rss
05/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спорт \ Історія олімпійського чемпіона Віктора Цибуленка

За своє довге життя він витерпів чимало. Розкуркулення сім’ї, голод 1933 року і німецьку окупацію, під час якої його за звинувачення в крадіжці карабіна ледь не розстріляли. Після війни лікарі поставили українцеві невблаганний діагноз – вада серця. Але після всіх цих поневірянь Віктор Цибуленко виступив на трьох Олімпіадах, виграв золоту і бронзову олімпійські медалі і ще понад півстоліття відпрацював на український спорт.

Максим Розенко спілкувався з олімпійським чемпіоном Риму-1960 у 2012 році. Рік потому Віктор Сергійович пішов у кращий світ. Але його нетривіальна історія не має терміну давності.

«Маленьке куркульне кодло»

«У 1933 році сім’я переселилася з села Веприк, Фастівського району, до Києва. Тата розкуркулили в 1931 році. Батьки уявляли, яка доля їх чекає як куркулів. Тому втекли до Києва. Залишили мене під опікою бабусі. Коли «бійці» з органів прийшли забирати наше добро, я був немовлям. Лежав в колисці. Бабуся мені потім розповідала, що, показавши на колиску, один з «бійців» запропонував втопити «маленьке куркульне кодло». Бабка заголосила, мовляв, чим немовля винне, і швидко втекла з колискою. Якийсь час мене ховали у сусідів. Коли все заспокоїлося, батьки мене забрали», - згадував Віктор Сергійович.

У «куркулів» Цибуленків було 20 соток землі, гарні коні, які померли через три місяці, після того, коли їх забрали в колгосп.

Title 

«Батько коней вівсом годував, а в колгоспі їм давали хтозна-що. Коли виріс, питав у тата, чому він не передбачав ситуацію і не записався в колгосп. Батько у відповідь тільки іронічно розводив руками: «Думаєш, мене туди запрошували?! Такі «куркулі» в колгоспі були не потрібні», - пояснював Цибуленко.

Під час голоду, в 1933 році, майбутньому олімпійському чемпіону пощастило набагато більше, ніж більшості його односельчан.

«У нас тоді чимало народу вимерло з голоду. Мені пощастило - у бабці льох був в хаті, на відміну від більшості односельчан. До нього продзагони не дісталися. Ось ми з нею на картоплі, яка в тому льосі зберігалася, і пережили голод», - зізнавався Віктор Сергійович.

Аеродром

Коли почалася війна, Цибуленка-старшого мобілізували, українець охороняв у Києві аеродром, який було розташовано в Святошині.

«Час був страшний - німці швидко просувалися вперед, у Червоної армії було порушено зв’язок, а під Києвом оточили п’ять радянських армій. Про багатьох наших солдат командування просто забуло. Батько зайшов на зміну. З ручним кулеметом охороняв спорожнілий аеродром в Святошині. Минула доба – йому ніхто не прийшов на зміну. Батько лишається на варті. Проходить друга доба - зміни немає. На третю добу повз аеродрому пробігає якийсь старшина. Батько кричить йому, мовляв, не знаєш, чому мене не змінюють. Старшина на нього дивно дивиться: яка зміна, німці в Києві, дуй звідси, та швидше. Батько дочекався темряви і махнув до нас в село. Розібрав ручний кулемет, змастив його і сховав подалі в погребі. Спочатку думав до наших йти, потім з’ясував, що вермахт вже просунувся далеко вперед. Так і залишився в селі. А ми з мамою в Веприк повернулися ще на самому початку війни», - згадував Віктор Сергійович.

Батько олімпійського чемпіона Риму-1960 з греко-римської боротьби Івана Богдана під час німецької окупації працював бургомістром району, в який входили 11 сіл у Миколаївській області. А батька Цибуленка призначили керувати колгоспом, в якому змінили тільки назву.

«Староста спочатку сам до тата прийшов. Мовляв, Сергію, ти чоловік розумний і господар, візьмися за колгосп. Батько відмовився. Тоді староста пішов до бургомістра, йому нашептав, німці викликали тата і вже в наказовому порядку затвердили на цій посаді. Довелося батькові керувати. П’ятеро чоловіків з нашого села пішли працювати поліцаями. Лінтюхи-хлопці – до війни більше пиячили, ніж працювали. Потім їх майже всіх партизани зловили і розстріляли – тільки один встиг втекти разом з німцями», – розповідав Віктор Сергійович.

Під час окупації намагалися організувати школу, але як дізналися, що там буде релігієзнавство, ніхто вивчати закон Божий не захотів – всі вже стали атеїстами. Хоча я хрещений – мама похрестила. У нас в селі взагалі до революції була розкішна церква. Коли дзвонили в дзвони, в Києві чутно було. Але вже за радянської влади церкву розібрали, зробили з неї склад. А потім склад спалили. Тільки вже в наші часи в селі нову церкву побудували.

Після повернення Червоної армії довелося пройти перевірку в органах і Цибуленку-старшому.

«Батька викликали в НКВС, опитали, складу злочинів не знайшли. Тато про наших односельців дбав. Коли дівчат до Німеччини забирали, їздив відбивати їх до Фастова. 48-річного батька повторно забрали в армію, в обоз. Повернувся в село в 1945 році –контуженим і напівсліпим», – пригадував олімпійський чемпіон.

Під час окупації Цибуленко був підлітком, але той суворий час запам’ятав на все життя.

Title 

«Бургомістром в нашому районі був німець Вітте, він керував 10 селами. Вітте прокидався о п’ятій ранку, в його розпорядженні була «тачанка» з кулеметом і прислуга. І п’ять великих вишневих палиць. Цими палицями він піднімав людей на роботу - це я своїми очима не раз бачив. Якщо о п’ятій ранку в хаті вогник не горів, димар не парував, він заскакував в цю хату і будив людей палицею – суворий був дядько. І, знаєте, під час окупації врожаї були хороші. Вітте, до речі, чомусь жорстко не контролював селян. Наприклад, люди їхали з поля, по шляху однієї господині кинув мішок з зерном, другий, третій. Але в цей же час «колгоспна комора» була доверху насипана зерном. Думаю, бургомістр знав, що в разі чого дасть розпорядження, і селяни з дворів підвезуть стільки зерна, скільки потрібно - у людей його було досить», - згадував Віктор Сергійович.

Шибениця

Німецький бургомістр оригінально боровся з крадіжками.

«Якось засіяли кавунами поле. Коли плоди почали дозрівати, селяни стали споруджувати біля баштану комору для сторожа. Вітте, коли побачив, здивувався. Розпорядився замість неї звести шибеницю з двома мотузками і петлями. Сказав, що це подіє краще, ніж сторож. Один лише дядько на кавуни зазіхнув, Вітте його власноруч підстрелив - поранив у ноги. І все: баштан стали обходити десятою дорогою», - стверджував олімпійський чемпіон.

Title 

Неприємностей з німцями Цибуленко не уникнув – його ледь не розстріляли. Помилково.

«У нас в селі німці мало стояли – село з усіх боків оточене лісом. Але неприємні прецеденти з ними були. Якось приїхали у Веприк двоє німецьких солдатів з Фастова заготовлювати сіно. Заразом і по хатах пройшлися - знімали «данину». Ходили, кричали «яйко, млєко». А перед тим, як збирати яйця, не побоялися залишити у нас в сараї свою амуніцію і один карабін. Минуло півгодини, як в село приїхала німецька жандармерія. І до нас завітали. Зайшли в сарай, побачили форму і карабін, сплеснули руками. Добре що мама німецьку мову трохи знала, стала пояснювати, що двоє солдатів в селі зараз яйця збирають. Жандармерія форму і карабін забрала з собою.

Коли «перші» німці повернулися і побачили, що немає форми і карабіна, відразу поставили мене до стіни – подумали, що це я вкрав амуніцію і зброю. Запам’ятав, що до нас солдати поверталися задоволені, з повними касками яєць. Але як побачили, що немає форми і карабіна, моментально розлютилися. Відразу за сорочку, і до стіни сараю – з криками «партизан». Мені тоді лише 11 років виповнилось, але на вигляд можна було і 15 дати - високим хлопцем був. Мати впала на коліна, заверещала, мовляв, жандармерія була, вона все і забрала, в Фастові все повернуть. Німці повірили. Але після того випадку, щойно німці у нас в селі з’являлися, я намагався кудись втекти», – згадував Віктор Сергійович.

Партизанський рух олімпійський чемпіон оцінював неоднозначно.

«Пам’ятаю, що за три кілометри від села був млин, партизани туди приїжджали за борошном. Жили вони на вовчому болоті в землянках. Іноді грабували колгоспну комору. Чим ще займалися, не знаю. У Веприку партизанських актів не було - від села далеко до шосейної дороги. Та й там, по суті, і не було чого робити, окрім як пиячити і сидіти в землянках. Коли підійшла Червона армія, німці кидали зброю і відступали в ліс. Потім виходили з лісу і здавалися. Щоправда, під Житомиром організували щільну оборону. Але наші серйозно «бахнули» і ті масово побігли.

Насправді все вийшло дуже трагічно: у нас в селі не було родини, яка не постраждала від війни. У деяких сім’ях на трьох похоронки приходили – на батька і двох синів. Веприк – велике село, до війни було півтори тисячі дворів (зараз у Веприку прожив близько 1000 людей – прим. М.Р.). Після війни встановили меморіал з іменами загиблих. Список величезний. Коли село звільнили, була мрія втекти на фронт. На той час сніжки на 60 метрів кидав. Мріяв зі своїх окопів прямо в німецькі кидати гранати», - згадував Цибуленко.

Title 

Після війни у Віктора Цибуленка було славне спортивне майбутнє, яке увінчала золота олімпійська медаль. Гранати українець кидав лише на змаганнях. Причому робив це непогано – на відкритті київського стадіону СКА 1 травня 1951 року метнув гранату на 89,39 метра. Це був рекорд СРСР, який за наступні 40 років існування країни ніхто так і не побив.

 

Автор: Максим Розенко, Київ

Фото надані автором

Джерело: «Укрінформ»
(https://www.ukrinform.ua/rubric-sports/3019160-nimci-priznacili-batka-keruvati-kolgospom.html)

Зозулю нагородили військовою медаллю

Капітан «Динамо»: «У нас на базі усюди антисептики, персонал – у масках»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com