Малюнок Віктора Богорада

Головна мета статті президента РФ про Другу світову — легітимізувати не так російську офіційну версію історії, як сьогоднішню імперську політику.

Довгоочікувана стаття Володимира Путіна, присвячена Другій світовій війні, нарешті з’явилася. Спочатку вона була опублікована англійською в американському журналі The National Interest, і лише наступного дня, 19 червня, була викладена російською на сайті президента Росії та надрукована в «Российской газете». Утім, The National Interest, цілком субсидований з Росії, фактично також є російським пропагандистським органом, де періодично з’являються різні кумедні статті про російську «диво-зброю», яка краща за будь-яку іншу, і яку всі у світі бояться. Нічого, крім усмішки, подібні публікації у експертів не викликають. А головним редактором The National Interest є політолог Дмитро Саймс, який за радянських часів емігрував в США і давно вже вважається одним з агентів впливу Кремля на Заході. Але стаття Путіна, звичайно, серйозніша за подібні казкові «лякалки». Президент РФ, публікуючи свою статтю насамперед англійською мовою, адресував її передусім західним лідерам. Щоправда, цього разу солідні західні видання рівня The Financial Times і The Wall Street Journal, як можна припустити, відмовилися від честі першими опублікувати історичну статтю російського президента. Тому довелося скористатися послугами журналу з, м’яко кажучи, неоднозначною репутацією. Утім, така зараз у світі репутація й у самого Путіна. А ті часи, коли знаменита стаття Френсіса Фукуями «Кінець історії?» з’явилася саме на сторінках The National Interest, давно забуті. Зараз Саймса в США вважають «видатним адвокатом російської політики, який реабілітує автократа Володимира Путіна».

У своїй статті Путін стверджує, що «в розгром нацизму — хоч би що зараз намагалися довести — основний, вирішальний внесок вніс Радянський Союз, Червона Армія». Це вже викликало реакцію МЗС Великої Британії, яке заявило: «Наша спільна історія не повинна використовуватися в ролі політичного інструменту або переписуватися державами у їхніх власних інтересах... Мужність і величезні жертви народів Великої Британії, Сполучених Штатів, СРСР і всіх країн-союзників призвели до поразки нацистського режиму». Також у відповідь на твердження Путіна, що «досі не розсекречено матеріали про таємні англо-німецькі переговори. Тому закликаємо всі держави активізувати процес відкриття своїх архівів, публікацію раніше невідомих документів передвоєнного й воєнного періодів — так, як це робить Росія в останні роки», британський представник відповів, що МЗС Великої Британії регулярно публікує документи з Національного архіву, відповідно до чинного законодавства. Цей пасаж Путіна — типова спроба перекласти провину з хворої голови на здорову. Якраз після приходу Володимира Володимировича до влади російські архіви почали закривати навіть раніше опубліковані документи, що так чи інакше компрометують дії Радянського Союзу у Другій світовій війні. Потік публікацій документів, пов’язаних з рішеннями Сталіна щодо питань зовнішньої політики, щодо його взаємин з органами безпеки, щодо вищого радянського військово-політичного планування напередодні й у роки війни, практично припинився, а те, що все ж таки публікується, ретельно цензурується на предмет того, щоб Сталін і Радянський Союз були показані якнайкраще.

Ну, а що стосується вирішального внеску СРСР у перемогу, зауважу, що мені вже неодноразово доводилося писати, що без ленд-лізу, без відволікання основних сил люфтваффе на Захід і без відкриття Другого фронту Радянський Союз не зміг би перемогти. Путін цитує слова президента Рузвельта, який 28 квітня 1942 року у своєму зверненні до американської нації заявив: «Російські війська знищили й продовжують знищувати більше живої сили, літаків, танків і гармат нашого спільного ворога, ніж усі інші об’єднані нації разом узяті». Але тут варто також процитувати тост Сталіна, який він виголосив 30 листопада 1943 року, виступаючи в Тегерані на урочистому обіді на честь дня народження Черчілля: «Я хочу сказати вам, що, з російської точки зору, зробили президент і Сполучені Штати для перемоги у війні. Найважливіші речі в цій війні — машини. Сполучені Штати довели, що можуть виробляти від 8000 до 10000 літаків на місяць. Росія може виробляти щонайбільше 3000 літаків на місяць. Англія виробляє 3000—3500 на місяць, здебільшого важкі бомбардувальники. Таким чином, Сполучені Штати — це країна машин. Без цих машин, отриманих за ленд-лізом, ми б програли цю війну». Виходить, Сталін, принаймні, у роки війни, набагато реалістичніше оцінював внесок західних союзників у перемогу, ніж це робить Путін через 75 років після закінчення війни.

Загалом стаття Путіна була сприйнята на Заході як спроба нав’язати всьому світу офіційну російську точку зору на історію Другої світової війни, яка знімає зі Сталіна й СРСР будь-яку відповідальність за розв’язання війни. Путін всіляко намагається спростувати відому резолюцію Європарламенту від 19 вересня 2019 року «Про важливість збереження історичної пам’яті для майбутнього Європи», де сталінський СРСР, так само, як і гітлерівська Німеччина, був оголошений головним винуватцем розв’язання Другої світової війни. Стосовно візиту В’ячеслава Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, після якого СРСР повідомив Німеччині, що готовий на певних умовах приєднатися до Троїстого пакту, Путін намагається довести, що у Сталіна і в думках не було вступати в союз з Гітлером: «Не випадково вже 17 листопада Молотов інструктував радянського повпреда І. Майського, який перебував у Лондоні: «Для Вашого орієнтування... Ніякого договору в Берліні не було підписано й не передбачалося цього робити. Справа в Берліні обмежилася... обміном думками... Німці та японці, як видно, дуже хотіли б штовхнути нас у бік Перської затоки й Індії. Ми відхилили обговорення цього питання, оскільки вважаємо такі поради з боку Німеччини недоречними». А 25 листопада радянське керівництво остаточно поставило тут крапку: офіційно висунуло Берліну неприйнятні для нацистів умови, зокрема, виведення німецьких військ з Фінляндії, договір про взаємодопомогу між СРСР і Болгарією й низку інших, тим самим свідомо виключивши для себе будь-які можливості приєднання до Пакту. Така позиція остаточно зміцнила фюрера в його намірі розв’язати війну проти СРСР».

Тут усе правильно, за винятком одного: Сталін вважав цілком можливими поступки Гітлера щодо Фінляндії та Болгарії, й реально готувався окупувати ці країни. Йшлося саме про окупацію й приєднання Фінляндії до СРСР і про встановлення панування Москви в Болгарії. Якраз напередодні поїздки Молотова до Берліна було розроблено план війни проти Фінляндії, що передбачав її повну окупацію Червоною Армією. Сталін всерйоз розраховував, що Гітлер віддасть йому Фінляндію, як це й було передбачено секретним протоколом до пакту Молотова — Ріббентропа. Але Гітлер Фінляндію Сталіну тепер уже не віддав. А той ще й на Болгарію розраховував, до того ж, якраз напередодні візиту Молотова до Берліна, 24 листопада 1940 року, генеральний секретар НКЗС Аркадій Соболєв, який прибув до Софії, запропонував Болгарії укласти союзний договір. А після того, коли болгарський уряд відповів відмовою, болгарські комуністи за наказом з Москви організували масові акції на підтримку укладення договору з СРСР. Але Гітлер Молотову щодо Болгарії теж відмовив, і сам у січні 1941 року уклав союзний договір з Болгарією. І від Ірану Сталін, у принципі, не відмовлявся, але заразом хотів Константинополь і Протоки. Але Гітлер вирішив, що все це — занадто багато буде, і привів у дію план «Барбаросса».

Російський президент стверджує, що СРСР не збирався нападати на Німеччину: «...Можу відповідально заявити, що не існує архівних документів, які підтверджували б версію про намір СРСР розпочати превентивну війну проти Німеччини. Так, радянське військове керівництво дотримувалося доктрини, що в разі агресії Червона Армія швидко дасть відсіч ворогу, перейде в наступ і вестиме війну на території супротивника. Однак такі стратегічні плани аж ніяк не означали наміру першими напасти на Німеччину». А як же бути з планом стратегічного розгортання Червоної Армії від 11 березня 1941 року, на якому в розділі, присвяченому Південно-Західному напрямку збереглася резолюція заступника начальника Генштабу Миколи Ватутіна: «Наступ розпочати 12.06», тобто 12 червня. Зрозуміло, цей термін встановив не Ватутін, а Сталін, який просто додав до 11 березня три місяці. Але до 12 червня підготуватися не встигли, й перенесли напад на липень. А заразом Політбюро 4 червня 1941 року постановило на 1 липня сформувати польську дивізію РСЧА «з поляків і осіб, які знають польську мову». Створення такої дивізії мало сенс, лише якщо Червона Армія найближчим часом збиралася окупувати Польщу.

Путін намагається показати головним винуватцем Другої світової війни навіть не Німеччину, а Польщу, а дією поляків, що зробила неминучим початок війни, — анексію Тешинської Сілезії. Не дивно, що коли подібне пише президент Росії, російсько-польські відносини, як визнає його прес-секретар, перебувають «на найнижчому рівні». Але ж, якщо поляки не стали б забирати цю територію у Чехословаччини, це ніяк би не вплинуло на подальший перебіг подій. Гітлер усе одно б окупував Чехословаччину в березні 1939 року, а потім, висунувши територіальні претензії до Польщі, напав би на неї не пізніше вересня 1939 року, попередньо уклавши договір про ненапад з СРСР. Усупереч твердженням Путіна, цей договір був життєво необхідним Гітлеру. Збереглося свідчення колишнього завідувача канцелярії німецького посольства в Москві Йоганна Ламля, заарештованого 1945 року в Німеччині органами контррозвідки «Смерш», яке він власноруч написав на Луб’янці 24 липня 1946 року: «Перед відправкою до Москви Кребс (помічник військового аташе в Москві. — Б.С.) був у Гітлера для отримання завдань для роботи в Москві. Гітлер наказав йому при встановленні кордону суворо дотримуватися всіх для Німеччини вигідних стратегічних міркувань, як вигідні пункти для військової операції і, втім, піти всім бажанням і вимогам радянської сторони назустріч, бо — як додав Гітлер — якщо радянський уряд не пішов би мені назустріч і мені не вдалося б укласти дружній договір з Радянським Союзом, я був би змушений усе польське питання покласти в довгу шухляду. Про цю зустріч і про цю розмову з Гітлером Кребс розповів у будинку посла Шуленбурга 1940 р. після сніданку в малому товаристві в присутності: Шуленбурга, фон Тіппельськірх (радник посольства. — Б.С.), Кестрінга (військовий аташе. — Б.С.), фон Вальтера, секретаря Грепнерат, і в моїй присутності. Із слів Гітлера зрозуміло, що: 1. укладений у Москві радянсько-німецький дружній договір був для Гітлера передумовою для оголошення війни Польщі; 2. Гітлер уже після польських військових дій вживав заходів, щоб забезпечити військові операції проти СРСР».

Путін наполягає, що «інкорпорація» країн Балтії до складу СРСР повністю відповідала нормам міжнародного права. Але чим це відрізнялося й по суті, й за формою від дій Гітлера, який мирно окупував Австрію, Чехословаччину й Данію (ці дії справедливо вважав злочинними Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі)?

Путін пише про свою віру в те, що «в характері у народів Росії — виконувати свій обов’язок, не шкодувати себе, якщо цього вимагають обставини. Самовідданість, патріотизм, любов до рідного дому, до своєї сім’ї, до Батьківщини — ці цінності й сьогодні є для російського суспільства фундаментальними, стрижневими. На них, за великим рахунком, багато в чому тримається суверенітет нашої країни». Що ж, ця готовність покірно помирати за інтереси тоталітарних і авторитарних правителів Путіна цілком влаштовує, бо дозволяє здійснювати нові зовнішньополітичні авантюри, не піклуючись про збереження життів своїх вояків. От і під час Великої Вітчизняної радянські полководці завалювали трупами ворога й кидали піхоту на мінні поля, що так вражало західних генералів.

Про те, як це відбувалося, згадував молодший лейтенант Георгій Порфирович Павликов, який прибув на 2-й Білоруський фронт командиром взводу в червні 1944 року, перед початком операції «Багратіон»: «Я потрапив у 110 сд 1289 сп. Дивізія була в наступі й поповнювалася на ходу захоплюваними господарниками німецької армії — здоровими дядьками... Мені дали взвод таких дядьків, вивели на берег річки під містом Замбров, уже в Польщі, й наказали після артпідготовки вести солдатів вперед і стежити за ними, щоб не ховалися й не розбіглися. Я підняв солдатів. Ми перейшли річку. Далі кущі. Навкруги стріляють. Снаряди вибухають з усіх сторін. Біжу й бачу, як то тут, то там солдати підстрибують і падають. Не можу зрозуміти, в чому річ. Але раптом сам підлетів і опинився на землі. Страшний біль у ногах. Бачу — одна ступня збоку валяється».

Путін вважає правильною офіційну цифру Міноборони Росії – 27 млн загиблих радянських громадян у роки Великої Вітчизняної війни. Тим часом, рух «Безсмертний полк», про діяльність якого Путін говорить дуже похвально у своїй статті, оцінює всі втрати СРСР у Великій Вітчизняній війні в 41 979 тис. загиблих. За нашою ж оцінкою, Радянський Союз втратив у 1941—1945 роках більше всіх інших учасників Другої світової разом узятих, — від 40,1 до 40,9 млн загиблих, до того ж, дві третини цих втрат (26,9 млн осіб) припали на втрати збройних сил.

Путін назвав чотирьох, на його погляд, головних зрадників Другої світової війни: Петен, Квіслінг, Власов і Бандера. Ну, Бандера потрапив сюди лише через безмірну любов Володимира Путіна до України. Назвати лідера ОУН зрадником Польщі, громадянином якої він був, досить складно, оскільки все своє свідоме життя він боровся проти Польської дер­жави. Громадянином СРСР Степан Бандера ніколи не був, і зрадити цю державу ніяк не міг. Путін приписує Бандері розстріл євреїв у Бабиному Яру й Волинську різанину поляків. Але в той час, коли чинилися ці злочини, Степан Андрійович перебував у німецьких концтаборах, і не мав до них жодного стосунку.

Путін також згадав сучасне продовження сталінської імперської політики: «Наші військовослужбовці, під час боротьби з міжнародним тероризмом на Північному Кавказі, в Сирії стояли на смерть (в англомовному варіанті сказано інакше: I see our servicemen that fight international terrorism in the Northern Caucasus and fought to the bitter end in Syria — «Я бачу наших військовослужбовців, які борються з міжнародним тероризмом на Північному Кавказі й билися до переможного кінця в Сирії». — Б.С.), — зовсім юні хлопці!.. Але всі вони показали, що гідні подвигу воїнів нашої Батьківщини, які захистили її у Велику Вітчизняну війну». Характерно, що в англомовній версії йдеться про «переможний кінець» у Сирії. Російських читачів Путін вирішив не дратувати черговим нагадуванням про перемогу в Сирії, про яку він уже оголошував кілька разів, що не наблизило її в реальності. Тут можна згадати про бійню біля Хашама (Хішима) в ніч з 7 на 8 лютого 2018 року, коли в єдиному бойовому зіткненні з американцями в Сирії загинуло понад 400 бійців ПВК «Вагнер» і російських спецназівців, яких, на мій погляд, у цьому випадку порівнювати з червоноармійцями Великої Вітчизняної – це просто блюзнірство. Адже «вагнерівці» не Росію захищали, а диктатора з дуже певною репутацією, і могли б сказати про себе, перефразовуючи відомі рядки Михайла Свєтлова: Я хату покинул, Пошел воевать, Чтоб землю в Алеппо Асаду отдать.

Тоді Путіна так вразив розгром вагнерівців, що він захворів і більш ніж на десять днів зник з публічного простору.

Головна мета путінської статті — легітимізувати не стільки російську офіційну картину війни, скільки сьогоднішню російську імперську політику. Але, судячи з британської реакції, на Заході не палають бажанням видати Росії індульгенцію за минулі та майбутні гріхи.

Автор: Борис Соколов,
професор, Москва

Джерело: «День»
(https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/viyna-volodymyra-putina)