rss
08/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Антін Могильницький. Депутат, поет і священник, що боровся за українську мову

На першій сесії Галицького крайового сейму 1-ї каденції (1861-1865 років) було обрано 11 українських послів до Державної ради – австрійського парламенту. Серед них відзначався своєю активністю парох села Бабче, Богородчанського деканату, отець Антін Могильницький, уродженець с. Підгірки, що поблизу Калуша.

У 1861 році він проголосив у парламенті блискучу промову на захист української культури і мови. Його перу належать вірші, романтична поема «Скит Манявський», дослідження про українську мову тощо.

Title 
 Отець Антін Могильницький

«До нашого батька Могильницького»

Народився Антін Могильницький 3 березня 1811 року в селі Підгірки, поблизу Калуша, в сім’ї бідного священника. Після смерті батька (у 1813 році) сім’я переїхала до містечка Солотвина, на Богородчанщину. Відомо, що вітчим Антіна не дуже переймався освітою пасинка. Лише у віці 16 років хлопець вступив до гімназії при монастирі оо. Василіян у Бучачі. Через порушення гімназійних розпорядків не раз змінював місце навчання.

Після Бучача юний Антін здобував освіту в цісарсько-королівській гімназії в Станиславові (нині приміщення морфологічного корпусу Івано-Франківського національного медичного університету – авт.), навчався в Чернівцях, а згодом – у Будапешті. 1837-го він вступив до Львівської духовної семінарії, яку успішно закінчив через три роки.

Літературну діяльність молодий Могильницький почав 1838 року – у стінах духовної семінарії написав свої перші вірші. Боротьба за рідну мову і літературу стає для Антіна кровною справою, головним сенсом його поезії і публіцистики. Високо цінував діяльність А. Могильницького І. Франко, який зараховував його до «перших будителів руського духа в Галичині». «Житіє Могильницького від самого 1839 року до єго смерті, – писав Франко, – було немов дзеркалом, у котрім досить живо відбивалися пориви нації та судьба галицько-руського народу». Могильницький добре відчував пульс і потреби західноукраїнського суспільства. Літературну популярність він здобув завдяки романтичній поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла друком у 1849-му, остання – в 1852 р.) та дослідженням української мови.

У вірші «Рідна мова» Антін Могильницький висловився, подібно до Маркіяна Шашкевича, про безсмертя рідного слова:

Кождий нарід, хоть би дикий,

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики.

Свою мову і звичай…

Мильший єму край родимий,

Мильший отців тісний кут,

Як багатий світ ізмінний,

Где з золотих кубків п’ють…

23 листопада 1840 р. Антін Могильницький одружився з богородчанкою Ганною Соболевською. Наступного року, після висвячення, обійняв посаду парафіяльного адміністратора в с. Кальне (тепер Сколівського р-ну, Львівської обл.). Був священником у селах Хітарі, на Сколівщині, Зборі та Станькові, на Калущині (обіймав посаду секретаря парохії), а потім перейшов у старовинне село Комарів біля Галича. У цій маленькій злиденній капеланії о. Антін пробув з 1846 до 1859 року в дуже несприятливих матеріальних умовах.

У буремному 1848-му письменник поринув у громадсько-політичну роботу, зокрема в Станиславові. 30 травня 1848 р. відбулося загальнополітичне українське віче – так званий Станиславівський собор, на якому він виступив з промовою як поет і громадський діяч.

Палку промову А. Могильницького на Станиславівському соборі І. Франко назвав «однією з перших маніфестацій руських в тім пам’ятнім році». Основним її сенсом був заклик до єднання українського і польського народів у боротьбі за демократичні права та свободи. Могильницький був твердо переконаний у тому, що «нам потреба народної єдності, єсли ми з-під тяжкого ярма абсолютизму хочемо цілком видобутися і хочемо тих прав і свобод, котрі нам Конституцією суть обіцяні, але ще не сповнені».

За свою громадсько-політичну діяльність Антін Могильницький зазнавав адміністративних переслідувань. Його навмисне переводили на роботу в парохії з малим приходом, хоча в його сім’ї було 13 дітей, а це вимагало значних витрат на їх утримання і сяке-таке виховання.

Посеред клопотів і турбот про хліб насущний о. Антін не припиняв займатися літературною працею. Біограф д-р Кость Лучаківський у своїй праці «Антін Любич Могильницький, його життя, його значення» писав: «На основі спогадів старого вислуженого солдата наполеонівських часів Сави Могильницький написав гарне віршоване оповідання «Русин-вояка», змальовуючи епізод кривавої битви під Леньяно (тут автори допустилися помилки: битва під Леньяно була 29 травня 1176 р., а описані події про війну Австрії з Наполеоном III й Італією – в 1859 p., в т.ч. криваві бої під Маджентою й Сольферіно – в червні 1859-го, де згинуло чимало галицьких українців – авт.), де один з галицьких загонів, оточений на мості і роззброєний французами, а пізніше відбитий австрійським військом і поставлений без зброї за фронтом, виламаними у винограднику дрючками здобув шість французьких гармат…»

Title 
 Отець Антін Могильницький.
Світлина з поштівки серії
«Історія України-Руси» (накладом
Я. Оренштайна. Коломия, 1902 р.)

Типовий романтик, о. Антін Могильницький у своїх творах звертався до різних періодів української історії. Славу йому принесла поема «Скит Манявський». Автор пише про епоху Ярослава Мудрого (1019-1054), коли два ченці з Києва, о. Пахомій і брат Йоанникій, вирушили «в галицьку країну» з місіонерською метою – щоб заснувати монастир Манявський (лавру). Легенда і бувальщина, фантастичне і реальне переплелися в цьому творі, що розповідає про єдність українських земель у минулому. У поемі «Скит Манявський» А. Могильницький пише про велич давньоруського Галича, про красу Карпат… Проте класичне виховання та мала обізнаність з поетами Наддніпрянщини призводять до того, що в поезіях А. Могильницького повно міфологічних імен та ремінісценцій (від лат. reminiscentia – спогад), а мова дуже далеко часом відходить од народної основи до «твердої мови», до штучного «галицько-руського язичія». До «Скита Манявського» мала увійти й перероблена Б. Залеським пісня «Co sіe stalo? Gdzie to naszych dum polоwa?»:

Ах, недоле! Що ж ся стало?

Где ся наші пісні діли,

Пісні золотії?

Думок руських чом так мало?

Чи навіки заніміли

Красні думи тії?

Поема «Скит Манявський» була популярною, як і балада «Русин-вояк», що також вийшла друком 1849 року. Проте здійснити усі творчі задуми Могильницькому перешкодило настання післяреволюційної реакції… З поразкою революції (1848-1849 рр.) і відновленням абсолютизму багато завоювань, здобутих українцями в революційну добу, було втрачено. Але започатковані нею перетворення були продовжені реформами 1860-х pоків, завдяки яким Австрія перетворилась на конституційну монархію.

У радянський час творчість А. Могильницького була заборонена. Вона невелика за обсягом: вірші, написані упродовж 1848-1850 років («Рідна мова», «Голос радости», «Піснь радостна», «Згадка старовини»), поетичний маніфест «Судьба поета», послання «Пробудися, соловію» (до Я. Головацького), «Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)», балада «Русин-вояк», незавершена епічна поема «Скит Манявський» (1852), побудована на народних переказах про заснування Манявського монастиря, і декілька поетичних творів польською мовою.

Друкувався поет-романтик у газетах «Зоря Галицка», «Новини», «Слово», а також в альманаху «Вінок русинам на обжинки» (книга 2). Він закликав сучасників творити літературу народною мовою, любити «отцівський язик», шанувати українські звичаї, традиції, історію рідного народу. Антін Могильницький був автором повістей «Конґруа батька Жегаловича» і «Повість старого Сави із Підгір’я», сатиричної поеми «Пісня поета» і кількох «Дум». Окремим виданням були опубліковані його «Речі в сеймі та парламенті» та приватні листи (1885 р.).

Антін Могильницький увійшов в історію української літератури й культури не тільки як депутат, палкий оборонець прав народу, але і як майстер слова, котрий присвятив своє життя боротьбі за рідну мову і літературу для народу. Його перу належать чудові вірші, присвячені рідній мові. В однойменному вірші поет докоряє тим, хто:

Згордив свій любий рід,

Зичить мови від сусідів,

А до своєї чує встид!

У той час частина галицьких українців улесливо ставилася до всього чужоземного. Митець нагадує таким, що українською мовою «нещодавно князі говорили», царі укладали нею договори, ця мова була державною і її визнавав світ.

Title 
 Посли галицького сейму 1-ї каденції (1861-1865 рр.).
У другому ряду – о. А. Могильницький (стоїть у центрі).
Світлина з родинного архіву М. Ходана. У першому
ряду сидять (зліва направо): о. Антін Петрушевич,
Яків Кульчицький, д-р Амвросій Яновський,
о. Михайло Куземський, митр. Спиридіон
Литвинович (віриліст), Юліян Лаврівський,
Михайло Качковський, о. Михайло Малиновський,
о. Антін Юзичинський. У другому ряду –
о. Яків Шведицький, о. Юліян Негребецький,
Микола Демків, о.-д-р Григорій Гинилевич,
Олекса Королюк, Ілько Загоройко, о. Василь Фортуна,
Степан Дволинський, о. Антін Могильницький,
о. Лев Польовий (прапрадід івано-франківського
архітектора-реставратора Зеновія Соколовського),
Іван Борисикевич, Адам Стоцький, о. Лев Трешаківський,
о. Іван Гушалевич, Михайло Грицак,
Симон Трохановський, о. Йосип Лозинський,
Антін Павенцький, о. Антін Добрянський,
о. Теофіль Павликів, Теодор Білоус.
У третьому ряду – о. Стефан Качала, о. Іван Наумович,
о. Михайло Курилович, о. Йосип Кравців,
о. Іполит Дзерович, Микола Ковбасюк,
о. Микола Устиянович. У четвертому ряду
– Гриць Процак, Яцко Лапичак,
Костин Лепкалюк (прапрадід М. Ходана),
Михайло Старух, Микола Лавринович, Іван Карпинець.
Не сфотографувалися такі посли: Федір Андрейчук,
о. Софрон Витвицький, Антін Рогальський,
Іван Рутецький, Василь Сеньків, Йохим Хоминський

У 1859 році о. Антін Могильницький переїхав працювати в гірське село Бабче, неподалік від Солотвина (тепер – Богородчанський район), і майже одночасно консисторія призначила його богородчанським деканом. Це була перша повноцінна робота о. Антіна. Одночасно він працював приватним учителем. Для селянських дітей відкрив приватний пансіон, де проводили курс навчання за програмою чотирьох курсів гімназії. Проте, на цій посаді А. Могильницький залишався недовго: його обрали послом (депутатом) до Галицького крайового сейму, а згодом – делегатом до віденської Державної ради (парламенту), де він виголосив знамениту промову, в якій продемонстрував свій ораторський талант.

В парламенті йому кричали «Браво!»

Депутатом до Галицького крайового сейму 1-го скликання отця Могильницького обрали від IV курії округу Богородчани–Солотвин. На засіданні 15 квітня 1861 року він закликав до братерської злагоди між українським та польським народами: «Любімося і Лях, і Русин, покажіте, що ви – щирі други…» Коли сейм делегував його до віденської Державної ради, наш земляк у Відні проголошував промови, в яких ставав на захист прав українського народу та його мови. Він захищав, зокрема, право галичан на викладання в школах краю українською мовою.

27 червня 1861 року в Палаті послів Антін Могильницький заявив, що русини-українці мають тисячолітню історію, яка пов’язана з державою Русь. Парламентарій переконував, що в ХІ ст. вже була сформована давньоруська мова, цією мовою було написано звід законів (Правда Ярослава Мудрого) та історичні твори Нестора. Тому не можна говорити, що русини-українці як народ виникли лише в 1848 р., як заявляли поляки. Депутат висловив прагнення, щоб навчання в школах здійснювалося також «руською», тобто українською мовою. Проте головною ціллю українського представництва, що мала вирішити багато проблем суспільного життя в краї, на думку А. Могильницького, був поділ Галичини на дві провінції (Західну та Східну).

На засіданні австрійського парламенту о. Антін Могильницький виголосив велику промову, де зазначив: «Яко русин з роду, говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян… Нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки… Коли б я нині зневірився своїм засадам і зрікся своєї народності, ті три міліони, що ми їх тут заступаємо, вирекли би на нас засуд і вічної погибелі», та вимагав визнання русинської (української) мови в школі та державному житті «побіч інших слов’янських язиків». Десять разів виступ нашого земляка переривали вигуками «Браво!». Ця промова у парламенті в Австрії принесла йому визнання і славу від земляків-галичан.

«В питаннях мовних домагаємося, щоб наша мова, що досі стільки переслідувалася, стільки зневажалася, знайшла повне визнання, щоб дістала повні права поряд з іншими братніми слов’янськими мовами функціонувати в школах і урядах», – заявляв Антін Могильницький.

То був сміливий виступ проти тих, хто намагався германізувати та полонізувати український народ у Галичині. Цю промову передрукували в багатьох європейських часописах, які привернули увагу громадськості до стану освіти українців рідною мовою в Галичині, а посол австрійської Державної думи Куранда в одній із газет помістив біографію Могильницького та коментар до його промови. А от тодішня церковна влада цей патріотичний почин Могильницького визнала «як непослух, бо як смілився посол перед достойниками імперії руською мовою виступати». Відтак в отця Антіна Могильницького почалися гострі конфлікти з єпископом ГКЦ Спиридоном Литвиновичем.

Ще напередодні голосування в сеймі – наприкінці квітня 1861 року – владика Спиридон уклав угоду з поляками. Він зобов’язувався трактувати проблеми Галичини в парламенті як внутрішньо галицькі та увійти до польської парламентської фракції – польського кола. Саме тому його обрали представником від першої курії.

Українське представництво 30 вересня 1861 року подало до уряду «Прохання руських послів у Відні про виконання прав руського народу у сфері його мови». У зверненні, зокрема, зазначалося, що Східна Галичина є «руським краєм, а не польським», це було підтверджено Головною Руською Радою в 1848 році, яку всі визнавали законним органом. Тому польська, німецька мови або іврит не можуть бути визнаними крайовими мовами. Українські депутати ставили вимогу, щоб «у Східній Галичині руська (українська – В.Р.) мова була визнана єдиною крайовою мовою як наукова у всіх школах Східної Галичини. Учні польської національності щоб зберігали право навчатися рідною для них мовою, проте заборонено примушувати русинів-українців навчатися польською». Прохання не поширювалося на навчання німецькою мовою, оскільки це була державна мова віденського уряду.

Title 
 Титульна сторінка поеми А. Могильницького
«Скит Манявський». Частина І, 1852 р.

Словенський депутат Ловро Томан виступив із заявою, щоб призначати суддями усіх інстанцій тільки кандидатів зі знанням мов відповідно до населення, яке проживає в коронному краю. У зв’язку з цим єпископ Спиридон Литвинович 17 травня 1862 році заявив, що в Галичині не існує принципу рівності мов, а подання в українській мові викликало тільки сміх у польських урядовців. Під час подальших дебатів 22 травня виступив о. Антін Могильницький. «У Східній Галичині існують повіти, – переконливо зазначив депутат, – у яких проживає 60-70 німців, 9-10 поляків та 25 тисяч русинів-українців, а подання в суди не приймаються «руською» (українською – В.Р.) мовою…» Виступ А. Могильницького мав суспільний резонанс. 30 травня Галицьке намісництво видало закон, у якому дозволялося в 12 східних повітах писати подання польською, німецькою та «руською» мовами.

Останні роки життя поета

Отець Антін Могильницький був дуже небезпечним для тодішньої влади. Адже він поєднував у собі християнську мораль, правду і бунтарський дух. Займаючись громадською діяльністю, не зациклювався на внутрішньому, а говорив і про зовнішнє. Часом він реагував на суспільні процеси не лише в художній творчості, а й під час богослужінь у церкві.

Як свідчать архівні документи, в лютому 1864-го влада проводила слідство проти отця Могильницького. Його незаслужено позбавили всіх почестей, чинили всякі перешкоди у праці… З того часу зірка о. Антіна згасає: припиняється його громадська діяльність. У 1867 році він не потрапив до сейму, тож поринув у домашнє життя – тяжке і сіре… Товариші з його оточення не могли підтримати його духовно. Настав сумний занепад, такий властивий для багатьох талановитих людей, які самі, не знаходячи підтримки для своєї діяльності, шукали в келиху забуття і втіхи…

Тим часом ускладнилося матеріальне становище родини поета. Умови для його творчості були вкрай несприятливими. Траплялося і таке, що коли Могильницький брався за перо, то чув від дружини: «От! Не сліпав бись над тов писанинов! Волів бись піти по коляді та придбати до хати який гріш»…

Помер отець Антін за досить загадкових обставин – 13 серпня 1873 року, під час переїзду із села Бабчого до Яблуньки: через необачність їздового бричка, натрапивши на камінь, перевернулась, і Могильницький вбився на дорозі (поблизу обійстя Климовичів – В.Р.). Через бідність родина не мала змоги перевезти тіло до Бабчого, тому поета поховали на цвинтарі в селі Яблуньці. В останню дорогу о. Антіна Могильницького провів парох с. Яблунька Солотвинського деканату о. Николай Рудницький з невеликою кількістю своїх прихожан.

Лише через десять років біограф д-р Кость Лучаківський спробував оживити пам’ять про покійного поета. Він знайшов «Великий лист Могильницького» до сина Олександра, датований ще 25 червня 1867 р., написаний німецькою мовою. Іван Франко, переклавши його з п. н. «Конґруа о. Жегаловича (Оповѣданє Ант. Любич Могильницького)» для характеристики «повѣстярского таланту о. Могильницького», з невеликою передмовою помістив у літературно-науковому і громадсько-культурному всеукраїнському журналі-двомісячнику «Зоря» за 1884 рік (№1).

Тільки в серпні 1913 року, у сорокові роковини смерті о. Антіна Могильницького, на його могилі встановили пам’ятник у вигляді хреста з написом: «Тут лежит поет А. Могильницький (1811–1873)».

За радянських часів старе кладовище в селі Яблуньці, на якому він був похований, занедбали. Могила заросла травою, хрест похилився. У 1983 році могилу поета відвідав історик, професор Володимир Грабовецький. Через декілька років при допомозі письменників зі Львова та Івано-Франківська на могилі Антіна Могильницького встановили гранітний пам’ятник.

Автор: Василь Романюк

Джерело: «Галицький Кореспондент» (http://gk-press.if.ua/toj-hto-borovsya-za-ukrayinsku-movu-2/)

Сашко Шаргей-Кондратюк. Українець, що проклав шлях до Місяця

Непоховані герої

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com