Любомира Мандзій (фото Facebook.com)

За шість років війни з Росією ми вже не раз і не два мали змогу пересвідчитися у важливості утримування лінії фронту не лишень на передовій, де ворога видно у бінокль, а то й неозброєним оком, коли ворожі диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ) нахабно пруть у лобову атаку, але також у себе в тилу, чи, як казали теоретики військового мистецтва 1920-1950-х років з УСС, УГА та УПА, в запіллі.

З-за спини ж на нас полюбляють нападати по-різному. Не тільки шляхом підпалів радіаційно забруднених сухих лісів у Чорнобильській зоні відчуження або влаштування масових заворушень, як під час спроби проголошення «Одеської народної республіки» на Куликовому полі в Одесі, чи «Київської народної» в підконтрольній церкві Московського патріархату Києво-Печерській лаврі, а ще більш підступно, ще більш витончено. Наприклад, задіюючи школу, шкільну програму чи ніби як українські телевізійні канали зі столичними студіями, де працюють зовні привабливі, усміхнені ведучі з паспортами громадян України. На останній зі згаданих ситуацій хотілося б зупинитися окремо.

25 березня 2020 року в. о. міністра освіти і науки України, замість скандальної 29-річної Ганни Новосад, яка після приходу до влади команди Володимира Зеленського, не маючи жодного дня педагогічного стажу, чомусь погодилася очолити дане відомство і найбільше уславилася тим, що публічно скаржилася на «маленьку» зарплатню розміром понад 30 тис. грн., що втричі більше за середню по країні, стала 46-річна Любомира Степанівна Мандзій (в дівоцтві Хомин). Педстаж має. 15 років викладала на кафедрі політології Львівського національного університету ім. Івана Франка. (До слова, за повідомленнями журналістів-розслідувачів, враховуючи різні легальні доплати, на руки міністри зараз отримують близько 100 тис. грн, а народні депутати – 50 тисяч гривень.)

«Ну, добре. Ця, принаймні, доросла. І не чужа людина в освіті», - полегшено зітхнули освітяни та виборці. Аж ні. Як виявилося, заспокоюватися було зарано. Пані Любомира невдовзі показала себе з досить небажаного боку, хоча й цілком очікуваного та зрозумілого – з огляду на події останнього часу.

Спочатку з’ясувалося, що у надрах Міносвіти знайшли спосіб заощадження коштів державного бюджету шляхом об’єднання навчальних предметів і таким чином звільнення «зайвих вчителів». Тому що, попри смішні посадові оклади молодих спеціалістів у 5-6 тис. грн. (приблизно 200 доларів), грошей на школи, нагадаємо, все одно не вистачає.

Першою стала бити на сполох професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія», докторка філологічних наук, відома літературознавиця Віра Агеєва. Вже після призначення Мандзій вона звернула увагу на розміщений на сайті МОНу проект «Державного стандарту базової середньої освіти», що пропонує «об’єднати українську мову, українську та зарубіжну літератури» в «інтегрований предмет» «українська мова».

Зауважте, українська складова вивчатиметься разом з зарубіжною, що в багатьох випадках, особливо у тих регіонах, де серед представників місцевої влади досі відчутні проросійські настрої, означатиме російську мову і літературу. А от шкіл з переважно російською мовою викладання у нас більше немає. Після 2014 року прийнято новий закон «Про освіту», де основною мовою навчального процесу, незалежно від місця розташування навчального закладу, чітко прописано українську. Можливо, саме в такий хитромудрий спосіб розробники «Держстандарту» намагаються забезпечити реванш прокремлівських сил й перезапустити зупинену русифікацію, надавши їй додаткових правових важелів?

І що взагалі можна буде вивчити в межах дивної суміші «мови» й «літератури»? Чи не загубимо ми в цьому разі основні надважливі для зростаючого покоління світоглядні та виховні наголоси, для засвоєння котрих потрібне обов’язкове опрацювання нашої літературної спадщини? Чи зможемо ми їх зробити без необхідного навчального матеріалу?

«Навіть у найгірші десятиліття сталінського великого терору українську літературу скорочували, марґіналізували в шкільних програмах, але вилучити зовсім не зважилися», - наголосила Агеєва.

В експертних колах та всередині політичної опозиції думки щодо походження означених віянь розділилися надвоє: одні стали казати про московський слід нововведення з об’єднання предметів (бо наступним, безумовно, стане бажання злити воєдино історію України та історію всесвітню, позбавивши вчителя потужного засобу формування молодих патріотів), інші – про космополітичний, ліберальний. Мовляв, Новосад теж вболівала за «гендерно нейтральну школу», де було б поменше згадок щодо повної, традиційної сім’ї з мамою і татом, а хрестоматії з підозрілими натяками на різні меншини та прищепленням любові до біженців з Азії і раніше можна було знайти у наших школах. Певна річ, обидві тенденції мають місце, і кожна з них лише посилює іншу, завдаючи удар за ударом по тому, що прийнято вважати українським.

Зрозуміти ж, яка з них є ближчою саме для Мандзій, допоміг карантин, впроваджений з початком епідемії Covid-19. Міносвіти почало серію телевізійних уроків, і під час розподілу квот по класах серед телеканалів більшу частину з них віддало – кому б ви думали? – медійній імперії кума Путіна Віктора Медведчука, що на виділені йому з фондів ФСБ кошти поскуповував та постворював псевдотелебачення з цілодобовим оббріхуванням України та всього проукраїнського, де буйним квітом квітне «русскій мір» й тон задають прямі включення оголошених у розшук кремлівських пропагандистів чи посіпак Януковича.

Ви здивовані? Тоді уважніше придивіться до біографії Любомири Мандзюк. Її тато, Степан Хомин, тривалий час керував громадою УПЦ МП (РПЦвУ) у місті Жовква, Львівської області. А це не просто так, це дуже серйозно. Тим більше, що, як писала газета «Високий замок», отець Степан благословляв керівника району від Януковича, а 2017 року відмовився віддати шану загиблому на Донбасі 27-річному земляку, за що потім публічно вибачалася мати майбутньої міністерки.

Звісно ж, діти за батьків не відповідають, одначе зрозуміти дітей, особливо коли вони коять щось незвичне, допомагає історія сім’ї та приклад батьків.

За радянської окупації Жовква, на честь популяризованого в СРСР російського льотчика, називалася загарбниками Нестеровим, й там розміщувався великий гарнізон союзних військ. Видно, той «Нестеров» у декого так і лишився глибоко у підсвідомості.