rss
09/22/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Прощавай, Док!

Ніхто не думав, що він може більше не повернутися. Ніхто не думав, що він потрапить майже у самісіньку вирву війни. Франківський лікар Богдан Ризанич перед самою пенсією пішов воювати, кілька років вимагав, аби взяли. А прослужив там лише три місяці. Більше не судилося. Подейкують, загинув, бо був надто справедливим.

Найбільше сумує старша внучка, зараз їй дев’ять – дідусь вибавив цю дівчинку. Дозволяв малій всі забаганки: солодощі, багато морозива і купатися в річці довго-довго. Після трагедії батьки два роки не наважувалися розповісти, чому дідусь так довго не телефонує і коли нарешті прийде додому. Аж поки у дворі хтось із дітлахів не ляпнув зайвого. Захекана дівчинка примчала до хати: «А що, наш дідусь більше ніколи вже не вернеться?» – «Звідки ти таке взяла?» – «Діти кажуть, що його вбили». На цвинтарі вона не плакала. Вдома виплакала всі слізки.

Богдан Ризанич народився 17 листопада 1961 року в Коломиї. Але потім сім’я переїхала до Калуша: батько Богдана працював у правоохоронних органах, отримав там нову посаду – став заступником начальника міліції. У Калуші Богдан закінчив школу №3, а в 1985 році – Івано-Франківський державний медичний інститут. Далі за розподілом працював хірургом-травматологом на Сахаліні. Через деякий час повернувся до Івано-Франківська. 25 років працював травматологом у цілодобовому травматологічному пункті міської клінічної лікарні №1.

Title 

Із початком воєнних дій Богдан Ризанич рвався на Схід. Проте на фронт добровольцем його не взяли. Та лікар зумів досягти свого. Записався у зону АТО медиком. У лютому 2017-го прийшла повістка – з’явитися на базу в Тернополі. Служив за контрактом начальником медичного пункту 150-го окремого протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

3 квітня 2017 року загинув від вогнепального поранення у районі міста Лисичанськ, Луганської області. Йому було 55 років. Удома залишились дружина, син і дві онучки.

Поховали Богдана Ризанича на Алеї слави міського кладовища у селі Чукалівка. Посмертно нагороджений медалями «За участь в АТО», «За бойову звитягу» та отримав звання «Почесний громадянин Івано-Франківська». 14 жовтня 2019 року на фасаді Калуської ЗОШ №3 відкрито меморіальну дошку.

Правильний чоловік

«Перше, що згадую, – його посмішку, тато часто сміявся, був таким щирим, – каже син Олександр Ризанич. – Відкритим до світу… Навчив мене любити природу. Ми разом часто йшли в походи – всі Карпати обходили».

Тато з дитинства його вчив – аби щось мати у житті, треба працювати, на голову просто так нічого не впаде. Сашко каже: усім, що має, завдячує лише батьковій науці.

А про принциповість і справедливість Богдана згадують усі, хто його знав.

Начальник управління комунальної власності Калуської міської ради Олександр Челядин був однокласником Ризанича, добре пам’ятає, як той ставав на його захист: «Я був новачком у класі, якраз перейшов із сільської школи, і через це на перших порах мусив відбиватися від нападків однокласників, які чіпалися ні за що. А Богдан завжди був на моєму боці. Взагалі в будь-якій суперечці він відгравав роль третейського судді – ставав посередині і з’ясовував, де правда. І йому то дуже добре вдавалося».

Сусід дитинства Ігор Соколовський, директор калуської ЗОШ №9, розповідає, що в 70-х роках звичним явищем було, що хлопці з різних мікрорайонів постійно тлумили одне одного. І при тому, що Богдан мав чудову фізичну форму, щоб товктися в перших рядах, йому ставало розуму взагалі не брати участі в тих бійках. Він називав їх безглуздими: «Не розумію, за яку ідею я маю махати руками-ногами і лупцювати когось». І хлопці ніколи не сприймали це як боягузтво, але як сильну позицію – Богдан умів мудро мислити.

Його вільний дух найбільше відчула на собі вчителька з історії. Хлопчина постійно ставив їй провокативні запитання щодо реалій Радянського Союзу, який він просто ненавидів. Вчителька здебільшого не витримувала і починала вже просити учня: «Богдане, не провокуй мене на біду! Хтось донесе, і будеш винен не ти, а я».

Title 

«Для мене то було так дивно і по-героїчному, бо мене тато змалку вчив сидіти тихо – аби не нариватися на зайві неприємності, – сміється Олександр Челядин. – Причому Богдан не був вибуховим чи емоційним, але спокійним хлопчиною, який захищав свою правду».

Завідувач травмпункту міської клінічної лікарні №1, колега Ігор Непорадний запам’ятав Богдана як лікаря, який ніколи не порушував правила: «Якось він заміняв мене на час відпустки. Коли я повернувся, медсестри мене обступили, мовляв, добре, що ви вже вернулися, бо пан Богдан змусив нас вивчити мало не напам’ять усі накази, які стосувались наших обов’язків». Отакий він був правильний чоловік».

«Думаю, саме за своє загострене відчуття справедливості і чесність він і поплатився життям», – каже син. Але більше на цю тему говорити відмовляється: «Хто тата знав, той і так в курсі».

Охочіше Сашко ділиться спогадами про батька. Наприклад, що той категорично не хотів давати хабар при вступі до медінституту, і тому під час іспитів отримав четвірки, а мало бути все на відмінно – Богдан так добре підготувався, що його просто неможливо було завалити. До речі, Богдан перший у родині став лікарем, тоді ця професія вважалася дуже престижною. Але справа була навіть не в престижності, чоловік просто любив допомагати. Ще в дитинстві приносив додому то їжачка, то поранену сороку, то песика з підбитою лапкою. Усіх хотів вилікувати. У сім’ї і досі згадують історію, коли малий Богдан виходив ворону, відпустив, а потім вона ще довго прилітала і стукала у вікно свого рятівника. Син Сашко згадує їхнього старенького спаніеля Оскара, який якось дуже захворів, мав пухлину під вухом. І Богдан самотужки вдома зробив чотирилапому улюбленцю операцію. Песик оклигав і прожив ще не один рік.

Title 

«Хочеш піти зі мною?»

Богдан ще під час Революції Гідності рвався туди. Взагалі він завжди захоплювався тими, хто служив в Афганістані. Якось Олександр Челядин зустрів на вулиці свого колишнього однокласника, розповідав про свій досвід служби в Афганістані. Богдан уважно вислухав, а потім сказав: «Як я тобі заздрю».

І перед самою пенсією лікар таки пішов на війну, кілька років вимагав, аби взяли. Сім’я обурювалася. «Тато був категоричний, казав, що на фронті буде більше потрібний, ніж тут, – ділиться Сашко. – Чесно кажучи, я сподівався, що через вік його не візьмуть».

У телефонних розмовах батько мало розповідав про війну, жодної фотографії не надіслав, казав, що там – не до цього. Саша навіть не знає, який у тата був позивний: «Можливо, його кликали Док. Лікар все-таки…»

Ігор Непорадний розповідає, що в день трагедії колега розмовляв із Богданом телефоном за дві години до його смерті. Ризанич казав, що якраз приїхав із ревізії однієї з тамтешніх лікарень. А вже зовсім скоро до сина зателефонував командир: «Батько загинув». Олександрові відняло мову, після тривалої мовчанки лише зміг вимовити: «Я вам перетелефоную». Син не повірив, одразу помчав до міського військкомату. Інформацію перевірили.

Одразу після трагедії дружині Сашка у Фейсбуці якісь люди почали писати погрози і насмішки: «Убили ми вашого капітанюшку, здохнув ваш капітанюшка…» Жінка одразу видалила свої сторінки з усіх соцмереж.

Після загибелі батька син лише двічі бачив його уві сні. Перший сон був моторошний. Сашко йшов позаду тата, але ніяк не міг наздогнати. А потім нарешті тато повернувся, а половина обличчя – обвуглена. «Мені дуже погано без тебе», – сказав Сашко. «Хочеш піти зі мною?» – запитав тато. Чоловік прокинувся.

А недавно Олександрові наснилося, як він іде з сім’єю, а назустріч – тато. Усміхнений і щасливий.

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (https://gk-press.if.ua/proshhavaj-dok/ )

 

Відійшов у вічність відомий бандурист Андрій Китастий

Ярий 312

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com