rss
09/27/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
У фокусі – Америка \ Американські лікарі – про те пекло, в якому опинилися

Лікарі в найбільш заражених регіонах США опинилися у справжньому пеклі – попри всі їхні зусилля, більшість важких хворих помирають на їхніх очах, причому іноді й ті, хто ще годину тому сам за кермом доїхав до госпіталю. І лікарі нічого не можуть із цим вдіяти.

Медики з Нью-Йорка та сусідніх Нью-Джерсі й Пенсильванії розповіли The Insider, як вмирають молоді та спортивні люди, як доводиться влаштовувати похорони в Zoom, і як лікарі намагаються давати раду з шоком від того, що відбувається.

«Ти робиш все, що можеш, а вони все одно вмирають», – Валентина Голобородько, госпіталіст (лікар широкого профілю) лікарні Jack D Weiler, Montefiore Medical Center, Нью-Йорк

Нью-Йорк найбільше в США постраждав від COVID-19, а в самому місті – найвища смертність у районах Квінс, Бруклін і Бронкс. Ми перебуваємо в Бронксі, у самому центрі подій. У нашій лікарні пацієнт із коронавірусом спочатку потрапляє у приймальне відділення. А звідти, залежно від віку, тяжкості стану та шансів на одужання, скеровується або в реанімацію, або в терапевтичне відділення, де працюють такі лікарі, як я. До нас на поверх потрапляють хворі, у яких прогноз – гірший. А реанімаційні місця віддаються молодшим пацієнтам і взагалі хворим із максимальною кількістю шансів.

Приймальне відділення в американській лікарні – це не просто місце, де реєструють пацієнтів, а практично повноцінне відділення. У нас і до пандемії траплялося, що хворі очікували кілька днів у приймальному відділенні, поки не звільниться ліжко на потрібному поверсі. А тепер хворих надходить ледь не у п’ять разів більше – абсолютно безпрецедентний наплив пацієнтів. Туди спускаєшся, як у пекло. Це виглядає, як Перл Харбор, ніби ми – на війні. Тому зараз найважче лікарям саме приймального відділення. Вони і раніше, звичайно, самі робили інтубацію. Але з такою кількістю хворих на ШВЛ, з такою кількістю смертей вони не стикалися ніколи. У них були моменти, коли більшість хворих було інтубовано. І, уявіть собі, у відділенні, де зазвичай гамірно, безліч хворих, родичів, відвідувачів, стоїть цілковита, жахлива, як кажуть лікарі, тиша, бо всі лежать у медикаментозній комі. І тільки пікають окремі апарати.

Крім того, у цих лікарів – найвищий ризик зараження. Особливо під час інтубації: в цей момент ти перебуваєш найближче до хворого, а хворий видихає найбільше заражених частинок. Найчастіше інтубувати треба дуже швидко, адже людина потрапляє в лікарню вже з дуже низьким рівнем кисню, у неї в будь-який момент може зупинитися серце. Для цього є спеціальна техніка швидкого інтубування (Rapid Sequence Intubation): пацієнтові вводять анестестики, які діють дуже швидко, тут же лікар швидко вставляє в трахею ендотрахеальну трубку й під’єднує до апарату ШВЛ. Одна лікарка розповідала, що в приймальному відділенні люди годинами лежали мертвими, їх просто не помічали. Інші лежали у випорожненнях, і ні в кого не було часу їх помити й перевернути, бо треба було рятувати тих, кого можна було врятувати. У лікарів навіть не було часу повідомити сім’ї про смерть їхнього родича. Думаю, що у людей, які працювали в цей час у приймальних відділеннях, «коронавірусна» травма залишиться на все життя. При тому, що кожен із них – «міцний горішок» і бачив у цьому житті, здавалося б, усе.

Спочатку в нас було багато помилок.

Ми думали, що основні симптоми – це температура, кашель і задишка. А виявилося, що багато хворих на коронавірус приходять без температури, тільки із задишкою. Багато хто приходить взагалі без респіраторних симптомів, а тільки зі шлунково-кишковими. І ми думали, що це – звичайний гастроентерит, не ізолювали цих хворих. Потім виявилося, що і це – теж COVID, у нас в такий спосіб заразилося кілька лікарів.

Особливо на ранніх стадіях, коли ми ще погано розуміли, як працює вірус, у нас люди вмирали раптово: сестра заходила у палату і бачила мертвого пацієнта. Буквально так: пацієнтові приносять сніданок, розмовляють із ним, через п’ять хвилин приходять забрати посуд, а він – уже мертвий. Потім ми зрозуміли, що у цих хворих дуже згущується кров, утворюються тромби, і вони вмирають від тромбозу легеневої артерії. Ми це підозрювали, тому що є не так багато речей, які можуть викликати раптову смерть у загалом стабільного пацієнта. А деякі навіть йшли на поліпшення, а потім раптово вмирали. Але оскільки морг у нас повністю завалений трупами, і вже дві фури-рефрижератори стоять повні, наша лікарня не робить ніяких аутопсій. Ми від цього дуже сильно страждаємо, бо не можемо в підсумку точно дізнатися, від чого саме померла людина. Але інші, менш завантажені лікарні, це роблять. Тому, коли наша гіпотеза підтвердилася, ми стали давати багатьом хворим повну дозу антикоагулянтів, тобто препаратів, що розріджують кров.

Лікарі не встигають давати раду з хворими, а паралельно треба весь час думати, як не заразитися. Але думати і про це, і про інше одночасно дуже складно, коли така гостра ситуація. Коли ти думаєш про хворих, ти забуваєш про власний захист. А потім, схаменувшись, згадуєш, що доторкнувся до різних речей, і впадаєш у паніку, що сам себе заразив. Потім паніку доводиться відкидати, бо треба бігти й когось ще рятувати. А потім ночами трапляються панічні атаки: коли ти намагаєшся згадати, чи прийняла душ, коли прийшла додому. А раптом ні? Значить, вже заражена подушка і, отже, ти сама... Цей стан ще поглиблює те, що багато медиків постаралися знайти можливість оселитися окремо від своїх сімей, щоб не наражати на небезпеку родину. Звичайно, вони спілкуються телефоном, але це – зовсім не те, що особиста підтримка.

Наступна категорія лікарів, які постраждали, це – реаніматологи. У реанімації діапазон у віці пацієнтів – приблизно від 30 до 60 років, і смертність там – теж досить висока. Молодих, звичайно, вмирає менше, у них – більше шансів «зійти» з ШВЛ. Більшість же – за нашими підрахунками, а це – приблизно 80% пацієнтів – із цих апаратів вже не сходять, вмирають. Реаніматологи звикли, що найчастіше їм вдається врятувати хворого. Звичайно, вони максимально викладаються, намагаються врятувати пацієнтів, але ті все одно вмирають.

Крім того, проблема – у тому, що коронавірусні хворі дуже швидко декомпенсуються і переходять у важкий стан, іноді навіть протягом буквально декількох хвилин. Тому, коли у нас на поверсі в загальних палатах у хворого настає різке погіршення, і йому потрібна інтубація, до нього терміново біжить реаніматолог. Для невідкладних ситуацій у нас є два коди – CAC (англ. Cardiac arrest code, зупинка серця) і RR (англ. Rapid Response, швидке реагування). Зазвичай такі ситуації у нас виникають раз на кілька днів. З того часу, коли почався COVID, і у нас усі поверхи заповнилися зараженими цим вірусом, таке відбувається буквально щогодини. І реаніматологи ледь встигають від одного хворого в реанімації до іншого у «загальних палатах». Іноді бригадам навіть доводиться розділятися, щоб паралельно допомогти хворим на різних поверхах.

Title 

А далі йдемо ми – госпіталісти. У мене були дуже важкі хворі, до цього молоді та здорові хлопці, яким по тридцять років. І для нас найсильніший шок, що вмирають молоді. Ми до цього не звикли. В Америці молоді хворі раптово не вмирають. За мої дванадцять років кар’єри лікаря не було жодного такого випадку. Зазвичай ми встигаємо виявити важких хворих і перевести їх у реанімацію. Тому за всю свою роботу я не пам’ятаю моменту, коли б мені доводилося телефонувати батькам, повідомляти про смерть сина або дочки. Здебільшого ми телефонуємо дітям дуже старих людей, чия смерть була очікуваною. Тому з такими смертями дуже складно змиритися. Лікарі потім нескінченно докоряють собі, що, напевно, щось упустили, щось не так зробили. Кожен лікар по-своєму намагається впоратися із цим стресом. Один мій колега каже, що у нього вдома вже закінчився весь алкоголь. Повна безпорадність перед цією хворобою: ти робиш все, що можеш, а вони все одно вмирають. Те, що ми не можемо допомогти людям порівняно молодим, які самі прийшли у цю лікарню, а їх виносять вперед ногами, це – щось нове, до чого ще треба звикнути. Лікарі приймального відділення кажуть, що вони через якийсь час перестають реагувати на смерть, стають роботами, і це їх теж починає лякати. Доведеного лікування немає. Все, що ми можемо зробити, це дати їм кисень і молитися, що їм не стане гірше. А якщо їм стане гірше, то під’єднаємо їх до ШВЛ. І знову молитися, що вони з нього зійдуть. Хвороба – непередбачувана. Вмирають навіть пацієнти, що не здаються важко хворими. Весь час доводиться бути у стані підвищеної готовності.

Але найбільший стрес – у медсестер. Ми, лікарі, намагаємося без необхідності не контактувати з хворим. А у медсестер, з одного боку, більший ризик заразитися, оскільки саме вони дають хворим ліки, стежать за самопочуттям, доглядають за ними. А, з іншого боку, вони душевно прив’язуються до своїх підопічних: розмовляють із ними, розпитують про їхнє життя, вкладають в їхнє одужання багато сил і енергії. І потім, коли медсестра бачить хворого, якого, як вона думала, що вже виходила, мертвим, для неї це щоразу страшний удар.

Всі інші інфекційні захворювання зазвичай важче протікають у людей похилого віку, ніж у молодих. Тому в молодих, які заражаються коронавірусом, є відчуття помилкової захищеності. А ця хвороба відрізняється тим, що вона не шкодує молодих і здорових. Я думаю, це пов’язано з тим, що в її перебігу велику роль відіграє саме імунна відповідь, а не сама інфекція. І оскільки у молодих імунна система – активніша, то вона часто реагує на вірус активніше, ніж у людей похилого віку. І, можливо, цією гіперімунною відповіддю можна пояснити те, що молоді іноді переносять коронавірус навіть важче, ніж пацієнти у віці. У мене одужали двоє жінок 77 і 80 років, а двох молодих людей – 27 і 37 років – довелося відправити на ШВЛ у реанімацію. Я думаю, що є ще фактори ризику, які ми ще просто не знаємо. Наприклад, генетична схильність, яка зумовлює тяжкий перебіг. Інакше поки складно пояснити, чому в одного захворювання минає абсолютно безсимптомно, а інший, зі схожим набором характеристик, опиняється в реанімації.

 

«Люди вмирають у жахливій самотності», – Катя Халамайзер, медсестра лікарні RWJBarnabas у Нью-Джерсі

У Каліфорнії все почалося набагато раніше. Нас – сусідній Нью-Йорк і Нью-Джерсі – накрила вже наступна хвиля. Я понад двадцять років пропрацювала медсестрою в США, але останніми роками займалася програмним забезпеченням в IT-департаменті нашої мережі лікарень. Але ситуація зараз – настільки погана, медсестри хворіють, вимушено сидять на карантині два тижні. Такий дикий брак людей, що всіх співробітників інших департаментів, якщо у них є хоча б п’ятирічний досвід догляду за хворими, скеровують у відділення, де лежать «ковідні» пацієнти. З нашого департаменту забрали 15 осіб і розподілили у різні лікарні. Ми пройшли курси день-півтора, щоб освіжити всі необхідні навички.

Величезна кількість дуже важких хворих. У наших лікарнях відкрили 2-4 додаткових відділення, де лежать COVID-хворі, інтубовані. На жаль, відсоток виживання у них – дуже маленький. За день тільки в реанімації нашої лікарні, не рахуючи інших відділень, у середньому вмирають чотири людини, близько п’яти осіб ми інтубуємо. А зазвичай, хоча, звичайно, день на день не випадає, вмирає одна людина за добу-дві. Зараз ми в такій ситуації, коли ти обов’язково особисто знаєш когось, у кого близька людина або родич померли від коронавірусу.

У всіх лікарнях передають через внутрішній зв’язок, що десь у пацієнта зупинилося серце або людина перестала дихати, щоб персонал туди поспішав на допомогу. І ці повідомлення ми отримуємо буквально кожні 10-15 хвилин. Зрозуміло, що медсестри – завжди на ногах, вони до цього звикли. Але зараз майже не залишається часу присісти, та й дуже важко психологічно. У лікарні зараз нікого не пускають – ні просто відвідувачів, ні рідних. Іноді родичі паркуються на найближчому майданчику і звідти махають своїм рідним, які можуть підійти до вікон.

А в реанімації люди вмирають у жахливій самотності. В цей останній момент їхнього життя – сакральний, як і народження, – вони позбавлені любові близьких, їхньої підтримки. На це дуже важко й сумно дивитися, коли люди йдуть в останню дорогу, а поруч нікого немає. Безмежно прикро за цих людей... І ця кількість смертей, і це почуття самотності – таке випробування для нас! Нам мимоволі доводиться ставати «зв’язковими» між вмираючими та їхніми родичами. У кожному відділенні є планшет або телефон, щоб сім’я могла подивитися, як минають останні хвилини життя хворого, попрощатися зі своїми близькими. Ми вмикаємо відеозв’язок і стоїмо поруч... Проводжаємо і проводжаємо...

Минулого тижня до нас прийшла людина, 42 роки. Важко дихав, навіть без рентгена було видно, що у нього – COVID. Він приїхав на своїй машині, сам дійшов до реанімації. Дуже приємний молодий чоловік. Він жартував, наскільки це дозволяло робити важке дихання, казав, що він, в принципі, здоровий, займається спортом, і це все пройде. Через годину його інтубували, і ще через годину він помер. І через те, що він був такий впевнений, що все буде добре, не дав нам жодного телефону рідних. Нам навіть не було кому повідомити про його смерть. Морг у нас – переповнений. Тіла нема де тримати. Їх загортають у спеціальні пакети й складають у великі вантажівки-рефрижератори, які стоять поруч із лікарнею.

Є люди, які стають на ноги, є, яких інтубують, а потім витягують дихальну трубку. Але їх – менше. Серед важких, на жаль, переважають ті, які не справляються. І, коли диво все ж таки відбувається, – пацієнта екстубують або навіть виписують – у нас через той же внутрішній зв’язок грає уривок із пісні The Beatles «Here comes the Sun» – буквально кілька нот. І коли періодично чуєш цю музику, це дуже допомагає і надихає, відразу з’являється надія.

Тестів, як і раніше, не вистачає. Тестують тих, хто потрапив до лікарні, якщо є симптоми. Якщо людина несильно кашляє, і у неї – невелика температура, це не є показанням, щоб її тестувати. Тільки для медпрацівників. Тому я думаю, що ті офіційні цифри, які ми дізнаємося, далеко не повністю відображають реальну картину інфікування. А що стосується смертності, то дуже складно зрозуміти. Рак ніхто не скасував, серцеві напади ніхто не скасував. Вони з вірусом не домовлялися. І тих, хто помирає зараз від серцевого нападу, ніхто не тестує на наявність коронавірусу. Тому ми і не знаємо точно: чи серце не витримало, тому що додався вірус, чи просто тому, що був серцевий напад. Тому ми навряд чи коли-небудь дізнаємося об’єктивну кількість людей, котрі захворіли і померли від COVID-19.

Зараз штат Нью-Джерсі закупив велику кількість апаратів штучної вентиляції легень у штату Нью-Йорк. Їх цілком вистачає і вистачатиме надалі. Нас забезпечують базовими засобами захисту. Але звичайних заходів не вистачає, якщо ти працюєш із ковідними хворими. Тому багато лікарів і медсестер приносять свої засоби індивідуального захисту – додаткові халати, маски. Кожен придумує, як може, щоб убезпечити себе та свою сім’ю.

Коли людина потрапляє у лікарню, вона заздалегідь підписує документ, в якому просить, щоб із нею не робили особливих реанімаційних процедур, якщо вона буде у вкрай важкому стані. У нас це називається DNR (do not resuscitate) – відмова від реанімації. Є, навпаки, люди, які кажуть: зробіть все, що можете. Але зараз часто відповідальність на себе беруть лікарі: якщо вони бачать, що людина тривалий час живе тільки на вентиляції легень, і немає ніякого поліпшення, то самі від’єднують від ШВЛ.

Спочатку, звичайно, страшно. Але боятися не можна. Я знаю це як медсестра, яка довго пропрацювала в реанімації. Коли ти починаєш боятися, то стаєш уразливішою. Я собі цього дозволити не можу. Все, що потрібно робити, це дотримуватись правил. Я, приїжджаю додому, витираю ручки машини, кермо, заходжу в гараж, буквально все з себе знімаю, одягаю чистий халат, речі кидаю прати на гарячій температурі, сама стаю під гарячий душ, халат і рушник теж кидаю в прання. І так – кожного дня. Намагаюся за собою стежити: за можливості висипатися і приймати вітаміни. Я щоранку продумую свої кроки, щоб захистити себе та свою сім’ю.

Оскільки в США лікарні – приватні, ми не отримуємо держдотації. Але власники лікарні можуть виплатити, наприклад, разову компенсацію персоналу, що працює з ковідними хворими. Це – приблизно $200-300. Але медики, звичайно, йдуть на це не через гроші, а насамперед із почуття громадянського обов’язку. Найбільше нам допомагають люди навколо нас. Місцеві ресторани привозять їжу, а у відділеннях з’явилося неймовірне чуття єдності. Знаєте, медсестри можуть бути справжніми стервами. Але зараз усі одні одним допомагають.

«Нам довелося робити Zoom-похорон – транслювати церемонію онлайн», – Євген Ісаєв, невролог, Аллентаун, штат Пенсильванія

Співвідношення кількості хворих до загальної кількості населення в Пенсильванії – найвище: 25-30% жителів або працюють у Нью-Йорку, або у них там є родичі. Ми – всього за годину і п’ятнадцять хвилин їзди від Манхеттена. І до останнього часу саме мешканці Нью-Йорку привозили нам інфекцію. Зрозуміло, що на них важко ображатися: якби я був у Нью-Йорку, я б теж намагався звідти виїхати. У Філадельфії ситуація – трохи краща.

Я спеціалізуюся на інсультах. Щоразу, коли до нас привозять хворого із гострим інсультом, ми й гадки не маємо, який у нього статус, не розуміємо, чи могли у нього бути симптоми коронавірусу, чи ні, адже людина може бути непритомною або з порушенням мовлення. Тому кожного такого хворого ми лікуємо як «ковідного», відправляємо його в «брудне» відділення і чекаємо, коли прийдуть результати тесту. Раніше їх робили приблизно тиждень, а тепер – через 24 години, максимум – 48 годин ми дізнаємося, хвора людина на коронавірус чи ні. Тоді її можна перевести у «чисте» відділення.

Але, взагалі, коли привозять людину з інсультом, у нас дуже мало часу, щоб «відкрити» судини. І в цей момент ми думаємо про порятунок людини, а не про свій захист. І, звичайно, в таких обставинах лікарі наражаються на небезпеку. Але, в принципі, у нас всього вистачає: і захисних костюмів, і масок N95. І, тим більше, все це є у медиків, що працюють у відділенні нашої лікарні, де лежать COVID-хворі. Перші троє хворих на коронавірус у нашій лікарні були якраз неврологічними хворими. І тоді третину неврологічного й третину нейрохірургічного відділення відправили на два тижні в карантин. Можете собі уявити, що це означає – 30% лікарів відправити на карантин! На щастя, у результаті захворіли лише двоє. Але заразилися відразу кілька медсестер, до того ж, дві з них перенесли вірус досить важко.

Але у Нью-Джерсі – набагато гірше. Вчора розмовляв із колегою з реанімації звідти: за один день вони інтубували трьох. Одному – 45 років, іншому – 50 років, третьому – 70. У нас катастрофи немає, і все одно до ШВЛ під’єднані два молодих лікарі з коронавірусом. Один із них – дуже спортивний чоловік, відбігав п’ять-шість марафонів.

Ми набираємося досвіду безпосередньо під час роботи. У хворих із COVID-19 втрачається смак і запах. Лікарі це помітили, коли пацієнти стали приходити з подібними скаргами до лікарень. Є й інший приклад. Хворим з інсультом ми проводимо спеціальне дослідження, під час якого оглядаємо судини шиї і голови. І це дослідження захоплює і верхню частину легень. І таким чином ми можемо діагностувати COVID-19 до того, як зробили тест. Тоді цих людей ми відразу можемо ізолювати.

Пульмонологи та реаніматологи помітили, що добре було б до інтубації їх класти на живіт, щоб провентилювати нижні та задні відділи легень, де потім і утворюються затемнення. Туди і потрапляє вірус, і це викликає серйозні труднощі. Крім того, ми помітили, що коли вірус починає швидко розмножуватися, то швидко викликає втрату контролю над серцевим ритмом і тонусом судин. Тому тепер часто багато наших лікарів, особливо реаніматори, не тільки перевертають, а й дають спеціальні препарати перед тим, як хворих поставити на дихальні машини. Ці ліки підвищують тонус судин. І таким чином, коли апарат починає працювати, легені відкриваються, і вірус викидає велику кількість вазоактивних речовин, судини не розслабляються. Тоді у хворого не знижується різко тиск, він краще переносить цю процедуру.

Хвороба протікає підступно: начебто йде на спад, а потім раптом різке погіршення – це застало нас, медиків, зненацька. По-перше, бачиш, що пацієнтові краще, знімаєш його з апарату, а потім виявляється, що ми рано це зробили. Це, ясна річ, погіршує прогноз. По-друге, хворі, які сидять вдома, починають думати, що можуть йти на роботу. Особливо медичні працівники. Начебто тиждень відсидів, стало краще, значить, можна повертатися у стрій. Але ризикувати не можна! Треба обов’язково висиджувати ці два тижні вдома.

Наші колеги, які емігрували у США кілька років тому, й у яких у Китаї залишилися родичі, кажуть, що всі дані, які надходять із Китаю, треба множити у десять разів. І кількість тих, що заразилися, і кількість загиблих. Тому ми виходимо з того, що інформація з Китаю та Ірану – ненадійна. Ми чекаємо інформацію з Ізраїлю, Італії та Південної Кореї. Але у Південній Кореї є своя специфіка. Там – інше ставлення і до свого здоров’я, і до носіння масок, і взагалі зовсім інша дисципліна. Нашим людям кажеш «сиди вдома», а вони кажуть, що їм – наплювати і йдуть гуляти. Звичайно, важко ставитися до вірусу серйозно, адже ти не бачиш нічого, не бачиш хворих людей, які помирають у госпіталі. Всім здається, що це – дурниця. Людям хочеться обніматися, гуляти і відзначати свята разом. Але, все ж, Нью-Йорк усіх сильно налякав.

Автор: Наталя Фролова

Джерело: «The INSIDER»

80 років Українському Конгресовому Комітетові Америки

Пріцкер: «Можливо, коронавірус був у Іллінойсі задовго до того, коли стало відомо про спалах»

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-38
Архієпископ Вігано (Erzbischof Viganò): Захід стоїть перед загибеллю, я закликаю всіх вставати і боротися
Вікно Овертона Як зробити прийнятним канібалізм (чи інше вироджене явище)?
Байден і Харріс намагаються використовувати поняття «систeмний рaсизм» для радикального перетворення Америки
Протистояння США і Китаю: хто збере більше союзників та партнерів? Про нинішню геополітику альянсів двох супердержав
Есей Джорджеві Орвеллові (уривок з книги «Соратник»)
Іван Франко у Музеї Марійки Підгірянки
Мистецькі події в Українському Чикаго
СКУ засуджує проведення Росією виборів до Державної Думи рф на окупованих українських територіях
Одна з найдавніших українських діаспор
Кремль поставив експеримент на жителях ОРДЛО Що відбувалося під виглядом народного волевиявлення на тимчасово окупованих Росією українських землях?

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com