Бойові втрати української армії на Сході за червень 2020 року… Імена та прізвища, коротка біографія кожного загиблого Героя. Перелік – не остаточний…

Леонід Добрянський

Леонід Цезарович Добрянський (позивний «Старий») народився 31 липня 1974 року у селі Зарудинці, Ружинського району, Житомирської області, у багатодітній родині. З 1992 року мешкав у Києві.

1991 року закінчив 10 класів сільської школи, встиг попрацювати у рідному селі. Згодом його було призвано на строкову службу, яку він проходив у лавах Національної Гвардії України з 1992 року, а у 1994 році закінчив школу прапорщиків.

Звільнившись з армії 1999 року, Леонід Цезарович працював на багатьох роботах: у державній службі охорони, в пожежній частині, на склозаводі, а з 2010 року працював на державному підприємстві «Антонов». Коли він туди влаштувався, йому довелося вступити до авіаційного технікуму на спеціальність «Виробництво авіаційних літальних апаратів», який він закінчив 2013 року, отримавши фах «технік-технолог».

Дуже важко усвідомлювати, що війна забирає від нас таких людей, як «Старий». Це був унікальний чоловік: суцільний позитив, турбота та працьовитість. Він щиро мріяв про щастя своєї родини, робив усе для того, щоб дружина та донечка почували себе з ним, мов за кам’яною стіною, щоб вони жили у спокої та злагоді. Усю роботу брав на себе – чи то на городі, чи то з технікою (він мав власного трактора, з яким полюбляв «возитися»). Плекав надію про власну дачу, аби туди до дідуся приїжджали онуки.

Вже перебуваючи у лавах ЗСУ під час війни, Леонід Цезарович Добрянський показав себе мужнім, добрим, сміливим чоловіком і солдатом, відповідальним та надійним товаришем, який завжди піклувався про своїх молодших побратимів, прагнув передати їм свій досвід та намагався тримати їх у безпеці, займаючи місця у найгарячіших точках під час обстрілів та бойових зіткнень. Ці його риси не з’явилися під час війни – він завжди був таким, людиною, яка без жодних вагань йшла назустріч небезпеці, іноді – смертельній. Ще під час його роботи пожежником він здійснив геройський вчинок – врятував людину з полум’я, гасячи одну з пожеж.

Вперше його було призвано за мобілізацією 28 березня 2014 року. «Старий» рвався у розвідку, він не бачив себе ніде, окрім цієї структури, і врешті-решт досягнув свого. Його було доправлено до батальйонної розвідки 72-ї окремої механізованої бригади, у складі котрої брав участь у бойових діях в районі Маріуполя, Артемівська, Червонопартизанська, біля якого отримав контузію. За час служби Леонід Цезарович відзначився надзвичайною хоробрістю та нестандартним військовим мисленням, на його рахунку були й атаки ворожих блок-постів, й захоплення полонених.

Восени 2015 року «Старий» перейшов служити до 30-ї ОМБр, де знову прагнув бути розвідником, казав, що не може без цього, що там – його хлопці. Тож розвідувальний підрозділ бригади прийняв його, і він цим дуже пишався, адже ніде більше себе не бачив, тільки розвідником. 2015-2016 року брав участь у бойових діях у районі Світлодарська, 2018-2019 – на Світлодарській дузі, а цього року виконував бойові завдання на Луганщині.

Прапорщик, командир відділення взводу управління розвідувальної роти 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 13 червня, близько 21:45, в районі селища міського типу Троїцьке, Луганської області, через смертельні мінно-вибухові поранення, які отримав під час мінометного обстрілу з боку найманців РФ.

Поховали Леоніда Цезаровича 17 червня, на Алеї Слави Лук’янівського військового кладовища у Києві. У нього залишилися двоє братів (ще один його рідний брат трагічно загинув 2015 року на Яворівському полігоні), дружина та донька.

Богдан Коваленко

Богдан Сергійович Коваленко (позивний «Геркулес») народився 2 січня 1998 року у селищі міського типу Нова Водолага, Харківської області.

2013 року Богдан закінчив 9 класів Нововодолазької гімназії (нині – ліцей №3), а 28 липня 2017 року був призваний за контрактом у лави Збройних Сил України.

Старший солдат, навідник-оператор 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 червня, о 21:55, в районі міста Авдіївка, Донецької області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ. Помер дорогою до лікарні.

Похований 21 червня у рідному селі. У нього залишилася бабуся.

Ілля Струк

Ілля Миколайович Струк народився 1 серпня 1995 року у селі Льотниче, Володимир-Волинського району, Волинської області, у багатодітній родині.

Саме велика родина чимало посприяла становленню характеру юнака, адже він ніколи не був примхливим чи ображеним на життя. Розумів, що усього у житті потрібно досягати власноруч, не чекаючи манни небесної. У школі №1, де він навчався, Ілля запам’ятався вчителям спокійною, цілеспрямованою та дуже доброю людиною, добре вчився, полюбляв спорт, сумлінно виконував усі завдання чи доручення.

Ілля дуже цікавився духовним життям, планував у майбутньому стати священиком, починав із недільної школи у Свято-Миколаївській церкві Володимир-Волинського, був паламарем: співав на криласі, допомагав при богослужінні та дзвонив у дзвони. Також Ілля Миколайович поглиблено читав духовну літературу. Згодом він прийняв рішення вступити до Почаївської духовної семінарії та успішно здав іспити. Після того, коли опинився на фронті, чоловік перевівся на заочну форму навчання.

Люди любили цього не за роками серйозного та розсудливого хлопця з глибоким серцем. Та й неможливо було його не любити – хлопчину, який ніколи не відмовляв нікому у допомозі та вже з малих років знав, яким важким та несправедливим може бути життя. А коли розпочалася війна, багато з його планів зруйнувалися вщент, адже відтоді у його житті з’явився найголовніший пріоритет.

Він був призваний у першу хвилю мобілізації і захищав Україну понад шість років. Останнім часом планував одружитися та вступити на офіцерські курси, але не встиг зробити ані першого, ані другого. Побратими про нього кажуть стисло, але вичерпно: «Козак. Справжній. Проста людина, але українець до самої кості. Готовий завжди рубати ворога. Не завжди зрозумілий, іноді нестерпний через свій специфічний гумор, але завжди щирий, чуйний в товариський».

Старший матрос, гранатометник 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 17 червня в районі селища Шуми, Донецької області, через смертельне кульове поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї.

Поховали Іллю Струка, після прощання 20 червня у Володимирі-Волинському, на кладовищі села Поничів. У нього залишилися мати, брат та дві сестри.

Іван Дедюх

Іван Мирославович Дедюх народився 21 січня 1983 року у Тернополі.

1999 року Іван завершив навчання у місцевій школі №28, після чого одразу вступив до професійно-технічного училища №9, яке закінчив 2001 року й одразу був призваний на строкову службу. Демобілізувавшись 2003 року, чоловік одружився, працював торговим агентом, експедитором та водієм таксі.

Він захоплювався музикою, грою на гітарі, чим завойовував собі усю увагу, коли був у компанії друзів. Він завжди був компанійською та привітною людиною, доброю та веселою, з відкритою душею. Його всі любили. Серце Івана не було отруєне підлістю, він був справедливим та чуйним, приходив на допомогу іншим людям. Також вельми добре тямив в автівках, полюбляв техніку та все, що з нею пов’язане.

Навесні 2014 року мирне життя в Україні розлетілося на шматки. Іван Мирославович був одним з тих, хто у перших лавах вирушив цей мир «склеювати». Він прослужив один рік у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, потім повернувся додому та вирушив на півроку до Польщі.

Повернувшись з-за кордону, чоловік знову вирішив йти до лав ЗСУ та підписав річний контракт із 44-ю окремою артилерійською бригадою. Потім знову влаштувався працювати на таксі. Але довго у мирному житті бути не зміг, адже мріяв про спокійне та щасливе життя своїх дітей, яке просто так із неба не впаде, тому 21 квітня 2020 року знову підписав контракт, цього разу з батальйоном «Айдар».

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

За словами пресслужби батальйону, Іван був родом із Тернополя, на війну прийшов ще в далекий 2014 рік, відстоювати права України та україн­ських громадян. Завжди був від­повідальною людиною, служив командиром відділення, умів вправно керувати своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими.

Загинув 27 червня, близько 11:30, у районі села Старогнатівка, Бойківського району, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав від вибуху невідомого походження під час інженерного обладнання позицій підрозділу.

Поховання відбулося 1 липня у Тернополі. У нього залишилися батьки, дружина, син та донька.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/ua/r3205077)