rss
09/25/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Ціною власних життів...

…Врятували бойових побратимів і мирних мешканців льотчики Костянтин Могилко та Дмитро Майборода.

Вони були майже ровесниками, і обоє навчалися у міському авіаційно-спортивному клубі. Потім стали курсантами Харківського інституту льотчиків. Отримавши лейтенантські погони, очолили екіпажі АН-30 і АН-26. Костянтин Могилко та Дмитро Майборода, за відгуками командирів, товаришів на службі, вирізнялися високим професіоналізмом, сумлінним ставленням до виконання функціональних обов’язків і були надзвичайно товариськими людьми. А ще – будували плани на майбутнє. Та спекотне літо 2014-го стало фатальним для них: 6 червня і 14 липня АН-30 і АН-26 були збиті бойовиками «місцевого розливу» – ракетами російського виробництва й за наказом російських кураторів. Вони могли врятуватись. Але офіцери вирішили рятували життя бойових побратимів, мирних мешканців. Ціною власних життів...

Останній політ Костянтина Могилка

Любов до авіації Костику прищепив батько – льотчик-пілот Ан-2, часто брав сина до авіаційного ангару. За словами Віктора Петровича, хлопчина дуже любив милуватися Вінницею з кабіни літака, куди потрапив ще у ранньому дитинстві. Тож, коли підріс, почав відвідувати заняття у Вінницькому авіаційно-спортивному клубі.

Розповідає інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Микола Захожий: «До нас Костик прийшов, навчаючись у 9 класі. Я відразу звернув на нього увагу: хлопчина прискіпливо цікавився авіатехнікою, багато розпитував про її тактико-технічні особливості. До теоретичних занять ставився дуже відповідально, розуміючи, що помилок небо не вибачає. За ті кілька років, що навчався у нас, опанував планер, на якому здійснював самостійні польоти. На літаку піднімався у небо за присутності інструктора, але почувався досить впевнено. Після школи поступив до Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних Сил України. Коли приїздив у відпустки, то завжди заходив до нас, цікавився нашим життям-буттям. А ще – дякував за науку».

Отримавши диплом і лейтенантські погони, молодий офіцер отримав ще й фах цивільного пілота. Службу проходив у різних частинах ВПС. Зокрема, помічником командира та командиром екіпажу АН-24, командував транспортною авіаційною ескадрилью «Блакитна стежка». В рамках програми міжнародного співробітництва «Відкрите небо» побував у багатьох країнах Європи, збираючи фотоматеріали для моніторингу за дотриманням діючих договорів у галузі контролю над озброєннями. Досконало володів англійською.

Title Title 
 Дмитро Майборода Костянтин Могилко

Російська агресія зачепила Костянтина своїм чорним крилом вже навесні 2014-го: екіпаж літака, яким він командував, двічі ставав мішенню терористів. Але фатальний день настав 6 червня 2014-го. Того дня екіпаж літака-фоторозвідника Ан-30 у складі 8 осіб під командуванням підполковника Могилка здійснював спостережний політ над Слов’янськом. О 17:04 на висоті 4050 метрів у літак влучила ракета, випущена бандитами. Її удар прийшовся у правий двигун, почалася пожежа, і літак почав різко втрачати висоту, падаючи на житлові квартали міста. Костянтин наказав екіпажу залишити літак, а сам, зціпивши зуби, почав відводити палаючий Ан-30 подалі від міста...

Літак впав північніше від Слов’янська. Загинули п’ять членів екіпажу: командир Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко і борттехнік Павло Дришлюк. Підполковник Сергій Ніколаєв, лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець, виконуючи наказ командира, залишили борт літака і врятувались.

Україна пам’ятає героїв

У Костянтина залишились батьки – Віктор Петрович і Любов Петрівна, дружина Віта та двоє дітей – Вероніка й Арсен. Україна пам’ятає полковника (це звання йому присвоєно посмертно) Костянтина Могилка. Президент України присвоїв йому звання Героя України (посмертно). Його ім’я носить і один із літаків Повітряних Сил ЗС України. На території меморіально-паркового комплексу, що у Борисполі (у цьому місті дислокується частина, де служив Костянтин) відкрито пам’ятний знак на честь екіпажу Ан-30, яким він командував, у Вінниці – рідному місті Костянтина – одна з площ названа іменем відважного льотчика.

У день поховання Костянтина Могилка попрощатися з ним, окрім його побратимів, прийшли і льотчики з Туреччини, які на той час перебували в Україні як учасники програми «Відкрите небо». А ось як відгукнувся на загибель героя один із українських журналістів-блогерів: «Пілот Костя високо літав... Ще в березні, до кримського псевдореферендуму, цей Ан-30 і його екіпаж возив журналістів на військові аеродроми Херсона та Миколаєва. Пілот Костя готовий був доправити нас і на кримський півострів. Тоді керівництво Генштабу не дало дозвіл екіпажу на виліт до Криму. Учора під Слов’янськом цей літак збили. За штурвалом сидів Костя... Запам’ятаю його веселим і відчайдушним... Костянтине Могилку – літайте високо!..»

Смерть зустріли разом...

Офіцерську кар’єру Дмитро Майборода розпочав у 456-й бригаді військово-транспортної авіації України. Посада – начальник служби безпеки польотів. У квітні 2014-го командував екіпажем АН-26. Свій перший політ у район АТО екіпаж літака виконав у травні. А загалом здійснив понад 30 бойових вильотів, виконуючи різні завдання командування – від перевезення особового складу, озброєння та матеріально-технічних засобів до евакуації поранених бійців..

14 липня 2014 року. Командир екіпажу отримує наказ підняти в повітря свій АН-26. Вже вдруге за день. Завдання – десантувати парашутним способом воду й продукти українським воякам, відрізаним від основних сил і оточеним ворогом. Ан-26 піднімається в небо і бере курс у заданий район. Але на висоті понад 6 тисяч метрів і за якихось 5 кілометрів від російського кордону у нього влучає ракета. Лівий двигун та електрообладнання відразу відмовляють. Командир екіпажу майор Майборода разом зі своїм помічником і давнім другом майором Дмитром Шкарбуном намагаються утримати літак від зривання у штопор. При цьому Дмитро наказує всім членам екіпажу залишити літак. Офіцери один за одним залишають АН. Лише одна людина відмовляється виконувати наказ командира – його помічник.

«Ні, друже, я цього не зроблю, – каже той. – Якщо помирати, то теж разом...»

За мить Ан-26 «врізається» у землю. Усього за кілька кілометрів од українсько-російського кордону. Пізніше фахівці дійдуть висновку: некерований літак міг впасти на територію країни-агресора. Знаючи непередбачуваність росіян, це могло б спровокувати різке загострення ситуації на фронті. Аж до відкритого вторгнення військ.

Розповідає Павло Хараберюш – інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу, інструктор Дмитра: «На моєму життєвому та професійному шляху траплялися різні люди. Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: хлопець був зразком людської порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи, якою почав займатись. У відвертих розмовах він не раз зізнавався, що небо – це його життя. Всі завдання виконував дуже ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями. І сьогодні, коли від дня його загибелі минуло 6 років, мені інколи здається, що рипнуть двері кабінету, і на порозі постане усміхнений Дмитро: серце відмовляється вірити в те, що цього ніколи вже не станеться...».

Посмертно Дмитру Майбороді присвоєно звання Героя України, звання «підполковник», його ім’я теж носить літак – АН-26. Вдячні земляки відкрили меморіальну дошку на честь Героя, а 456-та бригада транспортної авіації, де він проходив службу, отримала почесне найменування «імені Дмитра Майбороди».

«Поверніть мені сина...»

Тіла обох загиблих льотчиків три місяці пролежали у землі. Дізнавшись про смерть сина, Тетяна Майборода почала звертатись до чиновництва, громадських організацій з проханням допомогти знайти й забрати тіло сина. Та її не чули... І тоді вбита горем жінка поїхала на Луганщину. Місцеві жителі, які знали, де лежать останки льотчиків, допомогли жінці знайти їх.

Прощання з героями-льот­чиками відбулося у Вінниці. Їх поховали на Алеї Слави Центрального кладовища. Прощалися на летовищі, де вишикувався особовий склад Гавришівської транспортної бригади. Урочисто винесли Прапор частини й Державний стяг. Представник командування Повітряних Сил Збройних Сил України, командир бригади розповіли про героїчний вчинок двох прекрасних людей, вірних друзів, відважних офіцерів і першокласних льотчиків, які пожертвували своїм життям заради товаришів. Церемонія прощання продовжилась у Будинку офіцерів. Віддати шану героям прийшли сотні городян. Коли жалобна процесія звідти вийшла, у небі кружляв літак Ан-26 – у такий спосіб командир авіаційної бригади, в якій служили герої, попрощався з ними від імені усіх бойових побратимів.

Люди, які віддали свої життя заради життя інших, не вмирають. Вони живуть стільки, скільки їх пам’ятають. Льотчиків з АН-30 і АН-26 пам’ятатимуть багато людей. І довго.

Автор: Сергій Зятьєв

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/vony-zagynuly-za-nas-podrobyci/cinoyu-vlasnyh-zhyttiv)

Ярий 312

«Я хочу рятувати життя!» Спогади про військового медика Миколу Іліна – білоруса, який загинув за Україну

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com