Відлетіла горлицею у кращі світи... бойківчанка Марія Стецькович-Тюн, народжена у 1921 році у селі Мшанець, Старосамбірського р-ну, Львівської області. Гостинець її життя, довжиною у 98 років, закінчився у Чикаго, американському місті, що стало її другим домом. Зустріч із цією жінкою залишилася світлим спогадом... Говоріть з батьками, записуйте почуте, щоб продовжити їм життя у їхніх історіях.

Ми познайомилися з панею Марією під час запису розмови з її чоловіком, вояком УПА Володимиром Тюном. Прочитавши мій нарис, друг «Блудний» був зворушеним.

Ця особлива пара, чиї непрості долі поєдналися в США, готова була прихилити до Вас небо, тільки тому, щоб вам було добре. Важка праця на прибираннях, нічних змінах на фабриці змінювалася щоденною активністю, зокрема п. Марія допомагала у Спілці Української Молоді Америки, до якої належав син, співала в хорі греко-католицького собору св. Володимира і Ольги в Чикаго, ставши з чоловіком одними із будівничих собору, його парафіянами. Також належала до жіночої організації Оборони чотирьох свобід України. Співала в церковному хорі греко-католицької церкви Непорочного Зачаття в Палатайні, там же долучилася до руху з будівництва українського центру. На пенсії продовжувала, поки дозволяло здоров’я, ліпити вареники у товаристві сестриць при православному соборі св. Андрія Первозванного (Блумінгдейл, ІЛ). А ще професійно вишивала і могла годинами розповідати про рідне село, ніколи ні на кого і ні на що не нарікаючи, згадувала дитинство у передгір’ї Карпат, юність на примусових роботах у Німеччині, молодість емігрантських буднів у США... Під німбом її любові перенесемося в спогади...

... «100 років тому у родині Стецьковичів говорили про те, що прадід був дідичем, а стрийко Іван Стецькович розповідав, що коли нашу стару хату валили то він, разом з моїм батьком, знайшли шкіряну булаву, де на шкірі було викарбувано «Шляхтичі». З тою знахідкою вони пішли до сільського священника, етнографа та історика отця Михайла Зубрицького при Церкві Різдва Пр. Богородиці у с. Мшанець, де він на той час був парохом, – розповідала п. Марія. – Я добре пам’ятаю ще нашу стару хату, що була під сніпками. Це була одна кімната, де ми всі спали, кожен мав дерев’яне ліжко. Згодом, у нових побудованих хатах, вже старались розділити хату на кімнати. У 1942 році, перед тим, як німці забрали мене до Німеччини, збудували нову хату. У нашому селі протікає річка Мшанець, назва села походить від ріки. Нашій родині належало три морги землі. Колись через наше поле від річки до млина, що належав нашій родині, провели канал. Наша родинна спілка провадила різні роботи тут: мололи збіжжя на муку, різали з деревини будівельні матеріали. Загалом у селі було біля п’яти млинів... Худобу ми також тримали (три корови, один кінь, кури і всіляка птиця, свині). Я вміла усе робити... Помагала також сусідам, бо вони теж багато нам помагали… Зимою, з вирощеного лену (льону, якого було багато), ми та інші господарі зі села пряли... . Зі льняної нитки ткала полотно, яке йшло на простирала на ліжка, пішивки на подушки, обруси на стіл. У нашому селі не було такого, що люди вирізнялись дуже одні від других, якимось особливим становищем, у нас також не було поляків, окрім учителя 5 – 6-ї кляси та вчительки рахунку... Також у селі жили три родини євреїв і була єврейська Божниця, до якої приходили з інших сіл у суботу. Пам’ятаю, що ми робили щось на дворі, а вони по березі ріки так собі йшли до Божниці у своїх святочних строях: такі великі шалі, що висіли гет аж на долину. Ще за моєї пам’яті, одна родина, що мала семеро дітей, прийшла у наше село, побудували собі хату. Люди їм помагали, бо вони мали корову, але не мали землі... То мій тато, сусіди та інші люди зі села давали їм солому для худоби. Діти їхні ходили до школи, то були дівчата Неха, Сара, Сабіна (ходили зі мною до школи і файно вчилися) і ще хлопець. Люди зі села файно до них відносилися, також, як і вони до українців...

Загалом у нашому селі людям добре жилося і було багато багатих людей. Кожен намагався бути добрим господарем. Вже зима приходить, то різали свиню... Ми тримали біля 4-5 свиней при хаті. М’ясо в бочки накладали і ставили туди, де є дуже зимно, в ями, які викопували в горі, де ніколи вода не стояла, також в такі ями сипали і бараболю. Свиней також продавали... За одну свиню, за Польщі, давали сімдесят злотих. Солене м’ясо (свинину) вудили в комені. Вуджене, завензене м’ясо було достатньо солоне і могло стояти достатньо довго. Ми мали також багато курей, качок, яєць. Тож м’яса вистарчало на цілу зиму, а бараболя, коли набирали в зимі з ями, то була така, ніби щойно з поля... На весні знову різали свиню, або корову молоду (яливку)».

Батько, Лесь Стецькович, був січовим стрільцем. Пишався особистим знайомством з Іваном Франком, який у свою чергу не оминав обійстя приятеля, буваючи на Бойківщині. «У селі люди були дуже побожними, всі йшли у неділю до церкви і хор в нас співав, а мій тато часто діяння апостолів читав... Директором школи був українець. Книжок польських був повний стіл, а українських не було... Пам’ятаю, кілька книжок до нас прийшло про Тараса Шевченка. Я закінчила 6 клясів у нашій школі... При Читальні «Просвіти» і бібліотеці (в одному й тому ж будинку) була кооператива, що належала селу і мала різні філії. Якщо хтось мав надлишок сиру, сметани, то там приносив... У деякі з філій пекар, з іншого села, привозив булки. В перерві між заняттями наш вчитель замовляв для нас кілька бляхів таких булок. Там також містився споживчий склеп, що кожен міг купити, що йому потрібно до хати», – розповідає пані Марія.

1939 рік...

«За моїх часів господарка змінилася після приходу совєтської влади, від людей забирали їжу (яйця, м’ясо, курей, збіжжя, худобу). Пам’ятаю, одного разу, їмость (священника жінка) стояла і дивилася через вікно, як їхню худобу з хати забирають, і так біля вікна і зомліла...

Коли руські прийшли, а ми з братом Іваном були на подвір’ю. Плачемо... А вони питаються: «Єсть оружиє, ілі нєт, плохо будет как найдьом...» А другий каже: «Харашо будет как нє найдьом». І вони не знайшли... В стодолі всі снопи поперевертали, тiлько по руськи говорили»...

1941 рік...

«Коли Німці прийшли у наше село, то наш Війт (головуючий селом), на прізвисько Паращак, казав, що чи брат, чи я мусимо піти до Німеччини тільки на літо, на жнива, до роботи, і записав мене, бо брати мої були ще малі»...

1942 рік...

«Німці забрали мене до м. Ротенбурґ-Об-Дер-Таубер, Франконія, земля Баварія, Німеччина. Я працювала в ресторані у багатого господаря (бауера): обирала бараболю, робила салати, варила... Він мав дуже багато землі... Я дуже тяжко працювала на полі, збирала снопи сіна. Мені пухли руки, і я ночами дуже плакала за домом. Рано, як збуджуся, то руки такі попухлі, як патики, що не могла зігнути, а очі попухлі від плачу... Господарі німці були добрими, золота жінка (господиня) мене мала, як за свою дочку... Вони мене вбирали і шили для мене, і ніхто ніколи на мене не нарікав... Німці, ще й собі, вподобали мою вишивку на льняній сорочці. Я багато вишивала у Німеччині…»

Можна багато розповідати і про школу, і про друзів пані Марії в Німеччині, як і про надіслане стриєм запрошення переїхати до США...

«Я написала листа до сім’ї в село, бо хотіла вернутися додому... Я знаю, що лист мій «ходив», і був аж у Самборі, і вернувся, а на конверті була відбита червона рука і написано: «Тих людей там нема, і їх адреса невідома»... І то означало, що я не маю куди вже їхати (вертатись)».

1951 рік…

«У Ньюарку, на якійсь забаві, я запізналася зі своїм чоловіком Влодком. Пам’ятаю, він розповідав про те, як тато випровадив його косити, а він пішов на вишкіл в УПА, і вже більше додому не вернувся, був поранений. Саме тоді мій майбутній чоловік мені дуже сподобався. Мене зачепило, що він багато пережив і був українським патріотом, воював за Україну. Влодко сказав: «Я хочу з тобою ся жинити, але не маю ані грошей, ані мешкання»... І я погодилась відразу... Ми оженилися у вересні 1951 р. і брали шлюб в УГКЦ св. Йоана Хрестителя у Нью-Джерсі...»

Згодом родина переїхала до Чикаго. Тут у них народився син Володимир, мій приятель, директор відділу маркетингу кредитівки «Самопоміч», з дозволу якого ділюся спогадами його незабутньої матері, світлої пам’яті Марії Тюн. Читаючи сторінки з книги життя української матері, розумієш, що жоден історик не напише правди про те, як жилося у бойківському селі за Польщі, за окупації совітами та німцями... Дякуємо за розмову, пані Маріє!

Приносимо наші співчуття синові Володимирові, невістці Вірі, онукові Маркові. Розділяємо біль великої втрати. Вічная пам’ять.