Від них залишилися спогади та старі фотографії. Те, що сховане глибоко на дні батьківського серця і в заплаканих дитячих очах, які досі запитують, чому їхні татусі вже ніколи не обіймуть, не заспокоять, не приголублять. Усі вони мали б жити. Якби не війна. Якби не великі амбіції таких мізерних людей із Кремля із ядерною кнопкою в руці. Смерть українських воїнів – на їхніх руках. Ніколи не забуваймо про це.

Пам’ятаймо українських героїв. Підтримуймо їхніх рідних. Допомагаймо нашій армії. Це – єдиний шлях до перемоги, заради якої загинули українські вої.

Фото пресслужби Тростянецької РДА

Олександр Карпика

Олександр Віталійович Карпика народився 25 березня 1996 року в місті Старобільськ, Луганської області. З дитинства мешкав у селі Буди, Тростянецького району, Вінницької області.

Олександр закінчив Тростянецьку середню загальноосвітню школу №2 у 2012 році, після чого вступив до Немирівського професійного ліцею. Навчання закінчив 2015 року, здобувши спеціальність «електрогазозварювальник». Після цього деякий час працював на м’ясокомбінаті.

Він завжди мав гостре відчуття відповідальності, доглядав за своїм молодшим братом, коли мати була на роботі (у нього є батько, але про нього майже нічого не відомо). Сила та розум у ньому поєднувалися з мужністю та добросовісністю. Він цілковито усвідомлював, що доля йому випала не солодка, але рук не опускав, усіма силами намагався покращити її.

30 березня 2016 року підписав із ЗСУ контракт. Олександр Віталійович запам’ятався побратимам як дуже хороший друг і товариш, який завжди прийде на допомогу у скрутній ситуації, вислухає та підтримає. Легкий у спілкуванні, відкритий до інших людей, він залишив після себе лише світлі та добрі спогади, як про розважливу, цікаву та турботливу у ставленні до своєї донечки людину (він дуже переймався, що не може бути поруч із нею та виховувати, як належить батькові).

Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту взводу РХБЗ роти РХБЗ батальйону РХБЗ 12-го окремого полку оперативного забезпечення.

13 травня близько 17 год у районі населеного пункту Катеринівка, Попаснянського району, Луганської області, у нього вцілив снайпер найманців РФ. Олександра негайно доправили до лікарні Старобільська, де він за три години помер.

Похований 15 травня у Будах. У нього залишились мати, батько, двоє братів, сестра та донька.

 

Євген Сафонов

Євген Миколайович Сафонов (позивний «Сафон») народився 25 листопада 1988 року у місті Павлоград, Дніпропетровської області.

Закінчивши 9 класів міської школи №8, вступив до Павлоградського Західно-Донбаського професійного ліцею, у якому отримав фах електрогазозварювальника у 2007 році. Працював на деяких місцевих підприємствах, а останнім часом – на шахті «Тернівська».

Призваний за контрактом 30 січня 2019 року.

Солдат, номер обслуги протитанкового артилерійського дивізіону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 травня, близько 4 год, у районі селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, від смертельних поранень, які отримав під час влучання 120-мм міни у вантажівку «Урал-375». Разом із ним було поранено ще п’ятьох військовослужбовців.

Похований 23 травня у Павлограді. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

 

Сергій Губанов

Сергій Леонідович Губанов (позивний «Сивий») народився 21 червня 1975 року у місті Кадіївка (на той час – Стаханов), Луганської області. Мешкав у Сєверодонецьку.

Проходив строкову службу в 95-й окремій аеромобільній (на той час) бригаді. Випускник Донецького інституту внутрішніх справ (1999 р.) та Національної академії внутрішніх справ (2004 р.). Із 1995 року пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління, на початок 2014 року – начальник Ленінського райвідділу міліції Луганська.

Був захоплений у полон бойовиками, які вимагали видати їм усю зброю, що була у відділку. Після визволення «Сивий» негайно став на захист України, звільняв Лисичанськ, Рубіжне та Сєверодонецьк. На посаді комбата перебував з 6 листопада 2015 року. Указом Президента України від 3 серпня 2016 року № 326/2016 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Полковник поліції, командир батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1».

Фото Луганської ОДА

Про Сергія Леонідовича стільки усього сказано, згадано та написано, що автор не бачить сенсу у передруку чужих слів, а лише дозволить цьому чудовому командиру самому розказати про себе, своє життя та свою війну у цьому архівному інтерв’ю https://www.youtube.com/watch?v=lSgfhOkx78Y&t=125s&fbclid=IwAR020XSjNHnvRfRcjXlFBdr8LZ3pJ5OhQPgBwrr83cqH5pRgs-XSioPz6cQ та пропонує подивись відео-реквієм https://www.youtube.com/watch?time_continue=30&v=z52LQ5n5xFY&feature=emb_logo, яке було зроблене після його смерті.

20 травня, близько 22:50, під час патрулювання лінії розмежування у районі села Трьохізбенка, Новоайдарського району, Луганської області, полковник Сергій Губанов підірвався на невідомому вибуховому пристрої та помер дорогою до лікарні (не встигли довезти). Ще троє бійців отримали уламкові поранення.

Поховали комбата 22 травня у Сєверодонецьку. У нього залишились батьки (вони відмовились від сина через його проукраїнську позицію) та дружина.

Указом Президента України від 21 травня 2020 року № 193/2020 Сергію Леонідовичу Губанову присвоєне звання «Герой України» (посмертно).

 

Віталій Лімборський

Віталій Миколайович Лімборський народився 20 березня 1996 року у селі Суботці, Знам’янського району, Кіровоградської області. Мешкав у селі Костянтинівка того ж району.

2013 року закінчив 11 класів Суботцівської сільської школи, після чого вступив до Знам’янського професійно-технічного училища №12, у якому здобув залізничну спеціальність. Ще зі шкільних років Віталій активно займався спортом, брав участь у районних змаганнях із футболу та волейболу, згодом як тренер навчав футбольної майстерності дітей.

28 листопада 2017 року був призваний на строкову службу Знам’янським РВК. Згодом він підписав контракт, і наступні три роки мав провести у Збройних Силах України.

Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони 363-го окремого батальйону охорони та обслуговування оперативного командування «Південь».

У тому батальйоні Віталій Миколайович зробив перші кроки від солдата до старшого солдата, а згодом був відправлений на сержантські курси та влітку минулого року отримав звання молодшого сержанта (про цю подію на своїй Фейсбук-сторінці написало ОК «Південь»).

14 серпня 2019 року його було відряджено до 28-ї окремої механізованої бригади, у якій він обіймав посаду командира 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону.

Загинув 26 травня, о 19:45, в районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, яке отримав під час обстрілу нашого взводного пункту найманцями РФ із великокаліберних кулеметів і снайперської зброї.

Похований 29 травня у с. Суботці. У нього залишились батьки та брат.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/r3199135)