24-річний Олександр Карпика загинув на Луганщині від кулі снайпера.

13 травня бійці відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту 12-го окремого полку оперативного забезпечення 30-ої бригади Новоград-Волинської військової частини проводили інженерні роботи у районі села Катеринівка, Попаснянського району, Луганської області. Ніхто з них не підозрював, що найманці РФ тримають їх на прицілі. Коли роботи майже завершилися, старший солдат Олександр Карпика піднявся над окопом, щоб розправити спину. У той момент ворожий снайпер поцілив йому в низ живота, який не прикривав «бронік». Куля зачепила крупні кровоносні судини. Дорогою до госпіталю Сашко втратив чимало крові. Помер на операційному столі. О 22:17 військові лікарі констатували смерть. 16 травня він мав іти на ротацію і готувати документи для вступу у виш.

Олександр Карпика народився 25 березня 1996 року на Луганщині. У 2004 році Людмила Валеріївна, його мама, разом із трьома синами, переїхала на Вінниччину й оселилася у селі Буди, Тростянецького району, на своїй батьківщині. У 2012 році Сашко закінчив Тростянецьку середню загальноосвітню школу № 2. Вступив до Немирівського коледжу будівництва та архітектури. Після його закінчення працював на місцевому м’ясокомбінаті. У 2016 році йому прийшла повістка на службу в армію. Секретар Будянської сільської ради Ольга Кобилянська згадує, як до сільради прийшли 9 хлопців і 2 дівчат – усі вони оформляли документи, щоб підписати контракт із ЗСУ. Серед них був і Сашко Карпика.

«Після трьох років служби, виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною, вони повернулися. Дівчата вже й заміж повиходили. Із них 11-ох тільки Сашко продовжив свій контракт ще на рік, – розповідає Ольга Кобилянська. – У матері він – найстарший. Після нього народився Женя, потім – Влад, а наймолодша сестричка Катря – 2013 року народження. Вона з’явилася на світ вже у Будах (від другого чоловіка, вітчима Сашка). Родина спершу мешкала біля бабусі, а кілька років тому придбали власну невелику хату. Пам’ятаю, як торік Сашко зайшов до нас у сільраду оформляти пільги та документи на землю. Казала йому: «Може, вже зостанешся, всі твої сім’ї створюють, дітей народжують». А він: «Нема мені що тут робити, а пити горілку й гуляти не хочу, планую у військове вступати». Він мріяв стати офіцером, бути прикладом меншим братам і сестричці. Хороший хлопчина був – надійний».

Звістка про трагічну загибель Олександра надійшла на Вінниччину 14 травня вранці. У сільську раду прийшло повідомлення з військкомату: сповістити мати загиблого героя і підготувати її до зустрічі з сином, бо вантаж «200» вже вирушив у дорогу. Та коли представники місцевої влади прийшли на подвір’я Карпиків, Людмила Валеріївна вже сиділа на порозі у чорній хустині. Їй ще рано-раненько подзвонили з підрозділу сина і повідомили про загибель.

«Мені ще звечора було погано. Вночі не могла спати, ніби відчувала, що небо падає... Тільки почало сіріти, взяла сапу і пішла на город, не могла знайти собі місця, – короткими реченнями розповідає мати загиблого. – Десь о 7 задзвонив телефон, подумала, Сашко. А ні – номер не його... Хлопці просили пробачення, що не вберегли. Дружні були. Дякували за сина... Далі – все, як в тумані...»

Олександра Карпику привезли до рідного села 15 травня. Додому його доправив командир підрозділу, в якому він служив. Люди зустрічали загиблого військовослужбовця, стоячи на колінах, а дорогу встелили живими квітами. Односельці розповідають, що 16 травня у Сашка закінчувався термін контракту. Він мав повертатися на ротацію у військову частину й готувати документи до вступу у виш.

«О 7-ій ранку колону з загиблим Олександром Карпикою зустрічали спочатку жителі та ветерани у Ладижині, потом колона проїхала через Тростянець. Жителі села Буди стояли на колінах. Олександр став першим односельчанином, якого вони втратили на цій проклятій війні, – розповідає земляк-побратим загиблого Віктор Корун. – Сашка додому привіз його командир підрозділу. Він коротко розповів про обставини загибелі. Підрозділ Олександра займався обладнанням позиції на ВОПі, близько 18:00 пролунав постріл ворожого снайпера, він поцілив нижче «броніка», прямо в пах. Сашко отримав смертельне поранення за п’ять хвилин до закінчення інженерних робіт, які проводилися на позиції. Молоде життя обірвала куля російського снайпера – професійного й підлого, бо знав куди стріляти. Подейкують, що таким чином курсанти російських воєнних училищ складають переддипломну практику... Сашка відвезли в лікарню Старобільська, але лікарям не вдалося врятувати його, перебита артерія, велика крововтрата... Йому всього 24 роки... Із них – чотири роки на війні... Готувався стати офіцером... Земля пухом...».

15, 16, 17 травня на території Тростянецької селищної ОТГ оголосили Дні жалоби. На знак скорботи за загиблим на адміністративних приміщеннях приспустили державний прапор України з чорною стрічкою. За роки війни Тростянеччина втратила вже п’ятьох синів на передових воєнних рубежах. Десять демобілізованих воїнів померли вже вдома. Загалом війна забрала життя 161 вінничанина, 73 учасники бойових дій померли від ран і хвороб.

Автор: Олеся Шуткевич, Вінниччина

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/vony-zagynuly-za-nas-cuspilstvo/mriyav-staty-oficerom)