Іван Дроняк зі своєю авторською книжкою

На території Гуцульщини є кілька сіл із назвою Яблуниця (по-гуцульськи – Єблуниці). Проте ці села ніхто з місцевих мешканців не плутає, бо кожне з них чимось відоме. Село Яблуниця Надвірнянського району добре відоме Яблуницьким перевалом, який з’єднує Івано-Франківську та Закарпатську області, а також «Святом гуцульської фіри», який щорічно проходить на полонині Перці.

Однойменне село Верховинського району, яке лежить на березі річки «Білий Черемош» відоме тим, що тут проживає неординарна особистість – Іван Васильович Дроняк. Цей чоловік прославив своє село і Гуцульщину на весь світ. Понад 60 років тому пан Іван створив у рідному селі історико-краєзнавчий музей «Гуцульщина». Автор понад ста аматорських документальних фільмів про Гуцульщину. І це – далеко не все про цього талановитого гуцула.

Жив і творив наперекір усім бідам

Народився Іван Дроняк 1935 року в селі Яблуниці. Має дві доньки, одного сина і дев’ятеро онуків.

Доля не була прихильною до пана Івана. Дитячі роки припали на час ІІ Світової війни. До того ж, був від народження інвалідом. Одна нога була коротша за іншу. Але всі ці складнощі тільки загартовували пана Івана. Він понад шістдесят років наполегливою, сумлінною і самовідданою працею прославляє своє село, Гуцульщину і всю Україну. Зараз цей мужній чоловік по праву може вважатися людиною-легендою.

У 1941 році сталося ускладнення хвороби ноги, і хлопець не зміг ходити. Наступного року ситуація трошки покращилася, і помаленьку почав ходити з допомогою букової палиці. Кожен день натирав руку до крові. І так щодня ходив до школи, а в 5 клас – в сусіднє село Черемошне.

«У 1949 році, взимку, одного разу провинився у школі, і директор залишив мене після уроків, – згадує ті буремні часи пан Іван. – Додому повертався в сутінках. По дорозі був склад зі зрубаною деревиною, де часто обідали лісоруби і викидали залишки їжі. Ввечері сюди приходили вовки. Я дійшов до того складу і почув, як виють вовки. Дуже злякався і перестав ходити до школи. Після Різдвяних свят 1950 року директор відвіз мене у Верховину, в лікарню, де мені зробили операцію на ногу. Пролежав там місяць. Ногу виправили, вона зрослася, і так шкандибаю вже 85-й рік».

Протягом трьох років пан Іван працював рахівником місцевого колгоспу. Голова колгоспу довіряв йому документи, печатку і великі суми грошей. Часто доводилось працювати і після закінчення робочого дня. Але одного разу, через хвору ногу, спізнився на 15 хвилин на роботу, і голова колгоспу сказав писати заяву. Чоловік не став проситися в нахабного голови. Поклав йому на стіл ключі від каси і пішов.

«Я сів на велосипед і поїхав в село Конятин, Путильського району, – пригадує той неприємний день пан Іван. – Я туди ходив у вечірню школу виробничої молоді, оскільки не було можливості закінчити середню освіту. Поскаржився голові сільської ради, а той відразу заспокоїв, бо в селі якраз було вакантне місце завідувача у будинку культури. Написав заяву, він підписався і відправив мене в Путилу. Я знову сів на велосипед, і вже через годину був у начальника районного відділу культури. Той видав наказ і наступного дня я приступив до нової роботи.

Макет гуцульської ґражди

Найкращий музей в Івано-Франківській області

У 1970-х роках радянська влада закликала робити при кожному сільському клубові чи бібліотеці куточок краєзнавства. Панові Іванові це було наче бальзам на груди. Він настільки захопився збиранням старовини, що не припиняє цього заняття понині. Зрештою, він змалку дуже любив старовітчину, музейну справу, зокрема – і старовинні речі вжитку. До того ж, працював завідувачем будинку культури.

«Деякий час я працював у Чернівцях у музеї, куди мене направили з конятинського будинку культури, – пригадує Іван Дроняк. – Вже тоді я почав збирати дорогоцінні експонати. А коли сказали організовувати куточки краєзнавства, то я вже почав серйозно цим займатися. Збирав переважно в рідному селі, але не раз ходив і по інших селах району. Бувало таке, що за одним предметом треба було ходити місяць, півроку і навіть рік. Ходив по 10 разів, щоб випросити якусь одну річ. Всі експонати придбані власним коштом, різним способом і власними руками все поставлено на місце».

Музей розміщений у 3-х просторих кімнатах місцевого народного дому, і є на балансі районного відділу культури. В музеї нараховується приблизно 1180 експонатів. Представлені предмети побуту й домашнього вжитку гуцулів, давні столярні інструменти, різні верстати для виготовлення лляного, конопляного та вовняного одягу. Цікавими є мініатюрні макети гуцульської хати-ґражди, колиби, полонинської стаї, давні домашні каплички (багатих і бідних людей). Музей ділиться на експозиційні куточки «Історія і нарід Гуцульщини», «Друга Світова війна», «Ще наша славна і гірка доля», «Люби і знай свій рідний край», «Дружба між музеєм та студентами інституту архітектури міста Лодзь (Польща)», куточок народної кіностудії «Полонина». Окремий куточок присвячений Олексі Довбушу.

А ще відвідувачі мають можливість ознайомитись з інтер’єром гуцульської обителі з автентичним одягом, предметами кухні, давніми столами, скринями, музичними інструментами, старовинними іконами.

Цінними експонатами є старовинні прядільниці, олійниці, чоловічі і жіночі чоботи, лампи, які євреї тримали на брамах.

Зібрав автор музею узори місцевих вишитих узорів і зразків писанок. Деякі писанки відтворені з його пам’яті.

Крім того, у музеї розташована невеличка бібліотека давньої та сучасної літератури про гуцульський край.

Цікавим експонатом музею є книжка, в якій тривалий час переховував свій іменний пістолет місцевий голова колгоспу. Органи КГБ його за це переслідували, хоча він був учасником війни і мав багато нагород. Тому він тримав той пістолет у вирізаній всередині книжці. Книжку тримав на видноті, і ніхто ніколи не здогадався заглянути туди.

Під час екскурсії Іван Дроняк завжди хвалиться двома експонатами – дитячим візочком, якому уже понад 200 років, і старовинним сволоком. Ці експонати привіз фірою із сусіднього села Голови і заплатив за них 300 радянських карбованців. Казав, що прийшов до господарів у неділю, а в понеділок вони планували ці експонати спалити.

«Хоч я вже не можу добре ходити, але влітку ще виходжу до людей і щось випрошую», – каже пан Іван. «Дехто сам приносить. Нещодавно настоятель церкви із села Черемошне подарував старовинну гуцульську піч, яка прикрашає наш музей».

Куточок «Люби і знай свій рідний край»

У 2015 році яблуницький музей «Гуцульщина» посів I місце на огляді-конкурсі музеїв історії населених пунктів Івано-Франківської області.

Приємно, що музей привертає увагу заможних людей. Нещодавно лісничий одного з лісгоспів Буковини подарував 90 кв. м. дерев’яної вагонки для оновлення стін і стелі приміщення музею.

Не обійшлося в музеї і без прикрих випадків. В ніч з з на 4 березня 2000 року викрали 59 цінних експонатів. Забрали 4 келифи, 6 барток (4 давні і дві сучасні). Правда, кілька цінних барток випадково лежали під старовинним ліжком, і крадії їх не помітили. Тепер ці бартки пан Іван тримає в надійному місці, і показує тільки окремим людям.

Протягом 20-ти років в пана Івана в Яблуниці гостюють студенти інституту архітектури міста Лодзь. Вони цікавляться архітектурою і побутом Гуцульщини.

Ватра фільмів Івана Дроняка

В 1970-х роках Іван Дроняк зацікавився кіноаматорством. Одного разу керівників народних домів зібрали у відділі культури на нараду. Після її закінчення на площі на великому екрані показали аматорський фільм кіноаматора з високогірного села Грамотне Верховинського району.

«Мене тоді так зацікавила ця справа, що я не міг заспокоїтися» – пригадує пан Іван. «Довго не думаючи, я звернувся до свого начальника з проханням знайти кінокамеру. Він не відмовив, і вже в 1975 році мені подарували любительську кінокамеру. Цією камерою я почав знімати фільми. Вона вже вийшла з ладу і стала музейним експонатом. У 1993 році мені привезли якісну камеру зі США, якою користуюся досі».

Свою народну самодіяльну кіностудію, яку пан Іван створив у Яблуницькому клубі, назвав «Полонина» і почав творити документальне кіно в рідних горах. Зараз про нього знають не лише в селі, а й далеко за межами України. У 1979 році чоловік вперше взяв участь в Обласному фестивалі аматорського кіно в Івано-Франківську. За фільми «Сільські новини» та «Полонинські будні» їй було присвоєне перше місце серед 37-ми кіноаматорів області. В 1985 році за фільм «Легенда» отримав звання «Народний аматор кінофільмів». Зараз кіномистецьке надбання Івана Дроняка складає понад сто документальних фільмів. У репертуарі кіноаматора: історичні, духовні, культурно-мистецькі, краєзнавчі, науково-природничі, туристичні, ігрові кінофільми тощо. Зараз пан Іван – один із чотирьох кіноаматорів Івано-Франківської області.

У приміщенні кіностудії «Полонина»

З того часу і дотепер фільми Івана Дроняка беруть участь у всеукраїнських та тодішніх всесоюзних конкурсах й отримують гідне визнання в багатьох містах України.

У 1981 році пана Івана було нагороджено Орденом «Знак пошани». У 1985 році Міністерство культури України присвоїло кіностудії почесне звання «Народна самодіяльна кіностудія «Полонина». У 2007 році отримав Почесну відзнаку «За подвижництво в культурі Прикарпаття». Нещодавно отримав Почесну медаль «За заслуги перед територіальною громадою району», медаль «Патріот Гуцульщини» і найбільшу відзнаку – «Заслужений працівник культури України». У 2011 році за відданість кінематографічному руху кіноаматор отримав Диплом з врученням золотої медалі.

З 2006 року кіностудія не раз виборювала лауреатські звання на міжнародному фестивалі аматорського кіно під назвою «Кінокімерія», що відбувається у Херсоні.

Визначною подією для пана Івана було проведення 22 листопада 2019 р. у Верховині кіномистецького фестивалю «Тіні забутих предків: стежками фільмів Івана Дроняка».

Знайшов в історії Єгипту гуцульський слід

Важливою подією в житті пана Івана і всієї Гуцульщини у 2019 році став вихід його авторської книжки «Гуцульщина». Книжка видрукувана не звичайним друкарським, а писаним шрифтом, тобто оригінальним почерком автора. Його почерк – каліграфічний, дуже виразний і легкий для читання. Праця написана на основі численних розповідей гуцулів, які автор запам’ятав ще з дитинства. В літописі описано історію від початку заснування людства на території Гуцульщини і дотепер. У своїй праці Іван Дроняк описує, як в стародавні часи єгиптяни вели торгівлю з гуцулами, вимінюючи мідь на цінні тис, який масово ріс у Карпатах. Деякі дослідники стверджують, що знайшли у піраміді труну фараона, котра була зроблена з карпатського тису. Пізніше купували в гуцулів тис італійці, австрійці і греки. Натомість привозили метал і шкіру. З того металу гуцули виготовляли зґарди і металеві прикраси до гуцульської вбирі.

Книжка має 530 сторінок, містить багато світлин. Автор сам оформив дизайн книжки. Як експонат, зберігає олівець, лінійку, чорну кульку і стандартний листок, якими користувався при її написанні.

Поважний мешканець Яблуниці є також здібним художником і різьбярем. В його роботі переважає релігійна тематика. Для церкви в сусідньому селі Черемошне намалював Хресну Дорогу (11 робіт), які розташовані у капличках навколо церкви. Крім того намалював два образи, які знаходяться надворі, і сім – всередині. В іншому селі району – Довгополі, виготовив Царські ворота.

Важко зустріти гуцула, котрий би не вмів грати на музичних інструментах. То ж пан Іван теж добре з цим справляється. Грає на дримбі, флоярі, скрипці, цимбалах, акордеоні. Цінним інструментом вважає двійну дримбу, яку виготовив покійний мольфар Михайло Нечай.