Хто був Андрій Глуханич? Де знаходився каштель Ковнера? Що достеменно відомо про історію й витоки визвольної боротьби українців на Закарпатті у ХХ сторіччі? Які є ширші відомості про діяльність Комітету оборони прав людини та Карпатського Союзу в Австралії?

Глуханич Андрій

Попередні відповіді на ці питання спочатку знаходимо у споминах Василя Худанича, доктора історичних наук, пластуна-сеніора, члена Осередку Праці УСП Станиці Ужгород, члена світового братства «Карпатська Січ», який у своїй статті з 1994 року «Забуті сторінки історії», зокрема, писав:

«…Критерієм зрілості студентської молоді краю була її активна участь в побудові і захисті своєї державності – Кар­патської України 1938-1939 рр. Гортистська окупація Закар­паття поклала кінець легальним студентським організаціям в гімназіях, семінаріях і торговельній академії. Окремі українські (Берегівська, Бичківська, Білецька) і єврейські (Ужго­родська і Мукачівська) гімназії закрились. Були заборонені студентські молодіжні організації, насильно зменшувалась кількість учнів у школах. Ця акція угорського уряду викликала і відповідну реакцію молоді. У всіх, без винятку, середніх школах області створюються підпільні організації націо­нально-визвольної боротьби, підпільні бібліотеки української історичної та художньої літератури. Молодь глибоко вивчає свою національну історію, відзначає історичні дати, ювілеї, річниці самостійності і незалежності України.

Закарпаття було нашпиговане угорською розвідкою, контррозвідкою, жандармами і поліцією. Зокрема, і політичною поліцією. В середніх школах з-поміж нестійких елементів з’явилися стукачі. Організації викривались, мо­лодь масово арештовувалась. Всі арештовані негайно виключались із шкіл зі забороною відновлення навчання в будь-якій іншій школі Угорщини. Прихильники Горті, його намісники на Закарпатті, п’яніли від шовінізму. Україна була загарбана німецькими і угорськими окупантами, друга угор­ська армія знаходилась на Дону, інші виконували ганебну місію окупації в Україні. Гортисти у 1942 р. вирішили ліквідувати український визвольний рух на Закарпатті.

У липні 1942 року в палаці Ковнер, що знаходиться в Мукачеві, відбулися три засідання військового трибуналу фаши­стської Угорщини. На них судили патріотів Закарпаття за те, що вони боролися за відторгнення Закарпаття від Угорщини і возз’єднання з матір’ю Україною.

Каштель Ковнер було обрано не випадково. Це однопо­верховий будинок із підвальними приміщеннями, який знахо­диться далеко від дороги, обнесений муром і навколо нього – старий парк. Підвальні приміщення стали місцем катувань, де застосовували всі найновіші засоби тортур. Крик катова­них не було чути на вулицю, парк поглинав стогін жертв, мук, що їх терпіли нові мешканці каштелю. На пер­шому поверсі були великі зали для проведення балів, де колись гуляла аристократія. В цих залах квадратно-рядо­вим способом сиділи політв’язні, а над ними в бойовій го­товності стояли жандарми. Суворо заборонялося дивитись вправо чи вліво. Сиділи в’язні в позиції струнко, зміна рук і ніг могла відбуватися тільки по команді старшого по наряду жандарма. В цих приміщеннях і спали валетом. Звідси виводили і на допити….

Подружжя Глуханичів з внуком Ст. Бандери Степаном (посередині)

…За таких умов на Закарпатті виникають підпільні групи серед усіх верств населення, а головне серед молоді, яка особливо не здатна ставати на коліна перед окупантами, а готова до самопожертви у боротьбі за національну свідомість, за волю і незалежність свого краю і всієї Ук­раїни. Ставка була взята на молодь, зокрема на передову студентську, яка більше усвідомлювала своє українське походження і в меншій мірі не впадала в підозру угорської розвідки і контррозвідки. - Організатором підпільної боротьби за возз’єднання Закар­паття з Україною стали випускники Мукачівської торговельної академії А. Цуга, Д. Бандусяк, М. Габовда, В. Потушняк та Уж­городської духовної семінарії С. Пап, П. Погоріляк. Осередки були створені майже у всіх середніх школах краю. Учнівською молоддю займались А. Глуханич, М. Орос і В. Маркусь…

У боротьбі з окупантами загартовувалась сама молодь, зріла ненависть до окупантів. Цьому не могли перешкодити і «перевиховні» заходи в Сент-Ендре, в концтаборах Надьканіжи та Шопрона. Боротьба за соборну, самостійну, незалежну, суверенну Україну, без Гітлера і Сталіна, продовжувалась. По-різному склалась доля ковнерівців у післявоєнний період. Частина їх покинула Закарпаття і поселилась у США, Канаді, Австралії, Бразилії, Швейцарії, Чехословаччині, і цим поповнила сили української діаспори. Ще досі досить активним є А. Глуханич в Австралії, В. Маркусь, І. Черешня, І. Фізер, М. Копинець, Й. Данко, Ю. Костюк, Ю. Кубіній – в США, два Шутки – один в Швейцарії, а другий – в Празі, М. Тегзе – в Кошицях. За кордоном уже померло 12 ковнерівців.

На Закарпатті ще проживає біля 50 ковнерівців. 16 по­мерли природною смертю, а інші – в ҐУЛАҐах Казахстану, Маґадану і Комі. Як відомо, всіх тих, що вели національно-ви­звольну боротьбу за возз’єднання краю, але не під керівни­цтвом комуністів, вважали українськими буржуазними націоналістами і відповідно так і поводились з ними…»

В статті іншого закарпатського науковця – Володимира Піпаша, поміщеній у часописі «Слово Просвіти» за 09 лютого 2011 року, «Українське націоналістичне підпілля на Закарпатті у роки Другої світової війни та опісля її офіційного закінчення», між іншим, читаємо, що «…У лютому 1940 року в м. Хуст було проведено збори, у яких взяли участь А. Цуга, М. Габовда, М. Орос, В. Маркуш, І. Романець, П. Погоріляк, С. Пап. На зборах було ухвалено рішення про об’єднання підпільних груп та утворення Закарпатської крайової організації ОУН(Б), яка почала швидко зростати. Загалом упродовж 1940-1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіально вона охоплювала все Закарпаття. Крайовим провідником було обрано Андрія Цугу (псевдо — «Дуб», «Мур») із Малого Бережного. Членами організації переважно були учні та студенти навчальних закладів краю, основні осередки припали на Хустську, Мукачівську та Ужгородську гімназії, Мукачівські торговельну академію та вчительську семінарію, Ужгородську духовну семінарію. Практично це був цвіт тодішньої молодої інтелігенції краю. Окрім студентів і гімназистів, також 9 священиків і слухачів духовної семінарії, сюди входили 9 службовців, 4 вчителі, 15 селян, 12 робітників, зокрема 4 безробітні, 5 торгівців тощо. Автором, на основі документів і спогадів, здійснено реконструкцію структури Закарпатської крайової організації ОУН(Б). Вона відповідала всім нормам конспірації. Була п’ятиступеневою. Члени кожної структурної одиниці знали лише тих, хто входив до неї, що дозволило організації продовжувати підпільну діяльність ще понад рік після перших арештів. Найнижчою була «клітинка» (від 3 до 5 членів), далі «ланка», що охоплювала до 3 «клітин». Ланки входили в осередок на чолі із проводом (3-4 особи), а осередок — в один із трьох округів, на які було поділене Закарпаття.

Глуханич Андрій, 1947 рік

Керівники округів були членами найвищого керівного органу — крайового проводу. Східним округом керував о. П. Погоріляк, Середнім — Д. Бандусяк (він же організаційний референт і заступник крайового провідника), Західним — М. Габовда (він же референт зв’язку із керівництвом ОУН у Кракові та Львові). Очолював провід А. Цуга. Упродовж 1940-1942 рр. склад проводу зазнавав змін. Загалом у ці роки, окрім А. Цуги та керівників округів, у провід також входили: референт із ідеології Іван Романець (до арешту у квітні 1941 р.), референт із пропаганди (спочатку Василь Потушняк, згодом Степан Пап), референт із військових питань Михайло Кіштулинець і відповідальний за роботу із молоддю (ним почергово були Михайло Орос, до арешту навесні 1941 р., Андрій Глуханич і Василь Маркуш). При проводі працювали дві робочі групи. Перша, відповідальна за друкарську техніку (Федір Тегза, Василь Хромей і Василь Янчі), друга — за зв’язок із Краковом, а потім, із липня 1941 р. — зі Львовом, де перебував Провід бандерівського крила ОУН (І. Романець, М. Габовда, В. Мордованець, А. Глуханич). Підтримуючи з центральним керівництвом контакт, закарпатці нелегально переходили кордон, посланці прибували і звідти. Навесні 1941 року закарпатці взяли участь у ІІ Великому зборі ОУН, а у другій половині лютого – першій половині березня 1942 р. у нас побував із метою «допомогти розбудувати організаційну сітку, користуючись досвідом, набутим у Галичині», Роман Борковський. У Кракові окремі керівники отримали вишкіл. Кошти, необхідні для роботи організації, надходили від членських внесків. Певну допомогу коштами, технікою (зокрема був переправлений ротапринт) та літературою надавав центральний Провід ОУН… Серед напрямів діяльності була і легальна пропаганда. Зокрема, вона вбачалася у спробах видавати літературу українською мовою леґально, про що було написано в одній із попередніх публікацій у «Слові Просвіти». Із квітня 1941 р. розпочалися арешти. Ті, хто залишився на волі, ще понад рік продовжували боротьбу. Загальне число заарештованих за участь в оунівському підпіллі до липня 1942 р. сягнуло 126 осіб. В’язнів надзвичайно жорстоко катували. Андрієві Глуханичу вдалося втекти із в’язниці.
17, 22, 24 липня 1942 р. у Ковнер-каштелі (від назви в’язниці учасники підпілля отримали найменування «ковнерівці») у Мукачеві відбулися три закриті судові процеси… Поміж «ковнерівців» було чимало відомих у майбутньому особистостей. Це зокрема єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Маргітич, професор університету ім. Лойоли (США), академік НАНУ Василь Маркусь (Маркуш), професор УЖНУ Василь Худанич, професор Андрій Пушкаш (Росія, нещодавно відійшов у засвіти), видатний лексикограф Микола Грицак, священик, історик і письменник Степан Пап (Словаччина), Маргарета Шандор-Бабота (Словаччина), о. Юлій Кубіній (США), Андрій Глуханич (Австралія) інші. Серед нині живих учасників підпілля: Василь Маркусь (США), Осип Данко (США), Михайло Копинець (США, нині оселився у с. Бедевл на Тячівщині), Андрій Глуханич (Австралія)….».

У своєму дописі «В’язні палацу Ковнера» Михайло Могорита, зокрема, писав, що: «… у 1941-1942 роках у підпільних організаціях національно-визвольної боротьби, підпільних бібліотеках української історичної та художньої літератури молодь уважно вивчала історію, відзначала гучні дати, річниці самостійності України. За рівень підготовки молоді відповідали Андрій Глуханич, Михайло Орос та Василь Маркусь. Арешти студентів розпочалися з січня, а активізувалися ближче до липня 1942-го. Ув’язнювали людей у палаці Адольфа Ковнера в Мукачеві, де, врешті, опинилося понад 150 душ, у тому числі 16 селян із Тячівщини, Іршавщини, Перечинщини та Ужгородщини. Таке, коли невеличка кількість людей розпочинає боротьбу за своє національне визволення без врахування власних сил і без думок про кінцеве вціління, не раз траплялося у світовій історії. Згадати хоча б тих же 300 спартанців, юних оборонців на станції Крути, наших героїв на Красному полі. В’язням палацу Ковнера теж довелося пережити багато мук. Ті, кому вдалося вціліти, не раз згадували про неперевершених садистів, які страшенно мучили молодих націоналістів, однак не почули з їхніх закривавлених уст нічого «цінного». Розповідали, що в’язнів били палицями по голих підошвах та череву. Особливо мужньо переносили знущання Іван Сочка, Маргарита Бабота, Іван Пагиря. А один із ватажків молоді, Андрій Глуханич, примудрився спланувати й реалізувати свою втечу з палацу Ковнера. Із заміських кукурудзяних плантацій він дістався до самої Австралії, де працював над консолідацією української громади та збирав матеріали, які згодом видав у фундаментальній книзі про Голодомори в Україні «Злочин»…».

Глуханич Андрій в українському однострої, 1963 рік

Сам же Андрій Глуханич у спомині «Моя втеча з Ковнера» писав, що «…після матури в Торговельній Академії у Братіславі в 1940 році я знайшов працю й записався на словацьку Високу Торговельну Школу. Зв’язковим ОУН в Братиславі був якийсь час колишній академіст Василь Мордованець. Після відходу Василя до Кракова провід ОУН призначив мене на зв’язкового, а контакт зі мною з Відня удержував Юліан Химинець. Рішення про моє повернення на Закарпаття узгіднено початком 1941 року в Кракові, де я був одним з делегатів від Закарпаття на Надзвичайному Зборі ОУН. Мене початково приготовлювано до Похідних Груп, але на прохання Крайової Екзекутиви ОУН на Закарпатті рішено післати мене на працю серед юнацтва. На Закарпаття я повернувся в серпні 1941 р. Мадяри арештували мене й подержали на «Галагові» в Ужгороді один місяць, підозріваючи, що я повернувся поширювати українство. Член Екзекутиви ОУН Михайло Габовда зв’язав мене з тодішнім референтом юнацтва Василем Маркусем, учнем гімназії в Хусті. Початком 1942 р. приїхав до мого села зв’язковий Іван Немеш й повідомив, що поліція притримала деяких осіб за вивішення синьо-жовтих прапорів, та радив припинити вся­ку діяльність на короткий час. Початком квітня я одержав по­штою недбало написану записку (не закодовану), щоб їхав на відвідини рідні на Словаччину... Не знаючи, що це значить, я вибрався до Великих Лучок до Габовди. Родина сказала, що його затримала поліція. В дорозі до Мукачева зауважив, що за мною слідкує особа на ровері. І дійсно, виявилося, що це був угорський детектив, який проводив зі мною перше переслухання в «Ковнері». Повернувшись до рідного села, я вирішив на якийсь час виїхати до рідні у Воловому (тепер Міжгір’я), але не встиг...

Мене заарештували угорські жандарми й вивезли до Мукачева. Перший протокол з переслухання був короткий і невинний: я повернувся на прохання батьків, вчуся угорської мови, щоб знайти працю десь в банку або в торговельному підприємстві. Я заперечив, що займаюсь поширенням українських книжок, яких я привіз з-за границі приблизно сто. 20 книжок привезено аж до «Ковнера». Мене залишено в спокою аж до днів, коли привезено на переслухання М. Габовду й В. Мордованця. При конфронтації виявлено, що я був у Кракові. Новий слідчий, який знав досконально українську мову та добре орієнтувався в справах ОУН (це був колишній працівник польської розвідки), показав мені постанови Надзвичайного Великого Збору ОУН та прийняте там становище щодо Карпатської України. Почалася нова фаза допитувань, цим разом вже за допомо­гою тортур. Я старався протягати із зізнанням аж до часу, коли буду мати нагоду перекинутись кількома словами з М. Габовдою. Сталось це під час спільного купання в мукачівській лазні. М. Габовда сказав, що в руки поліції попала частина архіву, деякі звіти рефе­рентів. Найбільше натискали на зізнанні, де переховується зброя. Мені було легко видержати, бо про зброю я дійсно не знав.

Ситуація зазублювалась, зачали приводити нових людей. В мене визрівала сильна постанова вирватися з «Ковнера». Перша спроба: я наївся різного сміття, дістав шлункові болі, мене завезли до шпиталю, випомпували жолудок, прив’язали до ліжка, дали на ніч жандарма, а вранці завезли назад до «Ковнера»... Капітан бісився: «Ти хочеш померти? Ти здохнеш, але аж тоді, як скажу я!». Тоді я рішився на план втечі. Ті, які сиділи в «Ковнері», знають, що вранці жандарм виводив по двох в’язнів до туалету і там був з ними приблизно 5 хвилин. За той час другий жандарм пильнував в’язнів аж у двох кімнатах, пов’язаних собою відкритими дверима. Я сидів недалеко дверей у коридор, біля мене один комуніст, а біля нього Юрко Бандусяк. Того ранку я шепнув Юркові, що попробую непомітно вийти, щоб заповнили моє місце, тобто, щоб посунулися. Теж кинув йому мої тяжкі черевики, а взяв його легкі. Коли другий жандарм відвернувся від нас, я вискочив до коридору, побіг до кімнати в кінці коридору (всього 6-8 метрів), відкрив вікно, вискочив у сад, а тоді попрямував до високого плоту. В тому саду ми проходжувались півгодини майже кожного дня. Оглядаюся – погоні нема. Я був рішений втікати далі навіть тоді, якщо б стріляли. Перелажу пліт й прямую дорогою до річки, на т. зв. болгарські поля. Ось вже бачити міст коло Росвигова, тут поля й високі жита. Заходжу в жито, лягаю на вогку землю, прикриваюсь житом. Все мокре, бо вночі па­дав дощ. Лежу годину-дві, відчуваю, що лежу в мокрому. По­гоні нема, мабуть-таки непомічено моєї відсутності….»

Заочно я запізнався з паном Андрієм Глуханичем десь наприкінці 1990-их років, згодом тривалий час з ним листувався, але ближче я запізнався з ним лише у серпні 2012 року в Мельборні, коли проводжав в останню путь іншого видатного діяча української політичної еміґрації – інж. Мирослава Болюха.

Обидва ці діячі, Андрій Глуханич та Мирослав Болюх, належали до прихильників демократичного націоналізму, структури якого остаточно сформувалися в середині 1950-их років, коли на европейських теренах від Закордонних Частин ОУН, на чолі з Головою Проводу ЗЧ ОУН Степаном Бандерою відійшла група ліберально-демократично наставлених націоналістів, що згодом оформилася як ОУН за кордоном (ОУНз).

До неї в Австралії приєдналось близько 30-40 осіб, але всі вони були активними у різних галузях громадського і культурного життя. Ця група мала виразних симпатиків серед непартійних діячів. Головами теренового проводу ОУНз були: Ярослав Ґевко, Мирослав Болюх, Осип Павук, але найдовше – Андрій Глуханич. Інші активісти австралійського терену ОУНз були - В. Фокшан, П. Ґутей, П. Кардаш, Б. Подолянко, Д. Пирогів, Роман Ґіжовський. ОУНз тісно співпрацювала з делеґатурою Закордонного Представництва УГВР, яку від 1951 очолив Мирослав Болюх; до нього належали, крім декого з названих, Орест Клюфас, Олександер Дроздовський, Мирослав Лібер, Чеслав Міщук. Теренова ОУНз видавала неперіодичний «Бюлетень» теренової Політичної Ради ОУНз. Слід зауважити, що у 1970-их pоках з’явилося 13 чисел цього бюлетеню. Політрада, члени й визнавці ОУНз в Австралії сприяли зв’язкам з підсовєцькою Україною і популяризували справу дисидентів в колишньому СССР. На думку побратима Андрія Глуханича, проф. Василя Маркуся, «між традиційними націоналістами, які покликувалися на спільну ґенезу – ОУН, велася конкуренція, що виявилось у громадах та в боротьбі за впливи у деяких інших організаціях. Проте мали місце і спроби співпраці, наприклад, у 1988 році з метою відзначення 50-ліття смерти творця ОУН Євгена Коновальця…»

Глуханич Андрій, 1969 рік

У серпні 2012 року пан Андрій Глуханич виглядав досить енергійним і впевненим у собі літнім чоловіком, був підтягнутим й мав доволі моложавий вигляд, його українська мова при поминальних заходах була надзвичайно доброю, якщо б не сказати – вишуканою, а виступ – доволі чітким, продуманим та змістовним. Хоча й було панові Андрію Глуханичу було вже трохи за 90 років. Народився ж він 20 березня 1921 року у селі Мирча Велико-Березнянської округи на Закарпатті, пізніше, у 1940 році, закінчив Українську торговельну академію в Братиславі (Словаччина).

Перша згадка про родинне село Андрія Глуханича, Мирча, стосується 1551-року, коли воно згадується, як Merche, у 1739-ому вже як Mércse, у 1768-му - Mircse, у 1800-ому – як Merse, у 1851-ому - Mircse, а у 1913-ому - Mércse. Натепер село Мирча підпорядковане Малоберезнянській сільській раді й знаходиться у Великоберезнянському районі Закарпатськой області, розташоване в правобережній частині долини річки Уж. За переказами, заснував це село у XVI столітті шолтес на прізвище Мирча. Можливо, село назване на його честь. Також існує леґенда, що перед переселенням на ці території нових переселенців всі місцеві жителі вимерли від так званої хвороби мірчи (достеменно невідомо, що то була за хвороба, але можна припустити, що це була жовтяниця). У 1567-ому році тут проживали всього шість родин. У 1599-ому тут вже було 21 господарство. З різних джерел відомо, що у селі на рубежі 1630-х років вже існувала православна церква. У 1751 році тут була дерев’яна церква Покрови в доброму стані з двома дзвонами, забезпечена всіма місцевими образами й старими апостолами, мальованими на полотні, яка мала два дзвони і образи, біля церкви, як я вже зазначав, стояла дерев’яна дзвіниця. 1820-го pоку в селі було збудовано муровану церкву добрих пропорцій зі стрункою вежею, що й нині прикрашає центр села Мирча. За деякими даними, церкву будували за священика Сича (дотепер зберігся Сичув сад, де була фара), якого люди утримували, почергово харчуючи по хатах. Бічні апсиди й вівтарну апсиду прибудували за часів окупації Чехословаччиною. Договір щодо розширення церкви уклав з громадою у 1937 році такий собі Бейла Уйгелі, а вартість робіт становила 20 тисяч корон. Вціліла перемальована ікона «Зняття з хреста», на звороті якої запис про перемалювання, як також видніється старий напис по латині: «Малювали Ґ. та І. Жолнаї за кураторів Симона Слов’янича та Степана Балажа 180… року». Друга збережена ікона – це ікона «Покрова пр. Богородиці». Біля церкви ще стоїть простенька одноярусна каркасна дерев’яна дзвіниця з двома дзвонами. У 1939 році запланували ремонтні роботи, до яких входило і спорудження хорів. Того ж року, місяця березня 16 числа, при наближенні окупаційних угорських військ із Мирчі евакуювались до Словаччини студенти й викладачі Торговельної академії зі Сваляви, які в селі були обстріляні чеськими жандармами. Із відомих людей, крім св. пам. Андрія Глуханича, в селі Мирча народилися - український літературознавець, перший президент Американської асоціації українознавства Іван Фізер, визначний політичний й освітній діяч Закарпаття, прем’єр-міністр Карпатської України Юліян Ревай та лідер Українського Національного Об’єднання, заступник Голови Сойму Карпатської України Федір Ревай.

Левко Лук’яненко і Мирослав Болюх (на світлині праворуч)

Як я вже докладно писав вище, від 1937 року пан Андрій був членом підпілля тоді ще єдиної ОУН, у квітні 1941 року був одним із трьох представників Закарпаття на Другому великому зборі ОУН з-під-стягу Степана Бандери у Кракові, а повернувшись на Закарпаття, увійшов до крайової екзекутиви ОУН. У квітні 1942 року він був арештований угорцями в Мукачеві, звідки втік із слідчої тюрми Ковнер на Словаччину.

Цікаво, що український політичний діяч, журналіст, історик Зиновій Книш (псевдо – «Богдан Михайлик», який після розколу ОУН став на боці Андрія Мельника, пізніше брав безпосередню участь в організації Похідних груп ОУН(м), а в 1940-1941 роках був начальником канцелярії Українського Центрального Комітету (УЦК), а від 1949 року перебував у Канаді, де обіймав посади першого заступника Голови ПУН й генерального судді ОУН(м), - у своїй книзі «Перед походом на Схід: спомини та матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках», у розділі «В далекий світ незнаний: Братислава», зокрема, писав: «…Зв’язковим ОУН на Братиславу був у тому часі інж. Северин Модрицький. В Словаччині націоналістів не багато – трохи ще з часів чесько-словацької республіки, а потім утікачі з Карпатської України й Галичини. Творили з них Теренову Екзекутиву не було доцільно. Але в передбачуванні важливости словацького терену з одного боку, як переходового між Німеччиною і Галичиною та Карпатською Україною, а з другого вигідного для вільних від німецької контролі міжнародник зв’язків, ПУН ще в липні 1939 році відрядив туди інж. Модрицького, як свого зв’язкового. Знайшов він собі працю урядовцем у німецькому банку в Братиславі і так залеґалізувався. Його головним завданням не були організаційні справи на терені самої Словаччини, тільки втримування й облегчування зв’язку до ПУН. Тим легше йому це робити, що займав він становище Секретаря Цесуса і з того титулу мав чимало знайомих у світі, а також служило це йому добрим претекстом для заграничної кореспонденції й міжнародніх телефонів. В Братиславі в тому часі перебувала евакуйована з Карпатської України українська торговельна школа, кінчала там останній рік свого навчання. Більшість учнів тієї школи були або юнаками або членами ОУН, деякі з них відзначалися в пізнішій революційній дії в Україні, не один там і загинув. Провідником ОУН у школі був Андрій Глуханич. Одним з учителів був покійний письменник Леонід Мосендз, теж член ОУН. Організаційний зв’язок до осередку ОУН у торговельній школі не йшов через інж. Модрицького, хоч він час до часу теж якісь сходини з ними відбував. Найчастіше приїжджав до них з Відня закарпатець Юліян Химинець, що працював, як була вже вище згадка, в «Українській Установі Довір’я»….»

Від 1948 року Андрій Глуханич перебував на еміґрації – спочатку на теренах Західної Німеччини, а у 1950-ому переселився до Австралії, спочатку мешкав у місті Перті, а від 1951 року – у Мельборні, де відразу включився в громадське і культурне життя. Впродовж тридцяти років був членом Управи Української Громади Вікторії (УГВ), був її головою в роках 1964-1967 і першим заступником голови – від 1967 року. У початковий період перебування в Австралії пан А. Глуханич став відомим як організатор з культурно-мистецької праці, співорганізатор і член проводу хору «Чайка», як також він виявив себе як засновник й перший голова Комітету оборони прав людини при УГВ (1970-72). Він також був головою Карпатського Союзу Австралії, відзначився при розбудові дому молоді Української Громади Вікторії, про що докладніше йтиме мова нижче.

Принагідно зазначу, що очолюваний А. Глуханичем Карпатський Союз в Австралії був філією однойменної організації в США, - цього земляцького об’єднання вихідців із Закарпаття, що пропаґувало єдність Закарпаття з Україною та звертало увагу на плекання зв’язків із вужчою батьківщиною. Карпатський Союз постав 1968-го року в Мельборні, але гуртував закарпатців усієї Австралії, налічував близько тридцяти членів. Його головою від початку заснування був Андрій Глуханич, активними діячами - оо. М. і В. Іванчо, Йосиф Павук, Василь Попадюк, Іван Кенез. Карпатський Союз, серед членів якого були також і карпатські січовики, співпрацював з Комісією зв’язку та інформації закарпатських українців у діаспорі з осідком у США.

Між іншим, часопис «Свобода» (Н. Дж., США) в числі 233 від 8 грудня 1988 року, повідомляв, що «…в рамках V Конґресу СКВУ відбувся в п’ятницю, 25-го листопада ц.р., світовий з’їзд Братства Карпатських Січовиків, складової організації СКВУ. Участь, в з’їзді взяли делеґати з Америки, Канади й Европи та з уповноваженнями з Австралії і Південної Америки. Традиційним «Царю Небесний» започатковано наради з’їзду, який відкрив голова Центрального проводу д-р Василь Вереш. Він в короткому слові згадав про історію Карпатських Січовиків і передав ведення зборів проф. д-рові Михайлові Папові. До Президії зборів увійшли: д-р М. Пап — голова; Юрій Гвоздулич — голова УНО на Канаду й заступник голови Братства і Василь Тимко — секретар. До Номінаційної комісії ввійшли: Михайло Цар, Михайло Шіпош та Теодор Сидор. Після звітів з діяльности організації голови, секретаря та фінансового референта. Контрольна комісія внесла пропозицію, щоб уділити уступаючій управі абсолюторію з подякою, що присутні прийняли одноголосно. На пропозицію Номінаційної комісії вибрано такий Центральний провід: капеляни о. д-р Олександер Баран, Вінніпеґ; о. д-р Василь Бойсак Філадельфія; о. митрат Стефан Біляк — Маямі і о. протоігумен д-р Себастіян Саболь-Зореслав ЧСВВ, — Дітройт; почесні члени: інж. Михайло Нич; Єлисавета Кузьмівна-Мадич; Маруся Кедюлич-Химинець; ген. Антін Кущинський; ген. Петро Петренко; д-р Василь Івановчик; д-р Юліян Химинець і Маруся Лоґуш-Ігнатишин; члени проводу: д-р В. Вереш — голова; заступники голови: д-р М. Пап, Ю. Гвоздулич і Т. Сидор; генеральний секретар В. Тимко; заступник — Іван Дувалко; англомовний секретар: д-р Володимир Росоха; скарбник: Петро Баєр; члени: Микола Петрук, Юрій Ігнатко, д-р Маруся Кришфатуші-Балтарович, Олена Глібович, Юрій Роман, Павло Полянський, Михайло Шіпош, Федір Попович, мґр Микола Яшко, Федір Піпа, Федір Козак і Теодор Ґабрин; члени організаційної референтури: інж. Олександер Палаташ — голова; заступники голови: Іван Столець і Василь Олах; члени: Михайло Теслевич, Іван Бумбак, Микола Богаш, Микола Куцин; Товариський суд: Іван Олексик — голова; члени: Микола Тислевич, проф. д-р Михайло Павлюк, Іван Михалянич, Василь Онуфрик, Іван Кертиця і Андрій Копинець; Контрольна комісія: інж. Юрій Шанта — голова; члени: Василь Попович, Микола Мигович, Михайло Михайлішка; представники в Австралії: Андрій Глуханич і Іван Кенес; в Англії - Іван Смерека, в Німеччині — д-р Іван Жегус у Франції — д-р Кирило Митрович; у Південній Америці — Венесуеля: інж. Бенедикт Васюк. Відчитано ряд привітів які наспіли від церковних і громадсько-політичних діячів української діяспори. Збори рішили: відсвяткувати по всіх українських скупченнях проголошення незалежности Карпатської України, 50-ліття якого припадає на 15-го березня 1989 року, відбути в Нью-Йорку семінар присвячений св. п. Юліяна Ревая, прем’єра Карпатської України в 10- ту річницю з дня його смерти. Збори проходили в дружній атмосфері й закінчено їх відспіванням «Достойно єсть»…»

Як бачимо, у цьому дописі, серед багатьох прізвищ українських достойників – карпатських січовиків, згадується також два уродженці села Мирчі – Юліян Ревай та Андрій Глуханич, як також уродженець полтавського міста Лохвиці в ранзі генерала (!) Антін Кущинський.

У своєму листі до мене св. пам. Андрій Глуханич, визначний український громадсько-політичний діяч в Австралії, який народився рівно 99 років тому, 20 березня 1921 року, в закарпатському селі Мирча Велико-Березнянської округи, зокрема писав: «…В першій мірі дякуємо за прислані поштою книги «Організація Українських Націоналістів за кордоном». Ми вже розділили їх зацікавленим особам… Дмитро Пирогів дякує Вам й просить повідомити Вас, що дістав один примірник від Вас… Бажаємо Вам великих успіхів у здійсненні Ваших планів. З великою повагою, – А. Глуханич. 18.11.2003 р.».

«…Ви були ласкаві повторити бажання, щоб я подумав про пересилання Вам деяких спогадів про мої переживання в часі активної праці в підпіллю. Такі побажання й навіть інструкції були дані мені моїми зверхниками ще після повернення з України до Західньої Німеччини, в році 1948, і я виконав це негайно. Я ніколи не сумнівався, що навіть про особисте переживання і загальну працю в підпіллі треба залишити достовірні інформації. Багато з того, що написав, узгіднював для точності з моїми попередніми співпрацівниками. Для прикладу, подам хоч би ще живучого в Америці Василя Маркуся. Дещо про мої спогади було вже поміщено в кількох книжкових виданнях. Хочу згадати, що моїм особистим бажанням завжди було не перевищувати моїх зусиль чи досягнень в підпільній праці змагань проти наших ворогів…- 14.04.2008 р. (О.П.- підкреслення мої)».

Андрій Глуханич і Стефан Романів (праворуч)

Андрій Глуханич був добре знайомим з лікарем, громадським діячем, учасником визвольних змагань, уродженцем Бродів Іваном Сірком, який народився рівно 120 років тому, а спочив у Мельборні з півстоліття тому. Пані Іван був колишнім вояком Української Галицької Армії, мав ранґу майора й був відзначений Залізним Хрестом. Медичні студії він закінчив у Карловому Університеті в Празі у 1930-ому році, згодом спеціалізувався в окулістиці, потім - у гінекології й тропічній медицині, був активним членом Академічної Громади в Празі та її головою. До речі, у 1920-30-их pоках п.Сірко організовував матеріальну допомогу найбіднішим студентам-українцям, а у 1938 році переїхав на Закарпаття, до Перечина, де практикував як лікар-гінеколог й звідкіля згодом відступав разом з карпатськими січовиками. Згодом він мешкав у Чехії й Словаччині (1939-44), Третьому Раху, Західній Німеччині (1944-48) й, зрештою, - в Австралії (1948-50). Упродовж 1950-60-их років Іван Сірко разом з дружиною Індрою (Іванною) Сірко перебував й працював лікарем у різних місцевостях Нової Гвінеї та на островах Мікронезії, зокрема, серед тубільців. 1967 року він повернувся до Мельборну, де став активним членом Союзу Гетьманців Державників (СГД), який в різних час очолювали полтавці з походження Сергій та Богдан Шемети. Між іншим, якраз лікар Іван Сірко мав у себе подаровані йому Президентом Карпатської України отцем д-ром Августином Волошиним дерев’яні шахи, у міжвоєнний період лікар Іван часто грав у шахи з Президентом Августином Волошином. Прикметно, що на еміґрації д-р Іван Сірко зберіг ці шахи у себе, а 29 травня 1965 року передав їх через Андрія Глуханича Карпатському Союзові в Австралії для подальшої пересилки через Генерального Секретаря закордонних справ УГВР Миколу Лебедя до Українського Музею в Чикаго. До речі, в архіві автора цього допису збереглися копії із світлин про відвідин Миколою Лебедем Австралії, на яких зображений, серед інших, й св. пам. Андрій Глуханич.

У середині 1960-их років Андрій Глуханич був обраний Головою управи Української Громади Вікторії (УГВ), тобто стейтової централі українських організацій Вікторії, заснованої ще понад 70 років тому, 9 вересня 1949 року, в Мельбурні. Крім А. Глуханича, Головами УГВ були І. Грушецький, В. Болюх, Б. Шемет (полтавець з походження), Л. Гаєвська-Денес, О. Нагірний, Б. Назар, Іван Кирлик, С. Лисенко, від 1987 року управу УГВ очолив Стефан Романів. Управа майже завжди діяла в складі 7-15 її членів. Для окремих акцій організовувалися спеціальні комітети. Крім поважної організаційної роботи, УГВ вела і провадить досі значну культурно-освітню працю, осередком якої був і є Український Народний Дім в Мельборні. Між іншим, якраз в рамках УГВ постали Театр ім. Л. Курбаса, Літературно-мистецький клюб та дискусійні клюби. УГВ ініціювала та брала участь у низці мистецьких імпрез, виставок та фестивалів. На зовнішньому відтинку було проведено інтенсивну працю, розвинулася співпраця з Добросусідською Радою (Good Neighbour Council), австралійською Ліберальною партією, з організаціями і представниками поневолених народів СССР з-поза «залізної заслони». Заходами УГВ у 1955 році дійшло до створення Австралійсько-Українського Товариства. УГВ багато працювала для ведення української пропаґанди, зокрема приділяла значної уваги антисовєцьким акціям, й особливо в обороні політичних в’язнів України.

Глуханичі з донькою Христиною (на світлині - в центрі)

Чи не тому особливою віхою в житті та діяльності св. пам. Андрія Глуханича й став Комітет оборони національних і людських прав в Україні, який був створений у 1967 році в Мельборні з ініціятиви Української Громади Вікторії (УГВ) після першої хвилі арештів інтеліґенції в Україні, у 1965 році. Початкову назву – Комітет Оборони Прав Людини було змінено у 1980 році на «Комітет оборони національних і людських прав в Україні» (скорочено – КОНЛПУ). До основних напрямів цього Комітету діяльности належали – моральна й фінансова допомога українським політв’язням та їхнім родинам, плекання зв’язків з членами австралійського парламенту та уряду, підготовка меморіалів на Конференцій людських прав у Ґельсінкі, Бєлґраді та Мадріді, співпраця з Міжнародною Амністією та Міжнародним Червоним Хрестом, здійснення організаційних заходів щодо масового висилання листів й посилок українським політв’язням в СССР.

Комітет, зокрема, інформував про події в Україні, влаштовуючи «Дні солідарності» 12 січня, маніфестації, доповіді. В українській й австралійській пресі публікувались відповідні матеріали, у 1980-му році було навіть видано Збірку документів Української Ґельсінської Групи «За права народу», згодом організовано приїзд колишніх дисидентів та політв’язнів на зустрічі з українською спільнотою й урядовими колами в Австралії. Найуспішнішою акцією Комітету стало спровадження у 1977 році Леоніда Плюща та Надії Світличної як свідків до австралійської парламентарної комісії, що досліджувала порушення прав людини в СССР. Комісія розглянула також свідчення єпископа Івана Прашка та меморіал М. Болюха і Т. Яськевича. Ці матеріали були опубліковані в Збірнику «Human Rights in the Soviet Union», який було видано у Канберрі 1979 року. Від 1987 року праця Комітету, крім допомоги колишнім політв’язням, включала також допомогу самостійницьким формаціям в Україні фінансами й сучасною технікою для друку та зв’язку. У 1989 році було оформлено окремий Фонд Допомоги Україні, яким керували п’ять «мужів довір’я» (очільники обох церков – автокефальної православної та греко-католицької, голова Української Громади Вікторії та два члени Комітету). У 1988 році Комітет влаштував приїзд Оксани Мешко з Києва на лікування в Мельбурні, а 1990 року – відвідини австралійських теренів Левка Лук’яненка. За час свого існування Комітет вислав в Україну допомогу (грошима, посилками і технологією) на суму 150 тисяч доларів. У 1968-72 роках Комітет очолював Андрій Глуханич, від 1972 року - Мирослав Болюх. Активними в управі були – В. Буштедт, М. Грудка, Володимир Ковалик, Роман Лазорко, Роман Хамула і, згодом, – Вадим Стельмахів та Роман Стельмахів. У 1993 році Комітет фінансував видання у Києві медичних книг з дитячих недуг. До речі, подібний мельборнському КОНЛПУ такий Комітет існував також і у Сіднеї. Його, щоправда, заснували за кільканадцять років – 11 жовтня 1978 року. До складу першої управи входили – Сергій Цимбалюк (голова), Василь Буряк, Стефан Семків, Ярослав Хіцяк, Галя Яськевич, Оля Менцінська, Марійка Лютак, Оксана Завада. Від 22 лютого 1981 року головування в Комітеті перебрала Г. Яськевич. Активістами сіднейського КОНЛПУ були, серед інших, – С. Семків, І. Шехович, Юрій Дехніч, Ірина Круцько, Роман Круцько, Таня Шухевич.

Зустріч з президентом Петром Порошенком в Австралії

Андрій Глуханич був також палким поціновувачем українського мистецтва та народної пісні. Він, зокрема, входив до знаменитого хору «Чайка» у Мельборні. Однойменний хор був, щоправда, організований ще 1945 року, як змішаний хор у західно-німецькому місті Кресброн, діяв там, а згодом, від 1951 року, і в Австралії, під проводом свого дириґента й засновника Степана Кореня, від 1970 року хор став суто чоловічим. При ньому існували квартети – жіночий «Коралі», чоловічий «Акорд», октет та басовий квартет. Постійними солістами хору були – полтавка з походження Галина Корінь (автор допису О. Панченко зустрічався з нею у серпні 2012 року), В. Ботте, Я. Ліщинський та в різні часи - Анастасія Грушенька, Д. Любарська, Анна Цибульська (також полтавка) й Іларій Клодзінський. До речі, 1953 року хор випустив першу в Австралії українську платівку (а всіх разом було їх аж шість!). У 1985 році хор «Чайка» здійснив гастролі по США та Канаді.

…Донька А. Глуханича Христина Харуцька (Charuckyj Christine) писала мені із Мельборну, коли її батько Андрій вже залишив цей світ: «Шановний і Дорогий Пане Др. Панченко, Наш найдорожчий муж, тато і дідо, св. пам. Андрій Глуханич, залишив нас в смутку 10 місяців тому, і не переходить день, коли ми, його родина, не згадуємо його, і як тяжко нам всім є без нього. Громада тут в Мельборні також цінить Його велику контрибуцію в діаспорі і не раз згадує Тата та його великий вклад роботи. Читаючи Вашу цікаву статтю про Тата у «Вільній Думці», ми були дуже зворушені, що і в далекій Батьківщині є люди, які признають Татовий внесок, як вірного сина України. Хочемо Вам дуже подякувати. Мама особливо дуже вдячна за Ваш опис про роботу Тата і висловлення співчуття. Тато не раз згадував Ваш великий вклад праці на добро нашої Батьківщини, і ми бажаємо Вам дальших успіхів у Вашій великій корисній праці. З великою пошаною до Вас, (-) Марта Глуханич, Христина Харуцька і брат, Ярослав. 14.02.2017».

Місце Вічного спочинку українця Андрія Глуханича на другій батьківщині – в Австралії

Дійсно, травня місяця, першого числа року Божого 2016-го у далекому Мельборні, за тисячі кілометрів від закарпатського села Мирча, відійшов до свого Творця видатний український патріот й політичний діяч сл. пам Андрій Глуханич, – колишній голова Української Громади Вікторії (УГВ), довголітний член різних управ УГВ, голова комітету розбудови Народного Дому, член хору «Чайка», провідний член Організації Українських Націоналістів за кордоном та делеґатури Закордонного Представництва (Середовища) УГВР.

Пан Андрій був взірцевим членом української громади на австралійських теренах, він не тужив долею України чи із-за океану лише співчував українкам й українцям, які опинилися під жахливою московсько-совєцькою окупацією, але й повсякчас боровся за кращу долю нашого народу, допомагаючи знедоленим та переслідуваним своїм єдинокровним братам і сестрам.

Не випадково при місці його Вічного спочинку написані такі вимовні слова: «…Ти скільки всім добра зробив і великий слід у житті залишив…»

Як я вже писав раніше, в материковій Україні, а особливо на наддніпрянських та закарпатських теренах, досі не забули вірного сина України, видатного й успішного будівничого українського життя в Австралії Андрія Глуханича, останнього учасника Другого Великого збору ОУН (р) (1941), в’язня замку Ковнера, активного учасника визвольної боротьби українців на Закарпатті у ХХ-ому столітті, очільника теренової організації ОУН за кордоном, голови Комітету оборони прав людини та Карпатського Союзу в Австралії.

Вічна йому Пам’ять!