rss
08/11/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Вибори-2020 у Білорусі. Чи встоїть Лукашенко – і хто його намагається замінити? Частина друга

Наявна нині у Білорусі смілива спроба відправити чи то на заслужену політичну пенсію, чи то за ґрати Олександра Лукашенка, безумовно, не може не викликати щирого захоплення й бажання бодай чимось підтримати сміливців.

(Продовження. Початок історії читайте ТУТ: https://www.chasipodii.net/article/24952/)

Title 
 Герб незалежної Білорусі (до Лукашенка).
Узято з Вікіпедії

Є і ті, хто має своє пояснення з приводу «російського сценарію», втілюваного «російськими політтехнологами» на «російські гроші» для того щоб або поміняти непередбачуваного васала «Х» на передбачуваного «Y» чи «Z», або щоб спровокувати хвилю насильства і ввести війська РФ. Причому не на територіально обмежену частину країни, як на початку 2014 року в Україні, а зайняти усю Білорусь, з тим розрахунком, що після кривавого тирана «визволителів» зустрічатимуть хлібом-сіллю усі без винятку – від Могильова до Бреста й від Вітебська до Гомеля.

«Наука – це безперервний скептицизм», - звучало професійне кредо першого українського президента Грушевського. У політичній діяльності та власному житті Михайло Сергійович, на жаль, не завжди дотримувався цієї мудрої заповіді. Інакше не вірив би безмежно на слово більшовикам і близькому йому Максиму Горькому, не лишав би беззахисною Україну та її столицю, пославши зрештою на вірну смерть 300 мучеників-«крутянців» і, кінець-кінцем, після всього, що сталося, не вертався би до Совітів, де його спіткала загадкова смерть під час відпочинку у санаторії на Кавказі.

«Безперервний скептицизм» потрібен, але щоб розірвати зачароване коло безкінечної Лукашенкіани має бути місце ризику. Усвідомленому, але ризику. Інакше білорусів та їхніх сусідів і далі переконуватимуть, що краще вже «стабільний» Лукашенко, ніж невідомо хто замість нього. Ось тільки «стабільним» нинішнього білоруського правителя назвати аж ніяк не можна. Образно кажучи, він не «заморозив» ситуацію всередині Білорусі, а навпаки: а) постійно посилював тиск на населення з метою особистого казкового збагачення; б) постійно наближав Республіку Білорусь до входження в Російську Федерацію, бо лише за це з ним щедро розраховувався Кремль. Лукашенкові, природньо, дуже хотілося б якомога на довше розтягти цей процес і, слід зауважити, у нього це пречудово виходило. Тільки рано чи пізно таким небезпечним ігрищам, де в заручниках майже 10-мільйонний народ і безпека у цілій Східній та Центральній Європі, приходить кінець. В економічному вимірі Мінськ постійно набирав у Москви купу всього, а до геополітичної «каси» на Червоній площі підходити не наважувався, чи вже ніби як підходив і клявся-божився «ось-ось» почати неухильно виконувати Договір про утворення Союзної держави Росії і Білорусі (чи, як кажуть, самі білоруси «СУГРОБу»), але у найбільш вирішальний момент розвертався на 180 градусів, казав що він ще не все купив і починав знову, немовби в перший раз, кружляти торговим залом. Для Путіна він – те саме, що й вірний «син» Кадиров чи «легітимний» невдаха Янукович, все так само, але не зовсім. З формальної точки зору Білорусь поки що незалежна, хоча московські «касири» давно виписали Лукашенкові довжелезний чек і, будемо казати прямо, зачекалися розрахунку.

«Для того щоб підбити баланс – у прямому та переносному значенні – РФ і згодився замість Лукашенка доларовий мільйонер Віктор Бабарико, котрий минулі 20 років очолював білоруську філію «Газпромбанку», - кажуть скептики як з-поміж прихильників, так і противників «Бацьки».

Дістається й популярному відеоблогеру та телепродюсеру, креативному і харизматичному Сергію Тихановському, високому й сильному чоловіку, такому собі уособленню сучасного успішного білоруса. Це він, до речі, запустив головні поняття і символи виборів-2020 у Білорусі – називати незмінного правителя країни «Тарганом» (звідси й гасло «Стоп, тарган!»), виходити на акції з кімнатними капцями (щоб «таргана» відігнати; звідси й поняття «Капцева революція»). Перш ніж вирушити на автотрейлері у турне рідної країною, спілкуючись з простими білорусами про те, чого не можна показувати на державному ТБ (а іншого, не державного, там немає), й виставляючи відзняте на YouTube під егідою свого суспільно-політичного проекту «Країна для життя» (де, крім нього, ще є власне дружина блогера, Світлана Тихановська, і кілька технічних працівників), він заробляв собі на життя зйомками реклами і відеопрезентацій для комерційних підприємств з Росії, України і Білорусі.

А ще, як свідчить низка вже непрямих ознак, Тихановському допомагає його земляк, теж гомельчанин Віталій Шкляров, в минулому – політтехнолог зі штабу Ксенії Собчак.

Команді Лукашенка перерахованого цілком достатнього щоб безапеляційно подавати Бабарико, подружжя Тихановських (замість брутально знятого з президентських перегонів Сергія на стадії збору підписів реєструватися у ЦВК, нагадаємо, пішла Світлана) та Шклярова як типових «агентів Кремля».

Збагатився Бабарико на російських грошах. Це факт. Точніше на білоруських і російських, але основою були другі, бо без них він би ніколи не мав перших. Але необхідно пам’ятати, що з остраху перед появою олігархів та, як наслідок, незалежних центрів прийняття рішень в державі, у Білорусі так і не відбулася велика приватизація. Серйозного бізнесу там, фактично, немає. За винятком сімейного клану Лукашенка і низки значно менших і слабших за нього, таких як Бабарико, яких – щойно вони починають «забуватися» і претендувати на владу – віддані президенту силовики з КДБ Республіки Білорусь хутко «зрізають». Щоб знали своє місце. Так вже було з власником футбольного клубу «Динамо» (Мінськ), головою Білоруської федерації боротьби Юрієм Чижом, а також з підприємцем, а нині політемігрантом Михайлом Решетниковим та іншими.

Жодних інвестицій, окрім російських, у лукашенківській Білорусі теж немає. Їм просто ніде взятися. Навіть якби того сильно захотів Лукашенко, доки існує Союзна держава – на таке ніколи не погодиться Москва. Галузева співпраця є, приватні ініціативи теж, але значних грошей з України, Європи та Сполучених Штатів – нема.

«А чому нова опозиція не вельми спілкується рідною білоруською мовою?», - не заспокоюються скептики.

Вірно. Слушне зауваження. Одначе, серед прихильників цьогорічних претендентів на посаду президента є і білоруськомовні, і російськомовні. Є і ліві, і праві, і центристи. Об’єдані вони одним єдиним бажанням – повернутися до такаого стану справ, який був ДО Лукашенка. Й на пікетах та демонстраціях у їхніх руках – не триколори Росії чи збережені диктатором в статусі офіційних червоно-зелені стяги Білоруської Радянської соціалістичної Республіки, а заборонені біло-червоно-білі знамена Незалежної Білорусі, під якими 100 років тому, одночасно з нашою УНР, облаштовувалася Білоруська Народна Республіка (БНР), і під якими за Другої світової війни, одночасно з УПА, діяв білоруський Рух Опору. Бо ж хто, як не Лукашенко, винен у тотальній русифікації? Ким, як не ним, породжено той суцільний ідеологічний морок і, відповідно, повну політичну, соціально-економічну та культурну задуху, в який опинилася нинішня Білорусь.

І ще таке міркування. Валерій Цепкало, третій номер з триумвірату нових лідерів антилукашенківської опозиції, збагачувався на IT-технологіях переважно за рахунок західних замовлень. То що, тоді його виборчу кампанію Захід «оплачує»?

Не завжди працював на Собчак і Шкляров. На політолога він навчався у Німеччині, там же вперше й спробував себе, допомагаючи агітувати за Меркель. Потім тривалий час мав справи з Демократичною партією США.

Проте розповідати це «довго» і «складно». Легше вихопити зручні і легкі для сприйняття речі, показати $900 тис. готівки, наче як знайдені в дивані на дачі Тихановського. А ще, за словами Лукашенка, у Сергія російське громадянство і, взагалі, як переконують виборців, він дозволяв собі відпочивати із Собчак в Ізраїлі. А Бабарико це – словами Лукашенка – «пузатий буржуй», «кнур» та «шолудивий».

«Відходити від краю прірви»

або Що буде із Союзним договором

За основу для оцінювання Бабарико й Тихановського до уваги потрібно брати те, як вони сприймають «СУГРОБ».

«Мені дуже прикро, що тема виборів в Білорусі увесь час обговорюється з точки зору того, що білоруси нібито не здатні самі зробити вибір. Хтось завжди когось повинен підтримати. Ось якщо кандидата підтримає Кремль – це добре, Пекін – може, погано, Київ – ще якось. Я абсолютно переконаний, що вибори в Білорусі можуть пройти, і переможе той, кого підтримає білоруський народ. Я борюся за підтримку білоруського народу. Якщо мене підтримає білоруський народ, то будь-яка інша підтримка зі сходу, заходу, півночі чи півдня для мене буде позитивною», – сказав Бабарико в записаному ще на волі інтерв’ю Deutsche Welle, наголосивши при цьому, що Білорусі однозначно слід відмовлятися від прив’язки виключно до Москви, але не миттєво.

«Виходячи з того, що будь-який менеджер, коли приходить, він розбирається з тим, що є, а не ламає. Точно так же я прийду і подивлюся, що у нас є. У нас є певний перекіс, від якого ми навряд чи зможемо миттєво відійти. Найважливіше – це вибудовувати відносини з основними нашими партнерами, а далі відходити від краю прірви – втрати суверенітету – роблячи так, щоб партнерства були економічно вигідними і не призводили до залежності», – пояснив Бабарико.

На уточнююче питання, чи поїде він на зустріч з Путіним, якщо той його запросить до себе, Бабарико відповів, що він «відразу висунув би умову, щоб ця зустріч була публічною і відкритою».

«У мене зараз немає необхідності до когось звертатися і просити зустрічі. Я розмовляю з білоруським народом і цього досить», – додав політик.

Тихановський, своєю чергою, схильний висловлюватися простіше.

Плюс його особистий електорат ближчий до правого табору.

«Я не думаю, що це (відносини Білорусі й Росії після імовірної перемоги над Лукашенком – ред.) можливим буде в межах Союзної держави. Мені здається, цей проект себе вичерпав. Якщо Білорусь хоче бути вільною, самостійною, вона не зможе далі перебувати у складі цієї Союзної угоди, вона повинна з неї вийти», - підкреслив Сергій, коли його прямо запитали з приводу «СУГРОБу».

Нова-стара Конституція

Ветерани антилукашенківського спротиву не стоять осторонь. На підтримку Бабарико-Тихановських-Цепкало висловлюються Станіслав Шушкевич, Зенон Позняк, Дмитро Бондаренко, Микола Статкевич, Павло Северинець, Анатолій Лебедько. Список можна продовжувати і продовжувати. І не лише висловлюються, а й підключають свої інформаційні та партійно-інфраструктурні ресурси, яким б великими чи малими вони не були. І деякі з них теж, як і лідери нової білоруської опозиції, в останні місяці теж потрапили під бульдозер репресій. А хтось – як Статкевич, Северинець і люди Бондаренка з «Європейської Білорусі» – опинилися, разом з Бабарико і Тихановським, під вартою.

Провідним аргументом «за» на користь Бабарико-Тихановських-Цепкало є їхній твердий намір за допомогою референдуму повернутися до автентичної конституції Білорусі 1994 року, що діяла до встановлення диктатури Лукашенка. А це і національні державні символи, а не радянські фетиши Білоруської РСР, і білоруська державна мова замість нинішнього повального зросійщення, і, що не менш принципово, обмеження кількості президентських термінів, і не участь у Союзному договорі з РФ.

Відмінною є позиція провідника націоналістичної «Білоруської партії Свободи» та Сергія Висоцького і ледь не головного наразі ідеолога білоруських націонал-консерваторів, очільника Спілки білорусів Німеччини Явгена Мурашка, ґрунтовна бесіда з яким була три роки тому надрукована у №2016-17 газети «Час і Події» (https://www.chasipodii.net/article/18641/). Як не дивно, у ставленні до Бабарико, Тихановського і Цепкала їхні оцінки збігаються із президентськими.

 

Title 
 Затверджений за Лукашенка герб Білорусі.
Узято з Вікіпедії

«З одного боку, я проти Лукашенка, але моє ставлення до всього, що зараз відбувається в Білорусі, збігається з його. Цих трьох козачків треба зупинити», - вважає Мурашка.

Вочевидь, зараз все залежить від самих білорусів. Від того наскільки точно і правильно вони бачать своє майбутнє. І наскільки рішуче вони готові його захищати від Лукашенка та Путіна.

Допомогти ж їм у тому, на наше переконання, має не якась абстрактна «Європа», а їхні сусіди. І насамперед ми, українці. В ім’я наших мирних і взаємовигідних відносин та в ім’я тих білоруських добровольців, які воювали й воюють за Україну на Донбасі.

Що ж до ніби як відсутності ворожості Лукашенка стосовно України, то тут не слід мати жодних ілюзій. Якщо йому буде нікуди подітися і якщо того вимагатиме Москва, дружнє ставлення може легко зникнути і поступитися зовсім іншому ставленню до нас на нашому північному кордоні. 21 липня 2017 року, на прес-конференції за підсумками складних перемовин з тодішнім главою української держави Петром Порошенком, володар Білорусі визнав: його позиція щодо Донбасу невід’ємна від врахування інтересів Путіна. Цитуємо: «Я робив, роблю і робитиму тільки те, про що мене попросять два президенти».

В останню хвилю

У вівторок, 14 липня 2020 року, ЦВК Білорусі відмовився реєструвати Бабарико й Цепкало кандидатами в президенти. Тихановську пропустили. О 19:00 невдоволені білоруси вийшли на вулиці.

Водночас, за даними незалежного російського політолога українського походження, доктора історичних наук Валерія Солов’я, звільненого з посади професора Московського державного університету міжнародних відносин (рос. «МГІМО»), збентежений протестами Лукашенко вирішив вчинити в стилі Януковича восени 2013 року та погодився продовжити «поглиблену інтеграцію» з Росією в обмін на гарантії недоторканості й посаду голови майбутнього Союзного парламенту. Очолити ж оновлену Союзну державу, як раніше інформував білоруського експерт Павло Усов, може безпосередньо Путін.

Вартість угод з РФ. Невивчений урок, сьомий рік повторення...

Президентські вибори в Польщі: Качинський матиме ще три роки спокою

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com