«Чом, чом, чом Земле моя,

Так люба ти мені,

так люба ти мені?

Чом, чом, чом, Земле моя,

Чарує так мене

краса твоя?»

Сл. К. Малицької,
муз. Д. Січинського

 

В останній тривожний час пандемії у світі і особливо сьогоднішнього економічного, законодавчого та управлінського безладу в Україні від Президента та його команди ми чуємо скарги: «В Україні голод на кадри...», «не можемо знайти грамотну людину на посади міністрів».... І диву даєшся...

Леонід Яковишин в молодості

Як нема? Ви що, слуги народу, в лісі живете? Нічого не читаєте, серед людей не буваєте, нікого не чуєте, не бачите? Послухала оці скарги, і захотілося розказати про людину такого господарського та управлінського досвіду та знань, такого безмежного таланту розуміти і любити Землю (в прямому, господарському, та у переносному сенсі – як країну), такої сили волі та переконань, послухати і послухатись якої, пане Президенте, це значить, як на мене, врятувати Україну. Прізвище його – Леонід Яковишин.

*****

Багато нашого люду опинилося в країнах Європи та за океаном в статусі заробітчан. Мільйони українців трудяться на благо економічного потенціалу інших країн. Про долю тих, хто вдома, знаємо все. Наш люд став чи не найбіднішим в Європі. Зарплати і пенсії – нижче нема куди, податки і квартплати багатьом непосильні і невпинно ростуть. Казнокради розкошують і ховають доларові мільйони в офшорах. Смертність людей в півтора рази випереджає народжуваність. Щорічно кількість населення зменшується тисяч на триста. З тривогою нинішнє покоління чекає на долю онуків. Всі одностайні: в першу чергу треба рятувати економіку.

Набираюся сміливості, і, від імені простого люду ( простих українців), хочу порадити Вам, шановний пане Президенте, створити ще одну структуру, яку можна назвати по суті: Надзвичайний комітет з порятунку економіки України. А його керівником призначити Леоніда Григоровича Яковишина в статусі першого віце-прем’єра. Якщо йому підпорядкувати економічну науку, управління земельними ресурсами, надрами, і митників, то його порадами і діяльністю народ зміцніє духом, повірить в справедливість, в майбутність, в свої сили. Воскресне. Тим більше, що ця людина від Землі, нею народжена, нею викохана. Він син її. І любов до неї - синівська, жертовна. І вона материнською любов’ю його огортає і благословляє на труд, на неймовірні його результати ось уже безперервних пів століття. Пів століття праці на Землі і з Землею.

Хто такий Яковишин

Леонід Григорович Яковишин народився на Вінниччині. Мешкає і працює останні 50 років у районному центрі Бобровиці, Чернігівської області. Останні 20 років – генеральним директором створеного ним же агропромислового підприємства – ТОВ «Земля і воля» (до цього 30 років керував Бобровицьким радгоспом-технікумом, який також створив та довів до зразкового рівня). Спеціальність за вищою освітою – вчений-агроном. Диплом Уманського сільськогосподарського інституту. Кандидат економічних наук. Герой України. Меценат. Засновник власного Благодійного фонду для потребуючих Бобровицького району. Публіцист. Видав дві книги публіцистики за назвою «З нестихаючим сердечним щемом» ( 2016, 2018).

А ось я захоплена книгою авторства київського письменника-публіциста, ученого філософа та економіста Бориса Кириченка за назвою «Яковишин: поезія і проза долі» (Київ, 2019), в якій автор бальзаківським рентгеном висвітлив не тільки його долю, але й долю країни в описаний час. З’явилося бажання поділитися з читачем враженнями про цю неординарну людину. А коли познайомилася з відкритим листом Леоніда Яковишина до президента Володимира Зеленського з приводу продажу землі, то намір «поділитися» визрів остаточно.

Леонід  Яковишин – Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і Воля», кандидат економічних наук, публіцист

Авторський відступ. Отож, я ніколи не зустрічала, не бачила, не телефонувала моєму герою, про якого пишу тут. Книжку Кириченка возила з собою, як настільну, півтора року. Пандемія дала мені час заглибитися в інформаційний материк, додати масив інформації про нього, в тому числі – через аудіоінтерв’ю. Отже, побачити «живого» і «намалювати» ще й своє бачення образу Яковишина. Лише на основі фактів та результатів справи, якій він служить 60 років.

«Наш сучасник» – одна із моїх тем. Пишу з великою увагою про людей, що варті, на мою думку, доброго слова. В останні два роки – «Моя людина в Нью-Йорку»: Петро Грицик, Іван Бернацький, В’ячеслав Циганець. «Моя людина в Києві»: Галина Яблонська, Олександр Денисенко. «Моя людина в Луцьку»: Віктор та Леся Корсаки. «Моя людина в селі Шпитьки, Київської області»: Олена Іванків. «Моя людина в м. Бібрки, Львівської області»: Оксана Довгаль… (Про них можна знайти тут: http://www.chasipodii.net/author/106/.) Так закономірно, після чергових щорічних відвідин України, звідкіля привезла книжку «...Поезія і проза долі», з’явилася ідея «Нашої людини в Бобровиці, Чернігівської області»: Леонід Яковишин.

*****

В усіх сенсах життєвий та трудовий шлях Леоніда Григоровича від голодного дитинства (батько був репресований, мати-селянка виростила 3 синів одна) і до сьогоднішньої боротьби з недосконалістю світу та підступністю окремих людців занадто тернистий. Не один інфаркт пережив. Не один штучний клапан вмонтовано в його від природи неспокійне серце. Все було в його долі. Долі нескореного переможця.

Леонід Яковишин: «Маємо три  залізничних  гілки дороги – до елеватора, до ремонтного заводу, до терміналу аміаку»

Яковишин – людина суперечлива, як кожен з нас. Хтось при першому знайомстві зверне увагу на його статки, інші – оцінять його таланти господарника, менеджера, державника. Хтось зверне увагу на його постійну боротьбу із всякого роду «псевдо» (псевдокомуністичним диктатом, псевдопатріотичним невіглаством і т. д.). Але в житті і співвідношенні з будь-якою владою сповідує єдиний непорушний принцип: «Якщо працювати, то тільки вміло!».

Тож далі – його портрет лише стислими графічними штрихами. В матеріалі таким обсягом, який дозволяє газетний формат з продовженням.

Господар

Отож, Леонід Яковишин – підприємець, агропромисловець. Які тільки епітети йому не дають: «одна з найпомітніших постатей в аграрній Україні» (я б з чистою совістю обійшлась без слів «одна з»), «патріарх хліборобської праці», «хлібороб від діда-прадіда», «власник агроімперії». І знову: «Земля і воля» – один із найбільших виробників зернових в Україні»... Але в цих епітетах не звучить основне: такого господарства немає більше ніде. В жодній країні світу. Він починав (2000) створювати свою імперію з наявних 70 га взятих в аренду паїв, зараз має 32 тис. га. Плата за паї – найвища в країні – 18 відсотків, в інших латифундистів – 12-15. Мета – 20 відсотків. Працівників – 1500. Черговикам виділяється дво-трикімнатна квартира у збудованих своїми силами благоустроєних багатоквартирних будинках. За умови 15-річної добросовісної праці житло стає власністю працівника. Найнижча платня - у прибиральниць: 6 тисяч гривень. Агрономи отримують від $500 до $1000 щомісячно. Комбайнери в дні збирання врожаю можуть отримувати від $1000 і більше за місяць.

Зі свого благодійного фонду виділяє кожному працівникові і членам його родини кошти на медичне лікування. У нього є унікальний працівник – заступник генерального директора з медицини (де ви ще зустрічали таку посаду?), який щорічно організовує медичний огляд всього колективу, і в разі виявлення недуги – забезпечує їхнє лікування в кращих столичних клініках. Він не проголошує, а виконує без держави істинно державну людську соціальну програму. В центрі його уваги – ремонт й осучаснення занепалих медичних закладів не тільки району, області, а й столиці. Пенсіонери його колективу отримують, крім державної пенсії, ще й пенсію Товариства «Земля і Воля». Тут надається вагома матеріальна допомога ветеранам війни та праці, а особливо – заслуженим фахівцям-аграрникам, їхнім родинам, їхнім вдовам. Він завжди приходить першим в обійстя, де оселилась біда. Чутливий до людського горя. Як правило, підставить плече і кошти.

Термінал з аміаком, яким, за технологією Яковишина, замінили  класичне  добриво «аміачна селітра». Безводний аміак розкислює ґрунт, чим підвищує його родючість

Він вміє заробляти, рахувати, визначати і розподіляти кожну копійку так, як говорить йому відповідальна совість. Підтримує розумних авторів, письменників у виданні корисних народу й суспільству літератури. Талановитим студентам призначає стипендії, і особисто контролює їхню успішність. Він не розкидається коштами, бо вони у нього натруджені, зароблені! Чесні!

Чому саме кукурудза?

Єдиний продукт, який вирощує Яковишин в останні роки у своїй «Землі і волі» – кукурудза (все інше – пшеницю, гречку, сою, соняшник і т. д. – лише для власних потреб). Бо, наприклад, мають три цілорічно функціонуючих їдальні, де ціна харчування протягом дня – 3 гривні. А ще у його господарстві 11 сезонних їдалень. Підчас посівних чи жнив його трудівники забезпечені якісним повноцінним харчуванням за ті ж 3 гривні.

Із наявних 32 тисяч гектарів землі – 30 тисяч на сьогоднішній день зайнято під монокультурою кукурудзою. Чому саме кукурудза?

Бо найбільш перспективна і прибуткова. В усьому світі на кукурудзі тримається птахівництво, тваринництво. З кукурудзи виробляють біоетанол, який є біологічним аналогом нафти. Тому її уже зараз називають «новою нафтою». З неї в Америці і Китаї почали виробляти медикаменти. А ще – олія, крупи, мука, крохмаль і т. д. Підрахували, що за рік людство споживає 500 мільйонів тонн кукурудзи.

*****

На 30 тисячах гектарів землі товариство «Земля і воля»  щорічно вирощує  кукурудзу, збираючи найвищий врожай в Україні, маючи найвищий прибуток: $847 з гектара

Отож, що найважливіше в господарюванні Яковишина, про що він під настрій щедро, доступно та емоційно розказує всім зацікавленим? Правда, не завжди вистачає часу нагадати, що перш ніж дійти до своєї власної агрономічної технології і вибору предмету «служіння», він об’їздив всю Америку і Європу, щоб взяти на свій розум кращий досвід господарювання на Землі. (Тому-то, між іншим, нашим «слугам» при владі, починаючи хисткий, неаргументований захист закону про землю, не в Трускавець варто було б їхати для вивчення азів депутатства, а в Бобровицю. Було б і змістовніше, і економічно зваженіше. Бо набутий Яковишиним світовий досвід, включно з врахуванням першого втілення його в Україні, – це окрема сторінка.

На яких же «китах» тримається найбільш прибуткове господарство «Землі і волі»? Прибуток з кожного з 30 тисяч гектарів кукурудзи становив у 2019 році $847. Чи не найбільший прибуток на сьогодні у світі! До прикладу, у відомого одіозного латифундиста-полтавця Андрія Веревського – засновника компанії «Кernel», який володіє 560 тис. гектарами паїв, прибуток з кожного гектара близько $300. «То є різниця, між 800 і 300?» – гордо запитує Леонід Григорович кореспондента видання «SuperAgronom.com», що приїхав в його офіс брати інтерв’ю. І підсумовує: «Це моє «ноу-хау» (know how – знаю, як – авт.). Це мій пріоритет». Він стверджує, що саме за рахунок кукурудзи вони побудували таку економіку, якої в Україні немає ні в кого. Коли в усіх країнах закордоння сільське господарство дотаційне (в Україні всі інші латифундисти теж не цураються «доїти» державний бюджет), то тут заробляють і для себе, і для розширення виробництва. Що мало б стати по-доброму правилом для всіх олігархів та мільйонерів України. В офшори тут гроші не ховають. «Мені це не потрібно», – каже. (То хіба «слугамненароду», як їх вже охрестили гумористи, не вартує повчитися самостійності-незалежності в своїй країні поряд, в Чернігівській області?)

А «Три кити» його господарства – це: грамотне, розумне формування технічної виробничої бази, вибір технології та організація технологічного процесу і праці.

Технічна база. Коли глянути на фотографії його господарства, зроблені з гелікоптеру, то враження, що це якийсь величезний хімічний завод. Принаймні – промислове підприємство, а не аграрне. Перерахуємо бодай дещо, для прикладу. Товариство «Земля і воля» має три власних заводи, тепловоз, три залізничні гілки дороги (до елеватора, то була державна дорога, вони її викупили й осучаснили; до ремзаводу, до речі, унікального: тут проводять ремонт від насосу до двигуна; і третя дорога – до терміналу аміаку). У кого в Україні є таке виробниче сполучення? Товариство має також високопродуктивних 100 тракторів та 40 комбайнів (лише американського виробництва, фірми «Джон Дір»), 25 посівних американських агрегатів та термінал для збереження аміаку (коштом $15 млн), 7 сушарок, елеватор для зберігання зерна на 400 тисяч тонн, добудовують ще на 100 тисяч – тобто на кінець 2020 року потужність його сягатиме 500 тисяч тонн зерна. Мають навіть свій літак для сільськогосподарських потреб. Свої лабораторії. Будівництво – постійне, щорічне. Дороги – в центрі уваги. Оце нещодавно підписав меморандум з дорожниками району про спільне будування міжрайонної дороги «Бобровиця-Козелець» довжиною 33 кілометри. Він – за зароблений колективом кошт і своїми силами будує в своєму районі, а сусіди – свою частку в Козелецькому районі. Щорічно займається промисловим та житловим будівництвом, витрачаючи щорічно до 400 млн грн. Це його улюблене гобі. Кошти власні. Терміни найкоротші. Ціни – дешевші від державних програм, бо не мають діла з підрядниками та тендерами. А головне – ніхто не краде. «Це модель господарювання», – сказав посол Ізраїлю, який приїхав сюди за досвідом. Але (увага!) на створення цієї бази в сьогоднішньому стані глава компанії зі своєю командою присвятили 30 років життя! Результат стратегічного бачення. (Ще один урок для початківців-«слуг» на тему «Стратегія економічного розвитку»).

Леонід  Яковишин: «Я довів усій нашій науці, що таке монокультура кукурудза. За рахунок неї ми побудували таку економіку, якої в Україні ніде нема»

Технологія як другий кит. Те, чим пишається Яковишин – автор монокультури і «ворог» аграрної наукової еліти, яка не може змиритися з його «антинаучною» методою сіяти щорічно одну і ту ж культуру на одних і тих же площах. Так, щорічно, але при певних умовах. Головне, що вони роблять: зібравши врожай качанів, бадилля кукурудзи подрібнюють і проводять глибоку оранку, таким чином насичуючи землю органічними речовинами, які містять в собі майже всю таблицю Менделєєва. Крім того, відмовилися від класичного добрива «аміачна селітра», бо вона окислює ґрунт, замінили його новітнім безводним аміаком, який навпаки – поліпшує і розкисляє ґрунт. У них є план щорічного розкислення ґрунту. Аміак зберігається в отих сріблястих цистернах, які навіть на фото справляють фантастичне враження. І, до слова, як вибухонебезпечні, охороняються по-господарськи надійно. І ще, до слова, вивчивши агродосвід в Старому і Новому світі, велику увагу приділяють проблемі боротьби з окисленням ґрунтів. Цікавий його висновок: найзразковіше на державному рівні це роблять в Данії (наявність лабораторій, жорстка періодичність перевірки ґрунтів).

Яковишинська технологія вирощування кукурудзи не тільки в монокультурі. Здешевлення собівартості та, відповідно, збільшення прибутковості включає ще низку авторських заходів для підвищення врожайності та мінімізації затрат. Наприклад, гібридне насіння вирощують в своєму господарстві (закуповують лише батьківські лінії американської фірми Моnsanto). Для добрив збудували термінали, і купують не тоді, коли всі, а тоді, коли вони найдешевші (так економлять 4500 гривень на тоні). Своя залізниця від основної державної гілки до елеваторів коштує немало, але яка економія на пальному та техніці, коли вивозять зерно на ринок! Витрати повертаються швидко.

Або ж терміни збирання врожаю. Зазвичай всі починають збирати у вересні, коли качани ще вологі. Яковишин терпляче чекає жовтня, коли вологість падає. І за місяць, маючи, щоправда, відповідну потужну техніку (комбайни, вантажівки та сушилки) за жовтень збирає врожай з 30 тисяч гектарів! Тобто кожного дня збирає, пересушує та складає в елеватор зерно з однієї тисячі гектарів.

І оскільки ці останні дані – під заголовком «Господар», то додаю ще один суттєвий штрих, який саме так його і характеризує. Леонід Григорович після інтерв’ю в офісі для уже згаданого тут кореспондента видання «SuperAgronom.com» веде його в поле. Кінець літа. Рівні безмежні рядки кукурудзяних стовбурів спрямовані у височінь десь на 2,5 - 3 метри. Леонід Григорович охайно виламує качан, щоб, глянувши на нього, сповістити своєму візаві прогноз цьогорічного (2019) урожаю. Перераховує вголос кількість рядків у качані. На око рукою вимірює висоту і каже: «Ну, десь 8-9 тон з гектара. Рік на рік же не схожий». А коли кореспондент спробував сам зламати качан, прореагував, на перший погляд, як хазяїн Карпенка-Карого: «Не руш. Одного досить». А насправді, як хазяїн, який знає ціну і праці, і копійці...

(Далі буде)

Фото із соціальних мереж