраїнського курсу Кремля, супроти ліквідації українських національних церков, за припинення репресій проти української інтелігенції й молоді, як також проти широко пропагованої Кремлем концепції т. зв. «єдіного совєцкаго народа».

У цьому контексті в 1976 році в Нью-Йорку постала нова політична організація, Український Демократичний Рух (УДР), як продовження Конгресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД, 1968-1976), метою якого була консолідація праці українських демократичних сил на еміграції та створення за кордоном політичного руху, який відповідав би демократичним тенденціям у суспільстві підсовєцької України. В УДР об’єдналися три політичні партії – ОУН за кордоном, УНДО й УРДП та блок непартійних демократів. УДР очолювали: А. Фіґоль — голова, Р. Ільницький, М. Воскобійник і Р. Барановський — заступники. Від 1981 року його Головою став інженер др. Степан Процик. За його участі головний Секретаріят УДР видав «Матеріали КУВПД», зб. чч. 1 — 4 (серія А) і чч. І — III (серія Б). Мюнхен — Новий Ульм, 1972–1977.

Слід зазначити, що доволі непростою була ситуація й у площині стосунків між українцями та поляками. Важливим етапом в досягненні польсько-українського примирення стало підписання у 1977 році «Декларації в українській справі». Український вчений Микола Геник, зокрема, пише, що підписання «Декларації в українській справі» стало реакцією на підписання Ґельсінських домовленостей 1975 р., появу третьої хвилі російської еміграції та посилення русифікації в УРСР. Декларація проголошувала взаємозв’язок між свободами всіх народів соціалістичного табору і підтримувала право українського народу на незалежність. Декларація дала потужний імпульс польсько-українському примиренню… Міжнаціональне примирення, яке ліквідувало потенційні можливості інспірації конфлікту двох найбільших народів соціалістичного табору, створило передумови для скоординованої боротьби за незалежність і суспільно-політичні трансформації. Складовими примирення були проблеми розробки нової конфігурації безпеки Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), вирішення питання кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів. Значний внесок у досягнення польсько-українського примирення належить «Декларації в українській справі» 1977 р. Про декларацію згадують багато авторів, які висвітлюють польсько-українські відносини та політичні концепції «Kultury».., однак комплексної публікації щодо передумов її прийняття та впливу на суспільно-політичні процеси не існує, що й зумовлює мету цієї публікації… Декларація створила передумови для українсько-російського зближення на рівні еміграційних середовищ. У Вашингтоні 30 вересня 1979 р. було підписано спільну заяву із взаємним визнанням права обох народів на державну незалежність, констатацією загрози русифікації та проголошенням наміру щодо надання суспільної, культурної і релігійної автономії національним меншинам у Росії й Україні.

«Російська сторона визнає своїм обов’язком сприяти поглибленню процесу боротьби за незалежність і демократизацію України». Заяву підписали з українського боку: Степан Процик, Михайло Воскобійник, Роман Ільницький, Марта Богачевська-Хомяк, Ростислав Хомяк, Роман Барановський і Дмитро Корбутяк, а з російського боку: Владімір Буковський, Наталія Горбанєвская, Владімір Максімов…. Пізніше з принципами заяви погодились Віктор Нєкрасов, Ернест Нєізвєстний, Валерій Чалідзе, Павел Літвінов... Відповіддю на «Декларацію в українській справі» стала «Декларація солідарності», прийнята влітку 1977 р. Українським демократичним рухом, який об’єднував на принципах федерації три політичні партії: Українську революційно-демократичну партію (УРДП), Організацію українських націоналістів за кордоном (ОУН), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) та незалежних українських демократів. «Декларація солідарності» схвалювала позицію представників російської, польської, угорської і чеської еміграції за моральну підтримку, надану українському народові в період важких випробувань. Автори звернення висловлювали застереження щодо референдуму про українську незалежність, заявляючи, що український народ впродовж останніх десятиліть багаторазово підтверджував своє прагнення до державної незалежності. Українські політики від імені народу заявляли про прагнення влаштувати співжиття зі своїми сусідами на основі взаємної довіри, миру і дружби. Автори звернення висловлювали надію, що декларація стане «поштовхом до створення сприятливого клімату для того, щоб демократичні сили Радянського Союзу, сателітних держав і тих, які працюють на еміграції, стали одним фронтом у боротьбі за національне, соціяльне і політичне визволення».

Декларацію підписали 29 українських громадських та культурних діячів зі США, Німеччини, Канади, Великої Британії і Франції, серед них Василь Витвицький, Михайло Воскобійник, Михайло Добрянський, Роман Ільницький, Анатоль Камінський, Володимир Кубійович, Юрій Лавріненко, Любомир Макарушка, Омелян Пріцак, Мирослав Прокоп, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Шевельов та інші».

У числі 214 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.-Дж.), за четвер, 12 листопада 1981 року, на сторінках 1 та 4 читаємо: «Нью-Йорк. Н.-Й. (УДР). - В суботу і неділю, 31-го жовтня і 1-го листопада ц. р. тут, в будинку Українського Інституту Америки, відбувся Другий з’їзд Українського Демократичного Руху (УДР). До Президії З’їзду входили: ред. Михайло Смик, голова, ред. Михайло Добрянський, заступник голови, д-р Лев Кушнір і інж. Іван Даниленко - секретарі. Привітання З’їздові надіслали: Патріярх і кардинал Йосиф, Митрополит Української Православної Церкви Мстислав, Митрополит Української Католицької Церкви у ЗСА Стефан Сулик, пастор Василь Боровський від Української Євангельської Церкви, д-р Атанас Фіґоль, голова УДР, який не міг прибути на З’їзд з причини хвороби. В. Процик від ПУН-у, О. Ґерманюк віл Союзу Земель Соборної України та десяток інших видатних громадян з ЗСА, Канади і Європи. У З’їзді взяли участь провідні діячі Сектора незалежних демократів та члени проводів: Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз), Українського Національно Демократичного Об’єднання (УНДО), а крім того приїхали діячі УДР з таких міст: Вашингтон, Лондон, Мюнхен, Чикаго, Торонто, Філадельфія, Клівленд, Рочестер, Ірвінґтон, Ньюарк, Балтимор, Трентон, Нью Гейвен. Всіх голосів з правом приймати рішення було 116, а крім того кількадесят гостей спостерігачів. На залі нарад були кореспонденти таких газет і журналів: «Українські Вісті» (Детройт), «Народна Воля» (Скрентон), «Нові Дні» (Торонто), «Сучасність» (Мюнхен), «Наш Голос» (Трентон). «Українське Життя» (Чикаго). Під час З’їзду працювали такі комісії: Програмова – мґр Роман Ільннцький, голова д-р Борис Левицький. д-р Петро Потічний і ред. Мар’ян Дальний; Статутова - д-р Роман Борковський, голова інж. Степан Процик, ред. Павло Маляр і д-р Євген Перейма; Верифікаційна - Осип Труш, голова, Євген Саламаха, Є. Перейма; Номінаційна - д-р Олег Волянський, мґр Микола Нагорняк і інж. Л. Чудовськнй. Звіт з діяльности Головного Секретаріяту склав мґр Р. Ільницький. екзекутивний заступник голови УДР. В одногодинній промові, багатій на факти, статистичні порівняння, коментарі і плани на майбутнє, звітодавець пластично зілюстрував, як росла та набирала сили ідея Українського Демократичного Руху, щоб після п’ятьох років праці стати важливим чинником у системі української політики за кордоном. Р. Ільницький закликав українських демократів, щоб вони не проґавили нагод і можливостей, які відкриваються перед ними у політичній і громадській ділянках та щоб не витрачувати енергії на другорядні справи, а звернути всі сили на здобування нових впливів для української справи на «невралгічних пунктах» міжнародного життя. Особливий наголос він поставив на створення українського Лоббі у Вашингтоні на взір інших народів і етнічних груп. За його підрахунками, 2000 осіб могли б його втримати у Вашингтоні, коли б вплачували по 100 доларів річно. Крім того, ще звітували: М. Добрянський про УДР у Великій Британії, а Б. Левицькнй про роль УДР в Німеччині: інж. С. Процик про організаційні справи Головного Секретаріяту і цілого УДР, а Є. Саламаха - про фінанси. З довшою доповіддю і характеристикою зовнішньої політики УДР виступив д-р М. Воскобійник. Він наголосив значення нового, позитивного підходу до російського, польського і єврейського народів та пригадав, що за імперіялізм і поневолення не можна звинувачувати цілий народ, а лише його імперіялістичні провідні кола. Хто виступає на боротьбу з цілим народом, — сказав доповідач, — той найчастіше закінчує своєю поразкою. Пропозиція українського Лоббі була поставлена на обговорення Програмової комісії і на дискусію та рішення пленуму З’їзду. Формальна пропозиція, щоб негайно приступити до організації Лоббі і до збірки фондів була прийнята абсолютною більшістю голосів («проти» голосували тільки три особи із 8 голосами). Всі учасники З’їзду зобов’язались вплатити до Фонду по 100 дол. (разом 6000 доларів). Висловлено побажання, щоб створити міжорганізанійний комітет для цієї справи і запросити туди також всі 27 організації, об’єднані в Комітеті за Правопорядок. З’їзд сподівається, що ця справа одержить підтримку від демократичної преси. Голова Програмової комісії запропонував З’їздові свій проект політичної платформи УДР на наступну каденцію п. н. «Становище УДР до ситуації в світі, в СССР, в Україні і на еміграції».

Цей документ був розісланий до всіх клітин УДР на дискусію три місяці перед початком З’їзду, був обговорений на засіданнях Програмової комісії і зреферований на пленумі. Учасники затвердили «Становище» одноголосно, як свою політичну плятформу на наступну каденцію з застереженням, що деякі питання з розділу «Про ситуацію в Україні» ще раз мас розглянути Програмова комісія і надати їм остаточну редакцію. З’їзд вибрав почесним головою УДР Романа Ільницького, а до складу Головного Секретаріяту увійшли: інж. С. Процик – голова, Ю. Іхтіярів - секретар, Є. Саламаха. - скарбник, І. Демиденко, І. Дубилко, І. Даниленко, Л. Коленський, Ю. Нагорний, С. Перейма, О. Труш. Богдан Витвицький, І. Хамуляк, Б. Чудовський. Головна Рада УДР: д-р М. Воскобійник, голова, д-р Р. Барановський, М. Дальний, М. Добрянський (Лондон), д-р В. Гришко. інж. Д. Кузик, д-р Б. Левицький (Мюнхен), д-р М. Малецький, д-р П. Турула, д-р А. Фіґоль (почесний член). Організаційну структуру УДР доповнено Головною Радою з правом плянування діяльности і контролею над нею. Каденцію всіх органів скорочено з чотирьох на два роки. Ширшу дискусію проведено над пропозицією д-р О. Волянського, яка йшла в тому напрямі, щоб перетворити УДР з конфедерації правних осіб на організацію індивідуальних членів. У висліді компромісу між двома поглядами, рішено провести опит між членами УДР і залежно від його висліду залишити теперішній стан, або змінити його згідно з бажанням більшости членів».

УДР незабаром заснував також власні засоби масової інформації.

Американський історик й політолог Любомир Винар подає такі дані про українську пресу в Сполучених Штатах Америки: 2 щоденні газети (вважаючи і «Америку» щоденником), 2 тижневики, 1 півмісячник, 16 щомісячних видань, 6 двомісячників, 14 квартальників, 1 видання, що виходить тричі на рік, 4 піврічники та 11 інших видань, що виходять лише українською мовою; 4 тижневики, 1 півмісячник, 3 двомісячники, 9 квартальників, 3 піврічники та 4 інші видання, що є двомовними (англо-українські); 2 тижневики, 2 щомісячники, 2 двомісячники, 7 квартальників та 4 інших видання, які публікуються лише англійською мовою. Таким чином, за цими даними, українська преса у Сполучених Штатах – це 57 українськомовних, 28 двомовних і 19 англомовних періодичних видань загальним накладом 189 221 примірник. Серед цих видань був також журнал «За Патріярхат».

Особливою, як на мене, сторінкою в житті та діяльності інж. Степана Процика є його участь у заснуванні й діяльності Українського Патріярхального Товариства – громадського угрупування в США, яке було створене в 1965 році з метою вимагати патріярхального устрою Української Католицької Церкви на чолі з Верховним Архієпископом Йосипом Сліпим.

УПТ, серед іншого, висилало петиції, влаштовувало маніфестації і пропагувало серед українців і чужинців ідеї патріархату і помісности, почало видавати журнал «За Патріярхат» (від 1977 року - «Патріярхат») та інші видання.

У своїй статті «Журналові «Патріяхат» сповнилось 50 років», що була поміщена в газеті «Свобода» від 22 грудня 2017 року, мій давній приятель Микола Галів, зокрема, пише, що журнал «Патріярхат» почав виходити у 1967 році унаслідок особливих подій, які у той час розвивались на релігійно-церковному форумі, після появи глави Української Католицької Церкви (УКЦ), Києво-Галицького Митрополита Йосифа Кобирнецького-Сліпого у центрі Католицької Церкви – Римі.

Вселенський Ватиканський Собор ІІ, що відбувся з волі Папи Івана ХХІІІ‚ став великою подією, яка визначала майбутнє Христової Церкви. Католицька і Православна Церкви‚ які довгі віки не визнавали одна одну, стали сестрами. Папа Римський Павло VІ і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком миру.

Собор у 1962 році ствердив, що Католицькі Церкви східного обряду утішаються патріяршою формою правління і доручив‚ щоб у майбутньому Апостольська Столиця утворила нові патріярхати там‚ де для цього зайде потреба. УКЦ є одною з найбільших Церков східного обряду, яка не втішається патріяршою гідністю. На прохання Й. Сліпого, Апостольська Столиця привернула УКЦ історичну гідність верховного архиєпископства. Кожний владика, що буде на престолі Києво-Галицької Митрополії, стає верховним архиєпископом і має всі права, які посідає патріярх, за винятком титулу патріярха.

На другій сесії Вселенського Собору у 1963 році Й. Сліпий висунув актуальну ідею Патріярхату. Його виступ 2500 учасників собору зустріли оплесками.

На жаль, не всі владики підтримали ідею Й. Сліпого, бо це не вписувалось у пляни Східної Конґреґації. Відразу його підтримали Владики Іван Прашко з Австралії, Ізидор Борецький і Саварин Ніль з Канади.

Iдея Патріярхату УКЦ стала прелюдією до постання організованого мирянського руху під назвою Українське Патріярхальне Товариство і Товариство Священиків св. Андрея. Засновниками мирянського руху були проф. Микола Чубатий і редактор Василь Качмар. До них долучились провідні громадські діячі д-р Роман Осінчук, Володимир Богачевський, д-р Володимир Пушкар, проф. Богдан Лончина, д-р Микола Барусевич‚ Оксана Бережницька, д-р Стефанія Бережницька, Михайло Бойко, д-р Зиновій Ґіль, Роман Данилевич, Роман Криштальський, Володимир Куземський‚ Ярослав Пастушенко, Степан Процик‚ Ярослав Щербанюк, о. диякон Юрій Малаховський‚ Сидір Тим’як і багато інших.

Ідею Патріярхату УКЦ підтримали провідні римо-католики о. Джон Малоні і проф. Тома Бирд. Ідея Патріярхату швидко поширилась у всіх місцях українського поселення. На цій основі постало Українське Патріярхальне Світове Об’єднання, яке очолив проф. Петро Зелений з Бельґії.

Першим виявом діяльности товариства була збірка підписів під листом-проханням до папи у справі Патріяхату УКЦ. Потім була масова маніфестація під храмом Непорочного Зачаття у Філадельфії з приводу святкування 10-ліття Філадельфійської митрополії УКЦ, на яку в першій половині грудня 1969 року прибуло багато мирян і священиків з Ню-Йорку, Ньюарку, Балтімору, Вашингтону, Нью-Гейвену і Гартфорду з штату Коннектикут, з далекого Чикаго.

У 1969 році Йосиф Сліпий скликав Синод УКЦ, який прийняв патріярхальний устрій УКЦ, і звернувся листом до Папи Павла VІ, щоб підніс УКЦ до гідности Патріярхату. Мирянський рух улаштував громадські збори, віча і наради, щоб поінформувати широкі кола громади про те, що діється довкола УКЦ.

У Римі з’являлись «Вісті з Риму» під редакцією о. д-ра Івана Дацька, «Вісті УПСО» за редакцію проф. Петра Зеленого у Чикаго‚ «Церковний вісник» парафії свв. Володимира й Ольги і журнал «Мирянин». Постала потреба власного видання.

Цей крок від управи товариства зробив Степан Процик. Спочатку журнал готували кустарними засобами, без сучасної технології. Це був складний і тяжкий процес. Перше число з’явилося у Філадельфії в травні 1967 року. С. Процик був редактором до серпня 1974 року‚ коли редактором став Василь Пасічняк до 1977 року. Ці обов’язки перейшли до мене і Василя Качмара».

(Далі буде)

Степан Процик – редактор, демократ, державник…

Степан Процик – редактор, демократ, державник…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com