rss
07/02/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Вічне джерело натхнення – і сили на боротьбу!

День пам’яті загиблих американських воїнів, День пам’яті жертв політичних репресій, День героїв… Здавалося би, ці дні сповнені смутку – але це тільки перше враження. Вчитаймося в історії людей, котрі ховаються за цими датами. Люди з вогню і криці, котрі жили, здавалося би, звичайним життям для свого часу. Але зуміли прожити життя так, що лишили нам величезний спадок!

Після огляду новин – у світі й в Україні – у багатьох опускаються руки і зневіра сковує думки і почуття. Скільки працювали заради України, скільки людей загинуло, скільки людей втратили житло, роботу, здоров’я – а просвітку й далі не видно, і далі здається, що Україна ніколи не вийде з епохи Руїни… Та й весь світ кудись геть не туди котиться…

Але подивіться на них – на тих людей, котрі жили ще сто років тому! Вони мали набагато менші можливості, ніж ми.

Їм доводилося тяжко відвойовувати у світу право на мову, освіту, на кохання, на житло, зрештою, і на саме життя. Але вони не здалися – і не опускали рук. І ціле їхнє буденне життя насправді виглядає як маленький, майже непомітний – але таки подвиг. Бо тільки зараз більшість українців по всьому світові зрозуміла, які зусилля стояли за майже буденною і щоденною працею того покоління для того, щоб зберегти і своє життя, і Україну. Якщо не в самій Україні, то бодай там, куди закинула їх доля.

Здавалося би, що то легка праця – підтримувати Україну, живучи у вільній Америці. І тільки зараз українці – і останні хвилі емігрантів, і ті українці, котрі намагаються формувати імідж України в Америці, чи на урядовому рівні, а чи навіть на рівні знайомих і друзів, розуміють, як їм – тим, хто був до нас, було тяжко. Зараз російська пропаганда лине ледь не з кожної праски, не кажучи вже про телефони. На наше слово правди вони генерують по 10 мішків цинічної і нахабної брехні про українських катів, котрі поїдають живцем російських ввічливих громадян, які пішли прогулятися українським степом під час відпустки…

Title 
 Фото з сайту www.president.gov.ua

Інколи нам здається, що побороти це – нереально, навіть якщо маєш у руках мішки доказів.

А тоді все було набагато серйозніше – а сили захисників України були набагато меншими. І на їхньому місці можна було б запросто опустити руки. Чи під силу було тій, фактично, жменьці звичайних американських новоприбулих громадян змагатися з впливом величезної радянської імперії, котра тримала в кулакові половину земної кулі, а другу половину пронизала своїми шпигунами!

І доказів своєї правди у них не було!

А були натомість брехливі репортажі всіляких Дюранті різного калібру.

І тогочасна українська влада була повністю на боці загарбників.

Більше того – майже все суспільство тогочасної України було на боці загарбників. Хіба за винятком жменьки дисидентів, котрі взагалі не мали права голосу – та й свободи у більшості випадків не мали.

А що тогочасне американське суспільство? Тогочасна американська влада всіляко підтримувала Горбачова, того самого «великого демократа», за часів правління якого у тюрмі згноїли Василя Стуса – і знищили сотні його віршів.

І навіть в таких умовах українська діаспора отримала вірші Стуса і намагалась висунути його на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Уявіть себе на їхньому місці, коли майже весь світ проти вас, і в існування Вільної України не вірять навіть ваші друзі – і спробуйте не опустити руки і не потонути у відчаї. Нам навіть на своєму місці тяжко втриматися від такої спокуси – плюнути на все, припинити боротьбу і спробувати собі пожити мирним життям «без політики». Користуватися плодами тієї культури, котра більш розвинена, говорити тією мовою, котру розуміє більше людей…

Навіть люди, котрі повертаються з фронту, не завше можуть протистояти тій спокусі.

А вони – змогли.

Вони – витримали.

У багатьох із них за спиною теж була війна – а в когось і полон, і тортури.

Але вони не зламалися. Вони будували своє вільне життя на новому місці з нуля – і це вимагало від них величезної праці. У емігрантів нашого часу можливості набагато більші. А тоді працювали, не знаючи мови та законів, не маючи зв’язків і освіти.

Але вони в ті тяжкі часи таки змогли викроїти вільний час і на те, щоб будувати біля себе частинку України. Українські церкви, українські школи, українські музеї, українські фінансові установи, українські гуртки, українські дитячі організації…

Це все потребувало величезного часу, грошей і організаційних зусиль.

Вони будували для себе маленьку Україну «з нуля», і зробили це.

Уявіть себе на їхньому місці.

З їхніми можливостями.

В той вкрай скупий на можливості час.

А тепер – повертайтеся у наш час.

Ворог той самий – але зараз він набагато слабший.

Економічні можливості після карантину гірші, ніж були ще півроку тому, – але вони таки кращі, ніж ті можливості, котрі мали українці 80 років тому.

Зараз частенько лунають сумні коментарі про події в Україні сторічної давності, мовляв, от тоді українці не зберегли Україну, не втримали. Однак досвід української діаспори по всьому світові свідчить: вберегли! Втримали. Не втримали – владу на рідній землі. Але розвезли з собою українство по всьому світові, дбали про нього і плекали паростки. По крихті збирали спогади очевидців, відновлювали вишивку, танець і пісню, відтворювали історію такою, якою вона була – а не такою, якою її хтіла бачити ворожа імперія.

Зберегли чуття єдиної родини, котре таки спрацювало у 2014 році так, що весь світ був вражений. Це диво єдності, раптового просвітління національної свідомості, яке ми показали всьому світові – воно не з’явилося з нізвідки. Його берегли і плекали ті покоління, котрі 100 років тому мусіли відступити – але не здалися. Лупали ту скалу з неймовірною силою у вкрай кепських обставинах – і скала піддалася.

Ми живемо в іншому часі. Наші проблеми інші, і події, котрі кояться в Україні, часом жахають. Таке враження, ніби проблеми, з котрими країна боролася 7 років, не просто нікуди не щезли – а розквітли ще буйнішим цвітом, з натяком на отруйні ягоди.

Врадіївка Януковича перетворилася на Кагарлик Зеленського, і виявилося, що ні нова поліція, ні переатестація не може захистити громадян від зґвалтування людьми в міліцейських, чи то пак – поліцейських погонах. Представники ДБР героїчно беруть штурмом музей Гончара. Патріотичні українські видавництва наввипередки змагаються за право видавати російських авторів чи продавати права на видавництво українських книжок в Росію – так, ніби і не було ніякої війни, ба більше – війни за культуру ніби теж не було.

На Донеччині постійно гинуть українські військові – попри ту старанність, з якою вже два українських президенти поспіль санкціонують Мінські ганебності та толерують Медведчука… Того самого, з наслідками роботи якого ще якихось 35 років тому боролося те попереднє покоління…

А тим часом українські (чи нібито українські) журналісти беруть інтерв’ю у Гіркіна і Поклонської…

Про корупцію, і про швидкість, з якою розкрадаються гроші з бюджету, годі і говорити. Та що там з бюджету – частенько і діаспорні організації час від часу виявляють, що гроші з пункту А вийшли, а до безпосереднього пункту призначення так і не дійшли… І незрозуміло, що робити – чи влаштовувати сварки між своїми ж, а чи мовчки терпіти, сподіваючись, що само якось минеться.

І як дивитися мовчки, коли розкрадають таку величезну багату країну?!!

Що ж – наші завдання нелегкі. Але їм було тяжче. Тож, коли опускаються руки – погортайте цей номер нашого видання. Зайдіть на ФБ-сторінку Українського Національного Музею в Чикаго. Почитайте історії тих людей, котрі боролися за Україну ще до нас. Звичайних людей, простих і непомітних титанічних героїв свого часу. Подивіться на те, що зуміли зберегти вони.

Ми не маємо права втратити все те, що здобуто такою дорогою ціною.

Вони здійснили неможливе.

Невже ми – гірші?

 

P. S. Всією редакцією «Часу і Подій» щиро дякуємо Українському Національному Музеєві в Чикаго та особисто куратору УНМ Марії Климчак за неоціненні спогади Марії Тюн та Любомири Шеремети . Добре, що є люди, котрі можуть це розповісти – і є люди, котрі записують і розповідають про то українській громаді по цілому світові. Наше минуле – то і є те невичерпне джерело сил і натхнення – для того, щоб будувати наше майбутнє.

Антивірус для людства

Про гримаси капіталізму і людство на шпагаті

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com