Те, що значна кількість мітингів проти расової дискримінації закінчиться лозунгом «відібрати і поділити», було помітно неозброєним оком майже відразу. Тим не менш, теоретикам і практикам психології здалося би поспостерігати за цим процесом. А практиками у цій сфері нам доведеться стати всім – якщо не хочемо стати жертвами цієї ж таки психології.
Найкращою ілюстрацією, що демонструє суть протестів, є події у Сіетлі, штат Вашингтон.
Протестувальники оточили вулиці довкола поліцейського відділку, захопили територію, організували наметове містечко і проголосили «автономну республіку», точніше – «Капітолійську Автономну Зону». Влада відкликала правоохоронців.
Журналісти «Голосу Америки», котрі потрапили всередину, відразу зазначили: в повітрі і на вулиці літає дим марихуани.
«Уявіть, якби ми могли повернути гроші всім чорним людям, чиї предки збирали бавовну на полях, і чиї предки за безцінь працювали на важких будівництвах в Америці. Зараз ми були б значно багатшими!.. Чорт забирай, ми були би найбагатшими людьми у США, якби білі вирішили повернути гроші нащадкам афроамериканців, які розбудовували їхні міста! Це моя персональна вимога: я хочу отримати свої гроші за всі 450 років несправедливості!» - цитує «Голос Америки» одного з протестувальників.
При цьому він вимагає не тільки припинення фінансування поліції на 100%, а й скасування існуючих пенсій для поліцейських Сіетла.
Тобто, виходить, отримувати гроші за працю предків на благо суспільства – справедливо, а отримувати гроші за власну працю на благо суспільства – ні, несправедливо?
Відсутність логічного мислення – а чи просто палке бажання забрати у пенсіонера гроші за його ж роботу?
Ще один геніальний винахід протестувальників – це скасування ув’язнення як методу покарання в цілому.
Так, ув’язнення у більшості випадків не може перевиховати злочинця. Але чи означає це, що його можна перевиховати іншим способом? Людська цивілізація наразі ще такого ефективного способу не вигадала. Що, звісно, прикро.
Натомість очевидним є те, що саме страх перед ув’язненням зупиняє дуже багатьох людей від вчинення злочину. Навіть страх перед Богом так не діє – на жаль. Від Бога багато хто намагається відкупитися – і багато хто приходить до висновку, що цей спосіб працює. Наскільки такі люди мають рацію – не знає ніхто, у більшості випадків діалог людини з Богом закритий від широкої громадськості, а іноді – і від самої людини. З цієї точки зору його педагогічна цінність, на жаль, доволі невелика. А привселюдні акти виховання, як бачимо на прикладі Содому і Гоморри, були хоч і помітними неозброєним оком, але мали таки нетривалий виховний ефект.
Натомість, шансів відкупитися від правосуддя явно набагато менше. Це дисциплінує багатьох тих людей, котрі змагаються зі спокусою стати на злочинний шлях, і ізолює від громадськості тих, хто на цей шлях вже став.
Якщо ж правосуддя буде взагалі відсутнє, або ж злочинця не ізолюватимуть від громадськості, картина суспільного життя буде зовсім іншою.
Чи розуміють протестувальники, що розмірковувати про гуманізм і жити через стіну зі злочинцем – це різні речі? А чи дим марихуани робить цю різницю непомітною?
Чи розуміють протестувальники, це цей дим може зникнути разом із життям?
У колах інтелектуалів прийнято вважати, що у ЗМІ занадто багато кримінальних новин, а у фільмах – занадто багато криміналу. Що ж, на жаль, ми отримали шанс переконатися, що і у фільмах, і у новинах криміналу було недостатньо. Недостатньо для того, щоб переконати широкі маси громадськості у тому, наскільки небезпечними для суспільства є люди, котрих це суспільство ізолює у в’язниці.
Разом з тим, представники кінематографу отримали шанс переконатися у тому, що героїзація кримінальних злочинців у культурі – страшна річ, і може призвести до непоправимих наслідків для всієї цивілізації.
Краса має дивовижну властивість відключати людський розум непомітно і надовго. Роблячи красивим злочин, ми спонукаємо тисячі людей брати приклад зі злочинця. Людина тягнеться до красивого – і ніц з цим не вдієш.
Різниця між Леніним і Ді Капріо, на перший погляд – зовсім непомітна. Кожен, хто бачив «Титанік», зможе хоча б частково зрозуміти, як сто років тому величезна країна втрапила на гачок «хлопченяти з розумними очима і з чолом високим та ясним».
І шкода, що звільнені раби послідовників цього хлопченяти так і не пояснили світові, скільки сил, грошей і життів (!!!) було вкрадено у них послідовниками цього хлопченяти – під завісою ідеї рівності. А це рабство було не так вже й давно.
Трудодні скасували якихось 60 років тому. Це було реальне рабство – і від того, що раби мали той же самий колір шкіри, що й їхні пани, суть його не змінюється.
Їжа і всі інші блага сучасної цивілізації не падають з неба – і для того, щоб хтось один їх отримав задарма, хтось інший мусить їх зробити.
Це мали би зрозуміти і протестувальники у тому ж таки Сіетлі.
Мали би.
Але…
З перших днів існування «народної республіки», чи то пак, «Капітолійської Автономної Зони», її керівництво вирішило нагодувати всіх присутніх. Наявна їжа скоро скінчилася, і організатори звернулися до світу з проханням помогти, хто чим зможе.
Світ, звісно, допоміг.
І публічні особи, зірки, і студенти та навіть школярі – всі скидаються, хто чим може, на те, що їм здається доброю справою, боротьбою за справедливість.
Але чи розуміють вони, якою є ця справедливість – у розумінні тих, кому вони допомагають?
І які суми їхні підопічні збираються здерти з решти громадян країни?
Встановлення справедливості в межах одного покоління, навіть двох – тяжка справа, а справедливість за 450 років…
Особливо цікавою виглядатиме ця справедливість для тих, чиї предки переїхали до США після 1865 року. Ще цікавішою вона буде для нащадків змішаних шлюбів – чи мають вони самі собі платити контрибуцію?
Загалом визнання помилок предків – корисна річ.
Ми добре бачимо, що може бути з цілою нацією, котра цих помилок не визнає. «Можем повторить!» і танки з гордим надписом «На Киев!» – це саме про це. Нація, котра не визнає помилок предків, вимушена повторювати їх знову і знову.
Але в цьому процесі головне – знати міру, і не кидатися в інші крайнощі.
Інші крайнощі – це спроба «рятувати» людей, котрі нічим не гірші від вас.
Для прикладу, спроба уявити себе щасливим і сильним нащадком рабовласників, а нащадків рабів – немічними і слабкими.
Щоб трошки зрозумілішим був контекст, переформулюємо його за правилами української історії: спробувати уявити себе щасливим і сильним нащадком шляхтичів, а протилежну сторону – немічними і слабкими нащадками кріпаків.
І візьмімо ще інший контекст: уявити себе щасливими і сильними нащадками партійної верхівки, а протилежну сторону – немічними і слабкими нащадками в’язнів Сибіру, ГУЛАГу і так далі.
От на цьому останньому моменті і спробуймо зосередитися.
Він зачіпає нас чи не найбільше – принаймні, мав би зачіпати…
Чому?
Тому що досі Україною керують, здебільшого, нащадки партійної верхівки, а багато хто із нечисленних нащадків в’язнів Сибіру чи ГУЛАГу просто повтікали з країни. Залишки цього рабства помітно і досі.
Тут є ще є той нюанс, що величезна кількість рабів партійної верхівки радянського рабовласницького ладу не мала нащадків – мільйони їх вимирали майже безслідно.
Але спробуйте сказати, що нащадки тих, котрі лишилися в живих, – слабкі і немічні, спробуйте продемонструвати їм жалість саме за цією ознакою.
Так можна і в чоло отримати.
Хоча ще геть донедавна багато хто з цих людей і справді жив із тавром «дітей ворогів народу» чи «внуків ворогів народу». Вони справді мали набагато менші можливості – і в сенсі освіти, і в сенсі проживання, і в сенсі роботи, не кажучи вже про можливість займатися наукою чи культурою, досягати якихось помітних у суспільстві посад.
І це реально впливало на їхню долю.
І причиною цього рабства стало саме бажання «відібрати і поділити», зробити всіх рівними, незважаючи на таланти і рівень затрачених зусиль.
Це саме той чоловік з обличчям Ді Капріо, якого зараз намагаються зробити новим святим в Америці, запровадив на іншому материкові традиції сучасного рабства, котре скінчилося от тільки ще якихось майже тридцять років тому.
Чи стали би щасливішими діти рабів радянського ладу, якби змусили рабовласників сплатити їм контрибуцію?
Навряд.
Вони мають свої руки, ноги і свої мізки, і самі себе можуть прогодувати.
Інша справа – що їм досі заважають спадкоємці, навіть, можна сказати, правонаступники традицій радянських рабовласників, як і по східний бік кордону, так і в своїй країні.
Заважають отримувати плату за власну працю.
Не плату за роботу предків.
Плата за роботу предків здебільшого робить з людини паразита і лінтюха – що і демонструє приклад багатьох дітей і внуків заможних і дуже заможних людей. Спадок, у більшості випадків, – річ непедагогічна.
Натомість власна праця – і повага до праці чужої – виховує з людини Людину.
Україна це починає розуміти – після десятиліть радянського рабства.
Чи зрозуміє це та частина Америки, котра уражена вірусом комунізму?...