rss
08/07/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Вибори-2020 у Білорусі. Чи встоїть Лукашенко – і хто його намагається замінити? Частина перша

Цього літа у двох важливих сусідів України проходять президентські вибори. 12 липня у Польщі зійдуться в другому турі чинний глава держави, консерватор Анджей Себастіян Дуда та міський голова Варшави, ліберал Рафал Казимір Тшасковський, а на 9 серпня призначено процедуру переобрання на ще один, вже шостий поспіль термін повноважень керівника Білорусі з 1994 року Олександра Лукашенка.

Власне, виборами назвати це дійство зазвичай складно. Як каже у таких випадках сам Олександр Григорович, «це для Заходу», для якого він давно нев’їздний.

На відміну від Республіки Польща, де обоє кандидатів мають рівні конкурентні можливості – до речі, у них навіть вік однаковий, обом їм по 48, і кожен має свою, чітко визначену підтримку серед партій та різних регіонів країни, зокрема, правого Дуду в першому турі підтримав схід, тоді як за центриста Тшасковського голосували у більшості великих міст та на заході й півночі – у Республіці Білорусь, де таких самих, як у поляків, формальних ознак демократії більше, ніж достатньо, у них і парламент теж двопалатний, насправді процвітає глухе середньовіччя у вигляді пострадянської деспотії середньоазіатського типу. Ані «республікою», ані «президентством» це назвати не можна. Радше сучасною видозміною монархії, де країною керує «Батько» зі своїми двома старшими синами, а молодшого сина, Миколу, народженого від особистої лікарки президента Ірини Абельської, впевненого й послідовного готують для посади №1.

5 липня білоруський Центрвиборчком почав реєстрацію кандидатів, що триватиме до 14 числа.

Документи, головними з яких є достовірні 100 тис. підписів громадян Білорусі, надійшли від сімох претендентів: Віктора Бабарико, Андрія Дмитрієва, Олександра Лукашенка, Ганни Канопацької, Світлани Тихановської, Валерія Цепкало, Сергія Череченя. Шестеро з них, тобто усі, крім Лукашенка, йдуть від опозиції.

Title 
 Віктор Бабарико (YouTube)

Найбільшу кількість підписів подав Лукашенко – 2 млн (визнано дійсними 1 939 572). Друге місце посідає Бабарико - 365 тис. (визнано 165 744). Решта ж, як стверджує ЦВК Білорусі, на стадії висування змогла підтвердити наявність 100-150 тис. людей зі своїх груп підтримки.

При цьому відомий в Європі та США IT-розробник, підприємець Цепкало здав 160 тис. підписів, одначе половину з них Центральна виборча комісія «не побачила» і, відповідно, пана Валерія спершу до реєстрації не допустила. Почався скандал. Заявку Цепкала прийняли лише під тиском, що, наголошуємо, ще не означає його остаточної реєстрації. При цьому, застосовано воістину лицемірну тактику: мовляв, хай вже подається той Цепкало, бо ж він подав заявку одним з перших, хоча підписів йому все одно «бракує». Як це розуміти? А так, що потім його все одно можуть не пропустити, однак не так вульгарно і грубо. Приміром, скажуть: «Ми з усією повагою ще раз все передивилися, тим не менше не бути цьому чоловікові кандидатом, не можемо ж ми піти проти закону і норми щодо 100 тис. підписів. Чим він кращий за інших?»

Title 
 Валерій Цепкало (YouTube)

Тримати Цепкала у підвішеному стані вигідно насамперед Лукашенку. Відмовиться Валерій від союзу з Бабарико та подружжям Сергія та Світлани Тихановських, тоді, певно, нехай балотується. А як ні, то можна і не реєструвати.

У травні найпопулярнішими опозиційними політиками в Білорусі були відеоблогер з Гомеля, керівник YouTube-проекту «Країна для життя», харизматичний «народний герой» Сергій Тихановський, столичний банкір Віктор Бабарико та бізнесмен Валерій Цепкало. Так, саме в такій послідовності. «Тихановський – президент, Цепкало – прем’єр, Бабарико – голова Нацбанку», – жартували чи то пак прогнозували й бажали їм у соцмережах.

Title 
 Сергій Тихановський (YouTube)

Тихановський, замість якого наразі висувається його дружина, наразі владою повністю нейтралізований. 29 травня його заарештували під час примітивно влаштованої провокації. (Збиралися підписи, Тихановський спілкувався з однодумцями, раптом підійшла жіночка «легкої» вдачі й давай скаржитися завжди і всюди присутнім у сучасній Білорусі міліціонерам на те, що Сергій нібито відмовляється відповідати на її запитання, зчинилася штовханина, один з правоохоронців, як добре видно на відео, демонстративно ліг на асфальт й каже, що його «побили»). Завершити збір підписів й подати їх до ЦВК йому і близько не дали.

Світлану Тихановську поки що не чіпають, хіба що тиснуть на неї психологічно. Дозволили здати підписи. Всупереч даним незалежних соцопитувань, Лукашенко не вважає її серйозною загрозою. Але не уникає можливості усіляко висміяти та принизити. «Наша Конституція така, що навіть чоловіку важко винести цей тягар. А якщо ти навантажиш її на жінку, вона впаде, бідолаха», – не соромиться казати правитель Білорусі.

Title 
 Світлана Тихановська (YouTube)

Точно таку ж думку «Жінка не може бути президентом», як ми добре знаємо, щоразу просувають і в Україні, коли на виборах президента балотується Юлія Тимошенко. Маргарет Тетчер Британією могла керувати, киянці Голді Меїр виборці довірили Ізраїль, Ангела Меркель з 2005 року очолює Німеччину, Саломе Зурабішвілі з 2018-го є президентом і верховним головнокомандувачем Грузії, а ось тримати гетьманську булаву у Білорусі та Україні жінкам-політикам, виявляється, «не можна».

Звісно ж, пані Тихановська ще не є професійним політиком, і Білорусь, порівняно з Великою Британією чи ФРН, має свої неповторні відмінності. Проте Лукашенко казав не про це, а про те, що вона, бачте, жінка. І конституція білоруська якась не така.

Бабарико теж нейтралізовано, але, на відміну від Сергія Тихановського, поки що частково. Підписи на реєстрацію від Віктора Бабарико прийняли, але ж він також під вартою, за підозрою у скоєнні тяжких економічних злочинів. Разом з татом за ґратами опинився син політика – і одночасно голова батькового виборчого штабу – Едуард Бабарико.

Ні для кого не стане несподіванкою, якщо сьогодні ввечері або завтра зранку «знайдуть» піратське програмне забезпечення в офісі у Цепкала. Чи затаврують його «професійним хакером», «розповсюджувачем порнографії», «організатором підпільного казино», «викрадачем даних з чужих банківських карток» тощо. Чом би й ні?

Чогось принципово нового та унікального в поводженні Лукашенка з бажаючими стати його конкурентами немає. Точно такі ж речі, а то ще й гірші – з тривалими ув’язненнями, зникненнями, витуреннями за кордон, «розкуркуленнями» й рейдерськими загарбаннями партій, виконуваними людьми в погонах замовними політичними вбивствами, з його подачі відбуваються у Білорусі щоразу під час президентських виборів. А то й у перервах між ними, про що ми вже писали, розглядаючи «білоруську» версію скоєного в Києві замаху на журналіста і громадського діяча, засновника й шеф-редактора опозиційного офіційному Мінську інформаційно-аналітичного порталу «Білоруський партизан» Павла Шеремета.

Мета, як завжди, єдина – усунути з поля сильних противників. Усунути незаконними й несправедливими методами. Не перемогти на публічних дебатах, не здолати сильнішими пунктами передвиборчої програми, не забрати у них виборців більш привабливими обіцянками і, що найважче, але водночас і найдієвіше, навернути до себе виконанням того, що обіцяно раніше, а просто узяти й позбутися тих, хто заважає. Знеславити, оббрехати та зробити так, щоб їх не знали та не пам’ятали.

Але цього разу є великі «але». Нашаровані одне на одне два загрозливих для сімейного клану Лукашенка вагомі чинники, що здатні покласти край добі останнього некоронованого монарха Європи.

«Мій друг Рахмон з кулеметом»

«Лукашенко вперше проводить кампанію, не маючи жодного золотого запасу. Отаман без золотого запасу для частини електорату – це ніхто і ніщо, а він привчив, що під час кожної виборчої кампанії він вкидав туди російські гроші або гроші Міжнародного валютного фонду. Він купував їх, це був шлунковий електорат. Все. Це закінчилося. Не працює», - заявив в ефірі українського телеканалу Еспресо.TV білоруський політв’язень, соціал-демократ Анатолій Лебедько.

«А обіцянки – це те, що не котирується сьогодні навіть серед пролукашенківської частини електорату, яка сьогодні просто мізерна», – підкреслив він.

Гроші у Мінська нині дійсно відсутні. Знесилена санкціями Росія поставила ультимативну вимогу – злитися воєдино в межах існуючої на папері Союзної держави Росії і Білорусі (самі білоруси, за першими літерами слів з назви даного неоімперського утворення, називають «Союзну державу» не інакше, як «СУГРОБ» або «ГРОБ»), а як ні – не буде прямих дотацій білоруський не роздержавленій економіці, напряму залежній від цін на російські енергоносії та від постійної закупівлі мало кому потрібної ще десь в світі продукції білоруських «совкових» підприємств. Не пориваючи повністю з Москвою, Лукашенко відмовився. Ще й витурив одіозного російського посла Михайла Бабича, відповідального за імовірний аншлюс Білорусі за сценарієм поглинання Австрії Третім Рейхом.

Замінити ж Москву Брюсселем, Вашингтоном чи іншими столицями Лукашенко швидко не зміг. Тому що зробити це просто так, «на ходу», неможливо. Захід, своєю чергою, висуває відразу кілька ключових вимог, що зводяться до простої і зрозумілої формули: «Олександр Григорович, доки не пізно, Вам треба красиво піти. Знайти, кого лишити по собі…. тільки не кронпринца Миколу, та красиво піти, погодившись на відносно чесні вибори на користь зручної і нам, і Вам фігури». Безумовно, у таких випадках надаються певні гарантії подальшої недоторканості життя, родини та накопичених активів.

Хто знає, можливо, загнавши себе в кут, Лукашенко ще погодиться на подібний варіант в стилі іспанського володаря Франсиско Баамонде Франко. Поки що ж він готується зайняти оборону і, в буквальному сенсі того слова, стріляти у революціонерів й «розстрілювати тисячі людей» щоб «придушити заколот». На початку червня під час наради щодо нового уряду, Лукашенко дозволив собі сказати нечуване. Цитуємо президентську прес-службу:

«Ніхто не знає, як мій друг Рахмон з кулеметом ходив до столиці Таджикистану Душанбе, щоб навести порядок, скільки загинуло там людей, як з бороданями боролися.

Забули, як колишній президент Карімов в Андижані придушив заколот, розстрілявши тисячі людей. Усі засуджували його, а коли помер – на колінах стояли, ридали-плакали. Ми цього не пережили, тому ми цього розуміти не хочемо – принаймні, дехто. Ну, то ми нагадаємо».

«Тисячі людей», як зазначив білоруський правитель, щоразу на виборах виходять проти нього у середмісті Мінська. Виходять і розбігаються під ударами кийків спецпризначенців. Без стрілянини. Чого ж тоді цього літа йому знадобилося публічно залякувати народ, обіцяючи особисто «з кулеметом ходити»? Чи не тому, що їх тепер вже буде не тисячі, а десятки, сотні тисяч, мільйони?

Title 
 Олександр Лукашенко (YouTube)

Спираючись на онлайн-опитування на незалежних сайтах, опозиція наполягає на рейтингу Лукашенка у 3%. Припустімо, йдеться про свідоме заниження. Гаразд. Але ледь не щотижня білоруси усього світу, у т. ч. у США, викладають світлини з велелюдних акцій під національними біло-червоно-білими стягами й гербом «Пагоня», від яких на користь символіки Білоруської РСР відмовився Лукашенко, а в самій Білорусі до арешту Тихановського та Бабарико можна було побачити кілометрові черги коло місць збирання підписів учасників ініціативних груп з висунення кандидатів в президенти.

І це не банальна втома від незмінного обличчя на екрані ТБ чи на військових парадах, і не лишень втрата владою свого «ядерного» або, як сказав Лебедько, «шлункового» електорату.

Вирішальний поворотний
момент

Лукашенко, як політик, не пережив епідемію коронавірусу. Повне заперечення з боку президента Білорусі як самого Covid-19 (для нього це не більше, ніж «психоз»), так і показова відмова від впровадження карантину, як ніщо інше, добряче налякали, здавалося б, і без того вкрай заляканих білорусів. Люди збагнули, що внаслідок «Батькиного» відвертого самодурства і своєрідного ставлення до питань здоровя і безпеки нації вони можуть просто вимерти. І найбільше це вразило лукашенківську номенклатуру, оточення диктатора і чиновництво на всіх рівнях, від якого у розпал моровиці вимагалося продовжувати виходити на роботу без жодних індивідуальних захисних засобів, без дезінфекції тощо. А щодо простих смертних – годі й казати. Дійшло до того, що батьків зобов’язували приводити дітей на навчання до шкіл.

І це, зауважимо, за дуже високих показників захворюваності. Станом на 7 липня 2020 року, Міністерство охорони здоров’я 9,5-мільйонної Білорусі доповідало про 64 003 хворих та 436 померлих, тоді як в Україні та Польщі, у кожній з яких населення більше приблизно у 4 рази, загальна кількість хворих значно менша. Українське МОЗ повідомляє про 49 607 випадків, польське – про 36 412. А у 10-мільйонній Чехії таких лише 12 566.

«Нам вже не страшно. Ми дивимося в очі смерті», - кажуть білоруси в спілкуванні із західними журналістами, коли їх просять відповісти, чи виходитимуть вони на майдани у випадку недопущення опозиціонерів до участі у виборах та фальсифікації результатів волевиявлення.

Схоже, сонна Білорусь справді прокидається. До голосування у першому турі лишилося два місяці, одначе все може початися значно раніше. І початися, і закінчитися. 24 червня Лукашенко, попри попередню невизначеність, все ж відвідав Путіна на перенесеному з 9 травня коронавірусному параді у Москві. В Олександра Григоровича дуже добре виходить гендлювати білоруським суверенітетом в інтересах власного безкінечного президентського терміну. Можливо, чергові поступки він виторгує і цього разу. Знову доведе протестні настрої до найвищої точки кипіння, після чого, образно кажучи, впаде на колінця перед «Царем-батюшкою», знову переконавши у власній незамінності та відданості, чи ще, як Янукович, попросить у «Білокам’яної» снайперів та спецназівців для розгону повсталого люду. Чи санкції на власноручний відстріл «заколоту».

Або ж Путін обіграє Лукашенка, і за його спиною спровокує криваве протистояння в Мінську та найбільших містах країни, зробивши ставку на когось більш певного, ніж нестабільний останнім часом у своїх геополітичних уподобаннях Лукашенко. Кремлю не те слово не сподобалися нещодавні відвідини Білорусі державним секретарем Сполучених Штатів Америки, колишнім шефом Центрального розвідувального управління Майком Помпео, під час якого обговорювалося постачання до Білорусі не російської нафти та ще багато чого, зокрема, як свідчать різні джерела, і варіанту з тим, щоб «красиво піти».

В будь-якому випадку, як сказав генеральний секретар міжнародної організації «Репортери без кордонів» Крістоф Делуар у нещодавньому зверненні на ім’я очільниці Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, «Білорусь, напевно, знаходиться на порозі вирішального поворотного моменту в своїй історії».

Однак, хто такі Тихановський, Бабарико і Цепкало? Звідки у них фінансування? Яким вони бачать майбутнє Білорусі, де воно, на їхній погляд, буде – і з ким? Чим для них є Росія, і чи збираються вони й надалі перебувати у складі «СУГРОБу»? Хто з «ветеранів» білоруської опозиції підтримує їх, а хто ні і чому? На ці запитання ми відповімо у наступній частині нашої статті.

(Далі буде)

Кандидати у президенти Польщі виступили на ТБ перед виборами

Вибори в Польщі: двопартійна система знову перемагає

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com