rss
08/07/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Степан Процик – редактор, демократ, державник…

Ось переді мною на столі лежить знаменитий місячник українців на чужині «Український самостійник», який як політично-інформативний часопис виходив друком у баварській столиці Мюнхені в 1950-1957 роках.

Спершу як півофіціоз Закордонних Частин ОУН (Степана Бандери) за редакцією Костянтина Кононенка, Степана Ленкавського, Дмитра Штикала, Зенона Пеленського, Євгена Штендери. Після остаточного розламу в ЗЧ ОУН (лютий, 1954) часопис перебрала фракція ОУН за кордоном (ред. Зенон Пеленський, Богдан Кордюк й Лев Ребет), а ЗЧ ОУН почали видавати свій тижневик «Шлях перемоги».

До речі, мені вдалося віднайти лист за підписом професора Лева Ребета та пана Зиновія Матли до Центрального Комітету Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), офіс якого в 1954 році розміщувався у Мюнхені, на вулиці Дахауерштрассе, 9/11, в якому, зокрема, йдеться, «…що в наслідку рішення Проводу ОУН в Україні Колеґія Уповноважених перебрала днем 9 лютого 1954 Провід Закордонних Частин ОУН… У зв’язку з цим Колеґія Уповноважених ОУН в Україні, як найвищий орган Закордонних Частин ОУН, відкликає доцьогочасну делеґацію ОУН в АБН і делеґує на її місце нову в такому складі: др. Кордюк Богдан, Поліщук Петро, інж. Процик Степан і др. Вінтоняк Олександер…». До речі, особистий охоронець Голови Проводу Закордонних Частин ОУН Степана Бандери Василь Шушко (Сушко) (псевдо – «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах «Задання виконав» (Львів, 2000) у розділі «Навколо «Українського самостійника». Двійкарі, опозиція», зокрема, зазначав: «10 березня 1954 року Провід ЗЧ ОУН поширив інформацію для членів ОУН у справі часопису «Український Самостійник», офіційним ліцезіянтом якого зовні, тобто перед німецькими чинниками влади, був призначений п. Ріпецький, що, до речі, першим перейшов у стан опозиції… У міжчасі почалася нагінка і на друкарню «Ціцеро», де офіційним директором був С. Процик. Він, на жаль, теж опинився на стороні опозиції. У друкарні тим часом для опублікування вже був підготовлений комунікат про розвиток подій…» (с. 170, 171). У вересні 1957 «Український самостійник» перетворився на місячник цієї назви і виходив як суспільно-політичний журнал. Між роками 1957-1975, півофіціоз ОУН за кордоном; з 1975 у збільшеному обсязі як квартальник. Головними редакторами між роками 1957-1958 були Лев Ребет, Василь Маркусь; з 1959 — редаґувала колеґія: Богдан Кордюк (фактичний редактор), Василь Маркусь й Анатоль Камінський. «Український самостійник» захищав позиції демократичного націоналізму, був форумом обговорення різних суспільних, політичних, культурних і церковних питань: зокрема, багато уваги присвячував проблематиці УССР, діаспорі, національним меншостям та взаєминам українців і сусідів. Вийшло 212 чисел. Від січня 1976 року «Український самостійник» формально об’єднався з журналом «Сучасність». На жаль, в незалежній Україні під сучасну пору ще мало знають про це періодичне видання українських патріотів, націоналістів з їх демократичного крила на чужині. Ще менше відомо материковому читачеві про авторів часпопису. Цього разу мою увагу привернули дописи Степана Процика, який, як на мене, писав дуже цікаві «Листи з Філядельфії», розпочинаючи їх незмінним зверненням: «Дорогі Колеґи!» й закінчуючи традиційно: «Привіт з Філядельфії. – Ваш Степан Процик».

Title 
 Процик Степан (на передньому плані)
в часі демонстрації

Власне, про життя та діяльність св. пам. інж. Степана Процика, який народився майже 99 років тому, 25 травня 1921 року, у селі Кут-Товсте на Тернопільщині, а скінчив свій земний шлях у США, 17 серпня 1997 року, й був похований на тамтешньому православному цвинтарі Бавнд Брук, - я знав порівняно давно й чимало про нього писав, зокрема у своїх таких книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен» (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис» (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР» (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, у своїй крайній книзі у цій царині «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018).

Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т. зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху - назва групи чільних членів Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 роках гуртувалися навколо Лева Ребета і Зиновія Матли (звідси й назва).

Згідно з енциклопедичним ґаслом ЕСУ: «…Після остаточного розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956, «Двійкарі» створ. Орг-цію укр. націоналістів (за кордоном) – ОУН(з). Її провідники – Л. Ребет, Р. Ільницький, Б. Кордюк, чл. – Р. Борковський, А. Камінський, І. Козак, К. Кононенко, В. Маркусь, Б. Підгайний, Д. Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колишніх бандерівців ОУН на еміграції розпочався наприкінці 2-ї світової війни і був зумовлений двома основними причинами: прагненням С. Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміграції, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р. Шухевичем, обране на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критичним ставленням С. Бандери і пов’язаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у німецькому ув’язненні, до постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941-43 у внутр. устрої, ідеології та програмі орг-ції. Серед них – відмова від одноосібного провідництва в керівництві й авторитарної монопартійної системи у майбутній Українській Державі та прив’язування ідеології ОУН до якоїсь певної філософської системи чи одного світоглядного напрямку, включення до соц. частини програми ОУН принципу побудови безкласового сусп-ва у розумінні рівномірного розподілу соціальних тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С. Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналістичних традицій, заперечення основних засад українського націоналізму, наближення до більшовицьких позицій.

Через неможливість скликати у післявоєнний час для розв’язання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 відбулися наради та конференції уповноважених ОУН в Україні В. Охримовича, М. Прокопа, Д. Ребет, М. Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С. Бандерою, С. Ленкавським і Я. Стецьком, однак усунути існуючі розбіжності не вдалося. Єдиним позитивним наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чолі зі С. Бандерою як організаційної форми охоплення членства ОУН на еміграції.

Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідейних і програмних засад, висловлених на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С. Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіративного характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналістичного руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. представництвом УГВР, прагнула публічних дебатів стосовно ідейно-програмної еволюції ОУН.

Восени 1948 члени опозиції (о. І. Гриньох, Д. Ребет, Л. Ребет, В. Охримович, М. Прокоп, М. Лебедь, В. Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С. Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіційно визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактичних міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центр., пд. і сх. областях України. Нове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 1950-х рр. певною мірою пов’язане зі смертю Р. Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіційних документів від Проводу ОУН в Україні з роз’ясненням його позиції, враховуючи спроби органів держ. безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Захід рішення Проводу ОУН в Україні у справі С. Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді-грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчасово перебрати керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні – С. Бандера, від його опонентів – Л. Ребет і З. Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С. Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН і розкольницькій діяльності у націоналістичному середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі. На цей крок Л. Ребет і З. Матла відреагували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С. Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С. Бандерою взятих на себе попередніх зобов’язань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає нинішній Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміграції обов’язок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С. Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статутними засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програмній площині) була пов’язана зі Закордонним Представництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. Нац. Ради, створеної у повоєнні роки Держ. Центром УНР в екзилі з метою консолідації українських самостійницьких сил на еміграції для відновлення незалежної Української Держави…». - Такою є трохи спрощена, як на мене, версія про т. зв. «двійкарів» автора цього ґасла в ЕСУ Анатолія Кентія.

Title 
 Степан Процик, як завжди, за роботою...

Я довший час безпосередньо зустрічався й листувався з багатьма діячами цього середовища з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та маю у своєму розпорядження низку важливих документів з цієї проблематики і, мабуть, чи не вперше в Україні від середини 1990-их років досліджував це явище та рух, який емблематично інколи ще називають «український демократичний націоналізм».

Представники цієї течії вітчизняного націоналізму вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань, поряд з ідеєю нації, необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави. Дієвий демократизм, на їхню думку, мав би поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур, підрозділів та сітки повстанської й підпільної визвольної боротьби під егідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак і вільному становленню нації у вже здобутій державі.

Демократія, вважали т. зв. «двійкарі», має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше – процес активного державотворення мав би обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму. Тільки тоді вона набуде найсильнішої політичної організації – національної демократичної держави.

До переконаних демократів в українському націоналістичному середовищі на чужині належав і редактор, журналіст, видатний громадський діяч й організатор шкільництва та колишній політв’язень нацистських концтаборів інж. Степан Процик.

Лише щойно мені вдалося відшукати посмертні згадки про довголітнього дописувача до «Українського самостійника» св. пам. інженера д-ра Степана Процика, їх виявилося дві в одному тижневику. Так, у числі 173 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.-Дж.) з четверга 11 вересня 1997 року на сторінці 8 внизу читаємо: «Наша Українська Рідна Школа у Філядельфії, Па. ділиться сумною вісткою з членами та прихильниками, як і з всією українською громадою, що 17-го серпня 1997 р., на 76-му році життя, вiдiйшoв у вічність бл. п. інженер Степан Процик, довголітній голова управи «Рідної Школи» у Філядельфії, Па. Покійний не жалів ні часу, ні труду, ні засобів на ріст і розвій українського шкільництва в ЗСА взагалі, а у Філядельфії зокрема. Дружині покійного Любі, дочці Оксані, синові Романові складаємо сердешне співчуття. Вічна пам’ять покійному!», й майже через рік у числі 19 цієї ж газети «Свобода» з п’ятниці 6-го листопада 1998 року на сторінці 25 читаємо у рубриці «Відійшли від нас» серед інших сумних повідомлень: «…Інж. Степан Процик член УНС Відд. 15 Т-ва «Україна» у Вашінґтоні, ДК, помер 17 серпня 1997 р. на 76-му році життя. Нар. в 1921 р. в Кут-Товсте, Тернопільщина. Членом УНС став в 1959 р. Залишив у смутку дружину Любу, доньку Оксану Ґрес з мужем Морісом, сина Романа з дружиною Лідою, шваґрову Галину Паламар з мужем Михайлом та родину в Україні. Похорон відбувся 21 серпня 1997 р. на цвинтарі св. Андрія в С.Бавнд Бруку, Н.Дж. Вічна Йому Пам’ять!..».

 

(Далі буде)

Від колосистої пшениці до духмяної паляниці: «смачні» здобутки Василя Ремесла

Степан Процик – редактор, демократ, державник…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com