rss
09/27/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Запит на Перемогу

Ось вже друга влада поспіль в Україні не вірить в те, що в суспільстві існує саме такий запит, що він стійкий, і на виборах може знести того, хто цей запит ігноруватиме – і привести до влади тих, хто обіцятиме той запит виконати.

Насправді із цим запитому все просто, хоч і до болю сумно: він ставатиме дедалі сильнішим із кожною смертю українського захисника. Чи не кожне село, в якому вчорашній школяр-відмінник повернувся на вічний спочинок, стає осередком такого запиту.

7 років тому країна дізналася, що більшість її громадян не тільки хочуть бути незалежними, а й готові платити за це в прямому сенсі того слова – багато хто віддавав останню копійку. Зараз, коли свій герой, на жаль, є ледь не в кожному селі, стає зрозуміло, що війна – це справді спільна справа, і тих, кого не об’єднав страх перед окупантом, починає об’єднувати спільне горе. Війни стало менше в телевізорі – але вона дедалі частіше стукає в двері чи проїжджає вулицями в транспорті із простенькою табличкою «вантаж 200». Міста і села стають на коліна, вклоняються героям… Вони – ці герої – і стають тим хоч і не дуже помітним, але потужним поштовхом, котрий об’єднує країну і дає їй чітку стратегію майбутнього розвитку.

Горе і гордість за героїв, хай і в такий трагічний спосіб, вимальовують в українцях потужну, хоч і наразі майже не сформульовану потребу: показати і собі, і світові, що все це – всі ці смерті, подвиги і поразки – все було недарма.

Політик, який наважиться сформулювати цю потребу і наважиться її зреалізувати, отримає в Україні безмежну владу – принаймні, на якийсь час.

Тим не менш, поки що таких політиків не видно.

Title 
 Фото з ФБ-сторінки Павла Нетьосова

Вже другий президент поспіль намагається всидіти на двох кріслах – тиску Росії і тиску українського народу – і сподівається, що якось та воно буде. Можливо, сподівається, що до виборів ще довго – а до того часу щось зміниться.

Тим не менш, поведінка керівництва України лишається на диво сталою, і зі зміною прізвища президента та політика не зазнала особливої трансформації.

От, для прикладу, 22 липня 2020 року Тристороння контактна група вкотре домовилася про перемир’я з 27 липня 2020 року. Тут обов’язково треба рік уточнювати – бо скільки тих «мирових угод» вже було за ці роки – навіть порахувати тяжко. Десь стільки ж, як і порушень тих угод. І от знову – 27 липня 2020 року окупанти вкотре продемонстрували, що їм до лампочки будь-які перемир’я, і обстріляли ЗСУ.

Українська влада вкотре заявила, що, мовляв, то все тому, що окупанти – надто емоційні і малокеровані, тому і стріляють.

А наші, виходить, неемоційні і занадто керовані – тому і мовчать?

Другу частину фрази навряд чи хто запише у міжнародних документах, але що українська, що європейська влада явно саме на це і сподіваються: от припинять українці відстрілюватися, віддадуть Росії все, що вона хоче, і Росія нарешті заспокоїться.

Хоча і так зрозуміло, що такий масштаб загальнодержавної психопатії, який демонструє Росія, не може заспокоїтися простим шляхом втамування апетиту – це саме той апетит, котрий тільки наростає під час їжі, аж поки не спробує заковтнути горизонт. І та ж таки Європа у цих спробах заковтнути горизонт – наступний пункт, до речі.

Але Європа наразі робить вигляд, що її це не стосується, і що її торгово-обмінні операції (назвемо це так) з Росією – це суто економічні речі, котрі до політики жодного стосунку не мають.

Тому вкотре Європа намагається протягнути з Росії газопровід. Так, ніби не знає, як Росія вміє перекривати газовий кран у випадку нагальної політичної потреби – особливо взимку…

Найцікавіше в даному випадку вчинила Данія: заборонила будь-які будівельні роботи в районі незавершеного газогону Nord Stream 2 через… нерест тріски. От як треба про природу турбуватися!

Відтак, навіть якщо США і не застосовуватимуть санкції до тих, хто хоче однією рукою воювати з Росією, з іншою – підтримувати російську економіку, до вересня із газопроводом точно ніякого діла не буде.

А там – може щось і зміниться…

Що цілком може бути.

От, для прикладу, один із найчутливіших до змін українських політиків, котрий завше намагається тримати ніс за вітром, знову змінює стратегію.

Леонід Кучма, архітектор української олігархії, незмінний диригент української політики, вже вдруге складає з себе повноваження підписанта мінських ганебностей, чи то пак, як то їх офіційно називають, мінських угод.

Вперше він це зробив 2 жовтня 2018 року, фактично за пів року до президентських виборів. Можливо, припустив, що вибори може виграти Юлія Тимошенко, і тоді йому доведеться відповідати і за те, що він там понапідписував, і навіть за те, що назбиралося ще з тих часів, коли Хрещатиком ходили люди із транспарантами «Україна без Кучми». 20 років минуло з того часу, а віз і досі там, де й був, жодна влада не може без цього цінного кадра обійтися. І нова влада не стала винятком – і вже в червні 2019 року Данилович знову приступив до підписування мінських ганебностей.

Тепер же ж цей цінний професіонал знову відходить у тінь.

На жаль, цілком може бути, що в Мінську збираються взятися за підписання якоїсь настільки ганебної ганебності, що навіть Леонід Данилович за цю справу взятися не ризикує.

Це було б цілком логічно – Росія вже й так доволі тривалий час ніяк не може зрушити з місця, а тут вже внутрішні справи підтискають. Якийсь там Хабаровськ наважився вийти на мітинг проти Путіна. Три тижні мітингувати кожен день – і вимагати відставки Путіна. Нечуване нахабство. Особливо для міста, заснованого сином українського шляхтича. Міста, де майже сто років тому було розміщено головний виконавчий орган Української Далекосхідної Республіки. Тоді, сто років тому, майже 60% громадян цієї республіки були вихідцями з України. Радянська влада своєю нелюдською практикою висилання українців на Сибір тільки збільшила кількість українських громадян на цій території. І, схоже, розпад сучасної російської імперії почнеться саме з цього краю…

А там і до нової Української Далекосхідної Республіки недалеко. Українці, котрі вижили на тих землях попри все – на це заслужили. І недарма зараз в українській масовій літературі з’являється дедалі більше текстів про них – про тих, хто пройшов Сибір і вижив. Текстів сильних і талановитих – таких, як і ті люди…

Українська влада мала би розуміти важливість цих подій – і мала би нарешті наважитися і на підтримку цих протестів, і навіть на дії у стані ворога – принаймні, хоча б інформаційні.

А влада, котра була би спрямована на те, щоб вести Україну до Перемоги, і взагалі мала би дякувати Богу за ціле нове поле для діяльності, буквально, як то кажуть, незорану цілину.

Але, схоже, чинна українська влада і подумати про це боїться.

Справді, для того, щоб вести народ до Перемоги у війні, потрібно мати сміливість спиратися на цей народ. Народ з усіма його недоліками – подекуди неорганізований, подекуди занадто довірливий, а тепер і майже весь обідраний, як липка.

Натомість ті люди, котрі протистоять тому народові, і тягнуть його в обійми Росії – добре організовані, цинічні, і мають у своєму розпорядженні і гроші українських олігархів, і російські гроші, а Росія на братні обійми наразі грошей не шкодує…

Відтак, з одного боку, не дивно, що вже друга поспіль українська влада на народ спиратися не наважується. Причини є очевидними.

Але очевидним є й інше: ніщо не зупинить ідею, час якої настав.

Ні мінськоганебні «перемир’я», ні проросійські європейські бізнесмени і політики, котрі вже собі порахували і подумки поклали в кишеню гроші від співпраці з Росією, ні сам російський цар, котрий спить і бачить себе на троні всесвітньої імперії.

Його трон, як то не дивно, хитають українці з обох боків його недолугої тоталітарної держави. Нелюдська практика засилання українців на Сибір таки дала результат…

Землі, засіяні тілами українців – в прямому сенсі того слова, – таки дали плоди…

Головне – щоб в Україні пам’ятали і тих, хто загинув в снігах Сибіру, і тих, хто віддав своє життя у степах Донеччини та Луганщини.

Їхні життя і їхні смерті не були даремними – це має бути нова національна ідея України.

Ідея, котра у будь-якому випадку буде вести Україну до Перемогти – незалежно від того, що думає про це українська влада.

Усе світове зло – від Колумба? або Про новітнє духовне рабство

Податки на нерухомість в окрузі Cook можна сплачувати без нарахування пені до 1 жовтня

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com