14 червня. Ясний спекотний день і моє ненаситне споглядання міста на третій день приїзду з Америки у відпустку. Іду улюбленим Франківськом і відчуваю, що всі органи сприйняття спрацьовують одночасно: очі вбирають непідстрижену зелень і вишуковують зміни, що сталися за рік, вуха ловлять приглушений гомін передобіднього часу, ніс мимоволі втягує призабутий аромат смажених чебуреків і всюдисущої кави. Мета одна: насолодитися перебуванням дома так, щоби не щеміло серце за тим всім, що містить для мене поняття - Україна. Одне із завдань, поставлених собі, - зустрітися з людьми, які цікаві мені, і будуть цікаві моїм землякам в Америці. Великих труднощів це не складало, бо і до від'їзду мала багато талановитих знайомих, які є сіллю землі прикарпатської. Залишалося тільки дати знати про свій приїзд або просто вийти у центр до фонтану.
В цей день я мала передчуття особливої зустрічі (хоча, якщо чесно, вони в мене були кожен день). Іду собі. Кафешки на стометрівці змінюють одна одну, неспішний люд там посьорбує хто що, а більшість - холодні соки або воду (з льодом подають не всюди). І - ось! Очам не вірю! В кафе «Рената» за звичайним пластмасовим столом на таких же стільчиках сиділи троє: Юрій Андрухович, метр сучасної української літератури, і його друзі - Ярослав і Василь. Сфокусувавши увагу на Юрієві, я наближалася, не знаючи певно, як бути : підійти чи оминути його. Люди шоу-бізнесу кохаються в увазі публіки, художники слова і пензля уникають натовпу через просту звичку бути наодинці із самим собою; тому моє бажання спілкування з Юрієм Андруховичем могло залишитися просто бажанням, якби не родина, що зачитується бу-ба-бістами, і не пробачила б мені такого «проколу». Картаючи себе за завищений рівень розуміння людської приватності, я пройшла повз столики кафе, яке вільно вийшло з тісняви свого приміщення на простір «сотки», і різко вернулася, майже фізично штовхаючи себе до такого бажаного знайомства з видатним сучасником.
«Доброго дня вам, панове,» - у стилі ведучої ток-шоу привіталася я з усіма, а очима їла Андруховича. Його супутники зацікавлено відреагували на мене, а він, навпаки, мляво подав руку, коли молола про себе сім мішків гречаної вовни. Тремтячи за свою настирливість і тут же вголос видаючи про це, зірвала нарешті привітний погляд і запрошення присісти. Пульсуюче сонце не діставало під тентом «грибка», але спека і хвилювання своє діло зробили: пити хотілося неймовірно. Четверо за столиком, запотілі склянки з «Аqua» і напівпорожні чашечки кави-розмова продовжилася вже в заданому мною напрямку. Перекидаючи місток від інтересів співрозмовника до своїх власних, сказала, що якраз в цьому місяці в чіказькій українській газеті «Час і події» друкується «Московіада», що в Україні видавалася уже тричі, здається?
- Ви добре поінформовані, бачу. Чому ,власне, ви згадуєте кількість видань, пані Галино?
- Коли я вперше побачила цей роман в нашій американській українській газеті, мені стало сумно, що такий давно відомий в Україні твір вперше з'являється в Америці. Це повіяло відставанням, мені враз пригадалися ті старші пані і пани в церкві св. Ольги і Володимира, які три роки тому вдягалися у кримплен, про який в Україні забули років 20 тому. Зараз багато в тому плані змінилося, бо приїхала велика кількість людей молодих і середнього віку, які добре освічені, модно і до ладу одягаються і романи Юрія Андруховича читали в гарячий час їхньої появи. Мій сум розвіяла дочка, котра ще підлітком зачитувалася вашими творами, знає їх чудово і поділяє постмодерністський світогляд. Вона переконувала мене, що я переоцінюю начитаність в цьому напрямку співгромадян молодшого віку, а про 40-літніх навіть не згадує, бо це покоління виросло на літературі іншого ґатунку. Але ж ви, Юрію, наш ровесник; що ви скажете про те , як читаються ваші книги і хто є основним читачем. (Хоча з інтернет-сторінок знаю, що видавництво «Фоліо», де вийшла «Таємниця» Андруховича, говорить, що кожна друга книжка, яка купляється в Україні, власне, цей роман.)
- Читають, мабуть, ось і ви підійшли до мене. Почніть із себе з відповіддю.
- Пане Юрію, я читала всі ваші речі, буквально перед від'їздом в Україну - «Таємницю», яку з вашим автографом для моєї дочки Світлани передала коліжанка з Франківська, але не про мене мова, а читачів в Україні і за кордоном. Чи робив хтось соціологічне дослідження в цій справі?
-Я цим не займаюся, мені цікаво бачити світ і показати побачений мною бік його, а решта -справа інших. Дивіться , який день , відчуваєте?
Дивний якийсь настрій у мого візаві. Зрештою , він відпочиває з друзями, ні про яке інтерв'ю ніхто не домовлявся, моє прохання про коротку розмову, бо я, чи бачите з Америки, його не проймає «священним трепетом» (бачив він Америку...) А про його короткі відповіді на запитання знає кожний інтерв'юер.
- Пане Юрію, ви багато , мабуть, їздите, розкажіть про свою роботу за кордоном.
-Їжджу, часто буваю в Європі, був і у вас в Америці, в Пенсільванії.
- Читаєте лекції, відпочиваєте, набуваєте нових вражень?
- Які лекції, це черговий міф. В Америці я був у січні 2001-го. Пам'ятаю сніжну і морозну зиму і можливість полетіти в субтропічну Флориду. Це була така неймовірна переміна, що кістяк задуманої книги почав відчутно наповнюватися тілом характерів, образів і сюжетних комбінацій. І хоча в ній мало йтися про Карпати, нові заокеанські спостереження наклали якісно новий відбиток на те, що поступово формувалося в уяві (Роман «Дванадцять обручів»).
А в Німеччині я просто люблю жити. Хоча повинен сказати, найкраще мені тут, в Івано-франківську. Місто стає все більш атракційним не тільки для краян, а й для іноземців. Шалені темпи будівництва змінили місто: воно стало зі старовинного європейського сучасним європейським. Покращився побут, місто молодіє. Подивіться, скільки молоді!
Дійсно, не зважаючи на спеку і білий робочий день, «соткою» спацерувала молодь. Йому це видалося привабливим (канікули, відпустки), мені - дивним (в Америці такого не побачиш). Будівництво тішить, та пан Андрухович не відзначив, що у більшості випадків це - за гроші тих, хто гарує за кордоном. Побут всіх моїх знайомих дійсно змінився не до порівняння, та цьому є також просте пояснення: банки роздають наліво і направо кредити, але відсотки воістину драконівські. Ніби все на загал кращає, проте проблеми глибшають.
- До речі, пані Галю, молодь з-за кордону все охочіше повертає до України, що ви думаєте про це?
- Важко узагальнити, пане Юрію, а зокрема можу сказати, що це поодинокі випадки. Якщо моя старша дочка ще визначається з майбутнім в Америці, то молодша твердо не повернеться в Україну. Вона здобуває освіту в американському університеті і думає залишитися там або деінде в Європі. Хоча з цікавістю спостерігає мій смуток за Домом і радість від моїх поїздок сюди. Не виключено, що мої емоції зіграють колись свою патріотичну роль. Багато інших молодих людей категорично проти повернення на батьківщину. Такі чинники як колишнє безробіття або погана влаштованість батьків, вороже ставлення влади до проблем співвітчизників, чорнобильське лихоліття, що нависає над демографічним вирішенням, корумпованість у навчальних закладах відлякує молодь.
До розмови підключилися Василь і Ярослав, і, хоча Юрій був їхній близький друг, відчувалася якась особлива пошана до нього, чи що. Це була абсолютна погода у стосунках, милування вищістю друга, його незаперечним талантом. Не знаючи тривалості цієї дружби, думалося , що вона з тих юних років, коли визначений одного разу авторитет залишається незмінним у зрілих. Їхній легкий, не обтяжений якимись завданнями настрій норовив перейти у площину світського кавалерського стьобу, а я не могла собі дозволити зловживати увагою знаменитого письменника. Відповівши на їхні запитання, що стосувалися мене, я подякувала за розмову і вибачилася за вторгнення.
Ідучи вулицею, думала про несподівану удачу, про те, що в світі відбуваються зміни в будь-якому випадку, впливай на нього чи ні, що напевно мене очікує ще не одна цікава зустріч , і я повезу за океан враження, що омиють спогадами мене і викличуть гордість українців Чікаго за рідні землі, що народжують такі світлі таланти.
лист до редактора
версія для друку
