rss
09/27/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ RIP: св. пам’яті Любомира Шеремета (10.04.1918 - 04.16.2020)

Про таких, як пані Любомира, пишуть «Людина з великої букви». З нею відходить у засвіти ціла епоха, історія, яка виховувала, гартувала українські роди під чужим небом. На її життєвих дорогах Україна, Польща, Австрія, Німеччина, Італія, Аргентина, Америка.

Я мала щастя упродовж багатьох років спілкуватися з панею Любою і зберегла її щирі розповіді у своїх записках. На питання «Хто Ви?», пані Люба відповідала: «Бойківчанка Любомира Вільчанська». Пам’ять про пані Любу Шеремету назавжди залишається у наших серцях. Синам др. Адріанові та Маркові з родинами - наші щирі співчуття. Вічная пам’ять!

Title 

БОЙКІВЧАНКА НА ІМ’Я ЛЮБОМИРА. Війна назавжди розлучила родину. На Любиній дорозі – Австрія, Німеччина, Італія, Аргентина, Америка. Доля нагородила її неповторним баченням світу. Її душа - це мелодія великого оркестру карпатської землі, - її весни, літа, осені, зими. 4 жовтня на її поріг вступає 94 осінь. Ми зустрілися у домі пані Люби Шеремети, щоби почути розповіді про Бойківщину, майнути на крилах її спогадів аж до Турки, а там – до Жукотина і до Вовчого... Скільки пережито, скільки кілометрів чужими гостинцями пройдено, а цей смак води із джерельця, що жебонить на місці старовинного городища, пам’ятає по сьогодні. Кохана сестричка Любка зі своїми братами Миросем, Мільком і Петром не раз провідували Дністер. Маленький струмок грайливо розливався дорогами і городами навесні, коли скресали сніги. Часом діставався під призьби хат та стодол, залишивши після себе чимало клопотів господарям. За переказами, саме там, де Дністер набирається перших сил, бойки першими на світі запровадили своє літочислення. На пісковому календарі ними позначалися щасливі дні. Та одного дня вередливий струмочок, напившись талої води, усе стер. Тому прозвали його Дністер.

У цьому краї живуть горді бойки, які з діда-прадіда пам’ятають про своє походження. Тому на запитання «Хто Ви?», пані Люба відповідає: «Бойківчанка Любомира Вільчанська».

Любомира Вільчанська-Шеремета народилася 4 жовтня 1918 року у Вовчому, що на Турківщині, в родині отця Михайла Вільчанського та Теодозії Яремкевич. Це старовинне, патріархальне село примостилося у верхів’ях Дністра. Люди у Вовчому, Жукотині, Бережку були глибоко релігійні, свято дотримувалися старих звичаїв. У самому Вовчому шістдесят років парохом був отець Василь Яремкевич, свідомий українець. Йому довелося повоювати з москвофілами, Євангеліє сам переклав зі старослов’янської на українську мову, бо «дідо вважали, що люди в церкві мають розуміти, що їм читається (Л.Ш.)». Він знав усіх людей у своєму та навколишніх селах. Своїх дітей, а було у нього 13, виховав у своїй вірі і традиції. Старався, щоби вони отримали освіту. У селі було дві церкви, дві каплички і костел.

Любине дитинство минуло у Жукотині, де її батько був парохом, також він служив у сусідніх селах. Народжений у 1889 році, походив зі села Острів, на Ярославщині. З родиною із роками втратився зв’язок. Відомо про те, що своє прізвище Вільк (* укр. Вовк – М. К.) довелося змінити під час студій в Перемишлі. Молодий богослов Вільчанський знайшов свою долю у малому прикарпатському селі, одружившись з дочкою священника Дозією Яремкевич.

Title 

«Моя мама була найгарніша їмость в околиці, - розповідає пані Люба. Любила музику, спів, писала вірші і рвалася до книжок. До найближчої бібліотеки у Турці було 18 кілометрів, не завжди їхалося возом, але мама знаходила спосіб мати книжку. Вона була романтичною ідеалісткою, якій довелося займатися усією господаркою у бідному бойківському селі».

Через багато років після смерті мами, пані Любі передали до Америки листи. Мати писала майже щодня своїм дітям і навіть онукам, не знаючи, де вони і чи живі.

Вона прожила 58 років. Останній мамин лист, написаний в 1949 році:

«Мої кохані! Я ще жию. Тамтого тижня я була у Вовчім. Їздила попрощатися та ще раз глянути на ті місця, де прожила мало не все життя. Дивилася на подвір’я, де ваші маленькі ніжочки бігали, і куди ви вже старші ходили. І так мені здавалося, що то сон, що я не сама, що зараз мене хтось закличе – мамчику! Ах! Щоб дала я, щоби ще почути те слово... Мабуть не буду довго жити, бо перед очима ціле життя. Бачу себе ще малою і більшою в школі, адже це найкращий мій час. Потім замужем, гризоти, розчарування. А потім прийшов на світ Миросьо. То було моє сонце. Які надії я покладала на нього, яка то була спружинка непосидюча, але чемна, ніколи не плакав і не будив по ночах. Де ти тепер, мій найстарший синочку? Твоя мама не знає, де кісточки твої лежать, не було коло тебе нікого рідного, ніхто не заплакав і не закрив коханих оченят. Не знаю чи ще обізветься мій наймолодший хлопчик, що мене кликав «чик-чикочку»... Прийшла одна страшна війна, а мені народився Адріянко, чудовий хлопчик з шовковими чорними очками. Не довго тішилася Адьом, «своїм опиком», що мало значити маминим хлопчиком. Пішов мій «опик» у ліпший світ. Я думала, що з жалю піду за ним, але під серцем лишалася ти, моя кохана донечко, і я жила для вас, ви були моїм світом. Як ваші рученята обіймали мене і тулилися до мене, я все забувала і була щаслива. А потім прийшов ще Мільцуньо і Петрунечко. Бувало, змучена положуся на ліжко, а ви троє, бо Миросьо вже був у школі, коло мене притулитеся, і я розказую вам казку. Тоді я була щаслива. І ще раз була щаслива і горда, що ви – мої діти, коли ви в Турці виступали. Миросьо зі своїм хором, Любця і Мілько гуляли (* танцювали – М. К.). Як Миросьо співав сольо, якась пані питає за мною другу: «Хто-то з таким приємним голосом?» Як любо було мені, що то мій син! Але сон скінчився... Цілую Вас і благословляю, мої найкращі діти! Ваша мама».

Усі мамині листи старанно складені панею Любою в родинному архіві.

«Часом перечитую, – каже пані Люба. – А казочку, що написала моя мама своїм онукам, переповідала синам Адріанові і Маркові, тепер Даніелі та Лесі, вже моїм онучкам. Тяжко їм зрозуміти той далекий світ. Але знати про своє бойківське коріння мусять».

Невеличкі уривки з цих листів відкривають перед нами натуру сильну, нескорену, люблячу і страждаючу. Ось така вона, Бойківщина 1948 року, у «казочці-правді для мойого внука», написаній бойківчанкою, бабусею Дозею:

«Був собі дід та баба, була у них хатка маленька і коровця лисенька, і теличка красенька, і коник чорненький з білими ніжками. І ще овечка чорненька, киця Мурця сивенька, псина Кука красенька й маленька, друга – Міка, велика, чорненька. Та дід і баба були дуже сумні і нещасливі. Вони не знали, де поділися їх діти – два сини-соколи і одна Любка-голубка. Баба плакала, а дід злостився і сварив її. Тим часом на їх край надходив червоний змій, що хотів усіх поїсти. Гуділи літаки, кидали бомби і стріляли запальними кулями. Баба мусіла щодня зранку виносити все з хати до пивниці, щоби не згоріло, а ввечері знову все зносити назад. Мусіла сама косити, складати, в’язати та ховатися перед літаками, бо ті чорти червоні стріляли по людях, що робили на полі. Було, ми цілі дні і ночі просиджували у пивницях, аж одного ранку ця страшна саранча зайняла цілий край. Утихли стріли та настало ще більше лихо. Почали допитуватись нас, де поділися наші діти, а головно за Любою шукали. І ще наказували здавати у континген збіжжя, а воно не звезене і не змолочене. А тут давай їм відразу 5 м. вівса... Я навіть на свято Матері Божої цілий день молотила...

Title

Було свято. Я сиділа на ліжку і читала, а дідо на своїм фотелю. Було зовсім тихенько, усі двері позамикані. Аж нараз сильний стукіт два рази до дверей з кухні до покою. Дідо каже: «Прошу!» Я в плач, і кажу, що вже з наших когось нема. Дідо злостився і казав не вигадувати дурниць. Але то дійсно приходив Миросьо прощатися. (Мирослав загинув у 1945 році – Л. Ш.) Дідо на Михайла відправив останню Службу Божу (свято св. Михаїла 21 листопада – М. К.) і вже положився. Він був дуже хворий і мучився до третього дня свят. Помер 9 січня 1946 р. ...Кінчу писати свою казку, тобі, мій малий онучку. Може колись, як виростеш, прочитаєш. А я жалію, що не притисну вже ані тебе, ані твоїх родичів до свого серця, котре лиш вами жило і дихало. Цілую і благословляю вас усіх. Твоя баба Дозя» (Мову оригіналу збережено).

У свої 94 роки, повна енергії, пані Люба Шеремета радо ділиться пережитим. А тоді, в 1944 році, через стогін гармат доносився лелечий клекіт, було бажання побачити вервичку сивокрилих над жукотинською святинею - церквою св. Пантелеймона, святою радістю бойків і в свята, і в будень. І долинав священичий татів голос, який кликав її – Любо! Це ж тато вибрав їй таке ім’я. Ще би, у горах то все Марині, Парані, Касуні, Гані - а вона Люба, Любочка, Любуня.

Їдкий дим, що гадюкою звивався над комином хати німецького бавера, осідав на її коси. Колодязі її очей, повні сліз, готові були ось-ось розлитися. Що ще попереду? Одне знала, нема вороття у минуле. Воно там, у горах, у спаленому поляками 14 вересня 1939 року Жукотині. Не бачили гріха зайди, як підкладали вогонь під церкву... зі 160 хат чудом вціліли близько 25. Багато людей змушені були довгі роки жити в землянках, стайнях, на комірствах вже при нових визволителях, тих, що прийшли з-за Збруча. Це були ті червоні змії, про яких писала мама у своїх листах.

Люба, як і мама, бачила сни, правдиві сни свого дитинства.

«Я пам’ятаю себе від п’яти років. Рано приходила дівчина-служниця і приносила нам в горнятку щойно видояне молоко від корови. Я, Мілько і Петрусь його випивали і ховалися під ковдрою. Чомусь пригадую зиму, в кімнаті було зимно. Тоді приходила дівчина, приносила дров і розпалювала в печі, казали «в п’єцу». Тато і мама мали свій покій. Тато йшли зранку до церкви, а мама слідкувала, щоби ми з’їли снідання. Це було переварене гаряче молоко і хліб з маслом. Мама пекла дуже добрий хліб. Житню білу муку вимішувала з пшеничною разовою. Тісто довго росло, вироблялася з нього велика паляниця, клалася на лопату – і до печі, з якої хвилину перед тим дівчина вигорнула горячі вуглини... Також пригадую 1924 рік. Тоді народився найменший брат Петрусь. Мене і на рік молодшого Мілька відвели до бабуні у Вовче. Коли ми повернулися додому, мама лежала на ліжку і так гарно до нас всміхалася. А коло неї щось малесеньке плакало. Я, разом з двома служницями, була для Петруся нянькою. Як він почав ходити і бігати повсюди за нами, старшими, ми прозвали його хвостиком, за що мама на нас сердилася. До школи пішла у 7 років. В Жукотині була початкова школа, де першою моєю учителькою була мамина сестра Оля. Так як я «лівак», вона примушувала мене навчитися писати правою рукою».

Тато віддав свою Любу вчитися до гімназії, до Перемишля. Перед нею старший брат Мирослав здав матуру і готувався до вищих студій. Двері Львівського університету перед українцями закрили, грошей на навчання в Кракові не ставало. І вони повернулися в Турку. Брат відкрив невеличку крамничку, а Люба працювала в «урядовій канторі». Треба було допомагати батькам. Тато часто хворів, він ледве тримався на ногах після того, як поляки спалили хату і жорстоко побили його. Життя у маленькій хатинці-будці ставало все важчим. За першими визволителями прийшли другі.

У червні 1941 почалася війна. Дністер розливався під час косовиці і навесні, щоби назавжди стерти сліди страшного болю. Розлука і невідомість. Прощалася з Орестом, своїм коханим. Він був сином місцевого вчителя. Просив, щоб вона з його родиною їхала в Німеччину, обіцяв обов’язково віднайти. І ось вона, країна сірого диму і сотень тисяч біженців. Орест під Бродами, із золотим левиком на рукаві, захищав Україну. «Чи живий, знає тільки один Господь», – думала Люба, зігнувшись, ледь не до землі, під відрами з водою, яких треба було наноситися за час служби у німецьких панів. З наближенням фронту подалася до своїх, у табір переміщених осіб у Міттенвальді. Тут життя гуділо, немов на великому вулику. Знайшла товаришку зі свого села. Радості обидвох не було меж, коли одного дня у таборовій їдальні, серед сотень прізвищ уцілілих дивізійників знайшли два – її Ореста та брата товаришки. Вони мусять їх знайти.

Уявімо собі на мить – дві молоді бойківчанки і післявоєнні дороги невідомої Європи з її окупаційними зонами. Тільки любов може здійснити таке чудо – без мови, напівголодні – вони добралися до Італії. Знайшли табір на Свят-вечір 1946 року. Це було в Ріміні. Йому сказали, що сестра приїхала. Він не повірив і довго не виходив. Через декілька днів вони обвінчалися під італійським небом. І там, в Італії, подарував їм Бог хлопчика. Це його, маленького, бачила уві сні бабуня Дозя.

Попереду ціле життя з його болями і радощами на еміграції. Брат Мирослав загинув у 1945 році у Чехії, недалеко від Праги, працюючи у млині. Брат Петро був воїном-дивізійником, вижив у битві під Бродами, загинув у Югославії після закінчення війни. Першу вісточку Любиній мамі про те, що народився онук, надіслали з Польщі свати Шеремети. Вони після війни залишилися там жити біля свого другого сина. Він був лікарем, мав вихід на Червоний Хрест, і таким чином віднайшов брата Ореста.

Шеремети родом із Турки. Під час війни виїхали до Німеччини, забравши із собою свою майбутню невістку. Люба добралася з чоловіком аж до Аргентини. Там прожили понад 10 років – серед своїх людей і чужої мови, якою вільно спілкувалися її сини – італієць Орест і аргентинець Адріян. А згодом Люба з двома малими хлоп’ятами переїде до Чикаго. І знову нові випробовування. Тут були свої Карпати і страшна ріка, яка у 60-му забрала семеро пластунів під час таборування у Вісконсині. Серед них був Орест. Цей трагізм допоміг пережити маленький Марко, якого Люба носила під серцем. Пішла вчителювати, щоби навчати рідної мови багатьох дітей у Рідній Школі в Чикаго. Любомира Шеремета ще й сьогодні активно працює на громадській ниві, очолює 22 відділ Союзу Українок Америки. Вона із своїми посестрами у свій час невтомно працювали у сестрицтві при парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго та інших громадських, релігійних та молодіжних організаціях...

 

S. Наша розмова відбулася у 2013 році... У квітні 2020 Берегиня української Америки відійшла у засвіти, у кращі світи…

«Хто сказав, що буде легко? Це – війна»... Вона чекала на нього з боїв, а тепер укладає книгу спогадів...

RIP: Марія Стецькович-Тюн (12.21.1921 – †04.26.2020)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com