Поки що думки про спротив масовій істеричній боротьбі з історією, здебільшого, не покидають соцмереж.

Ось що можна «підслухати» у Фейсбуку:

«Як вибратися з цієї ями, куди так стрімко падає найсильніша країна світу...»

«Вочевидь, пора вже збиратися на свої барикади... Де наші Республіканці? Де сенатори та конгресмени?..» «Немає жодних проамериканських (!) маніфестацій і протестів... Треба ж, аби хтось організував!?. А ця навала дурнів усіх кольорів не зупиняється, і не зупиниться!» «Потрібно їх зупинити, і це потрібно було робити з першого ж дня!.. Може, зараз ще не пізно?..»

А тим часом, як пише «Політика в Америці. Вибори-2020», американський музей природничої історії у Нью-Йорку оголосив про знесення пам’ятника Тедді Рузвельту, який стоїть перед головним входом у будівлю. Донедавна 26-й президент Америки вважався одним зі світочів пpoгpeсивізму в США. Але, за логікою посилення клacової боротьби при будівництві coціaлізму, він тепер теж перетворюється на непoліткoрeктну фігуру.

Пам’ятник не знесе дрімучий натовп вандалів і варварів, його демонтують за рішенням адміністрації музею – яскравих представників нинішньої американської культурної еліти, випускників найпрестижніших коледжів країни…

В Остіні (Техас) протестувальники кілька разів намагалися штурмом взяти місцеву поліцейську дільницю. Але це вам не Міннесота – ніхто їм назустріч не пішов і не віддав дільницю на розграбування. Погромникам лише залишалося зняти прапори США та Техасу з будівель довкола, і повільно їх спалювати.

Ліберальна громадськість Америки продовжує ухилятися від питання, чому потрібно зносити пам’ятники Вашингтону та Джефферсону, але при цьому оберігати монумент Леніну в Сіетлі.

Нарешті відповідь на це питання видала правозахисник-тpaнcґeндeр Шарлота Клаймер: мовляв, Ленін не був рабовласником, і взагалі пам’ятник йому розташований на приватній території, тому і не підлягає знесенню без дозволу власника.

Є особлива іронія в тому, що саме право приватної власності захищає оплот мapкcизму-лeнінізму в столиці пролетаріату, який переміг. Ну і ліберальна віра у те, що злочини Лeніна та мільйони людей, чия кров у нього на руках, на шальках терезів переважуються гріхом рабовласництва.

Авраам Лінкольн, Томас Джефферсон і тепер Джордж Вашингтон – першого президента США також викреслюють з історії. У Портленді (Орегон) пам’ятник Вашингтону був скинутий із постаменту і обмальований написами на кшталт «Знищити білих чоловіків». Навколо нього анархісти всю ніч палили американські прапори.

У Портленді вже кілька днів намагаються організувати свою «народну республіку» на кшталт CHAZ/CHOP у Сіетлі. Однак наразі безуспішно. А ось у їхніх північних товаришів життя вирує.

На території «комуни» Сіетла масово відзначають День звільнення від рабства 19 червня. Кошти на свято збирали тільки з білих членів комуни, а брати участь в ньому можуть лише афроамериканці. Така ось азбучна сегрегація.

У підлітковому журналі про «модні тренди» Teen Vogue вийшла велика стаття про Маркса: мовляв, його ідеї – актуальні, як ніколи, для сучасної Америки. Журнал можна буде незабаром перейменовувати в «Юний ленінець», ну а потім подумати і про перенесення мавзолею Леніна кудись у Сіетл.

Голлівудські студії почали наймати приватних детективів, щоб ті вивчали минуле всіх знаменитостей і вишукували у них «неполіткоректні» заяви. Робиться це для того, щоб швидко звільняти всіх інакомислячих, поки з ними не сталося скандалу. Ось і практики маккартизму повернулися в Америку – тільки тепер під ліберальним соусом.

Цікаво, коли ці демони візьмуться за Метрополітен-музей? Адже там є зали і рабовласницького стародавнього Риму, і стародавнього Єгипту, що загруз у рабовласництві, і стародавнього Китаю, в якому використовували найману працю бeзпpaвного селянина у китайських провінціях.

Чи довго ще чекати того історичного моменту, коли перед входом у музей запалають вогнища зі скинутих абияк світових шедеврів – скульптур, безцінних гобеленів, картин представників «дегенеративного мистецтва» епохи Ренесансу, рабовласницького Середньовіччя, періоду приниження пролетаріату часів Прерафаелітів...

Очевидно, пора зносити історичний барельєф на горі Рошмор, зі скульптурними портретами чотирьох президентів США: Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Теодора Рузвельта й Авраама Лінкольна. Жоден із них сьогодні не пройде тест на політичну коректність і виживання.

Томас Соуел

Найстрашніше, що ті, хто прийняв рішення про демонтаж пам’ятника 26-му президенту США біля входу в нью-йоркський музей, все про це чудово знають.

Тим страшніше те, що вони роблять; тим більшою буде їхня вина перед всесвітньою історією, яка їм цього не пробачить, пише Геннадій Кацов.

Натомість відомий економіст Томас Соуел (Thomas Sowell), афроамериканець, до речі, цілком слушно міркує, що найгірше, що може зробити суспільство для чорношкірих – це давати їм поблажки, особливо – на екзаменах, зокрема – і при вступі в університети, і при отриманні диплома.

Ось його міркування.

Хто сказав: «Якщо чорношкіра людина не може стояти на власних ногах, то дозвольте їй впасти»? Рональд Рейган? Ньют Гінгріч? Чарльз Мюррей? І близько ні. Це був Фредерік Дуглас! Це висловлювання – частина виступу, під час якого він також сказав: «Кожен ставить питання: «Що ми повинні робити з чорношкірими громадянами?» У мене була тільки одна відповідь із самого початку. Не робіть із нами нічого. Ваші дії вже зіграли з нами злий жарт. Не робіть із нами нічого!»

Фредерік Дуглас досяг глибшого розуміння питання у XIX-му столітті, ніж будь-які чорношкірі «лідери» сьогодні. Ті білі, які відчувають необхідність щось зробити з чорношкірими або для чорношкірих, були одними з найнебезпечніших їхніх «друзів». Академія – притулок для багатьох таких «друзів», тому існують не тільки подвійні стандарти прийому в коледжі, а й подвійні стандарти в оцінюванні. Покійний Девід Рісмен називав це «позитивним оцінюванням». Професор з одного з каліфорнійських університетів, де чорношкірі студенти випускалися на основі більш спрощених стандартів, заявив прямо: «Ми просто брешемо цим чорношкірим студентам, коли даємо їм наукові ступені». Ця брехня – смертельно небезпечна, особливо коли це – вчений ступінь у медицині, який дає право лікувати хворих людей або оперувати дітей.

Протягом багатьох років доктор Патрік Чевіс вважався яскравим прикладом успіху «позитивної дискримінації», оскільки він був прийнятий у медичну школу за квотою мeншин, а потім повернувся у чорношкіру громаду для практики медицини. Фактично, він отримав похвалу від Комітету юристів із цивільних прав всього за два тижні до того, коли у нього було відібрано ліцензію. Його пацієнти померли за обставин, через які справу довели до відома Медичної ради Каліфорнії. Суддя з адміністративного права послався на «нездатність Чевіса виконувати деякі з найосновніших обов’язків, необхідних для лікаря». Через рік, після ретельнішого розслідування, його ліцензію було відкликано.

Ті, хто роками використовував Чевіса як яскравий приклад успіху позитивної дискримінації, раптово змінили тактику й заявили, що окремий приклад невдачі нічого не доводить. На жаль, випадок Чевіса – не одиничний. Коли в 1970-х роках професор Гарвардської медичної школи публічно заявив, що чорношкірим студентам дозволено закінчувати цей навчальний заклад без дотримання тих же стандартів, які були в інших, його засудили як «расиста» за висловлювання, що «це жорстоко – дозволяти довірливим пацієнтам платити за нашу некомпетентність». У багатьох випадках ці довірливі пацієнти і були чорношкірими.

Чому нібито відповідальні люди створюють такі небезпечні подвійні стандарти? Дехто з них вважає, що вони стають друзями чорношкірих, знижуючи для них стандарти. Дехто з них думає, що у чорношкірих немає того, що потрібно, аби відповідати реальним стандартам. Коледжі, а також університети втратять свою «різноманітність», а разом із нею – і федеральні кошти. Якщо вони не знизять стандарти, то не отримають потрібну кількість представників меншин.

Мій власний досвід викладача полягав у тому, що чорні студенти будуть відповідати вищим стандартам, якщо ви відмовитеся від зниження стандартів для них. Це не було легким шляхом до популярності, ні серед самих студентів, ні серед «друзів чорношкірих» на факультеті та в адміністрації. Але після навчання студенти відповідали стандартам.

Ми настільки звикли до жахливої ефективності чорношкірих студентів, починаючи з невстигаючих шкіл у гeтo, що деяким важко повірити, що чорношкірі студенти колись були набагато кращими, ніж сьогодні, принаймні, у місцях із хорошими школами. Ще під час Першої світової війни темношкірі солдати з Нью-Йорка, Пенсильванії, Іллінойсу й Огайо набирали більше балів у розумових тестах, ніж білі солдати з Джорджії, Арканзасу, Кентуккі та Міссісіпі. Протягом 1940-х років у чорношкірих учнів у школах Гарлема результати тестів були дуже схожі на ті, що були в учнів білого робітничого класу в нижній східній частині Нью-Йорка. Іноді бали у Гарлема були трохи вищими або трохи нижчими, але вони ніколи не відставали, як роблять сьогодні багато шкіл у гeтo. Якщо чорношкірі були кращими за часів, коли їхні можливості були гіршими, чому сьогоднішні студенти гeтo не можуть досягти більшого успіху? Можливо, у чорношкірих сьогодні занадто багато «друзів».

Джерела: http://www.tsowell.com, https://www.facebook.com/usapoliticsonline