Серіал «Спіймати Кайдаша», який на початку березня вийшов на телеекрани, вже назвали відкриттям цієї весни – надто ефектною видалася сучасна інтерпретація знайомого зі школи твору!

Колоритні герої, живі діалоги, реалістичні краєвиди, дотепні жарти й зовсім трішечки політики, майстерно заміксовані Наталкою Ворожбит у цікавому сюжеті, – і ось вам – дехто зі смаком проковтнув усі дванадцять серій за одну ніч.

Дивлячись на кожного з акторів, так і хотілося сказати: «О, а це ж ніби Ірка з паралельного класу, а це – тітка Галя з продмагу, а це – сусід, не пам’ятаю, як його звати». Бо вони своїх героїв не грали, а проживали. Тому в осучасненій версії «Кайдашевої сім’ї» не було жодної штучності, натуги чи пафосу. Люди — як люди. І, здебільшого, хороші.

Справжнім відкриттям для всіх стала молода актриса Антоніна Хижняк, яка зіграла норовливу Мотрю Кайдаш. Це – її перша велика роль, хоча в кіно вона з 2011 року – її голосом українською мовою говорять понад 200 головних героїв дубльованих фільмів – від Лари Крофт до Пушинки з «Кролика Петрика»!

- Антоніно, я почну з банального. Де досі ховалася така актриса, яка буквально закохала в себе глядачів своєю харизмою? Чому раніше ми про вас не чули?

- Ну, знаєте, я не ховалася (сміється), я знімалася в якихось незначних епізодах і в абсолютно не своїх ролях. Мені здається, це було саме через брак такого справжнього матеріалу, як пише, наприклад, Наталка Ворожбит.

Це – щасливий збіг, що був написаний, знятий, змонтований і, нарешті, показаний в ефірі серіал! Бо ж багато таких класних матеріалів залишається, на жаль, на полицях.

Я шалено тішуся, тому що десять років мучилася, мені такого «м’яса» не вистачало. От такої справжньої акторської роботи, коли ти занурюєшся в матеріал, працюєш з режисером, драматургом, коли ти справді копаєш. Не просто виходиш на майданчик, де всі до цього ставляться, як до халтури, тому що розуміють, якою «лівою п’яткою» написані ці сценарії.

Тому, я не ховалася, я хотіла працювати, відправляла свої резюме, листи, плюсики ставила.

- Тобто, це – ваша перша серйозна роль?

- Так. І перша головна роль. Бо до цього були малесенькі епізодики.

- А мені цікаво, чи було якесь здивування, коли вас запрошують у серіал за «Кайдашевою сім’єю». Не було такої реакції, мовляв «ой, ну що там ще можна зняти?»

- Це для мене було цілковите здивування, але я неймовірно зраділа, бо мені цей матеріал – дуже близький! Я взагалі не розумію, чому раніше ніхто не замислювався зробити осучаснення і переосмислення цієї повісті.

Здебільшого до класичної української літератури ставляться, як до чогось, що вже було давно і майже неправда.

А тут зіграло саме те, що твір, якому умовно 150 років, так «вистрілив» у 21-му сторіччі. Змінюються декорації, з’являються автомобілі, «ракети борознять космічний простір», а сутність людей, їхня ментальність залишаються такими ж.

Я вважаю драматургиню просто генієм, тому що вона змогла так все переписати і провести паралелі, які глядачі «просікають» просто на раз. І це – люди з усієї України! Бо хоч як би у нас відрізнялася мова: суржик, діалект, чи говірка в кожному регіоні, але всі пишуть: «О, моя бабуся так говорила чи мама». Це – щось інтернаціональне, навіть міжчасове й міжпросторове – такий зв’язок з нашими класиками, які описували українців того часу.

Мене справді здивувало і порадувало, що у нас відбулася спроба осучаснення класики, але ще більше мене здивувало те, що мені довірили, навіть не те що зіграти, а спробувати на кастингу роль Мотрі!

Зазвичай мене беруть на когось на кшталт Мелашки, на якусь «плакатєльну» подружку головної героїні – одна-дві сценки, не встигаєш навіть розкритися.

Але я розумію, що зупинятися не варто, особливо – ставати актрисою однієї ролі не хочеться. Проте вона – назавжди в моєму серці, вона залишиться чимось рідненьким, теплим і сімейним.

- А є конкретна роль, яку хотілося б зіграти? Або хоча б у якому амплуа: жінки-вамп чи, навпаки, романтичної героїні?

- Чесно, я про це не думала. Зараз знімаюся в іншому серіалі, в абсолютно інакшому амплуа – це детективна історія, де я граю експертку з балістики.

Взагалі, хотіла б спробувати різні жанри, можливо, якусь спортивну драму, тому що спорт – велика частина мого життя.

- О, а це цікаво! А який саме вид спорту посідає важливе місце у вашому житті?

- Я займалася в дитячій цирковій студії – акробатикою, повітряною гімнастикою і всіляким іншим. Тому мені з дитинства близька тема, коли в тебе щось не виходить, а ти це переборюєш, працюєш на собою, ідеш через «не хочу», бо треба. Я від цього всього кайфувала, але бували й зриви, й «психи». Тому що коли всі йшли на шкільні дискотеки, я йшла вдосконалювати якісь свої навички: танці, музику, співи, в циркову студію.

Мені близьке відчуття спортсменів, коли здається, що ти – вже на межі, але переборюєш себе і доходиш до якогось етапу. Хотілося б у чомусь такому зіграти.

Я дуже чекаю на вихід фільму «Пульс» – це спортивна драма режисера Сергія Чеботаренка, заснована на реальній історії української спортсменки, легкоатлетки Оксани Ботурчук, яку зіграла чудова актриса Наталя Бабенко. І я просто зрозуміла, що такого жанру в нас майже немає!

А це – надзвичайно цікавий погляд на те, як і чим живуть спортсмени, з чим вони стикаються. Професійний спорт – дуже жорсткий. І в 35 років може бути таке, що ти залишишся без нічого, і без свого здоров’я зокрема.

Це – тяжка доля, але я захоплююся людьми, які йдуть до останнього й вбачають у цьому сенс.

- Тепер треба дочекатися сценарію на цю тему! Цікаво, а як ваші батьки сприйняли рішення доньки «піти в актриси», адже я так розумію, ви – перша з родини у цій професії?

- Так. У мене в сім’ї немає людей творчих професій – ні співаків, ні музикантів, ні акторів тим паче! Дід у молодості на акордеоні щось там грав, підбирав на слух (сміється). Той акордеон досі у нього стоїть у хаті на Донеччині, де він зараз живе, де вся татова рідня.

Не знаю, звідки у мене взялася така тяга, але завдячуючи тому, що маю рідню в селі, я набралася висловів та інтонацій, які потім підсвідомо використала в Кайдашеві. Коли читала сценарій, у мене просто волосся дибки ставало, стільки там всіляких фраз «списано» з моєї сім’ї! Коли придане мама мені збирає, я кажу: «Такі чашки маленькі, що з них пити?». А вона: «Доцю, з них треба не пити, їх треба поставити в сервант і дивитися». Я так сміялася! А ці килими? Коли вона мені в серіалі говорить: «Це ж ГДР, доцю, це – класика». Оця «класика» стосовно «коврів» – це просто вислів із мого дитинства!

- Тоді ближче підбираємося до серіалу. Ви ж пам’ятаєте повість «Кайдашева сім’я» зі школи?

- Звісно!

- Я теж. І в ній я сприймала головною героїнею стару Кайдашиху, а в серіалі ви перетягнули увагу на свою Мотрю!

- Наталя (Ворожбит – ред.) каже, що там немає головних героїв. Я з нею погоджуюся, тому що все грає в ансамблі й «стріляє» на контрасті! Не було б Кайдашихи чи Мелашки – ну, що Мотря? Звичайне сварливе стерво, а на цьому контрасті все новими відтінками заграло. Хоча, звісно, приємно, що мене всі так виокремлюють з ансамблю.

- А чому ви говорите, що вона – стерво? Як на мене, все в ній урівноважувалося, тут – нагрубіянила, а тут – посміхнулася, задумалась, тут у неї – сльозинка. Мені вона імпонувала впродовж усього серіалу.

- Я вам зараз розкрию таємницю. Багато чого зі сценарію не ввійшло до остаточного варіанту серіалу, тому що хронометраж – дуже жорстка штука! Певних шматочків сцен і деяких сцен взагалі немає. Але я скажу вам, що в сценарії вона таки реально стервисько була! (Сміється). Це мої особисті враження після прочитання сценарію.

Мене такі люди напружують у житті, я не дуже люблю подібних Мотрь. Я сама – не конфліктна, тому як починають оце каламутить... Я – за те, щоб бути толерантним, терплячим, вміти тримати язика за зубами, не бризкати отрутою на людей.

- Тобто ви грали абсолютно свою протилежність?

- Це – як зустріти себе в паралельній реальності. Можливо, десь там внутрішні зачіпки завжди в мені й сиділи, а тут – на цій ролі – я всіх своїх демонів вигуляла на повну – і знову, як у скриню Пандори, їх всіх замкнула.

Пам’ятаю, як я мучилася, коли мені який хлопець увагу приділяв, а я думала: «Боже мій, ну, ти ж мені не подобаєшся, не люблю я тебе, ну, відчепися від мене!». Але не знала, як сказати, щоб не образити. Мотря сказала б відразу – «Йди на фіг!» – і навіть не згадала б, а я все мучуся, як та самоїдка.

- То виходить, якісь риси ви ще й запозичили у неї для свого реального життя?

- Я, звичайно, щось взяла від неї, але й свої хороші риси намагалася їй подарувати. Після зйомок я стала більш впевненою, трошки виросла, бо ще кілька років тому я взагалі була – просто викапана Мелашка!

Навіть не знаю, це пов’язано з Мотрею, чи я справді подорослішала, бо в житті відбулося багато подій, які гартують характер.

- І сам знімальний період, напевно, це – як прожити окреме маленьке життя?

- Ми знімали три місяці. Це – як творчий «запій» – коли просто випадаєш із реального життя. Я згадую, як повертаюся вночі додому – і не можу дочекатися наступного ранку, коли знову потраплю на майданчик!

Я пірнула з головою в цей вир, дорвалася до цієї творчості. Це настільки було «в кайф», що я просто передати не можу. Ну, звісно, як після всілякого запою – жорстке похмілля. Коли все це закінчилося, настала така порожнеча… Мені всього цього не вистачало й не вистачає досі.

- У вас із Карпом за сценарієм були досить такі відверті сцени. Це не лякало? Не соромилися?

- Так, звісно, я трішечки переживала. В «Кайдашах» це був мій перший досвід таких дуже відвертих сцен.

З технічного боку воно якось зрозуміло, це ж – умовності, все знімається покадрово: ось тут – стоп, а ось тут – рука пішла, і раз – зміна плану. Все на таких півдотиках, півстопах оцих рухів. Але в результаті виникає ілюзія, що там так-а-а-а хімія і повне відчуття того, що там так-е-е-е твориться.

У нас була класна атмосфера на майданчику і підтримка з усіх боків – завжди можна було з режисером обговорити, як це буде, щоб було всім зручно і в рамках пристойності. Хоча, у нас стоїть віковий ценз 16+, але там є досить відверті моменти – родзиночки, які відтіняють весь сюжет.

- А про що для вас особисто повість «Кайдашева сім’я» і, відповідно, серіал, знятий за її мотивами? Про родину, про кохання, про життя в селі?

- Для мене, насамперед, це – твір про людей і для людей. Про нас із вами, таких, якими ми є, з нашими недоліками і перевагами.

Це – твір про сім’ю, про те, як рішення однієї сім’ї впливають на долю країни. Про те, як люди часто знецінюють одне одного, не чують одне одного.

Постійний крик, який лунає з дому Кайдашів – від слабкості, від безсилля, бо коли людина не знає іншого способу, як достукатися до іншої, просто кричить. У серіалі порушено дуже багато тем, пересікаються багато ліній – і любовна, й сімейна, й релігійна, й воєнна...

- Про крик, який лунав у домі Кайдашів, – тема цікава ще й тим, що лунав він суржиком! За що дехто намагався критикувати серіал. А ваша героїня вза­галі була королевою суржику.

- Я читала такі відгуки. Актори люблять займатися мазохізмом і робити собі холодний душик (сміється).

Коли ми випускали матеріал, то розуміли, що всім сподобатися неможливо. Ми – не сто доларів, всім не вгодиш! Я часто чую критику від людей, які або почали дивитися і на п’ятій хвилині кинули, або не дивилися взагалі, й свою думку склали з відгуків інших. Хтось називав наш серіал «шароварщиною», але це була б «шароварщина», якби ми вдягнули вишиванки і зараз, у ХХІ сторіччі, натурально б намагалися грати так, як було в оригінальному творі. Але такі версії є в театрі, їх багато, вони – стилізовані, класні, круті, їх дуже весело ставити!

А серіал – це абсолютно інше! Це – дзеркало, на яке не нарікають, як то кажуть. Це – така антиштука, коли люди дивляться на героїв, і у них у душі це відлунюється, аж волосся ворушиться – «Боже, як ми по-дебільному живемо», як казав Карпо. Так жити не можна.

- Щось я забагато вас хвалю, але якщо говорити про суржик, то мені здається – ним спілкується пів України, це – факт, тому не треба сприймати його появу на екрані як негатив. Я народилася в Кіровограді (нині Кропивницький, центральна Україна), і там всі так «балакають». Тому мова героїв – це щось таке рідне дуже багатьом, мені здалося.

- Я ще не зустрічала середнього відгуку – людині або «заходить» повністю, вона просто у захваті, або – хейт на всіх фронтах: й актори фальшиві, й балакають суржиком, а повинні нести культуру в маси…

Ми ж показуємо життя, яким воно є! Так, це – погано, що всі п’ють, але, вибачте! Я коли приїжджала до діда в гості на Донеччину, звісно була рада бачити усю татову рідню, але кожного разу, коли звідти їду, дякую Богу, що там не живу. Це життям тяжко назвати! Хто має розум, характер, силу і працьовиті руки, той ще хоч якось більш-менш трошки краще живе. Основна маса – десь щось украв, випив, вийшов увечері на магазин – пиво попити… Ну, от такі там основні розваги.

Це, на жаль, реальність, і саме через це застосовано прийом із суржиком. Якби всі герої розмовляли українською літературною мовою, тоді нам точно не повірили б! Це було б щось неживе. Та й здебільшого зараз люди не спілкуються винятково чистою літературною мовою. В якомусь регіоні більше російських слів, десь більше польських, від цього не втечеш. Поїдьте трошки далі від Києва – і подивіться, як насправді люди живуть!

- У серіалі певною мірою дотримано мовний баланс: Мелашка і Лаврін говорять гарною чистою українською.

- Це – не випадкова випадковість! Мелашка (Дарина Федина – ред.) – сама зі Львова, в неї апріорі чистіша мова. Лаврін (Григорій Бакланов – ред.) за сценарієм, найбільш освічений – відповідно, у нього правильна мова.

Найчорноротіші – це я, Карпо (Тарас Цимбалюк – ред.) і плюс мінус Кайдашиха (Ірина Мак – ред.).

Так і виходить, що найбільш світлі герої, на яких є надія, що вони щось змінять, не будуть жити так, як їхні предки, – Лаврін і Мелашка говорять більш чисто.

- Я так зрозуміла, що якщо Мотря – зовсім інша, ніж ви, то, напевно, і такі стосунки в родині – чужі для вас?

- Абсолютно чужі! В моїй сім’ї всі одне до одного ставляться з повагою.

Можливо, це тому що різні покоління не живуть разом, встигають зіскучитися, бо раз на рік бачаться (сміється).

Я з дитинства не розуміла ці всі анекдоти і жарти про свекруху, невістку чи про тещу й зятя. Мені здавалося – що тут взагалі смішного? Я в своїй сім’ї таких сварок, матюків чи прокльонів на адресу одне одного не чула. Хай Бог милує! Такий пробіл прямо стоїть у цьому всьому (сміється).

– Але – так переконливо лаялися зі свекрухою! До речі, ви ж чули заклики декого, що Мотрю треба президентом обрати? Що думаєте про це?

- Чула, чула. Мені смішно з цього всього, приємно і смішно. Думаю, от таку – не дай Бог!

- Чи буде продовження серіалу? Нам запропонували такий фінал, що хочеться побачити, що далі буде.

- Розумію, що хочеться. Але Наталка застосувала драматургічний прийом – відкритий фінал. Це – завершений твір. Вона сказала, що, на жаль, не вірить, що Кайдаші помиряться, тому вигадувати хепі-енд, що всі сіли під грушею, пообідали – поставило б великий жирний хрест на всьому. Такі люди не зміняться в один момент. Тут кожен може собі придумати щасливий фінал.

Я навіть чула такі відгуки, що, нібито, це зараз розтягнуть, як «Кріпачку», на сім років... Тому кажу – не переживайте, не розтягнуть! Хотілося б, звісно, щоб Наталя якийсь новий твір написала, але, на жаль, продовження не буде.

- Значить, будуть інші класні фільми, в яких ми вас ще побачимо!

- Дай Боже. Мені б цього дуже хотілося.

- До речі, хоча ми вас не бачили до серіалу, але ж безліч разів чули! Думаю, нашим читачам цікаво буде дізнатися, що вашим голосом говорить українською мовою Лара Крофт, ви озвучували Мирославу в фільмі «Захар Беркут», головну героїню Марту у кінофільмі «Ножі наголо» та дублювали ще дуже багато хороших фільмів!

- До серіалу це була моя основна зайнятість, окрім малесеньких ролей в кіно й театрі. Я зараз ще перебуваю в декреті з дитиною до трьох років. Дубляж – це моя основна робота з 2011 року.

У мене вже понад 200 головних ролей дубляжу, а маленьких – я навіть і не рахую (сміється). Звичайно, ви мене чули в багатьох фільмах, і в «Зоряних війнах», де я озвучувала Рей – головну героїню, і Емма з кінострічки «Емма» говорить моїм голосом, і Пушинка з «Кролика Петрика».

- Актори дубляжу трішечки перебувають у тіні, але мені здається, що самим лише голосом навіть важче зіграти, ніж коли тебе бачать.

- Ми справді плачемо разом із нашими героями, вживаємося у їхні ролі. Звісно, що, крім того, що ти видаєш емоції, ти маєш чітко йти за оригіналом – де він дихнув, де носом шмигнув, де побіг, де крикнув. Ти маєш повністю перевтілитися і дати герою не просто свій голос, а й потрапити в його темпоритм, у кожного актора він – різний. З якою швидкістю він говорить, як подає текст. Це – величезний шмат роботи зі своєю специфікою.

Я щаслива, що цим займаюся, що мені пощастило вклинитися в цю тусівку, я аж «кайфую». І до речі, на відміну від театру й кіно, в дубляжі у мене дуже великий розмах у ролях: і дорослі, й діти, і тварини, якщо це – мультик. На озвученні мені давали різнопланові ролі – й отам я «виганялася», скажімо так.

- Це – чудово, і ми дуже раді, що от тепер ми ваш талант ще й побачили. Життя трохи внесло корективи в наші плани, ось весь світ опинився на карантині. Чим ви зараз займаєтеся? Нудьгуєте, чи нема коли?

- Мені карантин не скасовує звичне життя. Звісно, це – хатня робота, яка ніколи не закінчується, бо щось постійно прибираєш, готуєш. Раз на тиждень виходимо у магазин за продуктами.

Мені пощастило, я живу майже біля лісу й річки, то до недавньої заборони – двічі на тиждень, коли нікого немає, ходили туди подихати свіжим повітрям. Мені трішки легше, аніж тим, хто живе в оточенні багатоквартирних будинків, де люди живуть, як у мурашниках.

Мені зараз часто телефонують журналісти, беруть телефоном інтерв’ю або хочуть провести прямі ефіри, то так трішечки веселіше.

Дай Боже, щоб ми з цього карантину вийшли з якимись плідними результатами. У мене є побажання для наших сценаристів – не падайте духом, використовуйте цю вимушену паузу для того, щоб написати ще щось класне, що ми змогли б потім зняти й зіграти!

Нехай вони пишуть, творять, а ми будемо докладати зусиль, щоб всі ті твори побачили світ!

Автор: Любов Базів, Київ

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3000531-antonina-hiznak-aktrisa-vikonavica-roli-u-spijmati-kajdasa.html)