(Продовження.
Початок – у № 28.)

Степан Процик

Мені було достеменно відомо, що Степан Процик був з юних літ членом ОУН, в часі німецької окупації України був арештований й запроторений за політичну діяльність в німецькі концентраційні табори. Зовсім нещодавно й трохи несподівано для себе, я натрапив на цікаве інтерв’ю Борозного Степана Івановича, уродженця села Монастириха на Тернопіллі, учасника національно-визвольних змагань, члена ОУН від 1939 року, який ще до початку німецько-совєцької війни, у травні 1941 року, був заарештований НКВД й вивезений до Московщини (Тюмєнь). Згодом пан Степан з місця заслання втік й повернувся в Україну. У місті Скалаті пан Борозний провадив підпільну роботу, друкував листівки ОУН, був заарештований німцями, згодом звільнений. Пізніше С. Борозний брав участь у боях з енкаведистами, в 1944 році був поранений, а 15 січня 1945 року поблизу міста Калуша, разом із групою підпільників, був захоплений енкаведистами. 16 березня 1945 року він був засуджений до смертної кари з конфіскацією майна, пізніше вирок було замінено 20 роками каторги. У березні 1964 року С. І. Борозний оселився у місті Нікополі, на Січеславівщині. Якраз у місті Нікополі в своєму інтерв’ю Василю Овсієнкові у квітні 2001 року Степан Іванович, зокрема говорив, що «…тільки щасливий випадок допоміг нам вибратися з халепи. А було це так. Нас, полонених, зачинили в якийсь колгоспний хлів на ночівлю. Коли зранку відчинили двері, то ми на подвір’ї побачили німецьких офіцерів, два з них розмовляли між собою українською. Ми покликали їх, вони підійшли, ми попросили, аби нас відпустили, мотивуючи тим, що ми не солдати, а з Галичини, ґімназисти, націоналісти. Один із них сказав: «Про те, що ви націоналісти, тепер треба мовчати, бо в Галичині йдуть великі арешти націоналістів». Ми були здивовані і не могли збагнути, що ж діється. Все ж таки нас відпустили. За кілька тижнів ми дійшли до річки Збруч, а за Збручем уже й рукою подати – наші села. Трохи відпочивши і зорієнтувавшись в обстановці, треба було починати боротися з новим окупантом. Я перейшов на підпільну роботу. В містечку Скалаті була німецька друкарня, там працювали наші хлопці. Ми, підпільники, зв’язалися з ними і стали друкувати антинімецькі матеріали. Тих хлопців німці викрили і розстріляли в Ягольниці, біля Чорткова. Зрадив їх поляк, що працював з ними. Той самий поляк бачив і нас, коли ми заходили в друкарню, і ми, заради безпеки, були змушені виїхати в інший район. Я кажу «ми», маючи на увазі свого друга, який керував підпільною роботою, тепер він у США (О. П. – тут і далі в інтерв’ю підкреслено мною). Відтак ми переїхали на Стрийщину, до Черниці. Там був рільничий ліцей, який став для нас на деякий час конспіративним притулком, а ми вважалися студентами. Однак пильне око поляка-сексота не дрімало. Він побачив нас у містечку Скалаті і подзвонив до Тернополя на ґестапо, і нас з поїзда зняли. У цей час німці скаженіли, ішли арешти на повну котушку. Нас посадили в тернопільську в’язницю в різні камери, почалися допити. А з боку наших родин одразу запрацювала сила спасіння. У вітчима був приятель, що мав якийсь стосунок до ґестапо, через нього мене й вирвали з лабет ґестапо. Степана Процика не вдалося визволити і він потрапив у німецький табір, здається, Освєнцім. Кажуть люди, що нема зла без добра – з таборів він вискочив на волю, залишився в Європі, де довго і багато працював на Україну. Потім виїхав до США і там продовжував працювати для України – вчив в українських школах дітвору еміґрантів, а потім аж до самої смерти був редактором бюлетеня «Український демократичний Рух». Помер у 1997 році. Через півстоліття ми зустрілися в Києві, вже в незалежній Україні…».

Між іншим, у книзі, редактором й упорядником якої є Володимир В’ятрович, з назвою «Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА» у томі 1 «Війна під час війни. 1942-1945» (Львів, Центр досліджень визвольного руху, 2011) знаходимо інший цікавий документ із Архіву ЦДВР (Ф.9. — Т.7. — Од.зб.1. — Арк.1-2. Оригінал, машинопис) у розділі №79 «Інформація про доноси поляків проти українців» зокрема, знаходимо: «…14. Перед трьома тижнями на двірці в Тернополі Ге[cта]по арештувало трьох студентів: Процика Степа з Кута Товстецького пов[іту] Скалат, Борозного Степана з Монастириськ та Букату Степана з Гриманова (його випустили). Вони їхали зі Скалату до Черниці. Їх видав поляк Демковський із Скалата, який їх слідкував зі Скалата…».

Далі у праці «Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах» (1996) авторства відомого українського редактора, бібліографа, педагога, громадський діяча, дослідника історії української еміґрації Канади, президента УВАН у Канаді (1983-1986), автора праці «Система німецьких концентраційних таборів і політика винищування в Україні» (1963) та «Студій до історії українців Канади» Михайла Марунчака (*1914-†2004, Вінніпеґ), яка була опублікована також і в ч. 40 українсько-канадського часопису «Гомін України» за 26 жовтня 2010 року, я знайшов іншу пригадку про перебування в Освєнцимі (Авшвіці) підпільника рамени ОУН Степана Процика. У згаданій праці Михайло Марунчак, зокрема, пише, що «….в 1943 році прибув до Авшвіцу один з більших транспортів зі Львова. Він відрізнявся від попередніх тим, що тут вже були ув’язнені члени збройного підпілля, себто Української Повстанської Армії, а не тільки організації ОУН. З цього було видно, що протинацистський резистанс посилювався, а ґестапо продіставалося вглиб українського підпілля, яке воно нещадно поборювало й нищило. В цьому транспорті начислювалося біля 200 членів українського резистансу. Ці новини й оповідання про працю підпілля в Україні скріплювали нашу віру в нашу перемогу, й ми набирали сил і переконання, що ми таки вийдемо з цієї смертельної пастки. Вісті про організацію військової сили УПА нас сильно підбадьорили. Львівський транспорт, привезений до Біркенав 1 жовтня 1943 року: Арсенич Дмитро, Артим Іван, д-р Бачинський Володимир, Башук Петро, Беца Павло, Бибик Володимир, мґр Бойко Іван, Бойчук Василь, Болехівський Петро, Борис Михайло, Будурович Гриць, Вакуловський Ілля, Ватагович, Волчук Юліян, Галаса Роман, Гошовський Микола, о. Гермасюк М., Дмитрів Михайло, Дрогомирецький, Дубей, Дудар Остап, Жмур Н., Зарічанський Тимко, Зацухний Микола, Іванець Іван, Іванець Роман, Іваник Василь, Івів Іван, Кар Богдан, Кашуба Іван, Кардаш Михайло, Кардаш Василь, Кардаш Іван, Кійко Михайло, Кійко Іван, Климко Володимир, о. Климчак Михайло, Клюк Олекса, Клюфінський Іван, Коваль Михайло, Коваль Василь, о. Ковальський Петро, Коломийчук П., Качмарик Франко, Костюк Роман, Крочак Теодор, Крижанівський Богдан, Курило Л., Куртяк Степан, Кучик Микола, Лагола Іван, Лазарук Н., Ласка Михайло, Лешко М., Левицький Семен, Лесюк Василь, Лівшун Н., Липка Іван, Лобай Володимир, Лобода Гриць, Луцишин Федір, Лутчин Іван, Маршицький Юрій, Марущак Іван, Марущак Григорій, Маслейович Петро, Масинець, Матла Зенон, Мелимука Володимир, Мельник Тиміш, Мусікевич Михайло, Наконечний, Наняк Гриць, Олійник Ярослав, Омелян, Омелян (брати), мґр Оренчук Володимир, Павлишин Ярослав, Пеленичка Гриць, Пастернак Юрко, Петелицький Степан, Прокуда Володимир, Процик Степан... - Тут мусимо однак підкреслити, що з приїздом до Авшвіцу львівського транспорту і зустрічі та розмови з членами Української Повстанської Армії з цього транспорту підносили національні почування у всіх. Іван Мельник, один з учасників цього транспорту, як також інші, були зараз вивезені з Авшвіцу до Бухенвальду...».

Степан Процик, Степан Ленкавський, Степан Бандера

До речі, у грубшій книзі, яку зредаґував також згаданий мною вище Михайло Г. Марунчак, що її видала у 1990 році Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів (Вінніпеґ-Париж-Мюнхен-Ню-Йорк-Дет­ройт-Торонто) п. н. «В бо­ротьбі за Українську Дер­жаву. – Есеї, спогади, свід­чення, літописання, документи Другої світової війни», яка налічує 1294 сторінки тексту, автором двох докладних дописів про свою підпільну діяльність та деякі обставини ув’язнення нацистами є якраз інженер Степан Процик, який вже по війні, 25 серпня 1951 року, на четвертому головному з’їзді Ліґи Українських Політичних В’язнів (ЛУПВ), що відбувся в приміщенні УСХС, Дахаверштрассе 9/11 у Мюнхені, був обраний до складу контрольної комісії ЛУПВ, а головою Управи було обрано д-ра Богдана Кордюка.

Один із дописів інж. Степана Процика до цієї книги має назву «Рада Пам’ятника голокосту в ЗСА. – до Історії інтернаціональної конференції «Інші жертви – не-євреї». Інший - на п’яти сторінках – англійською мовою - «BEARING WITNESS». Oral History Seminar Ukrainians in German Concentration Camps by Stephan Procyk (Full text given below)», автор останнього також Степан Процик, в’язень таборів Auschwitz №154458, Mauthausen, Melk, Ebense. - Обидві ці статті я планую подати без скорочень у Збірнику вибраних праць С. Процика, який натепер вже майже готовий до друку.

Пізніше, вже після здобуття Україною Незалежности, в часі проведення Міжнародного Конґресу політичних в’язнів комуністичних режимів, який відбувся 7-8 листопада 1995 року в Києві, що був чи не вперше у світовій історії зорганізований Українсько-Ізраїльським Товариством, тому й головували в організаційному комітеті Євген Пронюк і Яків Сусленський, а в Конґресі взяли участь представники 19 країн – єльцинської Московщини, країн Прибалтики, Білорусі, Молдови, Чехії, Угорщини, Монголії, США, Польщі та ін., - інж. Степан Процик розповів про долю українських політв’язнів, зокрема в нацистських таборах, під час війни на Заході та про українсько-єврейські стосунки в США, з реплікою на його слова, до речі, виступив В’ячеслав Чорновіл. Про це йдеться, зокрема, в суспільно-політичному місячнику «Визвольний шлях», кн. 4(577) за квітень 1996 року.

Стосовно громадського життя української еміграції в Західній Європі у перші повоєнні роки, згаданий мною вище охоронець Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери Василь Шушко (псевда - «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах писав, що «…з розбудовою табору (О. П. – український табір переміщених осіб Ді Пі в Авсбурґу Соммекасерне) та суспільно-громадського життя виринула потреба скріпити організаційну сітку ОУН. До табору зголосилося багато членів ОУН з німецьких концентраційних таборів… Організацію Юнацтва передали Григорієві Наняку, що мав досвід роботи ще з Краю. Він почав роботу в Авсбурґу, де сильно була розбудована мережа ОУН серед робітництва на краєвий взірець ще під час війни… Невдовзі до табору приїхав Григорій Наняк (Свистун), здається, разом з Іваном Шевчуком та Степаном Проциком. У таборі в реєстраційному відділі працював член ОУН студент ветеринарії Юрій Свищук. Я попросив зареєструвати їх, як звичайних жителів. Спільно домовилися про організацію Пласту… З початком організування табору Соммекасерне, я вибрав для себе велику кімнату, де перед війною містився, правдоподібно, військовий суд, бо в кімнаті був добудований подест з маленькою перегородкою. До кімнати, що мала число 86, було приписано більше наших людей, які майже не мешкали в ній, але, через свої організаційні зв’язки в в таборі, числилась серед мешканців табору. В кімнаті були зареєстровані: Василь Сушко, мґр. Денис Притуляк, «Дусько», «Липа», Володимир Шарко (Демчук), Стефан Петелицький, Стефан Грищук, Степан Процик, Григорій Наняк…».

«За Патріярхат», 1969 рік та 1972 роки (бюлетень), – головний редактор Степан Процик

Тут принагідно нагадаю українському читачеві, що наприкінці 1946 року на території Західної Німеччини перебувало 177 тисяч українців, найбільше їх було в Баварії. Загалом же найбільші українські табори (по 2000-5000 осіб) містилися у американській зоні окупації: в Мюнхені – Карлсфельд та Варнер-Касерне, Ауґсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єгер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесгадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне), Кауфбойрені; у британській зоні в Ганновері і Гайденав; у французькій зоні в Штуттґарті та у Австрії – у Зальцбурзі. Якраз у таборі альянтів Зомме-Казерне (німецькою мовою - Somme-Kaserne), в якому деякий час перебував у колишній політв’язень нацистів Степан Процик, - від 1945-го по 1949-ий рік та у місті проживало 6000 українців. У той час та ще кілька років по тому в Ауґсбурзі містилося Центральне Представництво Української Еміґрації (ЦПУЕ). В українських таборах переміщених осіб, переважно в Зомме-Казерне, швидко розвивалося українське культурне, наукове й суспільне життя: тут було організовано Українську Вільну Академію Наук (УВАН), філію Українського Вільного Університету (УВУ), Український Музей, Мистецький Український Рух (МУР), дві парафії, три церковні братства та 14 різних громадських організацій. 1946 року відновлено Спілку Української Молоді (СУМ), провідним членом якої був, серед інших, й Степан Процик. Також було закладено Інститут живих мов, продовжено діяльність української Модржанської ґімназії, яка раніше діяла на теренах Чехословаччини – від 1923-го по 1944-ий рік. У таборах діяли дитячі садки, українські народні школи, фахові школи й курси, два хори, оркестр, балет й різні гуртки самодіяльності. Від 1948-го по 1950-ий рік тут містилися Українська Національна Рада і керівництво деяких політичних партій. Видавалися табірні газети та журнали, які друкувалися спочатку циклостилевим способом, а від 1946 року – також з використанням друкарської техніки. У Зомме-Казерне часто відбувалися різні регіональні й крайові конференції та з’їзди — як от 1-й з’їзд Об’єднаних Українських Жінок (ОУЖ) (15-16 грудня 1945), 1-е засідання Головної ради ЦПУЕ (4-7 березня 1949). Видрукувано кілька десятків книжок різного жанру й ілюстровано журнал «Пу-Гу». 1949 табори переведено з Ауґсбурґа до Лайпгайма. Деякі інституції продовжували свою діяльність у Лайпгаймі та Мюнхені. У таборах та приватно в Ауґсбурзі жило кілька десятків визначних культурних й політичних діячів та відомих письменників: У. Самчук, Ю. Шерех, Ю. Косач, М. Орест-Зеров, В. Державин, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, Д. Дорошенко. 16 березня 1947 року ауґсбурзькі українці брали участь у художній Олімпіаді серед мешканців декількох таборів переміщених осіб в Розенгаймі. Змагання відбувались між співаками й танцюристами трьох національних громад — єврейської, литовської та української.

Тут, мабуть, слід згадати й про Українську Економічну Високу Школу (УЕВШ) з осідком у Мюнхені, яку по війні закінчив Степан Процик, де й отримав диплом інженера.

УЕВШ була заснована 1945 року за дозволом американської окупаційної влади, у 1951 році визнана баварським міністерством освіти, але того ж року вона була ліквідована внаслідок масового переселення українців за океан. У 1945-1951 роках в педагогічному складі Української Економічної Високої Школи перебувало 17 професорів, 15 доцентів, 14 лекторів та 8 асистентів; іматрикульовано 365 студентів, зокрема, 81 з них викінчили школу як дипломовані економісти; видано 21 скрипт. Після отримання дозволу УНРРА, 5 листопада 1945 року, в УЕВШ розпочалося навчання. Навчальний рік тривав 8 семестрів і складався з 58 предметів та 3-х семінарів. За шість років свого існування школа підготувала кадри для державних установ, кооперативних і приватних підприємств. Ректорами УЕВШ були - ініціатор школи, полтавець з походження, Б. Мартос (1945-1949) і М. Косенко (1949-1951), при Школі діяли Студентська Громада та Українське Наукове Товариство Економістів, яке 1947 року перетворилося на секцію УВАН. Українська Економічна Висока Школа (УЕВШ) в Мюнхені продовжувала традиції Українського Кооперативного Інституту імені Тугана-Барановського в Києві та кооперативного відділу (факультету) Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Ініціаторами створення УЕВШ були, крім згаданого мною вище професора Б. Мартоса, були також професори М. Величковський, В. Горбачевський та І. Замша. У 1945 році в Авґсбурзі було засновано Українську Вільну Академію Наук з відділами: передісторії, історії та теорії літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології та медицини. При Академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, Музей-архів, бібліотека. Крім УВАН, у Мюнхені існували - Українське історично-філологічне товариство, згадана мною вище Українська Висока Економічна Школа, як також – Українська Православна Богословська Академія. По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут з відділами – аґрономічно-лісовий, фармацевтичний, ветеринарно-зоотехнічний, інженерний, економічний. Крім аудиторного навчання, в Інституті велася заочна форма навчання. Інститут став спадкоємцем Української Господарської Академії в Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 році. У Мюнхені 30 березня 1947 року також було відроджене Наукове Товариство імені Шевченка.

Світлина від жовтня 1996 року – м. Чернігів

По Другій світовій війні, як я вже зазначав вище, українська політична еміґрація, що зорганізувалася здебільшого в таборах Західної Німеччини та Австрії, провадила також велику освітню роботу. Всюди по таборах й у містах з великим скупченням українців поставали школи, курси, культурно-освітні організації, театри, хори, виходили численні книжки, розвивалася преса. Слід зазначити, що у 1947–1948 роках у Західній Німеччині та Австрії існувало 29 українських ґімназій, 8 фахових середніх шкіл, 140 різних фахових курсів, 50 курсів іноземних мов, 30 курсів для неписьменних, 79 дитячих садочків.

Відновили свою діяльність в перше повоєнне десятиліття на чужині й чимало українських періодичних видань. Так, в другій половині 1940-их років дипломований інженер й активний СУМівець Степан Процик стає редактором журналу «Сурма», назва якого, мабуть, походила від підпільної політичної газети, органу Української Військової Організації (УВО), що виходила друком від 1 січня 1927 року, переважно, щомісяця у 1927–1928 роках у Берліні та в 1928–1934 у Каунасі. Нелегально журнал поширювався в окупованій большевиками Україні, накладом близько 10 000 примірників, а головним редактором «Сурми» був спочатку Володимир Мартинець. Після заснування Організації Українських Націоналістів (ОУН) видання «Сурма» спеціалізувалося переважно на військовій тематиці, а редагував часопис Роман Сушко. Після довоєнного розколу ОУН цю назву для своїх видань використовували як ОУН(б), так і ОУН(м). Але вже по Другій світовій війні місячник «Сурма» виходив у 1949-1954 роках у Мюнхені, його редагували Степан Ленкавський та Степан Процик (О. П. - до речі, Степан Ленкавський зображений на одній із світлин разом зі Степаном Проциком та Степаном Бандерою). Між іншим, це повоєнне видання «Сурми» було відновлено тоді ще формально цілісними Закордонними Частинами ОУН якраз у 20-річчя заснування ОУН.

У 1992 році інж. Степан Процик написав докладний спомин про деякі процеси, що відбувалися у повоєнні роки, зокрема, в Закордонних Частинах ОУН п. н. «ОУН в ретроспективі. Здалека про близьке», який вийшов друком у 1992 році у Збірці, виданій львівським Товариством «Меморіал», що його я планую подати у майбутньому Збірнику вибраних праць Степана Процика. На цей допис, до речі, посилається відомий український вчений Георгій Касьянов у своїй праці «Ідеологія ОУН: Історикоретроспективний аналіз (Ревізія ідеології) («Український історичний журнал», 2004, №2), зазначаючи, що «….серед різноманітних наслідків розколу ОУН 1939-1941 pp. одним з найбільш очевидних став розрив у темпах ідеологічної еволюції двох відгалужень руху. Якщо мельниківці за часи війни фактично не змінили своїх ідеологічно-програмних настанов (можливо, це не було для них важливим з огляду на їхню тактику дій в умовах окупаційного режиму), а після війни цей процес розтягнувся на десятиліття, то бандерівська фракція виявила значно більше динамізму у цій сфері (зрозуміло, це стосується тієї частини бандерівців, які були здатні на такий динамізм). Визначальним для зміни низки принципових політико-програмних та ідеологічних настанов став III Надзвичайний збір ОУН (21-25 серпня 1943 p.). Як свідчить його учасник, Мирослав Прокоп, ініціаторами нововведень у програмі ОУН стали або представники східноукраїнських земель, або провідні члени організації, яким довелося там працювати у підпіллі в перші роки війни, або ті делегати, які брали участь у розробці політичної платформи УПА. Отже, це були люди, які мали нагоду на практиці з’ясувати чинність націоналістичного ідеалу та відповідність попередніх програмних настанов життю і практичним завданням у реальних, досить жорстких умовах. Основні світоглядні постулати (теза про органічність нації, про вищість інтересів нації, про ідеал самостійної соборної держави) залишилися незмінними. Найбільш показовою була зміна акценту в принципі національного колективізму: в ідеологічній преамбулі йшлося про те, що ідеалом нового суспільства є знищення всіх форм класової експлуатації, побудова всенародної держави та «вільна людина»…, яка є вільною лише через її сприяння загальному суспільному інтересові…». І далі - «..Влітку (за іншими даними, в серпні) 1953 р. на адресу ЗП УГВР надійшла радіограма за підписом В. Кука, в якій йшлося про те, що С. Бандера відійшов від постанов III збору ОУН 1943 p., що він ані формально, ані фактично не є провідником ОУН. Леву Ребетові, Зенону Матлі (представникам опозиції) та Степану Бандері пропонувалося очолити керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їх «згідно з позиціями Проводу в Україні». У 1953 р. ніхто не поставив під сумнів зміст радіограми. Майже через півстоліття з’ясувалося, що вона також була частиною радіогри МҐБ — сам В. Кук заперечив її автентичність. Ця версія виглядає цілком вірогідною, особливо з огляду на те, що це була пропозиція зібрати в одній групі людей, які вже були непримиренними політичними суперниками, – наслідок неважко було або передбачити, або запрограмувати. Взагалі, автентичність тексту радіограми чи її авторство на той час не мали великого значення – суперечки увійшли в таку фазу, що компроміс міг бути лише тимчасовим….».

(Далі буде)