rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Степан Процик – редактор, демократ, державник…

(Продовження.
Початок – у № 28-29.)

Член ОУН, український письменник, перекладач, журналіст, пізніший почесний доктор НаУКМА Петро Балей (*1912-†2003), який, як, власне, й Степан Процик, перебував у нацистському концтаборі Аушвіц (1941-1944), а у повоєнний час працював директором і співредактором у видавництві тижневика «Українська трибуна» (1946-1948), пізніше став автором книжки «Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: Причини і наслідки» (1996), зокрема, пише з посиланням на статтю Степана Процика: «…Степан Бандера, з доручення якого відбувся акт 30 червня, не врахував конечности бути серед кадрів, принайменше у підпіллі, коли саме розгорталась тяжка боротьба, але з невідомих причин пішов на переговори з представниками німецької влади, котра його інтернувала, а опісля арештувала. На цю подію є два пояснення: хтось відповідальний мусів обстояти 30-те червня перед зовнішнім світом(?), і це, можливо, була його функція; друге – знаючи докладно про негативне ставлення німецького уряду до аспірацій акцій ОУН під його керівництвом, він непотрібно віддав себе в руки ґестапо. Результат був із шкодою для Бандери. ОУН залишилась, росла і діяла без нього, без його впливу і участи в Україні в найгарячіший час…»

Петро Балей у своїй книзі також наводить фрагменти свого листування зі Степаном Бандерою наприкінці 1940-их років та зазначає, що «..не могло бути найменшого сумніву, що Бандера взяв курс на докорінну чистку в ЗЧ ОУН - чистку не від тих, що противні принципіяльно революційним методам у визвольній політиці за українську самостійну державу, бо таких не було, а від тих, що, вийшовши з підпілля, намагалися переставитись і переставити конспіративно-наказну систему напів-мілітарної, напів-терористичної організації на чисто політичну діяльність серед еміграції у вільному світі, створюючи сприятливі умовини для інтелектуального розвитку свого членства і для розв’язування…», але при кінці розділу книги П. Балей вказує, що Степан Процик, у приватному листі до нього, пише, що «…ця кореспонденція велася між мною і Стецьком, а не Бандерою». В основному це не становить різниці, бо за життя Бандери Стецько в таких випадках самочинно не діяв.

Title 
 Інженер Степан Процик

До речі, упорядники Володимир Ковальчук, Валерій Огороднік (Київ) у своїй праці «Листи Степана Бандери, членів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР» (с. 436-437) в анотованому покажчику матеріалів ГДА СБ України, редколегія журналу «З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ» у першій частині анотованого покажчика «Листування провідників ОУН і командирів УПА», підготованого співробітниками Галузевого державного архіву Служби Безпеки України, подають лист «До «Байрака» [Косарчин Я.?]. [Не пізніше 1951 р.], в якому конкретизується діяльність «двійкарів». Йдеться про збільшення кількості опозиціонерів у ЗЧ ОУН (Кордюк, Підгайний, «Листи С. Бандери, членів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР»... Процик, Ґабрусевич, Ріпецький, Керод), ворожнечу між Лебедем М. та Ребетом Л. Оригінал листа (?) надійшов до радянських спецслужб від «Бура» і «Пола» разом із поштою ЗЧ ОУН у серпні 1957 р. (ГДА СБУ, ф. 13, спр. 379, т. 2, арк. 249–253. Копія, машинопис).

Слід окремо нагадати, що у 1996 році в львівському видавництві «Поклик сумління» побачила світ доволі цікава книга з передмовою іншого мого давнього приятеля Святослава Василька, колишнього вояка-дивізійника, який по війні замешкав в англійському місті Ноттінґгамі, – під назвою «Про себе і КДБ розповідає «Марко».

Під псевдо «Марко» був відомий Юліян Маґур (*1928-†1994) - діяч ЗЧ ОУН, зв’язковий до сітки та підрозділів ОУН та УПА із закордону, який був викритий органами КҐБ, навколо нього довго велася шпигунська гра. Юліян Маґур («Марко»), зокрема, пише: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував – тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О. П. – ймовірно, це Модест Ріпецький (*1921-†2004) – лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар) (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися послати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Настав 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на територію Польщі…»

Виглядає, що інж. Степан Процик був досить обізнаний у непростій ситуації зі втаємниченим підрозділом українців «Ка Три» ЗЧ ОУН, оскільки у післяслові якраз до цієї книги він, зокрема, зазначав, що «…із широкого діапазону визвольної боротьби в Україні в цій брошурі виявлено частинно одну галузь таємної роботи в стосунках між Проводом ОУН на українських землях і Проводом Закордонних Частин ОУН поза українськими землями. Ефективний зв’язок між цими двома віддаленими частинами був і залишався основним елементом технічної, політичної і організаційної натури, оскільки ЗЧ ОУН вважались інтеґральною частиною ОУН на українських землях. В часах перед, під час і після Другої світової війни зв’язок ОУН назовні мав пріоритетне значення, і йому надавався відповідний персонал, технічні засоби, спеціальний вишкіл, технічне оснащення і допомога від прихильних західних держав. Зрозуміло, що така діяльність була об’єктом постійного стеження і спроб інфільтрації спецслужбами ворожих українському визволенню держав. В результаті керівний і виконавчий персонал зв’язку ОУН мусив бути високоякісний не тільки професійно, але передовсім морально, завжди готовий на несподівані критичні ситуації… (с.140-141)».

Між іншим, у травні 2016-го року в американському місті Ворвіку тепер вже, на жаль, покійний Голова Політичної Ради ОУН за кордоном професор Анатоль Камінський подав мені цікаві факти щодо співпраці представників різних українських визвольних середовищ на чужині у повоєнні роки зі спецслужбами США та країн Заходу. Він, зокрема, повідомив, що «…після закінчення Другої світової війни табори біженців стали об’єктом оперативних зацікавлень та розпрацювань аліянтських спецслужб в обох напрямах: контррозвідковому і розвідковому. Так, зокрема, в 1947-48 pоках американські контррозвідкові органи провели операцію проти совєцької аґентури під кодовою назвою «Огайо», що до неї мали безпосередній стосунок люди із Закордонного Представництва УГВР і Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Без того, однак, щоб вони виступали перед американцями як представники цих інституцій. Операцією з українського боку займався Роман Петренко, колишній шеф жандармерії УПА на Волині, який заанґажував до цієї справи передовсім своїх давніх знайомих і приятелів з УНРівських кіл, які під час Другої світової війни працювали в німецькому Абвері…. Оперативним шефом «Огайо» з української сторони був полк. Петро Дяченко, його заступником - пполк. Петро Самутін; в склад штабy, який розатшувався у Візбадені, входили ще майор Кость Манзенко, сотник Старовійт і два члени Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Ці могли користати із оперативних матеріалів, які СБ ЗЧ ОУН давало в їхнє розпорядження. Між іншим, ця операція закінчилася була численними арештами підозрілих, назагал, однак, не була повністю успішною. Слід згадати, що від Проводу ЗЧ ОУН «куратором» для зорганізованої Петренком групи полк. Дяченка був Микола Климишин, який з ним зустрічався.

Title 
 На узбережжі океану в Нью-Джерсі (США), 1990 рік

Якщо ж йдеться про розвідкові заходи американських й інших аліянтських спецслужб і спроби з боку українських політичних середовищ нав’язати контакти і співпрацю з ними, то вони мали, зазвичай, такий формат: американцям було вигідніше вдержувати оперативні контакти з поодинокими особами, які формально, чи неофіційно, належали до того чи того політичного середовища. Така постановка, у свою чергу відповідала, звичайно, теж стосовним середовищам. В міру, однак, загострення холодної війни, західні спецслужби намагалися нав’язати контакт і співпрацю безпосередньо з політичними проводами.

Головними авторами і архітекторами цієї нової американської політики, що її завданням були широко закроєні великомасштабні т. зв. закриті операції і заходи проти агресивного диверсійного наступу совєцьких спецслужб і совєцької політики загалом, були Джеймс Форесталь, секретар морфлоту й пізніше секретар оборони, славнозвісний Джордж Кеннен, Аллен Даллес і Джордж Маршал (між іншим, закриті спецоперації фінансувались частково з фондів Плану Маршала). Тім Вінер пише, що якраз «Джеймс Форесталь і Джордж Кеннен були творцями і командирами закритих операцій ЦРУ...» (Tim Weiner, Legacy of Ashes, History of the CIA, Doubieday, 2007, p.38).

При цій нагоді проф. Анатоль Камінський говорив мені, що ще 27 вересня 1947 pоку Джордж Кеннен передав був Форесталеві детальний план, як організувати «повстанський воєнний корпус». Між іншим, 14 грудня 1947 року Рада Національної Безпеки США видала перший таємний наказ для ЦРУ, в якому доручала проводити закриті операції проти радянських та інспірованих радянськими чинниками акцій. В той час відділом закритих акцій керував Франк Візнер і, як пише Вінер, Візнер планував розбудувати принаймні 36 станиць протягом півроку. Він зумів зорганізувати 47 станиць протягом трьох років. Майже кожне місто, де була станиця ЦРУ, мало двох шефів: один, який керував закритими спецакціями і підпорядковувався Візнерові й інший, який керував розвідковою (шпигунською) роботою для Бюро Спеціальних Операцій.

Інший таємний наказ Ради Національної Безпеки з 18 червня 1948 року доручав американським спецслужбам атакувати Совєтів у цілому світі при допомозі закритих операцій і таємних засобів взагалі. У тому часі Джордж Кеннен винайшов був окрему назву для цієї оперативної інституції, а саме «Бюро координації політики», яку було виокремлено всередині ЦРУ… Політичні еміграційні чинники були зацікавлені передовсім в політичних акціях проти Москви, і для них розвідкова паралельна діяльність була на другому плані. Незалежно від того, що вони здавали собі справу з того, що вона є теж важливою, як фактор у формуванні тих чи інших політичних кроків.

Іншими словами, ця нова постановка більше відповідала проводам різних середовищ, які в її контексті, тобто через пов’язання з розвідувальними службами, старалися і одержували доступ до міністерств зовнішніх справ та інших інституцій, які мали стосунок до політики супроти Москви. Головно йшлося про такі, які своєю настановою, акціями і заходами, могли допомогти визвольній боротьбі нашого народу. Це переводило відносини між державними і еміграційними контрагентами в нову площину, а саме – не лише оперативне, а й політичне партнерство і співпрацю. Інакше кажучи, заіснував тут зовнішно-політичний вимір і, наприклад, ЗП УГВР зуміло було поставити справу визвольної боротьби у Держдепартаменті та на деяких інших форумах владних структур СІІІА, аж до Білого дому. Це дало можливість лідерам в Україні звертатися з різними меморандумами до відповідних американських чинників, які мали стосунок до формування американської політики щодо СССР…

Пізньою зимою 1948 pоку, за даними американського офіцера Стіва Теннера, приятеля Анатоля Камінського з часів, коли перший був аташе з культури в 1960-их роках в американській амбасаді в Брюсселі, відділення ЦРУ в Західній Німеччині одержала доручення дослідити й перевірити антикомуністичні еміграційні організації із Східної Європи і передовсім совєцького Союзу, наскільки вони надаються для оперативного занґажування і використання для ЦРУ. Шеф цього відділення ЦРУ Гордон Стюарт доручив ці досліди і їх аналіз С. Теннерові, який був у мюнхенському відділі. З цього часу і починається, властиво, важлива участь Теннера у співпраці між американцями і ЗП УГВР… Стів Теннер брав, між іншим, участь в перемовинах представників американо-англійських спецслужб у Лондоні в 1951 році у справі висилки українських кур’єрських груп в Україну, конкретно: групи Василя Охримовича від ЗП УГВР, за допомогою американців, і групи Мирона Матвієйка від ЗЧ ОУН, за допомогою англійців. Було домовлено та узгоджено спільно з українськими партнерами, Миколою Лебедем, представником ЗП УГВР, і Богданом Підгайним, тодішнім представником ЗЧ ОУН, що закидання обох груп відбудеться приблизно в один і той же час, але в різні місцевості в Україні…

За деякий час після переселення до США Степан Процик став головою управи «Наша Українська Рідна Школа» у Філадельфії, на цій посаді він працював майже до відходу у вічність 17-го серпня 1997 року. Згідно з даними різних дослідників, «…за океаном українські еміґранти почали закладати власне шкільництво, ще коли постали перші релігійно-громадські осередки на нових місцях поселення. Більшу увагу звернув на українське шкільництво після 1907 року єпископ С. Ортинський, який заснував у Філадельфії школу-інтернат та почав видавати підручники для мережі церковних доповнюючих шкіл. Від 1920-х років, за єпископа К. Богачевського, Українська Католицька Церква почала закладати при більших парафіях цілоденні приватні школи: в 1940 їх було 12 у Філадельфійському екзархаті; в 1965 році у трьох українських католицьких єпархіях було 33 початкові і 5 середніх шкіл, у яких вчилося разом 9 тисяч учнів. У 1970-х pоках кількість приватних (кат.) шкіл в США значно зменшилася, зокрема при українських парафіях; у Філадельфійській митрополії у 1985 році було 28 початкових і 5 середніх шкіл зі 4 370 учнями. Українознавча освіта була краще поставлена в суботніх школах українознавства, що їх вели «Рідні Школи», об’єднані в централі опікунів шкіл українознавства, або товариства молоді під наглядом Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) (заснована 1953 року)…».

Title 

У числі 119 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.-Дж.) з середи, 29 червня 1966 року, на с. 3, між іншим, повідомлялося, що «….12 українських учнів у Філадельфії закінчили повний дванадцятирічний курс українознавства іспитом зрілості, який уповноважує їх до студій україністики в Університеті. Ці учні — це Тетяна Артимишин, Христина Білянська, Юрій Гомзяк, Богдан Домбчевський, Марта Дражньовська, Ігор Зуляк, Роман Козак, Орест Кулинич, Меланія Мартинович, Ярослав Федорійчук, Юрій Сухий і Юрій Царинник. Орест Кулинич, Тетяна Артимишин, Христина Білянська і Меланія Мартинович склали іспит з дуже добрим поступом. Всі вони закінчили школу українознавства, що її від років веде Товариство Опіки над молоддю і дітьми «Рідна Школа» у Філадельфії. Школа українознавства «Рідної Школи» приміщується в буднику міської публічної школи, користуючись вигодами кафетерії і великої рекреаційної зали. Очолює школу відомий педагог Володимир Лотоцький… Очолює Товариство «Рідна Школа» ентузіаст українського шкільництва — іиж. Степан Процик… Попрощали учнів, бажаючи їм гарних вакацій, директор школи Володимир Лотоцький і голова Товариства «Рідна Школа» Степан Процик. Учням роздано свідоцтва, а дванадцятьом переможцям у двох конкурсах читання книжок і деклямації роздано ще й цінні книжкові нагороди…».

Далі на «Сторінці ТУСМ» (Товариства Української Студіюючої Молоді ім. Миколи Міхновського у тому ж таки тижневику «Свобода» (Парсиппані, Н.-Дж.) з 25 лютого 1967 року, ч. 34, читаємо, що в «Резолюціях Осередку Діяльности Товариства Української Студіюючої Молоді ім. Миколи Міхновського (ТУСМ) у Філадельфії», що були прийняті на загальних зборах 11 грудня 1966 року, йшлося, що «…3-поміж членами Управи згаданого «Т-ва Прихильників Поезії» (О. П. - совєцьких поетів Івана Драча та Дмитра Павличка, членів совєцької місії УССР на 21-у Генеральну Асамблею Об’єднаних Націй, до Філадельфії на зустріч із українською громадою у Філадельфії) находимо теж і п-на Степана Процика, голову Т-ва «Рідна Школа» у Філадельфії, що займається вихованням української молоді. Ми уважаємо, що Т-во «Рідна Школа» повинно бути суворо аполітичним і апартійним, далеким від всякої політичної боротьби. Участь голови Т-ва «Рідна Школа» в організуванні згаданого літературного вечора з совєтськими висланниками кидає сумнів, куди веде голова Т-во «Рідну Школу». Закликаємо Управу Т-ва «Рідна Школа» зайняти належне й гідне становище до такої політичної контроверсійної діяльности свого голови, яка заведе це Товариство в нетрі політичної боротьби…», оскільки, «….на IX Конгресі Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), що відбувся в жовтні місяці 1966 року в Ню-Йорку, були однодушно ухвалені резолюції, які засуджують приязні зустрічі провідних членів нашої громади з совєтськими висланниками, що стоять на вірній службі Москві і діють в інтересах комуністичної партії. Ці резолюції, прийняті одноголосно, зобов’язують без винятку усіх, цілу українську громаду в ЗДА, а хто із цієї громадської дисципліни виломлюється, той діє не з інтересів української визвольної справи, але в інтересі чужих сил,… бо це відбувається в часі, коли окупаційний московський режим в Україні засуджує і засилає в концтабори працівників української культури, патріотів-українців, які піднесли свій голос в обороні поневоленого українського народу».

(Далі буде)

Степан Процик – редактор, демократ, державник…

Степан Процик – редактор, демократ, державник…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com