rss
07/04/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Марія (Стецькович) Тюн. Спогади з життя...

Зміст

І - Походження нашого роду

ІІ - Традиції нашого роду

ІІІ - Прихід совєтської влади

IV - Період німецької окупації

V - Життя в Америці…

VI - Доля родини та близьких (з листування)

І

Я Марія Стецькович (дівоче прізвище), народилася 1921 року, 21-го грудня, у бойківському селі Мшанець, Старосамбірського р-ну, Львівської області (біля гори Магура Лімнянська). Батько називався Лесьо Стецькович. Мама моя називалася Параскевія Петричкович. Я була найстарша, мала брата Івана (на рік меншoго за мене), Василя (коли я їхала до Німеччини він мав 6 років, ще до школи не ходив), сестру Анастасію (Настуня мала тоді 3 місяці).

Ми походимо зі шляхетського роду. Наш прадід (татового діда дідо) був Дідич на всі околичні села, які в той час належали до нього... В нашім селі була земля, найбільш родюча, називалася «Лани», і до ланів належала не тільки наша земля, але ще кількох родин, що наш прадід порозділював для своїх синів. Це було в долині, наприкінці села (тепер там побудований шпиталь). У нашому селі дуже багато родин носило наше родинне прізвище Стецькович, і були родичами.

Мій стрийко Іван Стецькович розказував, що їхня мама (мого тата мама, а моя баба) дуже рано померла, і мій дідо ще раз одружився, і мав з мачухою мого батька ще троє дітей. Мій тато (Лесьо) і стрийко (Іван) коли виросли, були у війську – на службі у Січових Стрільцях. Вони попали у табір у Чехословаччину. В той час, їхні дві сестри Матрона Грицак і Марія Петричкович (мої тітки) поїхали до США, коли їм було десь по 16 років, і звідти тітка Матрона вислала гроші $500 у табір в Чехословаччину, щоб звільнити тата і молодшого брата з табору. Тітка Матрона забрала стрийка до США, та не мала більше грошей, щоб і тата забрати, тому тато повернувся додому. Іван Грицак (мій кузин) теж був виїхав до Америки, і жив під Нью-Йорком... Вже кілька років минуло, як Іван помер.

Там, звідки моя мама походить, моя баба (мамина мама) і мій дідо (мамин тато) виробляли багато сиру, такого овечого – пекучого. Моя баба (мамина мама) з дідом мала восьмеро дітей (Параскевія Петричкович – моя мама; Анна Петричкович – наймолодша, що монахинею стала; Семен Петричкович, що мав склеп в кооперативі у Будинку Просвіти, і якого поляки забрали на війну, і він попав у полон до німців...). То моїй бабі, на десятьох осіб, треба було добре наваритися... Також пам’ятаю, що люди казали, що як моя баба була наварила пирогів, то одним пирогом міг ся наїсти - такі великі були...

То як вже діти мого діда і баби (по мамі) повиростали, то до дівчат приходили хлопці свататись – два молоді хлопці, що вміли говорити, і майбутній молодий, кажучи: «Я прийшов до Вас, щоб Вашу дочку сватати...» Ну то вже, як хлопці прийшли, то мусілися гостити - сирів напробуватись... То деколи жартома хлопці говорили: «Ходім до Зуґа (маминого тата) свататись, та й наїмося сиру...» До дівчат дідових (моїх тіток) багачі приходили свататись. Мій дідо мав доляри, бо мій вуйко/двоюрідний дідо (баби брат) був тоді в Америці, і слав до своєї сестри (моєї баби) гроші, щоб вона купувала для нього землю, бо він хотів вертатись додому... І вони скуповували землю, а поза тим, і своїх доньок віддавали, даючи по триста долярів, разом з двома великими найкращими коровами. Мамині сестри всі повиходили заміж в нашім селі за багачів. (Одна сестра - Анна Петричкович стала монахинею). Тільки моя мама пішла за найбіднішого, бо мого тата мама рано померла, мали мачуху, і мій дідо не хотів маму за тата віддавати... Казав, що є файні хлопці, багаті... А мама була вперта, і хотіла тільки за тата вийти. То мама розповідала, що її заставили перед весіллям якусь дуже тяжку роботу робити і набили... Так не хотів мій дідо її за мого тата віддавати. А як дідо вмирав, то ще дав мамі грошей, щоб ми хату покрили бляхою, і корови, і кожухи подавав, бо казав: «Я найбільше Параску (мою маму) обідив».

 

Title 

Мій стрийко Іван Стецькович (мого батька рідний брат) розповідав, що коли нашу стару хату валили, то він, разом з моїм батьком, знайшли шкіряну булаву, де на шкірі було викарбувано «Шляхтичі». З тою знахідкою вони пішли до сільського священника, етнографа та історика отця Михайла Зубрицького при Церкві Різдва Пр. Богородиці у с. Мшанець, де він на той час був парохом до початку першої світової війни 1914р. (о. Мриглот і о. Гoречко були парохами після нього). І він сказав, що як ця булава попаде в руки поляків, то вони казатимуть, що це булава їхньої польської шляхти, але насправді на цих землях споконвіку жили українці, знаю, що були ще сербські племена.

Про наш рід (по татові) згадується у працях Кульчицького, який теж був з української шляхетської родини села Кульчиці, Перемиської землі, біля Самбора, на Львівщині. Кульчицький, ще за життя, цікавився історією української шляхти та збирав по цілому світі історичні відомості. В Канаді була видана книжка про українську шляхту, і там згадувався про наш шляхетський рід Стецьковичів і про мою бабу на прізвище Луцишин. Я особисто бачила і читала цю книжку. Сподіваюсь, що згодом матиму свою власну.

ІІ

Кожну хату в селі називали по прізвищу, власне, кожну хату називали по двох прізвищах - по татовій лінії та маминій. Наприклад, нашу хату називали - хата «Драбанів», а друга хата коло нас - хата «Драбанчин», певно наша родина далека. А ще далі була - хата «Сеньків», «Нагина» і «Павлів».

Я добре пам’ятаю ще нашу стару хату, що була під сніпками. Вона була малою. Це була одна кімната, де ми всі спали, кожен мав дерев’яне ліжко. Згодом, у нових побудованих хатах, вже старались розділити хату на кімнати. Нашу стару хату розібрали, а коло неї, на відстані може якихось 20 метрів, збудували нову хату. Це був 1942 р., перед тим, як німці забрали мене до Німеччини. У селі, хто мало мав грошей, то крив дах хати соломою, також клали сушену землю (глину). Але дерев’яна підлога була у всіх хатах села. Ще до мене з розповідей знаю, що підлога колись була зі землі (глини).

У нашому селі протікає річка Мшанець, назва села походить від ріки. Нашій родині належало три морги землі. Колись через наше поле від річки до млина Кучаків, що належав нашій родині, провели канал. Наша родинна спілка провадила різні роботи тут: мололи збіжжя на муку, різали з деревини будівельні матеріали. Загалом у селі було біля п’яти млинів, один з них належав також родині Грицаків (моя тітка Грицак Матрона/сестра батька, Іван Грицак - мій кузин, що виїхав до Америки і жив під Нью-Йорком, а кілька років тому помер).

Не все наше поле (лан) був зораний, була вільна земля, де росли кущі. Худобу ми також тримали (три корови, один кінь, кури і всіляка птиця, свині). Була стайня для худоби і в ній був курник, де кури сиділи собі на баньках, на дошках, а зранку йшли на двір. Кури несли яйця... Пам’ятаю, десь так перед Великодніми Святами, то стільки яєць нанесуть... Це вважалась дуже здорова їжа, оскільки кури і качки, і інша птиця їли свіже збіжжя (ячмінь, пшеницю, овес). Качкам, крім того, давали товчену бараболю, вони весь час бігали до річки пити воду і знов приходили їсти. Люди в селі мали теж багато курей, качок, гусей. Свині за звичай їли ячмінь. Я робила по господарству всіляку роботу, помагала також сусідам, бо вони теж багато нам помагали...

Заробітків ніяких не було, люди працювали на власних господарствах. Часом молоді люди їздили на Тернопільщину на урожайні землі, їх називали «доли» і косили збіжжя, за панову плату (бо ми були під Польщею). У місяці липні, як збирали збіжжя, то у долинах, де вродив великий урожай, люди йшли на кілька днів, чи на тиждень, пшеницю жати на панщину, і їм за то платили. Якщо корови мали багато молока, то люди продавали масло учителям. Такoж мука і сіль були свої, а хто не мав, то купував у кооперативі. Але звично, люди мали власну муку.

Мама і тато до роботи ніякої не ходили, а займались власним господарством: орали, сіяли, садили бараболю, потім її підкопували, я їм у цьому всьому помагала. Я бралась до всілякої роботи по господарстві... Пізньої осені, з приходом холоду, у людей вже не було роботи на полі... Зимою, з вирощеного лену (льону, якого було багато), ми і інші господарі зі села робили нитки, пряли на прялці (колесо спіцяльне було, де була підніж для натискання, щоб прясти). Перед тим, як прясти, льон намочувався у воді, і коли він висихав, його ламали, і після злущування лушпиння лишалося прядево. З льняної нитки виробляли матер’ял - льняне полотно, простирала на ліжка, пішивки на подушки, обруси на стіл тощо. Льняне полотно ткалось на ткацькому верстаті за допомогою чанку, на якому було нав’язано багато ниток, і я це все вміла робити, як і кожна господиня... Льняне полотно вважалось дуже здоровим. Його вибілювали на сонці біля ріки на камінні. Льняне полотно ткалось на верстаті, не тільки у нас. Це мала кожна хата, де велася господарка. Ткане полотно ми стелили на каміння біля річки, щоб вибілилось. Зі села, здалека, ці білі ткані полотна виглядали, як білі стрічки попри річку... Люди для особистого споживання ткали полотна, я особисто ткала, і знаю, як це робити. Мама була в тяжі, носила дитину, то я робила цю роботу замість неї, бо мамі було тяжко тоді...

Title 

Звично мій ранок починався зі школи. Після школи я і інші робили роботу по господарству: на полі копали чи садили бульбу, чи обкопували, залежно від сезону тощо. До продажі з нашої господарки не залишалось нічого, рідко яйця, полотно, тому не було ніякого доходу...

У селі були багаті люди, мали багато землі, худоби, виорювали кілько їм треба, а решта землі стояла. І були бідні люди, що не мали так багато землі, і так як ми, що мали дві - три корови. Ті люди, що рахувались бідними, вони не мали землі під орання, під пасовиська. Але не було ніякого «тертя», незлагоди між бідними і багатими. Люди помагали одні одним, і так давали собі раду...

За старих часів у бойківському суспільстві були селяни, господарі, ґазди, гайдуки, солтиси, Війт (голова села), шляхта, така, як ми. За шляхту ніхто ніколи не згадував, нічого не говорив. Наш Війт, на прізвище Паращак, був дуже розумною і доброю людиною... Кожного року люди його переобирали на посаду Війта, як дуже розумного керівника. Його син був священником. У нашому селі не було такого, що люди вирізнялись дуже одні від других, якимось особливим становищем, у нас також не було ніяких поляків, окрім учителя (5-ї – 6-Ї кляси та вчительки рахунку). За моєї та моїх батьків пам’яті на цих територіях люди називали себе українцями – етнічними бойками.

Також у селі жили три родини євреїв і була єврейська Божниця, до якої приходили з інших сіл євреї у суботу. Пам’ятаю, що ми робили щось на дворі, а вони по березі ріки так собі йшли до Божниці у своїх святочних строях: такі великі шалі, що висіли гет аж на долину. Ще за моєї пам’яті, одна родина, що мала семеро дітей, прийшла у наше село, побудували собі хату і там жили... Дві інші, ще були до мене, недалеко нашої хати, де жили вже старі євреї, які довго вже тут у нас були. Люди їм помагали, бо вони мали корову, але не мали землі... То мій тато, сусіди і інші люди зі села давали їм солому для худоби. Діти їхні ходили до школи, то були дівчата Неха, Сара, Сабіна (ходили зі мною до школи і файно вчилися) і ще хлопець. Люди зі села файно до них відносилися, також, як і вони до українців.

Title 

агалом у нашому селі людям добре жилося і було багато багатих людей. Кожен старався бути добрим господарем. Вже зима приходить то різали свиню... Ми тримали біля 4-5 свиней при хаті. М’ясо в бочки накладали і ставили туди, де є дуже зимно, в ями, які викопували в горі, де ніколи вода не стояла, також в такі ями сипали і бараболю. Свиней також продавали... За одну свиню, за Польщі, давали сімдесят злотих. Солене м’ясо (свинину) вудили в комені. Вуджене, завензене м’ясо було достатньо солоне і могло стояти достатньо довго. Ми мали також багато курей, качок, яєць. Тож м’яса вистачало на цілу зиму, а бараболя, коли набирали в зимі з ями, то була така ніби щойно з поля... На весні знову різали свиню, або корову молоду (ялівку). За моїх часів господарка змінилася після приходу совєтської влади, від людей забирали їжу (яйця, м’ясо, курей, збіжжя, худобу).

Пам’ятаю, що була гарна чиста вода у річці... Думаю, десь така, як зараз люди купують джерельну воду у пляшках. Як я ходила робити на поле, то ляжу, нап’юся, а малесенькі камінчики так в гору, як годинник били (пух, пух, пух...) А вода така зимна, що мусіла перестати пити, бо зуби боліли. І така вода була всюди... І на нашім полі потоки текли, і коло нашої хати...

Знаю, що у нашому селі не було пиятики і не було пияків. У нашій хаті ніколи не було горівки...

Щодо взуття, то люди у селі зі шкіри худоби шили такі ходаки, або хто вмів робити, то робив черевики. А хто не зробив собі ходаків, то ходив босий, і я ходила боса...

Люди не мали окулярів, і ніхто до лікаря не ходив. У нашому селі і не було ніякого лікаря... Знаю, що як совіти прийшли (мене вже тоді в Україні не було), то побудували шпиталь.

Як у нашому селі помирала людина, то лежала в хаті... І люди, вже такі старші, посходилися, то цілу ніч сиділи і молились коло померлого і свічки горіли... Священник приходив відправляв службу Божу за померлого. На другий день на цвинтарі ховали.

Гора Магура-Лімнянська, що коло нашого села Мшанця, має понад тисячу метрів, і тягнеться хребтом ген далеко аж до с. Бандрів, Устрики (висота гори Магура-Лімнянська - 1022 м., Карпати у Верхньодністровських Бескидах, яку німецькі, угорські війська використовували, як стратегічний об’єкт під час I і II світових воєн). Колись тато оповідав мені легенду, що колись тут, де гора і наше село, було море...

На горі Магурі випасались вівці, худоба, а за той час можна собі було взяти книжку читати, чи вишивати. Худоба, вівці йшли собі, куди око бачило... Тільки як зганяти треба було, то вже йшов пастух зганяти худобу додолу, додому. Я знаю з розповідей, що у інших селах, наприклад, з тих, де тато походить, худобу на мотузку випасали, а у нас – ніколи...

Знаю, що за легендою Довбуш закопав на нашій горі Магурі скарби. Наш професор зі школи ходив зі студентами на г. Магуру на прогулянку, а також зі Львова приїжджали... Ця гора була прекрасною: гриби, бурівки, порічки, модрини, бучки... Там росли на старих впавших бучках дуже дорогі гриби, які називалися гливи. А цвітів... Бувало, як залізеш, а то нічо, тілько шум «шшшш...» Страх збирав – такі високі ялиці... А згори високо потік плив...

На Магурі ніколи ніхто нікого не забивав, і ми сміло йшли, співаючи коломийки (дівчата собі співали про свого милого) та інші пісні. Правда, ходили між людьми такі ніби перекази (байки). Одна з них про вовка, який нібито з’їв чоловіка, і тільки ноги лишилися в чоботах...

Title 

Були ще такі люди, заходили у наше село, що показували такі ніби магічні вистави. Нібито, на очах у всіх, стіл підносився, як той чоловік приказував: «Столику піднесися, столику піднесися»... Але я не пам’ятаю, щоб у нашому селі хтось ворожив, чи був якимось знахарем, чи щось подібного...

У нашому селі була церква святої Марії. На Різдво Матері Божої був празник у нашому селі. Мамина мама (моя баба) розповідала, що всі люди в селі несли їсти тим людям зі села, що ще до мене будували церкву... А як совіти прийшли, то зробили з нашої церкви склад збіжжя, маґазин...

Знаю, що священники дуже помагали нашій родині. Один з них був о. Мриглот, після нього парохом прийшов о. Михайло Горечко – це за моєї пам’яті. Ще до мене, знаю від родичів, був о. Михайло Зубрицький. В зимі мій тато тримався близько священника, помагав йому у всьому... Тато мій знав латину, і коли хтось помирав і треба було по документах вичитати чи людина була споріднена з тою чи іншою родиною, то тато все зі священником це робив...

Також знаю, що мамина сестра (Анна Петричкович) була монахинею, і була дуже побожною. Ще перед тим, як вона стала монахинею, вона куди не ходила, то співала пісні церковні і молилась... У нас в селі були такі каплиці з хрестом, Матір’ю Божою. Вона до них ходила... А також, перед тим, як йти спати, вона йшла до комори, де збіжжя тримали. Там вона поставила собі такий столик і свічки, і там вона молилася все... Вона хотіла йти дуже до монастиря, але моя баба не хотіла її пустити... Як вона ще була маленькою, моя мама її пильнувала, бо вона була наймолодша. Вона була моя тітка, але була тілько два роки старша від мене. Колись моя мама її пильнувала і недопильнувала. І вона впала з печі на припічок, а потім на землю, і вивихнула собі клуб. То потім воно так і заросло, і вона ходила, кульгаючи, і пішла до монастиря... Колись вона хотіла взяти мене до монастиря...

У селі люди були дуже побожними, всі йшли у неділю до церкви, і хор в нас співав, а мій тато часто діяння апостолів читав...

 

Title 

Отець Горечко дуже погоджувався з людьми зі села.. Він був хворий, не міг дихати. Як йшов по подвір’ю, то так ставав з паличкою, щоб віддихатись, хоча був молодий. Я пам’ятаю, як була малою, бо я все помагала священнику, що отець Горечко, щоб було легше йому дихати, все насипле якогось порошку в тарільчик та як підпалить, і то вдихав, і тоді йому було легше дихати... Певно, через хворобу був нервовий, і всьо йому надокучало, бо він навіть не міг йти... Коли отець приходив до школи вчити релігію, а хлопці поводились зухвало, то він хотів одного з них бити. Один з тих хлопців був з того самого села, що й окуліст Лисейко. І той хлопець пішов з нашої школи, і вже не вернувся, а з іншого села казали, що учитель такий недобрий у нас... Той отець Горечко мав одну дочку, жінка його хорувала на серце...

Колись я запитувалась свого тата: «Тату чого ми називаємось Бойками?» І тато відповів мені»Тому, що Бойки були бойові люди... А назва міста Самбір, що коло нас - походить від сам бір, тобто самий ліс...» Також мій тато розповідав, що Іван Франко часто гостював у с. Мшанець, і навідувався до їхньої родини, любив їсти пражений біб. (Іван Франко ще з початкової школи, коли навчався у Дрогобичі, заприятелював з майбутнім священником Михайлом Зубрицьким, який теж там навчався, а у 1883 – 1914 був парохом у с. Мшанець протягом довгих 30-ти років, і домігся відкриття у 1892 році у селі читальні «Просвіта» – нині з 1996 р. тут музей. Саме з села Мшанець розпочалася наукова експедиція, організована Іваном Франком для різнобічного дослідження Бойківщини.)

Тато був дуже мудрий чоловік і дуже знаний у громаді, знаю також, що він писав вірші, і листом відсилав до Львова, і письменники за то йому платили. Мій тато також був великий патріот, був у Січових стрільцях, а як родичі повмирали, то він лишився сиротою… Але він мав ще брата (Івана) і дві сестри, що виїхали до Америки. Він навчив мене багатьом патріотичним пісням, таким, як «Ой у лузі червона калина»... Тато багато розповідав мені за часи, коли ми належали до Австро-Угорської імперії. Пам’ятаю, тато розповідав, що лежав при смерті, мав малярію, але вийшов з того... Одужав... І повернувся додому...

Тато виписував для мене журнал «Дзвіночок» і я все виучувала з нього вірші напам’ять. Один з віршів дуже мені запам’ятався – про Довбуша. Був колись такий чоловік Довбуш, і Бог наділив його великою силою. І всьо йому йшло дуже дуже легко, але він мусів бути доброю людиною і не міг ніколи злого зробити людині. То так зачиналась та розповідь:

«Вечоріло... Сонце, зайшло поза гірські межі

І в останнє ще кидало блеск - мов із пожежі...

На мить одну червоніли гори мов у крови...

В таку пору, у миті цій, як божок від грому

Стояв Довбуш, сперши плечі до старого злому...

В його душі захід сонця викликував жалі –

За літами молодими, що втікали далі...

Його бартка (сокирка дана Богом)

громовая, що силу давала

Тому лише, чия рука нею кермувала,

Блестіла в руці криваво-ясним самоцвітом

Не тішила вже ватажка... Душа його світом

Десь блукала і шукала стежки і виходу,

Бо противник підсунувся, творить загороду...

Смоляків Потоцький вислав дві тисячі люда

І Пшилуський за ним гонить по горах усюда...

Але доки громовую Довбуш бартку має,

Не боїться він нікого - ніхто не злякає!...

Бо за голову, долярів дають пани много,

Це він знає не від нині... Та нема такого,

Що сягнув би по голову і не зазнав кари,

Бо Довбуша бояться і ті що знають чари...“

 

Одного разу Довбуш прийшов у ліс і розкладав огонь. І щось там зашелестіло, а то старенький дідо (та як би Бог) і каже:

Виходи скорше! Грізно, аж морозить...

Що ти з мене ще смієшся?

І враз бартку підносить.

І замахнувсь...

Дідо замовк, голову схиляє,

І рікою сухе листя на огонь кидає...

Рубай скорше каже дідо, чому не рубаєш?

Чого руку простягнену вгору тримаєш?

І здригнувся ватажко, якась чудна сила

Його руку у воздусі тай заморозила

(рука закам’яніла)...

Діду, діду, чому ж не сказав ти тоді те все,

Як думавсь бартку дарувати...

Не міг я тобі сказати, бо сила у тайні,

А ти ішов неувідоме на стежки розтайні

(що розходились)...

Пусти руку!.. А я тобі ось тут присягаю –

Що від тепер - праведником тебе в душі маю —

Тепер можеш говорити, що лиш сам захочеш

Бо щоб рука скам’яніла, чей же сам не схочеш

І з Довбуша покай людям – на віки зробити...

Пусти руку!... І не бійся, вже не буду бити...

А я думав,... сподівався, що хоч ти незмінний,

А за те, що бартку сплямив в крові свого брата,

То чекає така сама і тебе відплата...

“Підеш завтра в Чорногору, місце відшукаєш,

На двіста літ оцю бартку у стовп зарубаєш...

А хто бартку громовую витягне руками

З того стовпа залізного, той буде над нами...

Проводарем і Мойсеєм стане для народу,

Добро подасть праправнукам,

закінчить пригоду.

А тепер прощай, ватажку! Завтра, скоро зорі,

У послідне побачимось ще на Чорногорі...“

Метнувсь Довбуш – діду, діду!

Зажди лише мало...

Але місце, де був дідо, порожнє стояло...“ – то ще багато інших стрічок є про Довбуша, але я вже не пам’ятаю котра іде за котрою...

Перед тим як совєти прийшли, ми були під Польщею (1918 р.-1939р.)… Поляки на наших територіях, за моєї пам’яті, не дуже нам докучали... Люди собі господарили і ніхто з поляків їм не перешкоджав жити, як вони звикли. Знаю, тато розказував, що поляки пробували ці території спольщити, але це їм не виходило. Також тато розказував, що колись, ще до мене, у їх село приходила така «карна експедиція» – то коли хтось, щось вчинив зле, то польське військо йшло і било людей, і казав тато, що то було щось страшне, що вони робили...

Наше село було дуже велике і дуже патріотичне: шестиклясова школа, у яку ходили діти 5, 6 кляси з п’ятьох сіл. Крім нашого, ще з с. Плоский, с. Грозьово, а також с. Леп’я, с. Михнувець, с. Бистрий (що після Московсько – Варшавського договору 1947-48 рр., разом з великою територією, аж до р. Сяну, відійшли до території Польщі). Усі діти ходили до школи, не було таких, що не ходили... При нашій школі був великий город, де учні училися щепити дерева. За моєї пам’яті будували у селі також нову школу, бо в старої не було достатньо місця для всіх учнів. За Польської влади 5-та і 6-та кляса вчилися у Читальні (залі) Будинку Просвіти, де також була кооператива і бібліотека.

У Читальні Будинку Просвіти молодь села також проводила театральні вистави, вчила патріотичні пісні (які на той час були заборонені поляками) і співали. Наш диригент хору був зі Закарпаття, і вчив з нами ці пісні. Я належала до хору і мала дуже гарний голос. Звично ми співали у читальні, робили театральні вистави, на які, крім нашого села, приходили люди, молодь з інших сіл. Також з інших сіл приходили до нашого села люди і давали свої вистави, а ми до них ходили...

Я любила читати вірші і швидко їх запам’ятовувала.. З цього театру я навчилась багато віршів про Довбуша. Як польська поліція (бо я вчилася, як ми були під Польщею) зближалася до села (недалеко від села була поліція на всі села, їхня станиця), то молодь відразу розходилась з Будинку Просвіти, або як вони вже були дуже близько то ми робили вигляд, що ми вчимо Службу Божу до церкви «Алилуя», чи «Господи помилуй» співали.

Проводились танці... Пам’ятаю, з інших сіл приходили до нас хлопці на танці, а наші хлопці зі села поводились дуже інтелігентно, кажучи: «Перше гості танцюють» - і з тими словами брали дівчину до танцю і віддавали гостьові, або казали: «Дівчата вибирають...» Ми танцювали такі танці: козака, польку, валець, стацак...

Нашим учителем у школі був поляк Юзик Кочанський. Я не певнa, якого, насправді, він був походження, може й українського... Книжок польських був повний стіл, а українських не було... Пам’ятаю, кілька книжок до нас прийшло про Тараса Шевченка. Тато ходив десь до людей на прізвище Барило (що бували у Канаді), щоб вони дали мені за 6-ту клясу книжку. Навчання велося українською і польською мовами. Оскільки українських книжок майже не було, то я по-польськи краще читала, ніж по-українському. Директором школи був українець, але мав жінку польку, називався Іван. Ті діти, що вже закінчили 5-у і 6-у клясу, надалі йшли на вищі студії у місто Самбір, Львів, то їм вже зараховували два кляси гімназії. Я закінчила 6 клясів у нашій школі.

Наш учитель Юзик Кочанський був дуже доброю людиною, роздавав гроші бідним, грав з хлопцями копаного, дуже добре чувся в нашому селі... Правдоподібно, він був комуністом. Колись, ще до нашого села, він учителював у місті. Чула від інших людей, що його вбили... У старших клясах вчилися також рахунку, операціям з дробами.

Я дуже любила писати вірші. У селі був поет, що писав вірші про життя:

«Ой на горі, на високій вітер повіває...

Скажи мені, буйний вітре, як ся мій милий має?

Чи здоровий мій миленький і личко біленьке?

Чи веселі, чи сумують уста солоденькі..?»

«Подумав я, подумав я, чогось важко стало,

Чогось в мене, молодого, веселости мало...»

 

У роки молодості я знала багато віршів... Також, за моєї пам’яті, нашим учителем був Іван Луцький і його жінка Луцька, що вчили першу, другу, третю і четверту кляси. І ще була учителем молода полька, що вчила рахунку, дробів. Пам’ятаю, що вона хотіла вдарити палицею мене по руці, а я руку забрала і вона зломила свій патик. А тоді хлопці пішли і вирвали новий, і вона знов мене вдарила по руці, і за якийсь час рука посиніла і спухла. І я йшла додому і плакала... Але не хотіла, щоб мама з татом то побачили, щоб я ще від них не дістала, що я ся добре не навчила... А за той час люди вже розповіли мамі про той випадок, і мама побігла до школи, і дуже ту учительку проклинала. Моя мама казала, як моя дочка не знає рахунки, то ти на то тут є, щоб її вчила, а не била... А я в школі дуже добре читала, і швидко, все знала, як прочитати, коли знак питання, чи знак оклику був. Також я все знала на мапі добре... Як була конференція і вчителі ся з’їжджали з різних шкіл, то мене все ставили наперед, щоб розповідати...

При Читальні «Просвіти» і бібліотеці (в одному й тому ж будинку) була кооператива, що належала селу і мала різні філії. Якщо хтось мав надлишок сиру, сметани, то там приносив... У деякі з філій пекар, з іншого села, привозив булки. В перерві між заняттями наш вчитель замовляв для нас кілька бляхів таких булок. Там також містився споживчий склеп, що кожен міг купити, що йому потрібно до хати. Одну з таких філій кооперативу мав мій вуйко Семен Петричкович. Поляки забрали його на війну, і він попав у полон до Німців...

Пам’ятаю, що ми з родиною ходили пішки у м. Самбір, дещо купувати (матерію на блюзки), а у містечко Лютовиська (зараз належить до території Польщі) ми їздили на празник. Колись зі школи діти їхали до Львова, але тато не мав грошей дати мені на подорож.

 

ІІІ

Як руські (совєти) прийшли у село (з 1939 р.), почали відразу худобу забирати, і кури, і яйця, і збіжжя. Одного разу прийшли забирати в людей, а дехто з людей прийшов до тата і просив написати до їх головного, що ми не маємо що їм дати, бо самі не маємо, вони вже все позабирали, що ми мали... І тато написав до них лист, що село бідне і не мають люди звідки дати той контиґент, по який вони прийшли...

Я ще пам’ятаю таке, що як руські почали приходити у наше село, то було пару хлопців-комсомольців, які стали біля ґанку отця Горечка і почали стукати патиками по ґанку, щоб він вийшов з хати (хотіли його побити, чи що)... А він тоді вискочив через вікно, і через город прибіг до мого тата. І тато з ним пішов пішки через ліси, аж до с. Михнувця (там де село окуліста, що ми знаєм). Там був священник Куліда, який дав слугу та коні, і того священника відвіз до міста Устрики (зараз територія Польщі). Там вже були німці, і він вже звідти не вернувся, певно поїхав до Німеччини. (Отця Михайла Горечка, як і інших священників Перемиської Єпархії УГКЦ, було закатовано (1903-1953 роки життя)). Жінка о. Горечка (їмость) з дочкою боялися там, у селі, самі бути. Я пам’ятаю, що їхня дочка дуже настрашилась, що тата вже нема, тільки мама, то була вискочила на стіл і кричала, так, якби здуріла... То їмость просила тата, щоб він хоч вночі приходив, щоб там спав, бо боялась, що руські знов прийдуть... Пам’ятаю, одного разу, їмость (священника жінка) стояла і дивилася через вікно, як їхню худобу з хати забирають, і так біля вікна і зомліла...

Коли руські прийшли, ми з братом Іваном були на подвір’ю. Плачемо... А вони питаються: «Єсть оружиє, ілі нєт, плохо будет как найдьом»... А другий каже: «Харашо будет как нє найдьом»... І вони не знайшли... В стодолі всі снопи поперевертали, тiлько по руськи говорили... Але хтось то мусів замельдувати (донести). Бо як священник втікав, то дав татові ту всю зброю, що мав. І тато закопав її під підлогою в хаті, і нікому не сказав – ні мамі, нікому... То прийшла поліція і мого тата забрала. І повели по селі на станицю (поліцейський відділ). А мама плачучи, як варила їсти (горів вогонь у печі, бо мала хліб пекти), так і побігла за татом, плачучи, бо думала, що вже більше тата не побачимо. Недалеко до тієї станиці жила тітка, татова рідна сестра. Совіти там тата били, кріслами в нього кидали. Казали, чого до нього іде релігійна газета (до нас у селі приходила така недільна релігійна газета й інші газети) і чому він коло священника крутився. Тато казав, що він є бідний чоловік і має тут для худоби пасовисько. А помагав священнику, щоб заробити трохи на прожиток.

Знаю, що як совіти прийшли, то забирали наших хлопців на війну в Баку, біля моря. До мене один із хлопців листи писав. Чула від людей, що декотрі повернулися живі, а декотрі вже ніколи не повернулися. За часу, що я ще була в Україні, ніхто з них не вернувся... Знаю, що роздавали бюлетні для голосування, а на вікна приліплювали патріотичні синьо-жовтні знаки, а на Закарпатті в той час вже була війна і створили Вільну Україну, на жаль, не пам’ятаю роки (1939).

 

IV

Коли німці окупували Україну (1941), совєти тоді відступили... Коли німці прийшли у наше село, то наш Війт (головуючий селом) на прізвисько Паращак казав, що чи брат, чи я мусимо піти до Німеччини тільки на літо, на жнива, до роботи, і записав мене, бо брати мої були ще малі. А тато мій не хотів мене згубити і взяв мене, і ми поїхали до лікаря, щоб написав, що в мене хора голова, бо голову тяжко збадати – чи то правда, чи ні... І ми до лікаря завезли і масло, і кури, і він виписав, що я є хора. Коли транспорт прийшов забирати молодих, то мене залишили, так, як лікар і казав. Але за кілька тижнів другий транспорт приїхав по молодь, і я знову була записана туди, що я мушу їхати. Казали, що як мене не заберуть, то поїде ціла родина. Ми знову їдемо до того лікаря, а його вже нема... Інші німецькі лікарі мене бадали. Я до них говорила лише кілька слів, що знала в німецькій мові, бо тато знав німецьку мову, такі як: копф іст франк, міс, вассер, а більше не знала… Вони бадали мене і бадали, і один лікар з них сказав: «Що би я був такий здоровий, як вона»...

То у 1942 (43) р., весною, німці мене забрали на працю, в м. Ротенбурґ-Об-Дер-Таубер, Франконія, земля Баварія, Німеччина. Ніби забирали тільки на жнива, але потім не пустили додому... Таубер – то є ріка у Німеччині.

Я працювала в ресторані у багатого господаря Бауера, і мала до діла з харчами: обирала бараболю, робила салати, варила... До того ресторану приходило дуже багато людей, і господар ресторану майже все мав своє, зі своєї господарки. Він мав дуже багато землі в місті, мав робітників, що робили на полі. Я дуже тяжко працювала на полі, збирала снопи сіна. Господар був височезний хлоп, йшов перший по полю і підбирав снопи з двох рядів з одної сторони, а я за ним мала потрафити подавати ті снопи з двох рядів іншої сторони... Я ся дуже спішила, щоб не залишитись зі заду, та так тих снопів наподаюся, що не можу руки зігнути, і нога мене боліла. Я брала не один сніп, а як стояло чотири, то скіко мені на вила запхалося, то так усі брала їх на вила і кидала на віз. В той час на фірі, на яку кидали снопи, їхали два хлопи - француз і поляк, вони теж працювали там, де і я... Мені пухли руки, і я ночами дуже плакала за домом. Рано, як збуджуся, то руки такі попухлі, як патики, що не могла зігнути, а очі попухлі від плачу...

Зі мною були ще інші дівчата, і ми були так, як служниці. Одна з дівчат, моя товаришка Катерина, була з мого села.

Багато наших молодих хористів зі села і диригента вивезли до Німеччини на роботу. І ми продовжували збиратись і співати в хорі, разом з іншими українцями, вивезеними на роботу. Серед них були провідники різних українських організацій. Диригентом нашим був дуже поважний чоловік, який добре знав свій фах і зорганізував усіх українців, хто колись співав у хорі, чи мав гарний голос, і таким шляхом заснував чудовий хор. Тож у Німеччині я продовжувала співати у хорі, виступати у театральних виставах. Відбувались концертні виступи. На концерти приходили і українці, і німці, хоч не розуміли української мови, але любили наші пісні і мелодії. Пам’ятаю ми співали:

«Живи Україно, живи для краси,

Для слави, для волі...

На віки тебе не скують кайдани

І ворог укритись не зможе!

Вирвем у нього всі втрати!

Допоможи нам Боже!»

«Світло, знання і науку

З міста в село перекинем,

Брат братові подасть руку,

Ми вже в неволі не згинем...»

«Єднаймось діти України!

Єднаймось сміло в оден вал,

Щоб сильний єдністю в цю хвилю

До діл застав готових нас...

Хай дух свободи і завзяття

Веде у бій нечесний труд.

Хай він зростить онуків силу –

Звільнити неньку з тяжких мук...

Тоді всміхнеться Україна

Прибита горем лихоліть...

І засіяє златоверхий - наш Київ - славою століть!»;

«Сонце з високого неба хліб нам дає, дає квіти...

Волю шукати нам треба

в ясного сонця просвіти».

 

Коли у нас була проба, я хотіла йти до хору і все лишала, бо ми готувалися, або виступали... А дівчата-служниці, що були зо мною, обурювалися і казали до господині: «Дивіться, ми маємо стільки роботи, ми такі заняті, купу людей до ресторану приходить, а Марія собі йде співати»...А господиня закликала їх всіх і каже: «Я не хочу більше то чути... Приходить субота, неділя, ви їдете додому, до своїх батьків, а вона не має де поїхати... Тому вона може йти, коли хоче, коли має йти на пробу там між свої люди, щоб їй трохи веселіше було... То є єдина її розрада, що вона піде між своїх людей... А як мені треба помочі, то я закличу жінок, що колись у ресторанах працювали... А вона має йти...» Господарі німці були такі добрі люди... То була золота жінка (господиня), вона до мене дуже добре відносилась... Вона мене мала, як за свою дочку... Вони мене вбирали і шили для мене, і ніхто ніколи на мене не нарікав... Німці, ще й собі, вподобали мою вишивку на льняній сорочці. Я багато вишивала у Німеччині...

Хтось з нашого села, що був у Німеччині, дав мені адреси, щоб я написала до родичів в Україну. Я написала листа до сім’ї в село, бо хотіла вернутися додому... Я знаю, що лист мій «ходив», і був аж у Самборі, і вернувся, а на конверті була відбита червона рука і написано: «Тих людей там нема, і їх адреса невідома...» І то означало, що я не маю куди вже їхати (вертатись). То вже було десь тоді, як німці відступили, а руські прийшли знову (1944). Пізніше таки моя сім’я отримала листа, і прислали мені багато ниток до вишивання: сині, червоні, голубі – різних кольорів були. І я багато вишивала вишивку на блюзках на замовлення. Тато розповідав у листі, що німці за єднего вбитого німця, десять розстрілюють українців... Я тоді страшно плакала з таких розповідей. Мама дуже за мною вдома плакали теж... То вони пішли до професора Кочанського і написали листа до бурґемайстра (мера), щоб мене пустили додому, бо мама дуже хора (вмираюча)... Але то не була правда... Тілько так батьки хотіли мене вирвати з Німеччини. Але мене не пустили... І пізніше я вже була така сильна в німцях, що могла хату перевернути.

Також тато у листі написав мені про стрийка Джана (Івана Стецьковича), який був у Америці, і дав його адресу. А моя товаришка Катруся, що була з мого села, і у Бауера мешкала і працювала так, як я, мала тітку в Америці, що теж колись виїхала з мого села, і вже довго була в Америці... Колись, коли я ще була в дома, в нашому селі, її тітка приїжджала додому. І тоді я бігла питатися про своїх тіток і стрийка (дві татові сестри і брат мали вже своїх дітей в Америці). То тітка моєї товаришки мене добре знала... Катруся мала хлопця з Тернопільщини, вони потім вже в Америці пожинилися. І він все любив жартувати... І завше візьме газету і жартує – каже щось, що там взагалі того немає, так як: «Катрусю, дивися, з Америки Варвара Максимич розшукує своїх племінниць...» А моя товаришка кричить з радості, біжить до нього, а то лиш жарт був... А одного разу він читав газету і каже те саме, що Варвара Максимич шукає когось зі села Мшанця, або свою родину, і просить переслати їх імена, і де вони живуть, і вона дасть поміч... А то виявилось правдою... І як моя товаришка дістала той лист, то так втішилася... З криком прибігла до мене в той ресторан, де ми працювали, і каже: «Марійко, Марійко ми вже в Америці! Ми знайшли нашу родину в Америці...»

Ми відписали, де ми є, і де працюємо. Її тітка своїх дітей не мала, то хотіла помогти родичам. Вона в Америці подзвонила до мого стрийка і каже: «Йой Іване, твого брата донька є в Німеччині...» А він їй відказав: «Я її спроваджу тут, так скоро, як тільки зможу...» І стрийко мені написав листа, я йому відповіла.

Пам’ятаю перший лист з Америки, як листоноша приніс, і каже через віконце у ресторані: «Марія Стецькович бріфс оф Америка...» А я в той час на кухні салату мішала, то я так тими руками від бараболі, як вхопила той лист і побігла, плачучи від радості, в свою кімнату... Інші працівники, що зі мною працювали, не подивилися, що салата не дороблена, та й подали до людей, а люди почали жалітися, чому подають неприправлену салату їм...

Стрийко дуже ся втішив, що знає, де я, і писав у листі: «Марусю, не журися, я так скоро тебе тут дістану, як то тільки можливо...» Стрийко був дуже розумний чоловік, і знав, куди звернутись, тож просив за мене, що я не можу вернутись додому, оскільки росіяни забрали територію, де було моє село.. А в Америці є мої дві тітки і багато родини, і що я дуже хочу приїхати до родини в Америку... До мене почали приходити різні папери з Америки... Американці хотіли знати: скільки я маю років, і що можу робити... Знаю, що стрийко за мене нічого не платив, а платив Допомоговий Український Комітет у США. Стрийко тільки підписав папери, що він мене забирає, що має свій бізнес у США і потребує помочі... І так я дісталась кораблем до Америки, до стрийка...

 

V

Мій стрийко Іван Стецькович був великим українським патріотом, навіть у Америці, належав до «Вільного Козацтва». Стрийко був людиною щирого серця... Одного разу, коли пів нашого села в Україні після бурі згоріло, стрийко у Пeсейк (або Ралстон) (біля Нью-Арк, Нью-Джерсі), де він жив, зорганізував допомоговий комітет. А тато зорганізував в Україні допомоговий комітет. Назбирані гроші стрийко передав татові, щоб люди відбудувалися. І на місці згорілих хатів побудували дуже гарні, під бляшаним дахом, чи дахівкою, хати. Село зі сторони лісу виглядало як містечко, тільки дерев не було, бо згоріли... Тато переписувався зі стрийком... Стрийко мав багато дітей і починав з важкої праці... Деколи траплялись з ним нещастя (хата згоріла і інші), аж поки не відкрив власного бізнесу і тяжко працював. А його господарі колишні потім судились, що стрийко забрав їхній бізнес...

Стрийко мешкав далеко від українського середовища (Песейк), маючи кілька великих офісів по ремонту та утриманню будинків «Maintenance». Він чистив підлоги, двері виробляв тощо. Стрийко приїжджав кілька разів до Чикаго, також відвідував доктора Мирона Куропася у Нью-Йорку. Наймолодший син мого стрийка Василь Стецькович ще живий, і має документи, в яких роках це було, і де саме. Я читала ці документи, але вже точні дати не пам’ятаю... Професор Сисин знає про стрийка бо його стрийко (або брат) теж мав такий бізнес, і колись він дуже хотів одружитись зі мною, бо закохався, але ще інший хлопець з нашого села, що приїхав до стрийка, теж закохався, і просив моєї руки... Як я приїхала до стрийка, то знову почала співати в хорі.

Пізніше у Ньюарку, Нью-Джерзі, я, на якійсь забаві, запізналася зі своїм чоловіком Влодком. Пам’ятаю, що на цій забаві ми разом сиділи при столі, і він розповідав про УПА, що він пережив і куди вони ходили. Він розповідав до людей, що ся інтересували тим, і мене теж тоді це дуже цікавило... Молодим хлопцем, тато випровадив його косити, а він пішов на вишкіл в УПА, і вже більше додому не вернувся, був ранений... Мені було жаль його... Саме тоді мій майбутній чоловік мені дуже сподобався. Мене зачепило, що він багато пережив і був українським патріотом, що бився за Україну. Влодко сказав: «Я хочу з тобою ся жинити, але не маю, ані грошей, ані мешкання...» І я погодилась відразу... Ми оженилися у вресні 1951 р. і брали шлюб в УГКЦ св. Йоана Хрестителя у Нью-Джерсі. Стрийко дуже його полюбив, бо мав з ним багато спільного. Стрийко з моїм татом воював за Україну у Січових Стрільцях, а мій чоловік трохи пізніше – в УПА. Відразу по весіллі ми виїхала до Чикаго, бо чоловік там мешкав і мав знайомих – Новошицького Дмитра, родину Яцкових (то сусіди з його села). У Чикаго, разом з Новошицьким, на вулиці Дивижин, ми купили помешкання. Новошицький тоді не мав жінки, тільки мав сина. То ми мешкали разом. Мій чоловік Влодко жалував мене, що я після роботи на фабриці варю на дві родини їсти, то хотів, щоб ми купили свою хату. У 1955 р. народився син Володимир, був охрещений в УКК св. Миколая в Чикаго. Мій чоловік дуже любив сина, так ся ним тішив... Також Влодко був поміж тими людьми, що будували УКЦ св. Володимира і Ольги... Коли церкву збудували, ми були парафіянами УКЦ Володимира і Ольги. Я співала у хорі. Працювала я вночі, а чоловік з сином по мене приїздили забирати мене з роботи. Чоловік теж працював на фабриці Small Motors Corporation, де виробляли різні прилади (радіаційні фільтри для танків)... Як син Володимир мав десять років, ми продали хату на вулиці Дивижин і купили хату у 1964 р. у Вуд Дейл, Іллінойс. У Вуд Дейл я зачала працювати на новій фабриці, на машині, а чоловік ще працював на старій роботі. Також Володимир спілкувався з українськими тутешніми політиками і був між тими, хто відвойовував СУМ у комуністів, яким вони тоді керували. Володимир був великим українським патріотом і страшенно любив Україну...

 

VI

Знаю дещо про долю родини, і людей, що залишились у нашому селі при совєтах. З переписки знаю, що моя сім’я, мама, дуже переживала і плакала, як мене забрали до Німеччини... Коли німці відступали, а совєти другий раз йшли на село (1945), то деякі люди сідали на вози і їхали в сторону, де німці відступали, за німцями, в м. Устрики (зараз територія належить Польщі). А деякі люди все поскидали на вози і не знали, чи втікати від совєтів, і шкода було свої землі рідні лишати, то так і не поїхали. Знаю, що у нашому селі пізніше зробили границю та віддали землі Польщі. Мого брата донька Дубей Анастасія учителює в селі, а мій кузин учителює у селі Ґрозьово. Вони залишаються українськими патріотами. Я з Чикаго висилала рік тому (2004 р.) до нашої родини газету «Шлях перемоги», яку вони просили їм вислати. Я вислала на 15 різних адрес. Знаю, що багато з нашої родини пішли у підпілля (УПА). Знаю, що мого брата разом з кузином вбили і кинули у криницю, а сестра (дочка, рідної сестри тата) належала до лісів, і відсиділа 15 років та 5 років заслання. А як вона вийшла після того терміну, то їй не вільно було їхати додому, вона ще мусіла 5 років відробити у (Росії). Але довідавшись, що її мама з сестрою є вислані до Сибіру, вона поїхала до них. Але їй не вистачило грошей, то вона спинилась і пішла до ресторану працювати, щоб заробити грошей, і далі їхати... Виявилось згодом (це вона вже взнала від сестри, що була вислана з мамою), що мама згинула в сибірських снігах від холоду і голоду (вони мешкали у бункері, в землі)... Їй не хотілося після того листа жити, я маю цей лист...

Також знаю з розповідей, що з нашого села (зі сусідської хати, що була коло нас) хлопець, що був кравцем, багато читав про комуну і думав, що комуна – то є дуже добре. То була багата родина. І люди зі села дивувалися, чому він про це читає і думає, що то є справедливо, щоб були всі люди однакові, і не було ні багатих, ні бідних... Як руські прийшли в село, то робили мітинги, на які люди, чи ти хочеш, чи не хочеш, мали приходити, бо інакше совіти вже будуть на тебе «мати око». Одного разу, як зробили такий мітинг, він питався в совітів: «То, що ви писали про комуну, - і таке і таке, але то не є правда... Ваша комуна не є, як ви тут пишете, ви так не робите, як тут понаписували…» І після того за ним вже почали слідити. Тому, що він був кравець, то він ходив до міста Устріки і там купував матер’яли, бо він хлопцям шив сорочки, камізельки, штани. Як приходив з міста, то завжди ніколи дома не спав, бо знав, що за ним вже ходять (стежать)... Він шив у маленькій хатці, побудованій коло великої, тримав там матер’яли... Крім того, у нас ще був один такий хлопець зі села, що записався до комсомолу, називався Козарів Василь чи Іван, я вже не пам’ятаю, і він, з такими самими, вже за тим кравцем слідили. А того дня, коли той хлопець (кравець) був змучений, то так як був вбраний, коли прийшов, так собі ліг в ліжко, щоб ще за дня виспатись і відпочити. І коли він сильно заснув, комсомолець привів енкаведистів... І вони вже не йшли до тої будки, бо вони там були вже багато разів, а його там не було, але пішли до стайні, вилізли на стрих і думали, що він там може спить на сіні. А там спав другий його брат (молодший), що я разом з ним до школи ходила... І той комсомолець каже: «То не є той...» І тоді вони злізли драбиною на долину і наказали меншому братові (кравця), щоб він ніде не зрушився звідси... Але там було таке вікно, що лиш господарі за нього знали, що через нього можна було вскочити до стайні. І він потихеньку, коли вони вже злізли, виліз через те вікно і скочив на коня. Дивиться, а вони вже ведуть його брата з тої хатки, де він шив, і повели його не по селу, а по польовій дорозі. А молодший брат боявся сказати своїм, щоб не знищили цілу родину, то йшов за ними, ховаючись поза хати. А село наше було довге, то вони його повели аж на кінець села, де був наш лан і там стояло авто де вони його «запхали»... І то авто довго стояло. Вони привели ще іншого хлопця, зі сусіднього села Ґрозьова. З нашого села одна дівчина вийшла заміж за нього, то її чоловіка привели, і ще з села Плоского когось привели... І тоді те авто поїхало... А на ранок жінка чоловіка, що зі села Ґрозьове, прибігла, плачучи, що її чоловіка забрали... І ніхто про них більше нічого не знав і не чув... Мама того хлопця, кравця, очі виплакала, всюди ходила, шукала свого сина... І питатися ходила до совітів, а вони казали, що не знають, що ся стало... А згодом молодший його брат разом зі сестрою пішли у партизани (УПА), і багато зі села - всі пішли у партизани...

Також мені розповідали, що як моя молодша сестра (Анастасія – на дев’ятнадцять років молодша за мене) виросла, то мій тато робив весілля - то ціле село там гуляло...

У м. Детройт, США проживають Григорій Малиновський, за фахом адвокат; Тиховський. Колись ми разом з ними ходили до нашої школи у Мшанцю, вони були з нашого села. А Іван Різень зі с. Михнувича, і також два брати Іван Сенчишак та Микола Сенчишак були приїхали до Америки теж.

«Хто сказав, що буде легко? Це – війна»... Вона чекала на нього з боїв, а тепер укладає книгу спогадів...

RIP: Марія Стецькович-Тюн (12.21.1921 – †04.26.2020)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com