Відома українська письменниця– про життя літераторів в Україні, гонорари й дві пережиті клінічні смерті.

Цього року Україна має двох лауреатів Шевченківської премії в галузі літератури: Маріанну Кіяновську (за поетичну збірку «Бабин Яр. Голосами») і Тараса Прохаська (за збірку есеїв «Так, але…»). Одна з українських літературних критикес назвала збірку Кіяновської «Радість болю бути почутим». Сама ж Маріанна каже, для неї все почалося з особистого безмежного болю… Які найважчі випробування долі довелося їй побороти? Чому вважає, що професії «письменник» насправді не існує? Які суми отримують автори від продажу своїх книжок? Про це поетеса, прозаїк, перекладачка, літературознавиця Маріанна Кіяновська розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

– Маріанно, кожен вірш у вашій збірці «Бабин Яр. Голосами» – манюсінькі життєві історії тих, кого під час Другої світової війни фашисти розстріляли в Бабиному Яру (понад сто тисяч людей). Це їхні спогади, мрії, думки перед смертю. Образи змальовували з реальних людей чи зі своєї багатої уяви?

– Уява моя насправді доволі бідна. Мені важко вигадувати історії. Особисто для мене все почалося зі смерті батька, з особистого безмежного болю. Але книжка не про це. Я не змогла б повторити її на жодному іншому матеріалі, наприклад, про Волинську трагедію. Досі не можу читати ці тексти. Тіло щоразу реагує на «голоси» з Бабиного Яру, причому реагує катастрофічно. Коли доводиться знову пропускати через себе цю трагедію, я хворію. Кілька разів була на території Бабиного Яру – і щоразу після того надовго випадала з життя… Щоб написати таку книжку, переважно спершу довго збирають матеріал. У моєму випадку було навпаки. На момент написання віршів із «Бабиного Яру. Голосами» я мало знала про цю жахливу трагедію, навіть книги Кузнецова про Бабин Яр тоді ще не читала. Лише через декілька місяців після того, як написала всі тексти, почала уточнювати у знайомих, які глибоко знають історію Києва, історичні факти про трагедію в Бабиному Яру. Мене саму шокувало, що ці вірші здаються написаними з документів. У них, як виявилося, точні навіть найменші деталі. Досі пам’ятаю кожну людину з кожного вірша, запахи, звуки, кольори, вогкуваті від сліз і поту рукави пальт і жакетів, щільність повітря над натовпом, фізичний біль, піт між ключицями. Але при цьому не знаю, звідки до мене приходили ці вірші…

– Після виходу збірки у світ у ваших віршах люди впізнавали своїх родичів чи знайомих?

Світлина з ФБ Мар’яни Савки

– Так. Кілька абсолютно різних і незнайомих між собою людей казали, що у моїх віршах імена збігаються з іменами їхніх родичів, які загинули в Бабиному Яру. Для мене переліки імен – особлива та справді безцінна властивість книжки «Бабин Яр. Голосами». Адже більшість жертв Бабиного Яру навіть через 75 років після трагедії – безіменні. Це послання від «мертвих» і «ненароджених» до своїх «живих земляків».

– Скільки цього року було подано творів на Шевченківську премію?

– Не цікавилася ні кількістю творів, ні кількістю номінантів. «Бабин Яр. Голосами» висунув на Шевченківську премію Михайло Назаренко, професор Київського університету, глибокий знавець біографії і творчості Шевченка.

– Шевченківську премію (в межах 200 тисяч гривень) розділили між вами і Тарасом Прохаськом. На що витратите кошти?

– Колись давно майже всю премію CEI Fellowship for Writers in Residence, а також майже всі свої заощадження (справді велику суму), я позичила своєму видавцеві Леонідові Фінкельштейну, але він виявився шахраєм. Ошукав кількасот людей, зокрема і мене. Я тоді втратила еквівалент майже повної вартості однокімнатної квартири у Львові. Фінкельштейн симулював хворобу і зник, не віддавши боргів. Свою другу грошову премію – тисячу доларів від журналу «ШО» – я доклала до бюджету мого власного проєкту «Від великого до малого» та провела на ці гроші церемонію вручення першої премії «Великий Їжак». Третю грошову нагороду – премію імені Шолома Алейхема у 20 тисяч гривень – витратила на діагностику і лікування важкої хвороби. Зараз, у світову пандемію коронавірусу, на перший погляд велика сума за місяць може знецінитися, тому боюся мати плани, бо невідомо, чим усе закінчиться. Рік тому я поїхала б на кілька місяців до Індії, а нині навіть поїздку в сусідню область неможливо запланувати.

– Ви – засновниця і директорка незалежної літературної премії «Великий Їжак» для авторів україномовних книжок для дітей. Для якого віку найважче писати книжки?

– Для дітей і підлітків. Діти відразу відчувають фальш. Їх не переконаєш, що книжка добра, якщо вона їм не подобається. Підлітка теж не переконаєш і не змусиш читати насилу, якщо він не хоче, бо в цьому віці хочеться бунтувати. Книжка мусить по-справжньому захопити. Окрім того, не так уже й багато сюжетів і тем. Скільки можна написати віршів про котиків і зайчиків? Скільки повістей – про перше шкільне кохання? Кожне наступне покоління авторів має перед собою дедалі більше викликів. Тим більше, діти нині дуже відрізняються не тільки від покоління своїх батьків, а й від покоління своїх братів і сестер, старших на 5−10 років. Вони ростуть з іншими ґаджетами, в них інакше працює уява, пам’ять, у них інші механізми сприйняття.

– В Україні багато талановитих літераторів, чимало літературних премій, Форум видавців, Книжковий Арсенал. Все це добре, але… Всесвітнього дня письменника (3 березня) у нас не прийнято відзначати як професійне свято, такої професії – письменник немає, літератори самі піарять свої твори, самі їх продають. Таке враження, що письменництво в Україні покинуте державою напризволяще…

– Професії «письменник» не існує, як не існує професії «кіт». Ти або є ним, або не є. При цьому автор може бути біологом (як Тарас Прохасько), лікарем (Рабле чи Булгаков), юристом (Квітка-Основ’яненко). День літератури, День поезії – так, але не «День письменника». «Перекладач» – це професія, натомість чи «письменник» професія – беруть сумніви. Письменникам треба просто не заважати існувати в межах їхніх екосистем. Не заважати рости.

– На гонорари від продажу книжок письменнику вижити важко. Скільки ж то книг треба написати, щоб жити достойно?

– Це питання жанру. Перший (тисячний) наклад роману «Улліс» Джойса продавався майже десять років і ніяк не міг продатися навіть за ціною фактичної собівартості (груба книжка), а нині примірники з того першого паризького накладу коштують на аукціоні понад 300 тисяч доларів кожен, з автографом – удвічі дорожче. Щодо українських авторів. Андрій Курков у 2013 році сказав в інтерв’ю, що гонорари Люко Дашвар на той час становили 40 тисяч гривень за одну книжку. Я можу назвати пів сотні наших авторів, які живуть із самих лише доволі великих гонорарів, це, зокрема, Макс Кідрук, Андрій Кокотюха, Софія Андрухович, Сімона Вілар (справжнє ім’я – Наталія Гавриленко). Але серед них немає поетів.

– Часто стикаєтеся із заздрістю колег?

– Заздрість – як стовпи вздовж дороги. Можна розбивати собі об них лоба, а можна йти і на них не зважати. От ви стикаєтеся зі стовпами? Я – ніколи!

– Буває, письменник – талановитий, але його ім’я маловідоме, бо не вміє себе і свої книжки пропіарити. А інший пише гірше, зате вміє «подавати» свої твори, розхвалювати так, що його ім’я – на слуху…

– Справжні письменники платять дуже високу ціну за «право писати і малювати». В юності, молодості, коли автор ще дуже мало розуміє про себе і світ, слава і визнання здаються найважливішими з усього. Потім дороги літераторів розходяться. Для одних опінія з боку критиків залишається важливою, для інших – ні. У Шевченка є викреслений варіант одного рядка з вірша «Слава»: «і курвила з Миколою» (йдеться про російського самодержця). Так от: слава і те, що нині називають «піаренням», здатні «курвити». Тому славу і «піарення» бажано ігнорувати. Для справжнього письменника є набагато важливіші питання, ніж слава, популярність, наклад його книжок або гонорар. Він працює з майбутнім.

– Читала, у 16 років ви пережили клінічну смерть. Сказали про це так: «У мить, коли зупинилося серце, я жодної секунди не переставала думати… Смерті насправді не існує»…

– Насправді мені довелося пережити дві клінічні смерті. Півтора року тому у мене вдруге зупинялося серце. У мене є два фото: одне – за два місяці до зупинки серця (зробила письменниця Мар’яна Савка на Книжковому Арсеналі), друге – через місяць після цього. За один тиждень моє обличчя змінилося більше, ніж за наступні півтора року. Напевно, ці фото є своєрідним «речовим доказом» того, про що ви питаєте, а я не знаю, як відповісти. Так, смерті не існує. Вірю у воскресіння, для мене це і віра, і знання. Моє свідчення – моє тіло, моє (вже не перше) чудесне зцілення Божою ласкою від хвороби.

– Як це: мати дружину і матусю – письменницю?

– Мені пощастило з найближчими. Людина, яка творить, змушена бути егоїстичною і егоцентричною, принаймні в деякі моменти, інакше не напишуться романи, ораторії і полотна. Я дуже комфортна у співіснуванні людина, окрім випадків, коли сиджу за робочим столом. Багато років тому постало питання, в які моменти і наскільки мене можна відривати від письма. І стало зрозуміло: ніколи. Від редагування, перекладу – можна (хоч і не варто), а від письма – ніколи, нізащо, окрім справді невідкладних випадків. Це єдиний такий мій священний час. Якби всього цього не сприйняла моя сім’я, я жила би сама.

– Чи вистачає часу для приготування чогось смачненького для себе та сім’ї?

– Смаколики геніально випікає моя 24-річна донька, а я вже кілька років заходжу на кухню, тільки щоб зробити трохи салату чи заварити каву. Вареники востаннє ліпила у мами на кухні ще в десятому класі. Мій час – час фрілансера, тобто на приготування їжі він би знайшовся, але останнім часом я погано до цього надаюся, хоча ще нещодавно готувала в сім’ї лише я. Я не цікавлюся ніякими рецептами, мене не приваблює сфотографована їжа. Але при тому я завжди була і буду гурманом, чутливим до найтонших відтінків смаку. Не купую напівфабрикатів і не вживаю з продуктів тваринного походження, яких не їдять наші коти. Їжа в мене або дуже корисна, яку готую собі сама, або дуже смачна, приготовлена «гномиками» або донькою.

– Без чого неможливо бути щасливим?

– Без людей, яких любиш, які роблять тебе кращим, ніж ти є насправді, з якими можеш ділитися найпотаємнішим, яким можеш віддавати. Без ідеалу, який допомагає формувати себе через радість та випробування. Без відчуття Божої ласки, Божої присутності, – і що все має сенс. Вірю в безсмертя, у незнищенність душі. Без цієї віри, напевно, не була б собою. Моє життєве кредо: бути «живою», бути Людиною, мати серце і працювати з майбутнім…

Автор: Валентина Шурин

Джерело: «Високий Замок» (https://wz.lviv.ua/interview/409080-zazdrist-iak-stovpy-vzdovzh-dorohy-mozhna-rozbyvaty-sobi-ob-nykh-loba-a-mozhna-ity-i-na-nykh-ne-zvazhaty)