Усім в Україні та за кордоном відомий Міжнародний Яворівський військовий полігон, який знаходиться в Яворівському районі Львівської області. Проте, на жаль, мало хто знає, що побудований той полігон на людському горі, бо з лиця землі зникло не одне село, не одні господарі позбулися свого майна назавжди. Ніхто з людьми не рахувався. Давали три дні на виселення і все. А поселяли тих людей у напіврозвалених хатах в сусідніх районах Львівщини. Така ж доля спіткала і родину Пилипців – одних з найзаможніших господарів села.

Знищивши велике господарство, влада відправила їх у напівзруйновану хату в село Сердиця, в Пустомитівський район. У 2011 році кореспондентові газети «Час і Події» Юрію Атаманюкові пощастило поспілкуватися з єдиним ще тоді живим свідком родини Степаном Пилипцем. На той час йому було 87 років. Через кілька років чоловік помер…

Із сином Володимиром та онучкою Яніною біля хати

Степан Пилипець народився у селі Щирець (хутір Клепарів) Немирівського (тепер Яворівського) району 7 січня 1926 р., в багатодітній сім’ї, в котрій було дев’ятеро дітей. До школи ходив за 7 кілометрів – у село Біла. Пригадує, що переходив з друзями через річку, в котру взимку не раз падали і сильно замерзали. Закінчив тільки три класи, але «цього було достатньо, бо тоді добре вчили, аби дитина щось розуміла, а не те що тепер». Був один вчитель з усіх предметів. Життя було нелегким, майже ніхто не мав грошей, не було пенсій. Пан Степан розповідає, що іноді брав удома яйця, відносив у магазин і міняв на булочку чи інші ласощі.

«Хоча були тяжкі часи, зате свідомість була на високому рівні, – розповідав Степан Пилипець. –Я навчався в українській школі. Вивчали там і польську мову, але дуже мало. Два рази на тиждень до школи приходив український священик, у вівторок і п’ятницю, і вів уроки. Якщо діти були неслухняні, то садив у куток, а під голі коліна сипав гречку або накручував за вуха так, що було відчутно зо два тижні. Після того так тихо сиділи, що було чути, як муха летить. Після уроків цей же священик займався виховною роботою у себе вдома. Позичав дітям український часопис «Дзвінок», а потім перевіряв, чи дійсно читали».

Переселення

Настав 1940 рік, і рідне село Степана Пилипця підпало під знищення у зв’язку з будівництвом військового полігону площею 40 кв. км. За кілька днів людей позбавили набутих багаторічною працею статків. А переселяли їх у нещасні, обдерті халупи в село Сердиця, Пустомитівського району, що за 20 км. від Львова. Хто мав коня і віз, то встиг дещо прихопити. Батько Степана був одним з найбагатших господарів села, доробився власними мозолями. Він мав багато поля, ліс, камінний кар’єр. І все це пропало. В лютому 1940 р. батьків з п’ятьма дітьми насильно перевезли до Сердиці. Степанові було 14 років, а наймолодшій сестрі Єві – 2 роки. При 15-градусному морозі поселили їх у напівзруйновану хату, збудовану в 1905 році, котра була без вікон, без дверей і без печі. Перед тим в селі жили поляки, котрих вивезли на Сибір, а майно розікрали «визволителі». Дехто повертався назад до Щирця, але їм спалювали хату і знову виселяли. Єдине, що нагадувало про рідне село – невеличке містечко, що за 4 кілометри від Сердиці, з тією ж самою назвою – Щирець. Жодної компенсації переселенці не добилися ні в часи СРСР, ні уже в Незалежній Україні.

У спальні

Істина пізнається у порівнянні

Жорстокість радянської влади і російського народу Степан відчув з самого дитинства. Пригадував, коли ще був школярем, в 1939 р. прийшли «визволителі» і забрали у місцевого священика землю. Написали оголошення, що будуть її роздавати селянам, хто скільки хоче. Селяни розібрали ту землю, обробили, посіяли, а коли настав час збирати урожай, «визволителі» самі справилися.

З повагою ставився Степан Пилипець до німців, бо хоч вони були окупантами, зате були культурним і порядним народом. На подвір’ї родини Пилипців деякий час жили німецькі солдати. Степан розповідав, що німці мали зі собою корову, яку купили у селі. Купували в господарів масло, яйця та інші продукти, але ніколи не грабували. Спали тільки на подвір’ї, а до хати не пхалися. Коли прийшли, то відразу приводили себе в порядок. Не боялися спокійно залишати зброю, адже у них не прийнято красти. Нормально поводилися з людьми, дітей пригощали цукерками. І навіть зуміли туалет облаштувати культурно: у лісі вирубали кілька довгих гілок, викопали рівець і зробили туалет, а коли відступали, то засипали.

Квартирували в родини Пилипців і радянські воїни, про яких залишилися протилежні спогади.

«Вони не мали ні мила, ні зубної щітки, ні порошку – нічого» – згадував Степан Пилипець. «То таке нещасне ходило, заросле, вимазане! Та ще й треба було їх годувати. Якось трапився випадок, що мама приготувала масло на сніданок, а котрийсь солдат украв. Зранку наробила галасу, офіцер почув, построїв солдат і знайшов злодія. То ж бідне, голодне. А зброю так берегли як зіницю ока. А про туалет соромно говорити – спаскудили весь сад і навколо стодоли, як собаки, хоча собака – і той загрібає за собою. До того ж, серед радянських солдат в ті часи приблизно 50 % було неписьменних. А хто вмів читати, то зганяли всіх до одної хати і той солдат читав з газети про те, «как у нас харашо живьотса».

Степан Пилипець біля рідної печі в нерідній хаті

Розповідав Степан Пилипець про один кумедний випадок. «Колись мама варила картоплю для свиней. І тут раптом з’явилися радянські солдати і кажуть: «Старушка, дай пакушать». А українці в ті часи не розуміли того слова. Тоді вони зняли кришку з баняка, а там картопля. «О! Это харашо, пакушаем» – сказав один з них. Взяли ту картоплю, мама дала ще їм кислого молока і вони то все з’їли».

Хоча на території Сердиці не було бойових дій, але переходила лінія фронту. Коли в 1941 р. відступали радянські війська, то на своєму шляху знищували все, немов татари. На початку 1990 років у Щирці розкопали кістяки 28 хлопців, котрих замордували нізащо. Серед замордованих було двоє із Сердиці, котрі навчалися в одній із львівських гімназій. А коли прийшли подивитися на закатованих, то жінки не витримували того жаху. Замордованим повідрізали губи, носи і вуха. Витягували язики, відривали нігті, у голову забивали цвяхи, знайшли двох зв’язаних колючим дротом спинами. Після того мародерства їх закопали там і зрівняли із землею, але хтось знав то місце і сказав німцям. Потім приїхали німецькі кореспонденти і то все висвітлювали у пресі. Тепер на місці трагедії зробили музей і збудували капличку.

З приходом совітів до Щирця було створено багато каральних організацій (НКВД, КГБ, гарнізон та інше). Вони займали повно приміщень. Тримали наш народ в лещатах, бо боялися його.

Іноді через село проходили сотні УПА, які розміщувалися неподалік яворівського полігону. Вони ішли серед білого дня і траплялося, що радянські загони ховалися від них. Не раз були сутички між УПА і більшовиками.

Був випадок, коли в 1947 році УПА напали на радянський гарнізон у Щирці і деякі гарнізонники з переляку пострілялися. А пізніше радянські газети написали, що вони загинули від рук «українскіх буржуазних націоналістов». Але вояки УПА зробили велику помилку, що не оточили військову частину, тоді Щирець був би їхній. А так – решта гарнізонників оточили партизанів і перестріляли. А їхній провідник тривалий час лежав мертвим, бо боялися його поховати. Було і таке, що переодягнуті на бандерівців НКВДисти вночі нападали на людей. Бували в селі також ковпаківці.

Степан Пилипець із сином Володимиром і внучкою Яніною на господарстві

Колективізація зігнала зі світу батька Степана Пилипця

Добре пам’ятав Степан Пилипець колективізацію, яка розпочалася в селі у 1948 р. Пригадував, як у 1946 р. НКВДисти позганяли людей на площу біля церкви і змушували записуватися до колгоспу. Одному старшому чоловікові так дали під ребра, що той сконав на місці, а наступного дня в газеті написали, що селяни так рвалися записуватися в колгосп, що затоптали людину.

Немало позначилася колективізація і на родині Пилипців, зокрема на здоров’ї батька Степана. Не зміг пережити тієї несправедливості, і в 1954 році помер на 54-му році життя. Він був добрим господарем, а в нього забрали землю, худобу, весь реманент і можливість працювати. Правда, тим реманентом так і не скористалися, бо поскидали на купу, де воно й погнило, а була в нього добра машина для обмолочування зерна, яку колись привіз з Чехо-Словаччини, різні косарки та інше.

Не мав батько спокою до самої смерті. Спочатку наділили землю, а потім забрали, бо ніхто з родини не був у колгоспі. Згодом хату навкруги оборали, навіть не залишивши землі під картоплю. Пізніше розібрали пів стодоли, бо, мовляв, вона знаходиться на колгоспній землі. Згодом батько другу половину стодоли продав, бо вже не було що туди складати, а на тому місці зробив грядку під картоплю. Але будівничі соціалізму і на цьому не зупинилися. Одного разу приїхали і скинули з половини хати дахівку, мотивуючи свій вчинок тим, що хата стоїть на колгоспному полі. Згодом батько був змушений ліквідувати велику пасіку, бо праця була марною: приходили чиновники і забирали мед.

Огида до колгоспу у Степана Пилипця була з дитинства, тому теж не вступав до нього. Працював водієм у камінному кар’єрі у містечку Щирець, а перед виходом на пенсію кілька років працював на львівському заводі «Електрон». Але бувало так, що цілий тиждень працюєш, а в неділю партійці тягнуть до колгоспу на допомогу. Одного разу пан Степан публічно висловив своє невдоволення тим, що не дадуть людині відпочити бодай раз у місяць, через що поплатився. Його викликали до кабінету і сказали, що своє невдоволення треба висловлювати віч-на-віч, а не публічно.

Переселяючись, українці завжди берегли ікони

Радянська армія мало відрізнялася від концтаборів

Не залишилося у Степана Пилипця приємних спогадів і від служби в армії, яку проходив з 1950 по 1954 рр. в сухопутних військах у Карелії.

«Радянська армія мало чим відрізнялася від концтаборів» – говорив Степан. «Годували дуже погано, такий був хліб, що як потиснеш, то з нього вода тече. І то був один буханець на 10 осіб. І ставлення офіцерів до солдат було нелюдське. Та ще й мізки промивали своєю ідеологією. Часті політзаняття, де все перебільшували, стали набридати. Пригадував, що солдат заснув на одному з таких занять, але очі були відкриті. Хлопці зробили з газети трубочку, насипали махорки і в ніс як фуркнули! Все. Політінформацію було зірвано.

Бувало, що взимку дадуть валянки. Один більший, другий менший. А лижі взимку давали без кріплення, і їдь як хочеш на навчання по страшних снігах. Тому солдати спеціально ламали, бо неможливо було їхати. Одного разу ми поїхали на навчання за 180 км. від частини на автомобілях. Попереду нас два бульдозери відгортали сніг. Проїхали 50 кілометрів, а бульдозери поламалися. Хлопці стали грітися в кузові на сіні, а потім його підпалили і загорівся сам кузов. Вночі на кузові намерзло повно льоду, хлопці страшно замерзли. Але раптом побачили вдалині, що горить світло і пішли туди. Подивилися, а там біля корови, з обидвох боків, сплять два солдати, немов мертві. Три дні ми були голодні, бо кухня не працювала. Нам привезли сухий пайок, але хліб житній як замерзає, то гірше заліза. Тоді хлопці собі повідморожували вуха, ноги, руки. То не зрівняти з американською чи німецькою армією, де є повага до людей. І дідівщина в нас була. Не обходилося і без крадіжок».

Не раз Степана Пилипця тягало КГБ.

«Одного разу я їхав машиною, а в селі були облавники і мали зі собою собаку» – згадував Степан. «Раптом собака вискочив на машину, звідти впав під передні колеса і машина його переїхала. І хоч це не була моя вина, але мені її приписали. Іншим разом я прийшов у гуртожиток і ввімкнув на німецькому приймачі радіо «Свобода». А по сусідству через двері мешкав директор вечірньої школи Хольцман, до котрого приходив КГБіст капітан Кащєєв. Заледве мені вдалося викрутитися. А було раз навесні 1950 року, якраз розтанув сніг, дороги тоді були неякісні, ішов начальник паспортного стола з дружиною додому. Я їхав машиною і ненароком обхляпав їх болотом. Неприємно, але зробив це ненароком, а мені приписали, що це навмисне. У кожній простій людині КГБісти вбачали страшного ворога».